Читать книгу Ярослав Мудрий - Петро Кралюк - Страница 2

Чи існувала Руська держава до Ярослава? А якщо існувала – то яка?

І в українській, і в російській історіографіях переважає однозначна відповідь: так, існувала. Розходження починаються, коли постає питання про природу цієї держави, зокрема про її етнічність.

У російській історіографії домінуючою є думка, що ця держава була російською, чи принаймні була предтечею Росії. При цьому акцентується увага на тому, що ніби, згідно з літописними даними, початки цієї держави в Новгороді. А Новгород – територія російська.

Натомість в українській історіографії акцент робиться на тому, що столицею Русі був Київ, центральні її терени знаходилися в межах нинішньої української етнічної території. Отже, Русь була державою українською.

Собор Святої Софії. Великий Новгород

Взагалі історія Давньої Русі ховається в «темряві віків». Головним її джерелом є літописні оповіді. На жаль, до нас вони дійшли не в первісному вигляді, а в пізніших списках. Найдавніші з них датуються кінцем XIV ст., основна ж частина – XV – XVII ст. Це – Іпатіївська група, до якої належать списки: Іпатіївський (початок XV ст.), Хлєбніковський (кінець XVІ ст.), Погодінський та Єрмолаївський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентіївсько-Троїцька група зі списками Лаврентіївським (кінець XІV ст.), Радзивіллівським і Московсько-Академічним (обидва з XV ст.) та нині втраченим Троїцьким (XІV—XV ст.); окрему групу становлять списки Новгородського першого літопису86.

Проблемною є хронологія давньоруських літописів87. Нерідко в них спостерігається «зміщення дат» на кілька років, а то й на більш значні періоди88. Зустрічаються й такі випадки, коли літописець під однією датою записує низку подій, що відбувалися в різний час.

Звісно, окрім літописів, є інші писемні джерела, у тому числі зарубіжного походження. Але, на відміну від літописів, вони не дають цілісної картини руської історії. Переважно ці твори стосуються окремих історичних моментів. До того ж такі джерела мають на собі не меншу печать суб’єктивізму, ніж літописи. Та й писані вони часто авторами, які жили далеко від Русі, користувалися інформацією з других чи навіть третіх уст, а тому мали не зовсім адекватні уявлення про давньоруські реалії. А раз так, то рівень довіри до цих авторів і їхніх творів, як правило, не вищий, ніж до наших літописів.

Вважається, що найдавніші записи, які використовувалися при укладанні літописних зводів, з’явилися не раніше ХІ ст. Отже, говорити, що літописці були свідками подій часів становлення Русі, не варто. Літописні повідомлення записувалися й переписувалися в різний час, зазнаючи іноді суттєвих змін. На літописців впливали різні чинники – ідеологічного, політичного й культурного характеру. Все це треба враховувати, використовуючи давньоруські писемні пам’ятки.

Певну інформацію нам можуть дати археологічні джерела. Проте вони допомагають у осмисленні загальних тенденцій історичного розвитку, «створюють фон» для історичних подій. Варто також враховувати, що «діапазон інтерпретацій» цих джерел часто є достатньо широким. Не слід забувати й те, що дані археології при відповідній подачі використовувалися й використовуються в ідеологічних цілях для доведення «правоти» певних концепцій історичного характеру.

Виходячи з вищесказаного, зрозумілим стає наше звернення до літописів, передусім «Повісті минулих літ» Іпатіївського списку. Це не значить, що ми будемо сліпо йти за цим джерелом. Однак вважаємо, що воно дає можливість простежити головні моменти в становленні Русі як державного утворення.

Історики, посилаючись на літописні джерела, витворили «канонічну» схему становлення Давньоруської держави. Якщо відкинути деталі, то вона виглядає таким чином.

Перший етап – закликання варягів.

У «Повісті минулих літ» під 6370 роком (862-м від Різдва Христового) розповідається: буцімто мешканці землі, де проживали ільменські слов’яни (пізніше ця земля почала іменуватися новгородською), спочатку платили данину варягам. Проте вони в якийсь момент вирішили не давати цієї данини і вигнали варягів «за море». «І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”»89.

Археологічні дослідження ніби підтверджують цю версію. Стара Ладога, яку вважають столицею ільменської Славії, звідки закликали варягів, знаходилася на важливому торговому шляху, котрий вів із Балтійського моря через Волзький водний шлях до багатих мусульманських країн Азії. Саме цим шляхом у ІХ ст. поставлялося в Європу срібло, срібні монети, якісні ремісничі вироби із Середньої Азії та Персії, екзотичні продукти з тих країн та Індії. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, котрих, вважається, на Русі іменували варягами. Нормани для здійснення прибуткових торгових операцій створювали корпорації, які мали військовий і водночас торговий характер. Варто враховувати, що в той час військова справа тісно була пов’язана з торговою. Здійснювати перевезення товарів (особливо на значні відстані) без належної військової охорони було неможливо. Водночас торгово-військові ватаги часто самі здійснювали напади з метою збагачення.

У Старій Ладозі, на урочищі Плакун, у 850—925 рр. існувало окреме скандинавське кладовище, де були й жіночі поховання. Правда, його матеріали загалом скромні. Тобто можемо говорити, що скандинави становили меншість у цій факторії. Проте це була активна меншість, яка в поселенні утримувала владу. Цілком могло статися, що більшість місцевих жителів постали проти цієї меншості й прогнали її. Але, як це часто трапляється у таких випадках, вожді повсталих не поділили отриману владу, почали воювати між собою. Тому з’явилися охочі закликати правителів зі сторони. У низці скандинавських «саг про давні часи» розповідається про вдалий напад норманів на Стару Ладогу й захоплення цього міста90.

Військово-торгові корпорації, очолювані варягами, створювали на торгових шляхах свої факторії. Однією з них і була Стара Ладога. Такі факторії, як правило, були «космополітичними» за своїм складом. У них проживало як прийшле, так і місцеве населення. Правителі цих факторій, маючи військові загони, намагалися місцевих людей, що жили в околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим літописне свідчення, ніби варягам словени, тобто ільменські слов’яни, та інші племена з цих земель платили данину.

У «Повісті минулих літ» під роком 6370-м (862-м від Різдва Христового) розповідається так про закликання варягів: «Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами – отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”»91.

Як бачимо, до варягів-русі звертається своєрідний «інтернаціонал». Це не лише представники слов’янських племен. Це також угро-фінські (точніше – прибалтійсько-фінські) племена.

Щодо слов’янських, то ними були словени й кривичі. Кривичі проживали на теренах верхів’я Волги, Дніпра й Двіни92. Ймовірно, це самоназва цього субетносу. Принаймні вона широко вживалася й використовувалася.

Певні питання стосуються походження назви словени. Схоже, вона не була «органічним етнонімом». Ця назва, радше, вказувала на те, що словени – це пришле слов’янське населення, яке опинилося в регіоні, де проживали угро-фіни93. Їм важливо було вказати на свою слов’янську ідентичність. А що така існувала, свідчить «Повість минулих літ», де багато говориться про слов’ян, їхній етногенез94.

Принагідно варто вказати, що, окрім ільменських слов’ян, існує ще два слов’янські етноси з подібними назвами – словени та словаки. Щодо перших, то вони опинилися далеко на Заході в оточенні германського й романського населення. Тому слов’янська ідентифікація стала для них важливим чинником етнічного самозбереження. Приблизно те саме можна сказати про слов’янське населення Центральної Європи, яке підкорили угорці. Певна його частина, чинячи опір мадяризації, ідентифікувала себе як словаків.

Під чуддю давньоруські літописці переважно розуміли прибалтійсько-фінські етноси, які проживали в районі Фінської затоки95. Поширеною є думка, що це були предки естонців96. Їх намагався підпорядкувати Ярослав Мудрий, про що буде вестися мова далі. Варто говорити про відносно високий рівень інтегрованості чуді в руське суспільство. Михайло Брайчевський відзначав, що «власні імена з коренем «чуд» мали велике поширення на Русі». «Так, в Києві, – писав цей історик, – відомий боярин Чудин мав свій двір на території київського Кремля (город Володимира). Цей боярин і його брат Туки відігравали помітну роль в суспільному житті Русі ХІ ст. Зокрема, Чудин був одним з укладачів так званої «Правди Ярославичів» – юридичного кодексу другої половини ХІ ст. Відомі топоніми з цим же коренем (Чудинцева вулиця і Чудинцева брама в Новгороді, село Чудин на Житомирщині, село Чуднів – там же, село Чудинівці – на Вінничині і т. п.). Все це свідчить, що вихідці з чуді відігравали певну роль в історії Русі не тільки на північно-західній її околиці, а на корінних руських землях»97.

Весь – це також фінське плем’я, що проживало на схід від Фінської затоки – у районі т. зв. Міжозер’я (озера – Нево, Онега та Біле). Власне, на цих теренах знаходилася Стара Ладога. Вважається, що весь дала початок таким етносам, як вепси й частково карели98.

Отже, незважаючи на міфічність літописної оповіді про «закликання варягів», маємо в ній відносно адекватне відображення ситуації, яка існувала на теренах, котрі пізніше почали вважатися Північною Руссю. Тут живе фінське й слов’янське населення. Але воно «закликає» до себе правити варягів. «Північна Русь» ніби була конгломератом трьох етнічних груп – варягів, які стали правлячою елітою, фінського й слов’янського населення.

«Суспільства Балтійського регіону… – писав Омелян Пріцак, маючи на увазі, зокрема, протодержавні утворення, що виникли на схід від Фінської затоки, – звичайно ж не національної культури в сучасному розумінні. Дани, фризи й руси були поліетнічною, багатомовною, безтериторіальною спільністю морських кочовиків та жителів почасти «східних», а подекуди полісних міст і торговельних поселень. Руси й фризи виступали міжнародними торговцями, що підтверджує теорію про створення ринку як економічної організації саме торговцями, а не селянами чи ремісниками. Цей тип спеціалізованого суспільства «нижчої» культури ще не знав літератури чи сакральних текстів – основи культури «вищої». У міських торговельних поселеннях користувалися кількома мовами залежно від функцій. Місцевою спілкувалися сім’ї чи роди, а дві чи більше linguae francae служили для професійного вжитку. Таким чином, оте професійне суспільство типу «нижчої культури» не було обмежене ні певною конкретною територією, ні «вищою» релігією (священний закон), об’явлення якої закріплюється письмом (писемна мова)»99.

В. Верещагін . Закликання князів варязьких

Але повернемося до «Повісті минулих літ». Під тим же роком 6370-м (862-м від Різдва Христового) читаємо далі: «І вибралися троє братів із родами своїми і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля»100.

Цей уривок породив численну літературу. Він став одним із головних аргументів у т. зв. норманській теорії, суть якої зводиться до того, що Київську Русь створили скандинави-нормани101. Правда, якщо проаналізувати наведений фрагмент «Повісті минулих літ», то не все так однозначно виглядає. Русь, судячи з цього тексту, трактується як одне з племен варягів, яких ніби можна вважати північногерманськими народами. Туди літописець відносить шведів, норманів, англів та готів. Більше немає ніяких реальних згадок про русь як про скандинавське плем’я. Тому закономірно виникає питання, звідки воно взялося?

Князь ладозький

До того ж ще за десять років до закликання варягів-русі сам літописець говорить, що існувала Руська земля. І цю землю він пов’язує з Київщиною, там, де жили поляни. «В літо 6360 [852], індикта 15, – читаємо в «Повісті минулих літ», – коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля»102. Тут же довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…»103

Після цього запису дається детальна хронологія – скільки літ минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.

Отже, згадавши основні події біблійної, античної та візантійської історії, літописець саме від імператора Михайла ІІІ (840—867) веде мову про руських князів, вписуючи їх у цей хронологічний ряд. І в цьому хронологічному ряду не знаходить місця для варязького князя Рюрика. А це показово!

Рюрик дозволяє Аскольду і Діру відправиться із походом на Царгород.

Радзивіллівський літопис

Першим руським князем він називає Олега104. Цей фрагмент «Повісті минулих літ», котрий важливий не стільки в плані історичному, як ідеологічному, вказує на те, що літописець, який писав свій гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Давньоруської держави. Це не значить, що в історичній пам’яті Рюрик не існував. Про таку пам’ять свідчить як Рюрикова легенда, наведена в літописі, так і те, що окремі князі «Володимирового племені» мали ім’я Рюрик. А якщо так, то це ім’я сприймалося як князівське, переходячи з покоління в покоління в представників руської аристократії.

Повідомлення «Повісті минулих літ» від 852 року суперечить Рюриківській легенді, про яку вже йшла мова. Якщо в першому випадку чітко сказано, що саме 852 року земля почала іменуватися Руською, то в Рюриківській легенді, яка зафіксована літописцем під 862 роком, маємо твердження, ніби якась частина варягів іменувалася Руссю і саме цю частину закликали княжити в Старій Ладозі.

Князь Олег.

Радзивіллівський літопис

Звісно, немає підстав заперечувати, що т. зв. варяги відіграли певну роль у економічних і суспільно-політичних процесах Давньої Русі. Особливо це стосується півночі, де вони намагалися контролювати торгові шляхи з Балтійського моря по Дніпру й по Волзі. Важливим осередком на цьому шляху, як відзначалося, була Стара Ладога, де ніби й став правити Рюрик. У цьому, а також деяких інших осередках землі ільменських слов’ян археологами знайдені свідчення про перебування тут представників скандинавських народів105. Хоча, з іншого боку, навіть прихильники норманської теорії змушені визнати, що скандинавського археологічного матеріалу на Півночі Русі не так і багато.

Літописні варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежці, датчани). З цього приводу варто звернутися до міркувань Омеляна Пріцака. Він вважав, що вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, котрі забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно, – писав цей дослідник, – намагатися визначити національність вікінгів і варягів. Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу»106.

Звісно, таку точку зору можна сприймати як крайність. Все-таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етнічних середовищ (переважно північногерманських), які хоча б частково продовжували зберігати свою ідентичність. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов’янських етносів, які осіли на південному узбережжі Балтійського моря.

У цьому сенсі вартими уваги видаються міркування Петра Толочка: «Аналіз археологічних матеріалів показує, що в VIII—X ст. у балтійському регіоні сформувалася своєрідна культура, у створенні якої зробили свій внесок нормани, сакси, каролінги і слов’яни». Історик, посилаючись на археологічні матеріали міст, які були включені в балтійську торгівлю, показує, що в них, поряд з германським населенням, було представлене також населення слов’янське. Водночас, звертаючись до німецьких писемних джерел, він говорить, що середньовічні хроністи вели мову про слов’яно-скандинавський характер населення багатьох південнобалтійських торгових міст – Хайтхабу, Реріка, Старигарда, Воліна, Зеєбурга, Щеціна та інших. Тому, «тісна і тривала взаємодія скандинавів (датчан та шведів) і західних слов’ян неухильно вела до певного їх етномовного зближення, а, може, й до асиміляції на переважаючій етнічній основі. Вражаючий феномен вживання вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що іще до приходу на береги Волхова і Дніпра вони були вже значною мірою слов’янами»107.

Поширення серед вчених набула думка, що літописний Рюрик – це данський вікінг Рорік, який жив у середині ІХ ст. (помер орієнтовно в 876—882 рр.). Він мав різні володіння на теренах Данії, зокрема в 857 р. володів датським узбережжям Балтійського моря108. Саме в той час Рорік міг оволодіти Ладогою, прибувши сюди на запрошення місцевих жителів. Не виключено, що вони намагалися запросити «близьких» варягів, серед яких були б представлені й слов’яни.

Данці стали найближчими сусідами північно-західних слов’ян і підтримували з ними постійні контакти. Наприклад, вони були пов’язані зі слов’янським князівством руян на острові Рюген, що знаходиться поряд із сучасною Данією. Руянські князі, які відомі ще з Х ст., брали участь у політичній боротьбі Данії109. На острові Рюген існували топоніми з коренем «рус». Чи не звідти в Східну Європу «примандрував» цей етнонім?110

Король Рорік

Правда, щодо походження етноніма «рус» чи «русь» існують різноманітні теорії. Сумнівно, що це питання буде розв’язане. Адже відсутність належного комплексу джерел не дає змоги це зробити, породжуючи найрізноманітніші інтерпретації.

Існують певні археологічні матеріали, керамічні комплекси т. зв. балтійського типу, які засвідчують зв’язок Новгородської землі з північно-західними слов’янами. На цей зв’язок також вказують дані лінгвістики, що фіксують західнослов’янські елементи в новгородському діалекті111.

Князі, які приходять з Новгородської землі й підкорюють Південну Русь, здебільшого, приносять із собою язичництво. Наприклад, це стосувалося князів Олега й Володимира. Також з великими труднощами в Новгороді утверджується християнство. Новгородські волхви піднімають повстання, противлячись християнізації112.

Звісно, Новгородська земля і економічно, й культурно була пов’язана з Балтійським регіоном. На жаль, ці моменти не є належним чином вивчені й осмислені. Особливо це стосується релігійно-культурної сфери. Якщо прослідкувати історію Новгородської землі дохристиянського періоду, то бачимо, що вона виступала як один із найпотужніших осередків язичництва.

Чи випадково це? Не забуваймо, що в північно-західних слов’ян існувало авторитетне язичницьке святилище на мисі Аркона острова Рюген. Там знаходилася статуя бога Святовита, якій приносили жертви. Згадане святилище проіснувало аж до 1168 р., коли Аркону захопили данці й насильно хрестили місцеве населення113. Мимоволі напрошуються паралелі з Новгородом, де так само хрестили місцевих жителів «мечем і вогнем». Можливо, язичницький вплив Аркони давав знати про себе на Новгородській землі – що й пояснює її «язичницьку стійкість».

Розповідаючи про закликання варягів, літописець лише пунктирно описує діяльність Рюрика: він починає княжити в Ладозі й посилає своїх братів у інші важливі стратегічні пункти своєї землі. Щодо якихось ідеологічних заходів Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозуміло. Адже твір писав християнин. І в нього не було ніякого бажання говорити про язичницьку діяльність князя.

Чи можна вести мову про існування держави Рюрика в Північній Русі в ІХ ст.? Принаймні «Повість минулих літ» на це не вказує. Про діяння Рюрика нічого не розповідається – окрім того, що він осів у Старій Ладозі, а його брати в інших факторіях, Білому озері та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолі військово-торгової корпорації, яка, з одного боку, займалася торгівлею між країнами Сходу й Балтикою, а, з другого боку, користаючись військовою силою, визискувала місцеве населення, вимагаючи від нього данину, частина якої йшла на власні потреби варягів, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгівлі вимагало письмової фіксації даних. Тому у варягів Рюрика мала б існувати писемність – хай навіть примітивна. Певно, завдяки цій писемності й збереглася пам’ять про цього варязького князя. У корпорації, на чолі якої стояв Рюрик та його родичі, можна при бажанні побачити «початки державності». Однак ця протодержава, здійснюючи управління певною масою людей, мала на собі помітну печать тимчасовості.

По-перше, вона зберігалася до того часу, поки існував торговий інтерес. Його зникнення вело до деградації цього державного організму.

По-друге, ця протодержава «не мала території». Тобто, звісно, певна територія, яку контролював Рюрик та його брати, була. Але для них вона не мала великого значення. Для Рюрика і його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали свої факторії. Землі, які знаходилися навколо цих факторій і з яких збиралася данина, мали, радше, другорядне значення. Великих доходів вони не давали. На них панувало натуральне господарство – у той час як у факторіях бачимо відносно інтенсивні товарно-грошові відносини.

Із навколишніх земель варягами бралася хіба що певна продукція, що користувалася попитом на ринку. Як правило, нею були мед, віск, хутро, а також раби. Але щоб це взяти, треба було застосувати військову силу. Це не завжди давало належну віддачу – особливо, коли доводилося здійснювати походи на значні відстані. До того ж місцеве населення нерідко чинило протидію варягам, які збирали данину.

Ім’я ruRikr на фрагменті рунічного каменя, використаного для будівництва церкви Норрсунде (Norrsunda), Уппланд, Швеція

По-третє, така протодержава мала «розмите етнічне обличчя». У факторіях жили представники різних племен-етносів. Часто це були активні елементи, які відривалися від свого етнічного коріння, такі собі космополіти епохи Середньовіччя. Цих людей єднав «голий інтерес», нажива. Відсутність етнічної єдності, а, відповідно, й спільних світоглядних, передусім релігійних, уявлень робило таку протодержаву нестійкою.

Хоча проблемно вести мову про «державу Рюрика», все ж російська історіографія та й загалом російська «історична пам’ять» ведуть початки своєї державності від цього князя. Чому так? Щоб зрозуміти це, необхідно звернутися до реалій становлення Російської імперії.

Батьком цієї держави був Петро І, який став на шлях модернізації Росії. Він зробив ставку на залучення іноземних, передусім німецьких спеціалістів. Вихідці з Німеччини зайняли вищі державні посади в імперії. Особливо засилля німців спостерігалося в часи правління імператриці Анни Іванівни. Онімечилася навіть правляча династія Романових.

Такий стан речей потребував ідеологічного виправдання. У Російській академії наук почала розроблятися так звана норманська теорія. Вперше її оприлюднив для широкої публіки офіційний імперський історіограф, німець Ґергард Фрідріх Міллер (1705—1783) у 1749 р., виступивши з доповіддю «Походження племені та імені російського». Основна думка, що прозвучала в цій доповіді, така: початки держави російської сягають 862 р., коли предки новгородців закликали варягів Рюрика, Синеуса й Трувора114. Щоправда, Міллер не був тут першим. Певні напрацювання в цьому плані були зроблені його попередником Готлібом Зігфрідом Байєром (1694—1738). Певно, далеко не випадково ця теорія була оприлюднена саме за часів правління Єлизавети Петрівни. Ця імператриця обмежила вплив німців при царському дворі. Натомість тут все більшу роль почали відігравати слов’янські елементи, в т. ч. вихідці з України. Відповідно, німцям треба було захистити свої позиції, зокрема в плані ідеологічному. Адже норманська теорія «науково доводила» значення германського елемента в російському державотворенні. Якщо спроектувати цю теорію з минулого на імперські реалії Росії XVIII ст., то випливало, що без німців російським самодержцям аж ніяк не обійтися. Однак теорія Міллера про норманське походження Русі викликала вкрай негативну реакцію тодішніх російських вчених. Тому «батькові норманістів» довелося відступити.

І все ж у російській історіографії з часом утвердилася норманська теорія. Вона фактично стала офіційною. Її так чи інакше визнавали стовпи російської історіографії – Василь Татіщев, Микола Карамзін, Михайло Погодін, Сергій Соловйов, Василь Ключевський та інші. Хоча ця теорія мала антислов’янський і, зрештою, антиросійський характер. Адже з неї випливало, що слов’яни нездатні створити свою державу. Для цього їм треба закликати варягів, сиріч німців.

Л. А. Серяков. С. М. Соловйов

В. О. Ключевський

Однак, незважаючи на антислов’янськість чи навіть антиросійськість, норманська теорія виявилася прийнятною для росіян у їхніх змаганнях з українцями за спадщину Давньої Русі. Адже з неї випливало, що Русь пішла із земель, які в часи Середньовіччя належали Новгородській республіці. Ця територія вважалася росіянами «споконвічно російською», великоруською. Недаремно пам’ятник «Тисячоліття Росії» з’явився не в Києві, а в Новгороді. До того ж у 1862 р., коли виповнилося 1000-ліття закликання варягів. Хоча, якщо керуватися літописними свідченнями, Руська держава, яка розкинулась на східноєвропейських просторах, виникла в 882 р., коли князь Олег, вирушивши з північних земель, завоював міста на Подніпров’ї, в т. ч. Київ, де став княжити, назвавши цей град «матір’ю городів руських». Проте Київ не удостоївся честі стати місцем для монументу Тисячоліття Росії. Удостоївся, як бачимо, Новгород. Найсмішніше в цій історії те, що встановлення пам’ятника «Тисячоліття Росії» було примітивною фальсифікацією історії. Адже Новгорода в часи «закликання варягів» просто не існувало. Варягів Рюрика кликали в Стару Ладогу. І це чітко простежується в «Повісті минулих літ». Там говориться про те, що через два роки після закликання варягів померли Синеус і Трувор. І тоді «Рюрик узяв волость усю один». Далі він пішов до Ільменського озера й поставив тут город над річкою Волховом, назвавши його Новгородом, де нібито й почав княжити115. Уже сама назва цього града говорить, що він був новим містом – у порівнянні зі старими містами, наприклад Ладогою.

Однак ще є питання, чи Новгородська земля в давні часи вважалася Руссю і є «питомою російською землею». І на перше, й на друге питання, радше, відповідь негативна, аніж позитивна. Якщо звернемося до «Повісті минулих літ», то бачимо, що в цьому літописному зводі Руссю переважно іменувалася Київська земля. І лише з часом це політичне поняття, яке трансформувалося в етнонім, «перейшло» на інші «руські землі», у т. ч. й на землі Великого Новгорода116. Також не можна сказати, що на теренах Новгородської землі були поширені топоніми з коренями «рос» чи «русь» – на відміну від українських земель.

У цьому плані варто звернутися до спостережень і міркувань Михайла Брайчевського:

«Давно вже помічено, що термін «Русь» в давньоруських джерелах виступає в двох значеннях: вузькому та широкому… В загальному плані Русь – це територія Київської держави і, відповідно, її населення (включаючи всі групи племен, у т. ч. і деякі неслов’янські). Щодо цього всі частини тої держави є Руссю – і Новгород, і Залісся, і Галич, і Київ, і Тьмуторокань, і т. д., і т. п.