Читать книгу Манускрипт з минулого - Петро Лущик - Страница 6

Павло приїхав рейсовим автобусом у потрібне йому село значно пізніше, аніж сподівався. Село з оригінальною назвою Кути справді виявилося навіть не кутом, а справжнім тупиком. Це був крайній населений пункт, куди їздив автобус. Хоч вигляд дороги, що сполучала село з центральною трасою, змусив Павла позаздрити тутешнім жителям білою заздрістю, це не стало причиною того, щоб прибути на кінцеву зупинку вчасно. Тому коли водій, літній чоловік, судячи з усього, веселої вдачі, сказав своє, напевне, фірмове «Станція “Вилізай”!», годинник показував за двадцять хвилин на десяту. Відправа у місцевій церкві вже почалася, спішити нікуди, але й тинятися селом потреби немає. Нова людина одразу стає центром уваги і викликає якщо не підозру, то принаймні нездорову цікавість, а цього Павлові хотілося найменше. Він подумав було дочекатися Маркіяна біля його будинку, але не стовбичити ж перед закритою плебанею всю літургію, та й церква близько. Знову непотрібні розмови, тому, тверезо оцінивши ситуацію, Загородній вирішив перечекати вільний час там, де належить йому бути у неділю, – у церкві.

Як він і думав, відправа вже почалася, і Павло зайшов до церкви одночасно з останніми словами священика, котрими він закінчив проповідь. Загородньому здалося, що Маркіян затримав на ньому ледь уловимий погляд, але одразу переключився на службу. Павло скромно заховався за однією з колон праворуч, де зазвичай стояли чоловіки. Людей у церкві було небагато, не більше п’ятдесяти, але це й не дивно, враховуючи, що і село, у котрому правив колишній однокласник, не могло похвалитися великим населенням. Згадавши, що дорогою до церкви йому ніхто не зустрівся, Загородній зробив висновок, що, напевне, зараз він бачить усіх місцевих жителів.

Судячи зі здивованих неприємних поглядів, котрі Павло відчував на собі, приїжджих тут було мало, що і не дивно, враховуючи віддаленість села від центральної траси. Та й веселий водій повідомив, що виїжджатиме він назад до районного центру аж о п’ятій тридцять, тому у Павла залишалося достатньо вільного часу, щоб вирішити те, заради чого він приїхав сюди.

Тим часом служба повільно закінчилася; отець Маркіян завершив її звично, з нагадуванням, якого святого сьогодні згадують, нагадав присутнім, що чекає їх на вечірню о п’ятій годині.

Люди поволі почали розходитися. Павло не знав, чи доречно залишатися у незнайомій йому церкві, тому вирішив дочекатися Маркіяна надворі. Зауваживши на собі декілька поглядів, він усе ж вирішив не реагувати на них, хоч йому і було незручно. Зрештою, нічого дивного у тому, що на недільну відправу приїхала чужа людина, напевне, таке тут траплялося не раз.

Тим часом церкву залишив Маркіян і одразу підійшов до Павла.

Привіталися.

– А я думаю – мара якась чи це дійсно Павло! – почав Маркіян. – Що ж тебе привело сюди, друже?

– Приїхав до… тебе, – запнувся Загородній. – Як я маю звертатися?

– Пусте! – махнув рукою Маркіян. – Для тебе я Марек!

Павло ґмукнув. Колишній однокласник не забув, як колись називали його у класі.

– Тоді запрошую до господи, – сказав священик. – Підкріпишся з дороги, а там і поговоримо. Це ж скільки часу ми з тобою не бачилися?

– Років шість, напевне, – спробував згадати Павло.

– Шість! – підтвердив Маркіян. – Не менше.

Він провів Павла до плебані, яка виявилася навіть незамкненою. На його німе здивування Маркіян пояснив, що злодіїв у селі споконвіку не було, а чужі сюди не заїжджають – красти нічого, та й кожен чужак тут на виду.

– Тебе також, між іншим, запеленгували, тому якщо маєш намір щось натворити протизаконне, можеш одразу відмовитися від цього.

– Та я не збираюся чинити нічого протизаконного! – відказав Павло. – Просто хочу отримати консультацію у спеціаліста.

– Якщо це пов’язано з питанням церкви, то ти приїхав недаремно.

– Сподіваюся, що це стосується церкви.

Будинок, у котрому ось уже чотири роки проживав Маркіян Кирилюк, вражала спартанською обстановкою, але для Павла це не стало несподіванкою. Два роки тому раптово захворіла і буквально за місяць згасла Оксана, дружина Маркіяна. Із веселого, дотепного священика він перетворився на мовчазну задумливу людину. У служінні в церкві Маркіян знайшов єдине своє спасіння. Він навідріз відмовився перебратися в іншу, багатшу парафію, котру йому пропонували. Хоч у колах, у яких обертався Маркіян, подібних відмов не терпіли, усе ж із розумінням поставилися до бажання молодого священика бути поруч із могилою рідної йому людини.

Але охайність, що панувала в будинку, підказувала, що жіноча рука тут усе ж є. На столі у кухні навіть чекав накритий білим рушником обід.

Зауваживши здивований погляд гостя, господар поспішив заспокоїти.

– Місцеві жінки постаралися, – мовив він. – Я відмовлявся від такої честі, але на сході вони вирішили по черзі готувати мені обід на неділю.

– Тебе люблять, – зробив висновок Павло.

– А також бояться, що я поїду звідси. Але це даремно: Оксану я не залишу.

Маркіян говорив про дружину, як про живу, і Павло зрозумів, що для друга вона не помирала.

– Я скину сутану, а ти почекай мене тут, – сказав Маркіян і пішов в іншу кімнату.

Павло оглянув кухню, відзначив ідеальний порядок і сів у крісло перед столом. Він вирішив не форсувати подій, зрештою, до відправки автобуса ще добрих шість годин.

Маркіян з’явився несподівано, уже без сутани, у звичайній чорній сорочці, навіть без колоратки. Він підняв рушник, котрим якась жінка накрила приготовлений йому обід. Борщ, картопля з рибою.

– Склади компанію! – сказав він.

Павло хотів було відмовитися, мовляв, тут одному ледве вистачить, але господар не став вислуховувати ці аргументи і налив страву у дві глибокі миски.

Гість не став більше відмовлятись, узяв запропоновану йому ложку, і невдовзі чулося лише постукування ложок об посуд.

– Як тітка Стефа? – поцікавився Маркіян, коли з основною стравою було покінчено і господар запропонував каву.

– Воює, – повідомив Павло, спостерігаючи за діями Маркіяна.

Господар насипав у турку вже раніше помелену каву, залив її холодною водою, причому взяв її не з крана, а з великого бутля, видно, спеціально припасеного для таких випадків. Поцікавившись, чи п’є Павло каву солодкою, додав цукор, перемішавши все, і лише затим поставив на вогонь.

– З ким із невісток воює? – запитав Маркіян.

– З Максимом. З невістками у мами пакт про ненапад.

– А Макс?

– Максим виріс, змужнів, але, судячи з усього, не порозумнішав. Яким шибайголовою був за нашої молодості, таким і залишився. Навіть Юля не перевиховала його.

Це розвеселило Маркіяна, і він заледве не проґавив момент, коли потрібно було забирати турку з вогню. Проробивши цю процедуру ще декілька разів, він розлив свіжий паруючий напій у філіжанки і поставив на стіл тарілку з солодощами.

– Розповідай! – сказав він.

– Що? – не зрозумів Павло.

– Причину, через яку ти нарешті згадав свого колишнього однокласника. Адже не лише каву приїхав пити!

– Ні, не лише.

Павло вийняв з кишені смартфон і, пошукавши потрібні фотографії, простягнув Маркіяну.

– Тобі нічого не говорить цей напис? – запитав він.

Маркіян поставив на стіл філіжанку, здивовано подивився на фотографію, потім рухом пальців збільшив зображення.

– Звідки це у тебе? – запитав він.

– Ти не образишся, коли я не буду відповідати саме на це запитання? – поцікавився Павло.

– Не ображуся, але ця пересторога даремна. Смію нагадати тобі, що я священик і з поняттям таємниці сповіді знайомий не з чуток.

– Але я не сповідаюсь!

– Забули.

– Ти зможеш розібрати, що там написано?

– Текст дуже вицвів, але навіть тепер можу сказати, що це церковнослов’янська мова.

– Ти можеш його прочитати? – не вгавав Павло.

– Спробую, – непевно сказав Маркіян. – Звичайно, краще було б, якби ти привіз із собою оригінал.

Павло хмикнув.

– Це для тебе краще. Пергамент виявився настільки хрусткий, що з нього нічого не залишилося б після поїздки до вашого села. Він узагалі розпався начетверо після того, як я встиг його сфоткати.

– Значить, оригінал у тебе, і це пергамент.

Павло кивнув головою.

– Забирай свою каву, солодке і йди зі мною, – підвівся Маркіян.

Так вони удвох – Павло з кавою і тацею з солодощами, а Маркіян із кавою і смартфоном – перейшли до іншої кімнати, котра слугувала місцевому священику вітальнею. На столі Павло зауважив ноутбук.

– Шнур маєш? – запитав Маркіян, включаючи ноутбук.

Павло заперечливо похитав головою.

– Пригадую, у школі тобі також завжди чогось бракувало, – незлобно сказав господар і, подивившись на марку смартфона, вийняв із шухляди шнур від свого апарата.

– Що ти хочеш робити? – поцікавився Павло.

– Якщо ти не приніс мені оригінал напису, а лише недосконалий знімок, доведеться пригадати ази інформатики. Що таке фотошоп, ти не забув?

Він кивком голови наказав присісти поруч, вправними рухами переніс зображення зі смартфона на екран, віддав його власнику. Маркіян виявився не лише чудовим священиком, але й вправним навіть не юзером. Павло засумнівався, чи можна служителя церкви порівнювати з хакером. Либонь, якщо і можна, то варто використовувати первісне, ще не негативне значення цього слова.

Попрацювавши над контрастом, яскравістю, Маркіян добився найоптимальнішої картинки. Він надпив дещо охололу каву, забувши при цьому про солодощі.

– Ну? – нагадав про себе Павло.

– Не нукай! У нас у семінарії відучили від двох слів паразитів: «е-е-е» і «ну». Рознукався!

Маркіян вдивився у текст. Він одразу розгадав, що напис древній і пов’язаний з церковним текстом.

– Я вчився у греко-католицькій семінарії, тому церковнослов’янські тексти нам викладали не як основні. У православних семінаріях їм приділяють значно більше часу й уваги, – говорив Маркіян, – але, на твоє щастя, я мав відмінні оцінки з усіх предметів – і важливих, і не дуже. Так от, відомо декілька типів почерків, котрими писали наші предки: устав, півустав, в’язь, скоропис, так зване гражданське письмо. Це – скоропис, і якщо це скоропис, то написаний він не раніше чотирнадцятого століття. До того скоропису просто не існувало.

– Що тут написано? – не вгавав Павло.

– Тепер про напис. З церковнослов’янською у мене, м’яко кажучи, не дуже, але зарадити цьому можна. Я бачу у першому рядку слово, котре сміливо можу інтерпретувати, як Даниїл.

– Пророк Даниїл? Той, що у Вавилоні?

– А іншого я не знаю. Так, дай хвилинку. Тут написано: «Ти же, Даніиле, загради словеса и запечатай книги до времене скончанія».

– І що це значить?

– У перекладі на зрозумілу мову цей текст – і це підтверджує Огієнко – звучить наступним чином: «А ти, Даниїле, заховай ці слова і запечатай цю книгу аж до часу кінця».

Павло нічого не зрозумів, про що не забарився повідомити другові.

– Мені поки що також не все зрозуміло. Можливо, допоможуть наступні рядки. Почекай, дай мені сконцентруватися.

Концентрація отця Маркіяна затягнулася на п’ять хвилин, і Павло вже почав хвилюватися за друга, але той, неначе нічого не сталося, продовжив:

– Не буду перевантажувати мозок оригінальним текстом, але з упевненістю можу стверджувати, що це цитати з Давидових псалмів.

– Прочитати можеш? – допитувався Загородній.

– Звичайно, можу! Чи ти думаєш, що, окрім «Благословлю Тебе, Господи…», я нічого не знаю?

Павло цього не думав.

– Тут хтось написав цитати з різних псалмів, причому один псалом повторюється двічі. Слухай. «Тих же, що збочують на свої манівці, нехай їх провадить Господь разом із беззаконцями!» Наступний рядок. «Вернися ж із нашим полоном, о Господи, немов ті джерела, на південь!» Далі. «Хваліте Господнє Ім’я, хваліте, Господні раби, що стоїте в домі Господньому, на подвір’ях дому нашого Бога!» І останній рядок є повтором «Вернися ж із нашим полоном…»

– Ти все це розібрав? – захоплено вигукнув Павло Загородній.

– Я це все знаю. Не хочу вигадувати і хвалитися, що розібрав, – відповів Маркіян, – але…

– Що?

– Але що робити далі з цим текстом, я не знаю.

– Це церковні тексти?

– Це церковні тексти, але хто їх написав і, головне, чому, сказати не можу.

Маркіян знову вдивився у текст на екрані ноутбука.

– Потрібно ще щось, а що, не знаю.

Павло спостерігав за другом, хвильку подумав і лише після того поліз рукою в кишеню.

– Можливо, це допоможе, – сказав він і поклав перед Маркіяном загорнутий у носовичок невеликий предмет.

Здивований священик подивився на Павла, перевів погляд на згорток і обережно розгорнув його. Він побачив, що це древня тверда, напевне, сургучева печатка із ледь помітним рельєфом.

– Звідки це у тебе? – поцікавився вражений Маркіян.

– Була на пергаменті, – пояснив Павло. – Відлетіла, коли я намагався розгорнути його, тому не потрапила на фото.

Маркіян придивився до печатки. Те, що вона була древня, сумнівів не було, а той факт, що нею скріпили цей дивний документ, свідчив про його важливість. На жаль, хоч щось розібрати було неможливо або майже неможливо. А якщо…

Зауваживши, що Павло вже заховав свій смартфон, Маркіян вийняв свого і сфотографував печатку, затим під’єднався до ноутбука.

– Що ти робиш? – поцікавився Павло.

– Те саме, що і з текстом, – коротко пояснив Маркіян.

Він швидкими рухами відновив чіткість напису на печатці й перевів дивний погляд на Павла.

– Що? – не зрозумів той.

– Тепер, Пашо, тобі не відвертітися.

– Ти про що?