Оглавление
Протоієрей Віталий Клос. Автокефалія Української Церкви: огляд від Хрещення до Синодального Томосу
Передмова
1. Автокефально-Соборний устрій Православної Церкви
2. Коротка історія проголошення та визнання церковних автокефалій
3. Правові засади церковної незалежності за працею «Автокефалія» професора Олександра Лотоцького, або ж Чи має право держава втручатися у справи церковні щодо надання автокефалії
4. Свідчення джерел про поширення християнства та автокефальні Церкви на теренах України до офіційного Хрещення
5. Хрещення Русі-України рівноапостольним князем Володимиром
6. Соборне обрання та поставлення русичів-українців на кафедру митрополита Київського і всієї Русі як один із проявів боротьби за церковну незалежність
7. Відродження православної ієрархії Київської Митрополії Єрусалимським Патріархом Феофаном у 1620 році
8. Могилянська доба
9. Підступне захоплення Київської митрополії Москвою (1686)
10. Українська Церква в підпорядкуванні Синоду Російської Православної Церкви (1721–1917)
11. Боротьба за автокефалію у XX ст
12. Постання Української держави як передумова автокефалії УПЦ (1991–2018)
13. Томос – хронологія подій 2018–2019 років
Висновки
Слово Митрополита Київського і всієї України Епіфанія після інтронізації у Святій Софії Київській
Отрывок из книги
Слова «автокефалія» та «томос» зараз, напевне, знає чи не кожен українець. Усі ми стали очевидцями епохальних подій, які провіщають відродження українського духу, культури та традиції на твердій основі церковної незалежності. Питання надання статусу автокефалії є одним з найважливіших в історії Православної Церкви взагалі й Української зокрема. Слово «автокефалія» – грецького походження, воно складається з двох слів: αὐτóς (сам) і κεφαλή (голова), що в перекладі означають «сам собі голова» або «сам керую». Витоки свої воно має ще з часів апостольських, коли через поширення Євангельського вчення серед різних народів виникали окремі Церкви з певними особливостями національного або ж місцевого характеру й незалежним управлінням.
В апостольські часи союз таких церков-парафій і був ідеальною організацією Вселенської Церкви – організацією, що виключала конфлікти між засадою єднання, з одного боку, та засадою самостійності, – з іншого. Але з часом союз любові між громадами був змінений іншими формами, хоч сама основа – зв’язок любові та принцип взаємовідносин окремих церковних одиниць – самостійний характер співучасті як результат правоздатності кожної такої одиниці – залишався непорушним. Змінювалися лише форми цього зв’язку. Зокрема, з’явився звичайний адміністративний порядок із моментами підлеглості та централізації, а через це митрополича, патріарша та синодальні форми церковного устрою – з більшою чи меншою при цьому участю світської, державної влади. Автокефалія виразно підкреслює незалежний статус помісної Православної Церкви, яка живе і діє серед певного народу або в певній країні[2]. На початках кожна окрема церковна община, якою б малою вона не була, будучи навіть у селі, коли вона мала свого єпископа, то була цілком самостійною Церквою і ні від кого не залежала, бо вона являла собою досконалу Церкву в усій своїй повноті. Вселенська ж Церква мала б являти собою єдність великої кількості таких, ні від кого не залежних самостійних, Церков об’єднаних тільки узами братньої любові. Через недосконалість людської природи та неможливість підтримувати належним чином у своєму середовищі мир й добре впорядкування одним духом любові, те, що було встановлене Богом, досить скоро потрібно було доповнити людським, а саме за зразком суспільних інституцій впровадити в Церкві систему підпорядкування й адміністративної централізації[3].
.....
У Римо-Католицькій Церкві, що базується на централізмі, існування окремих Церков неможливе, бо воно руйнує саму систему організації цієї Церкви. У Православній Церкві навпаки – децентралізація, це необхідна й навіть основна риса церковного устрою. Визнаючи духовну єдність вселенської Церкви як установи духовної, православ’я не пов’язує з цим єдиної церковної організації. «Єдиний пастир» та «одне стадо», Христос і Церква, в їх духовному зв’язку «нареченого й нареченої», творять єдність значно вищу ніж зовнішня організація Церкви під одним видимим главою. Між засадою єдності Церкви та фактом існування окремих церков немає внутрішньої суперечності, як немає протиріччя між засадою людства, вселюдською ідеєю, з одного боку, та фактом існування окремих народів, з другого. «Людство одне єдине, а народів багато, і кожен із них має свою національну вдачу та, в більшості, свою державну організацію. Існування окремих незалежних національних церков не виключає єдності церковного рішення та спільності певної християнської акції»[18].
На I Вселенському Соборі цих «перших» єпископів названо митрополитами. У 9 правилі Антіохійського Собору (341 р.) сказано: «У кожній області єпископам слід знати єпископа, який керує у митрополії (курсив наш. – Авт.) та має опікування про всю область, оскільки до митрополії звідусіль стікаються усі, хто має якісь справи. Тому вирішено, щоб він і за честю переважав, і щоб інші єпископи нічого особливо важливого не робили без нього, за здавна прийнятим від отців наших правилом, крім того тільки, що стосується єпархії, яка належить кожному із них, і поселень, що знаходяться у її межах. Бо кожен єпископ має владу у своїй єпархії, і нехай керує нею, з пристойною кожному обережністю, і нехай має опікування про всю територію, що знаходиться у залежності від його міста, і нехай поставляє пресвітерів та дияконів, та нехай розглядає всі справи з розмірковуванням. А поза цим нехай не насмілюється творити щось без єпископа митрополії, а також і цей без згоди інших єпископів»[19].
.....
