Читать книгу Темна синя вода. Потік - Радій Радутний - Страница 1

Чудовий Дніпро за ясної погоди, і за штормової також чудовий. У безвітряний літній день Дніпрові плеса вилискують, наче дзеркало, але не просте, а чарівне – мінливе й живе. Не гладеньке скло того дзеркала, а вкрите маленькими хвильками, крихітними, легесенькими, приємними на погляд й на дотик, наче шерсть домашнього котика. Доторкнешся до нього, проведеш долонею раз, другий, третій… незчуєшся – аж півгодини пройшло, котик мурчить, а рука гладить і гладить теплу хутро.

Так і з Дніпром. Замилуєшся виблисками сонячних зайчиків на хвилях, зупинишся на мосту або пляжику – й незчуєшся, як виявиться, що вже спізнився. Скрізь, куди можна спізнився. Тільки Дніпро ніколи не спізнюється, бо куди йому поспішати.

Гарний Дніпро за ясної погоди, а за штормової погоди ще кращий. Грізними валами здіймаються його хвилі, майорять пінними верхівками, як військо знаменами, ревуть і стогнуть, розбиваючись об крутий правий берег, або з розлюченим шипінням вискакують на лівий, пологий, й біжать ген-ген від води, далеко-далеко. Як не встигнеш відскочити – мокрим будеш, а як навіть і встигнеш, то все одне будеш мокрим. Зірвані вітром верхівки хвиль літають в повітрі й боляче січуть обличчя, а зібравшись по кількасот штук – рішуче атакують комір, проривають лінію оборони й радісно бігають по тилах.

Це досить холодно, хай йому чорт. Особливо у листопаді, під час останніх осінніх штормів.

Гарний Дніпро вдень, коли сонце, хмаринки, зелені береги й небокрай, але гарний він і вночі. Видно, як починається вода біля ніг, а де кінчається – хтозна. Інколи світиться щось з протилежного боку, а інколи світять лише зорі з небес. Насмішкувато так світять – що, мовляв, жалюгідна істото, страшно тобі від таких масштабів, коли дивишся-дивишся, а протилежного берега й гадки нема? А це ж ти ще до нас не літав! І не долетиш, бо ніякого життя не вистачить сягнути хоча б найближчої з нас. Страшно? То бійся!

Страшно, а як тут не взятися страху? Хтозна, що воно там, у темряві.

Страшно стояти на березі нічного Дніпра, а плисти човном по Дніпру ще страшніше. Одна справа, коли хвильки хлюпають десь поодаль, а інша – коли зовсім поруч, у борт. Одні відчуття, коли вода лизькає черевики, а інші – коли вона звідусіль, а до берега казна-скільки, та й взагалі, чорт його зна, де той берег. Одне враження, коли стоїш нехай на хисткому, але все ж придатному для ходіння піску, а зовсім інше – коли від темної безодні захищає лише двосантиметрова підгнила дошка, а хтозна-які чудовиська роззявляють пащу там, на глибині.

Раціональною частиною свідомості я розумів, що нема там нічого страшного, та й безодня не така вже й бездонна. Ну три, може, шість метрів глибини. Ну, може дванадцять, якщо вже виперлися на фарватер. І чудовиськ немає, ну, хіба що великий сом чекає, чи не впаде з поверхні якась дохлятина. Може й падає час від часу, але я ж не дохлятина. Принаймні поки що. Й активно опиратимусь, якщо хтось надумає перевести мене в цю не дуже шановану категорію.

Та, власне, я й сам кого хочеш переведу.

Хіба що проти «Метеора» чи баржі на фарватері не встою. Дуже різні вагові категорії – сотня кілограмів мене й тисяча тонн заліза. Ніхто проти баржі не встоїть. Навіть директор одного знайомого заводу, дядько пробивний, пихатий та гордовитий, а під баржу ліг.

Щоправда, він тоді не був ще директором, а був звичайним рибалкою з наддніпрянського міста, ласим до браконьєрства та порушення правил риболовлі. От і попав. Так попав, що коли через багато-багато років пересувався вже не велосипедом, а «мерседесом», й бігали за ним навшпиньках охоронець, секретарка та особистий біограф, згадав він той епізод і вставив у мемуари.

А особливої пікантності епізоду додає те, що протилежний учасник події також прийшов на завод, директора особисто знав, ручкався з ним не раз, й історію з баржею знав… але за сорок років знайомства так і не признався. Ні пари з вуст.

Так ніколи директор й не взнав, хто його протаранив.

Що ж, нехай і не взнає. Я точно не скажу. Нема ще кому казати. Ще ані діди, ані навіть прадіди обох учасників не народились, ще глину не викопали, з якої наліплять цеглу, щоб будувати завод, ще метал не виплавили, з якого баржу збудують.

А не пхайся вночі на фарватер, тим більше на неосвітлений!

От на цій думці брандскугель і бахнув. Не скажу за фарватер, але ділянку понад берегом освітив, і таки непогано.

Гарне було видовище, за інших обставин я б навіть замилувався. Але обставини, як навмисне, були такі, що природніше було матюкнутися.

Я так і зробив.

Мабуть, вдало, бо Іван аж голову нахилив, прислухаючись, хоча що там слухати. Ігор з Альбертом стояли мовчки, але провели вогняну кулю поглядами, й голови їх повертались та нахилялись синхронно, як башти крейсера. Галя також глипнула спочатку на кулю, потім на мене, потім на Ігоря та Альберта й поспішно відвела погляд. Мабуть, вона зробила це з міркувань дивної тутешньої моралі, яка забороняла дивитися чоловікам у вічі, але завдяки цій моралі дівчина виявилась найрозумнішою з нас.

Бо куля згасла, й ми посліпли.

Все-таки око недосконала конструкція. Мало того, що хистке й тендітне, не завжди навіть удар кулаком витримує; мало того, що має сліпу пляму й вона може зіграти на дорозі або в бою дуже злий жарт; мало того, що з віком об’єктив-кришталик перетворюється на тьмяну викривлену лінзу від радянського телевізора – так ще має зовсім вже катастрофічний недолік. Звикати до темряви треба довго, кілька хвилин, а засліпить око раптовим спалахом – і все, починай з початку.

Кажуть, у котів з цим значно краще.

Хочу бути котом.

Я відчув, як під ногами хлюпнула трохи більша хвиля й подумав, що ні, не хочу. Все-таки не менше трьох метрів до найближчої землі, і це якщо вниз; а якщо по горизонталі, то з півкілометра буде.

За брандскугелем мала б негайно ревнути сирена, чи то пак, якийсь тутешній її аналогії – дзвін, молоток об залізо, сурма чи щось таке; але на мій подив, нічого такого й гадки не мало ставатись. Жодної метушні на березі не чулося та не спостерігалося, та й команда нашого суденця також не стривожилася.

Поки я думав, Ігор зробив розумніше – спитав.

– Чого це вони вирішили бабахнути? – кинув він, наче знічев’я, персонально нікого не вирізняючи, але якось так хитро повернувся, що стерновий його почув, а гребці, мабуть, ні. – Ловлять когось?

– Вже спіймали, – меланхолійно відповів керманич.

Затиснув стерно під пахву, видобув з-за пазухи люльку, зняв з пояса шкіряний кисет і заходився її набивати. Процедура була неспішна, але я не встрявав з уточненнями. Сам розколеться. Дядько немолодий, поговорити, напевне, любить…

Набивши люльку, він старанно замотузував кисет, дістав з іншої торбинки кремінь та кресало й почав висікати іскри. Як працює кресало, я вже бачив, а от як ним люльку розпалювати – ще ні, тому уважно спостерігав. Виявилось, що важко. Й довго. Й нудно.

– Так кого спіймали? – не витримав, нарешті, Ігор.

– Рибу спіймали.

Керманич разів зо три смоктонув люльку так, наче бензин зі шлангочки всмоктував, але, мабуть, воно допомогло, бо запалювальний реманент сховав. Засмерділо. Жах, як засмерділо, я такого смердючого самосаду не те що не чув, а навіть не уявляв, що таке можливо.

– Рибу, кажу, митрополиту привезли. Успіння ж.

Зв’язку Успіння з митрополитом, рибою та пострілом з мортири я не вловив, тому якусь мить полупав очима, потім все-таки запитав:

– А стріляти навіщо?

– Бо дивляться, де причалювати!

«Тьху!» – я мало не сплюнув зпересердя, та ще й голосно, та ще й не роздивляючись, куди саме… аж щось утримало. Сплюнув би куди влучить – влучив би у Дніпро. Воно б і нічого, але…

Але побожне у мене ставлення до Дніпра.

Якось знайома дівчина влаштувала мені допит. З тортурами. Розпитувала у що я вірю, у що не вірю; чи звертаюсь до когось вишнього за порадою, чи молюсь, коли страшно. Ну, наприклад, під обстрілом.

«Ні, – відрубав я, посміявшись з останнього запитання, подумав і додав: – Але матюкаюсь!»

Довго мучила вона мене цим несподіваним тестом, а потім прорікла, що я таємний вірянин, прихильник якоїсь там хитрої конфесії, якої я й назви не чув, і наостанок розкритикувала її як неістинну.

Помилилась та дівчина. Я цинік і атеїст. Я ж не сказав їй, що молюсь, подумки розмовляю й звертаюсь по допомогу до батька-Дніпра.

І потім теж не сказав. І не сказав би ніколи, навіть якби не довелося нам розлучитися. І зараз уже не скажу, бо лишилася вона там, а я тут, й відстань поміж нами така, що ні потягом, ні літаком, ані навіть космічним кораблем не здолати, бо не кілометрами вона міряється, а роками.

Два століття. Два століття тому вперед ми цілувалися з тою дівчиною на березі, й батько-Дніпро, радіючи за нас, весело бризкав в обличчя.

Дівчина лишилася там, а я провалився в минуле, і мало не єдиним, що лишилось тим самим; мало не єдиним чинником, що давав так-сяк осягнути розумом всю неймовірність цієї подорожі; мало не єдиним репером-маяком, що хоч якось прив’язував до місцевості – був Дніпро.

А ще не давав збожеволіти. Бо від провалу в минуле у кого хоч дах поїде.

Тому не став я плювати в Дніпро, а навпаки, подумки вибачився й взявся знову мучити перевізника запитаннями.

– А Успіння до чого?

Той глянув на мене, як мудрий батечко на дитину малу, але пояснив:

– Ну так піст же.

Стало зрозуміліше, але, якщо чесно, не дуже.

Успіння – це було, очевидно, свято. Хай який затятий з мене атеїст, але церковні свята не обминеш. То всі навколо носяться з вербою – а, Вербна неділя, скоро будемо паски їсти. Тягнуть очеретяними віниками – а, Трійця на підході. Всі стовпи заклеєні оголошеннями про медову виставку в Лаврі – значить, Медовий Спас. Чи Яблучний?

Бачте, все-таки обминув.

Але гаразд, Успіння – свято, перед святом піст, стріляють, щоб не розбити корабель об причал, але для чого везти рибу Дніпром, коли в нього тільки вудку закинь – й одразу щось вчепиться?

Я спитав.

– Кхе, – керманич розважливо пихнув люлькою. – В Дніпрі не така. Йому з Білого моря іншу рибку привозять – снєток! Чув про таку?

Я чув. Здається, колись навіть їв. Тюлька як тюлька. Але, мабуть, снєток більше по-панськи звучить.

– Панська риба! – продовжував тим часом наш капітан. – У нас такої не водиться. Може й зовсім не риба, бо, кажуть, як свіжа – то огірками пахне, а вже потім починає лускою смердіти.

– Що, не доводилось куштувати? – вліз Ігор, і чомусь мені підморгнув.

– Не доводилось, – зітхнув капітан, й з того зітхання народилася хмарка диму, як наче за паротягом, що гуднув у свисток. – Ми все більше по стерляді. Ну, може, коли білугу, як ікру метати піде…

Тут я зрозумів, чому підморгував Ігор. «Ікра чорна! – проскочила в голові фраза з фільму. – Ікра червона! Ікра заморська, баклажанна!» Якщо може, фільм хто не бачив, то слова супроводжувались показом. Чорна ікра була навалена у чималий тазик, червона теж, а заморської баклажанної ховалась дрібочка в глибині ковша.

У наші часи було навпаки. Що з ікрою, що з рибою.

Але про рибу я запитав даремно. Не можна у людей, що біля річки живуть, про рибу питати. Бо це надовго.

Керманич почав з білуги, й непомітно перескочив спочатку на окунців, потім на сомика, потім чомусь на судака. Розповів, як ловив на вудку. Розповів, як ловив у сітку. Розповів, як заганяв у вершу. Розповів, як навесні, коли Подолом не вози їздять, а човни плавають, риба сама в погреби запливає. Розповів, як труїти рибу бузиною. Розповів, як вночі, зі смолоскипом та острогою її, кляту, острогою!

Почав навіть показувати, але довелося покинути руль, і незграбний наш переправочний засіб негайно покотився носом праворуч, вниз за водою. Хитнуло. Коні тривожно зафоркали.

– Батьку… – докірливо пробасив лівий гребець. Правий змовчав.

– Кхе, – схаменувся керманич, ситуацію виправив, розповіді не спинив.

Мабуть, не вміють рибалки спинятись.

І човни не вміють. Крутнувши носом в один бік, човен так і норовить потім крутнутися в бік протилежний. Це ж не автомобіль, і навіть не кінь, гальмів у нього нема. Розігнався – чекай, поки сам зупиниться, а він не хоче.

Вузький невеличкий човен ще так-сяк можна загальмувати веслами, гребонувши у протилежний бік. З важким паромом-катамараном такий фокус не пройде. Не вдасться синхронізувати пару гребців, обов’язково вийде хоч трішечки, але врізнобій.

Як поралися керманичі давньогрецьких пентеконторів, римських трирем та візантійських дромонів – не уявляю.

Власне, й не поралися. Коли хитрі турки, які замінили візантійців на берегах Босфору, почали копати під Босфором тунель – знайшли на дні порту кілька десятків гребних суден.

Цікаво, що знайде той, хто надумає копати тунель під Дніпром?

Пором ще раз чи два покрутив носом то в один бік, то в інший, потім все-таки заспокоївся, й рушив майже тим самим курсом, що й перед лекцією про тутешнє рибальство.

Про рибу, спійману, почищену та з’їдену за дві сотні років до того, як дехто з нас уперше взяв до рук вудку.

Але упав брандскугель, скінчилася лекція, зник у темряві правий берег, а лівий ще й не думав показуватись. Стало тихо та нудно, тож я знічев’я почав розглядати, на чому ж ми, власне, переправляємось.

Пором складався з двох величеньких човнів, перекритих помостом з досить товстих, на два пальці, дощок. Чому товстих – я зрозумів одразу, як тільки білий коник тупнув копитом. Тонші на цій роботі довго не попрацюють.

Дошки накривали човни десь на половину човнової довжини, а ніс лишався непокритим. Саме там і сиділи двоє гребців, судячи з репліки «Батьку!..» – сини старого керманича. Що ж, непоганий сімейний стартап, успіху їм. Сподіваюсь, Альберт з Ігорем не мають на думці позбавитись небажаних свідків. Там розташувалися й пасажири – Юрій з Альбертом та Іваном у лівому, я з Галею в правому. А коні щільно – бік у бік – стояли на помості поміж човнами й стиха пофоркували. Вже на ходу я та Іван припнули їх до благенького парапету, чи то пак, конов’язу, але мабуть, його й один коник міг висмикнути, а не те, що наші п’ятеро огирів.

Коні, однак, не смикались, керманич мовчки вдивлявся у темряву, пасажири також мовчали, а гребці гребли, бо ж на те вони й гребці. Махали веслами мовчки й розмірено, не поспішаючи, але й не забарюючись. Весла входили у воду під однаковим кутом, без бризок, майже без хлюпання. Досвідчені, вправні рухи. Мабуть, це не стартап. Мабуть, вже не один рік цьому бізнесу.

Та й човни були також не нові. Чорне мокре дерево трохи прогиналось під пальцями – мабуть, підгнило. Під ногами колихалась вода – мабуть, підтікали обидва човни-понтони, тому в кожному човні валявся черпак – дебелий такий, не менш, як на піввідра. Мабуть, інколи доводилось ним працювати, бо щось рівень води у човні наче збільшився.

– Юрію, – тихенько гукнув з лівого човна Ігор. – У нас тут вода в човні. Це так і треба?

Так, звісно, було не треба, але відгукнувся не я, а старий керманич.

– Ну так візьми черпачок й попрацюй, – докірливо мовив він, наче Юрій був винуватий у тому, що човен тече.

Юрій знизав плечима й запрацював черпаком. Енергійно так запрацював, наче маленька помпа, й весь пором відчутно перехнябився у наш бік. Довелося й мені брати черпак у руки. Не Галі ж його доручати?

Я черпав і хлюпав за борт, й згадував, як у старі добрі часи, коли мав за плечима лише двадцять з копійками років, у заду шило, а в голові пустку, підбив таких самих молодих хлопців зганяти на Джарилгач. З транспортом тоді була ситуація не так щоб зовсім погана, але й хорошою її не назвеш. Варіантів було аж два – взяти старенький радянський надувний човен для висадки десанту й вкрасти у рибалок шаланду. Шаланда була з мотором, але й з рибалками, а човен без мотора, але й без рибалок.

Оцінивши можливі наслідки, взяли човен.

Для перетворення безформної купи гуми на човен довелось попрацювати насосом, точніше двома одразу. Насоси дуже нагадували ковальські міхи – дві здоровенні дерев’яні щоки й гармошка між ними. Наступиш – гармошка стискується й викидає через шлангочку літрів десять розлюченого повітря. Розлючене – бо шипить, а хто б не шипів, якби його стиснули?

Хоч і важкуваті були насоси, та й човен немаленький, але семеро здорових лобів з надиманням упоралися. Трохи гірше було зі спуском плавзасобу на воду – бо до моря було метрів сто грязюкою, потім ще сто грязюкою й піною, потім ще двісті – грязюкою, піною та водою, потім води стало по кісточки… коротше кажучи, відмахали ми з човном на горбах десь з півкілометра, і аж тоді вдалося скинути вантаж у воду й тягти.

Ще через метрів сто дно човна перестало зачіпати дно моря.

Ще через сотню води стало по коліна.

І лише тоді, звісивши брудні, порізані скойками ноги за борт, ми критично глянули на берег (він був далеко), на обрій (він був взагалі чорт зна-де), один на одного – й ніхто ані мигом не показав, що страшно. І рушили.

Перші сто метрів здавалося, що веслувати неважко… ай, не варто розтягувати. Важко було грести. Двоє веслярів гребли, двоє відпочивали, ще двійко милувались пейзажем, а сьомому несподівано знайшлась інша робота.

Виявилось, що радянський десантний човен розрахований на те, щоб переплисти Рейн або Віслу, а на десяток кілометрів морем чомусь не розрахований.

Так, спускав. Весело булькотів пухирчиками повітря з тих швів, що опинилися під водою й тихенько шипів повітрям з тих дірочок, які опинилися зверху. Й помітно худнув з кожною хвилиною подорожі.

Насос, відповідно, був розрахований на те, що його поставили на землю й качали ногою, а на те, щоб поставити його на хистке гумове днище човна, чомусь не розрахований.

Тому довелось качати повітря руками, і це нагадувало гру на гармошці. На дуже неоковирній, важкій, тугій радянській гармошці.

Хтозна, кому було важче – веслярам чи гармоністам. Коли, нарешті, дісталися Джарилгача, втомлені були ті та ті. Вилізли, скупалися, налякали дівчат-нудисток, та й повеслували назад.

За всіх не скажу, але у мене потім три дні боліли руки, ноги, спина та голова, бо той же човен довелось продавати.

Сюди б його, в ці часи й на Дніпро!.. Підлатати, та й гайнути вниз за течією, на Канів, Черкаси, Кременчук та Херсонщину. І нехай ще нема Херсона, але степи та озера лишилися, та й море навряд чи хтось вкрав.

Відчуваю, що після черпачка руки також болітимуть. А голова вже болить, оскільки доводиться думати – чи зачистити після себе перевізника, щоб не видав; чи хай ще трохи поплаває…

Я вчасно згадав, що керую зараз не я, а отже, й тягар прийняття рішення давить не на мої плечі.

І човном керував також не я, так що єдиною нагальною задачею було черпати й черпати. Ну ще, може, поглядати навсібіч, раптом щось цікаве побачу.

Не побачив.

Кілька млявих вогників позаду, один попереду, а ліворуч й праворуч – абсолютна, чорна, непроникна й безкінечна пітьма.

Хоча ні, кінечна. Хоча Місяця не було, але зірки так-сяк світили, й очі ледь-ледь, на самій межі, але вловлювали на обрії щось рукотворне. Деякий час я не міг зрозуміти, що ж воно за казна-що – довге, низьке, над самою водою, а потім зрозумів. Міст. Наплавний міст у майже тому самому місці, де колись постане міст ланцюговий, а потім і залізничний.

З дитинства люблю мости.

Всі нормальні люди в нових містах на шедеври архітектури вилупляються, а я на мости. Всі нормальні чоловіки вечорами дівок у ресторанах знімають, а я мостами вештаюсь. Всі розумні й раціональні сучасники мости на автомобілях перетинають, а я пішки.

Бачив мости здоровенні, хоч океанським лайнером під них заїжджай, бачив кладочки над канавою. Бачив підвісні на тонких мотузочках, бачив залізобетонні на могутніх биках. Бачив дерев’яні, сталеві, кам’яні й один скляний. Бачив розвідні, поворотний, підйомний і все хотів зганяти у Лондон подивитися місточок, який згортається-розгортається, наче іграшка «тещин язик».

Не встиг. І не встигну.

А тут ще одне горе – поруч здоровенний старовинний міст на човнах-понтонах, а я не побачу…

Спересердя я махнув черпачком дужче, ніж слід. Хруснуло. Ручка від черпачка залишилась у мене в руці, а миска булькнула за борт.

Я думав, керманич мене принаймні облає, але вийшло інакше.

– Кхе, – розважливо сказав він. – Ось слухайте, хлопці, байку.

Пихнув люлькою, помовчав й продовжив:

– Поїхали якось батько з сином на плавні сіно брати. Поставили віз поруч зі стіжком, взяли вила. Батько бере з вершечку потроху, а син загнав вила під самий стіжок, ех!.. і поламав. Був би розумний – засмутився б, а він ну радіти. «Батьку! – кричить. – Я вже он який сильний! Одружувати пора!» Глянув батько, і каже: «То ти, синку, не сильний. То ти, синку, дурний. Рано тебе же одружувати».

Мені історія здалася нудною, але і з мого, і з сусіднього човна долинуло чмихання. У темряві важко було визначити, хто сміявся, але складалося таке враження, наче всі. Мабуть, так і було. Мабуть, і Галя теж.

Я хотів-був пошукати ще якусь посудину для черпання – може, консервна бляшанка якась завалялась, чи пляшка з-під кока-коли.... потім згадав, що консервів тут ще не вигадали, а рецепт кока-коли ще не секрет, бо нема ще чого секретити.

Винайти, чи що… Хоча ні, сировини нема. Не росте у нас ані кока, ані кола. Хіба що з третім компонентом – водою – все гаразд.

Я глянув під ноги й виправився – навіть більше, ніж все гаразд. Вже по кісточки.

Протилежного берега все ще не було видно, але ліхтар наближався. Навряд чи хтось взявся б визначити до нього відстань, але світна цяточка перетворилась на плямку, потім на пляму, а тепер пляма вже набула відчутно квадратних обрисів, а що тут квадратне? Правильно, свічка у заскленому ящичку. Не батарея ж світлодіодів на квадратній панелі.

Коли, нарешті, з пітьми вигулькнуло щось таке як причал, наш паром вже добряче перехнябився на правий бік. А було б у човні два черпаки – не перехнябився би. Водної інспекції на них тут нема!

Човен тонув, причал ріс. Я згадав якийсь фільм, де пірат на такому ж дірявому човні підгадав так, щоб ступити на берег точнісінько в той момент, коли його корито булькне під воду й теж почав прикидувати. Виходило, що не підгадаю. Виходило, що причалимо, вивантажимось, і аж тоді човен почне черпати воду бортами.

А може й не почне.

На причал також щось виходило. Щось примарне й перекособочене, наче мара.

Я поглянув убік. Ігор перестав черпати й дивився на Альберта. Морди ватажка я не бачив, а у Ігоря на лобі було написано запитання – ну що, мочимо перевізника та синів, чи все-таки відпускаємо?

А тут ще й мара. Не те щоб це когось з нас могло зупинити, але краще зважати на можливих свідків. І вжити заходів.

– Добрий вечір, – раптом сказала мара дзвінким голоском шести- або семирічної дівчинки. – Дідусю, це я тобі ліхтар запалила!

– Ах ти ж моя розумниця, – перевізник поспіхом вмочив люльку в Дніпро й сховав за пазуху. Мабуть, не любила дівчинка тютюну, а любила цукерки й діда.

Я знову ковзнув поглядом на Ігоря, той на Альберта. Запитання пробігло цим ланцюжком поглядів до ватажка й повернулось – Ігор ледь помітно мотнув головою. Не вгору-вниз, а ліворуч-праворуч. Ні, мовляв. Не мочимо. Відпускаємо.

Пощастило вам, перевізники. Дякуй, діду, онуці – вона вас усіх врятувала.

І дівчинці пощастило, бо куди сироті податись – хіба що слідом за родичами в Дніпро. А так – може, виросте; може, живого Шевченка побачить, може, дотягне аж до скасування кріпацтва, придушення польського заколоту, програної російсько-турецької війни. До часів мого прадіда навіть.

Може навіть буде похованою на Байковому цвинтарі і можливо я бачив її могилу.

Дитинка стала на самий краєчок причалу й дідусь гукнув їй, щоб відійшла, бо у воду впаде.

– Та я вже сьогодні падала, – засміялась дівчинка. – Мені не звикати.

– Купалась? – скрушно похитав головою дід.

– Купалась! – весело покаялась онука.

Хто ж так кається.

Паром вдарився носами в причал. М’яко вдарився, бо веслярі припинили грести, але все одно причал здригнувся, і коні на помості також смикнулися й почали форкати.

– А я тобі що казав?

– Щоб не купалась! – ще веселіше гукнула дитинка. – Бо Ілля насцяв у воду!

І тут вже здригнувся я, бо точнісінько так казала моя старенька бабуся. Точніше, через дві сотні років казатиме, намагаючись хоч щось зробити з моїми походами на Дніпро у вересні.

Я її також не слухався.

Паром ще раз здригнувся – це лівий весляр накинув на дебелого стовпа не менш дебелу петлю й одним рухом загнав свій човен у спеціальний паз у причал. Так само зробив і правий, але не так вдало, й паром здригнувся так, що аж затріщав.

– Довбень! – прокоментував помилку дід-керманич.

– Тату, – докірливо сказав гребець, вибираючи мотузку. – Ну чого одразу довбень…

Сказав звично й без найменшої образи, мабуть, не вперше.

– Дурний піп тебе хрестив! – вже не так енергійно додав перевізник, але петля уже затяглася й суденце перестало хитатись.

Поміст при тому ліг на причал і вся конструкція завмерла більш-менш нерухомо.

Хоч конем заїжджай. Точніше, з’їжджай.

Але ми вдавати з себе ковбоїв не стали, й звели коней під вуздечку. Ті злякано пофоркували та йшли. І навіть зійшовши на берег, все ще роздували ніздрі й нюшили вологе повітря.

Виявилось, що ліхтар висів на спеціальному стовпчику, а трохи поодаль виднілося щось таке як маленька хата або великий курінь. Дуже подібні халабуди в двадцять першому столітті будували перевізники, що возили пляжників-нудистів на Труханів острів. У години пік перевіз коштував у кілька разів більше, аніж метро або фунікулер, та потік бажаючих людей подивитись й себе показати не вщухав.

Десь він там, Труханів, ліворуч від мене. А купаються зараз, мабуть, всі виключно голяка, бо купальників ще не вигадали. Хоча дівчата, може, в сорочках.

– Ах ти ж моя перевізниця, – дід погладив онуку, й та притислась до нього – палко-палко, наче й не кілька годин тому бачились, а кілька тижнів.

Ну як таких зачищати.

– Куди далі, хлопці? – нерозважливо запитав дід.

Дурний піп його хрестив.

Колись, давно-давно, багато років попереду, сталося у Харкові кілька зухвалих пограбувань. Достоту як у фільмах про гангстерів, якими захоплювались підлітки та юнаки, а батьки чомусь не захоплювались.

Мабуть, розуміли, що опинитися на місці гангстера пощастить мало кому, а от на місці жертви – так шансів більше.

Так воно й сталося.

Харківські гангстери теж, мабуть, надивились фільмів, й стріляли не замислюючись. І того разу також стріляли. Грабували маленьку філію банка, й грошей там було не так щоб багато, але трохи було; а ще там трапився хлопчина-стажер, зовсім юний, тільки-но зі школи.

Юний та недурний.

Коли почалося – він упав на підлогу, й демонстративно, старанно, надмірно, аж до тріску в хребті, викручував голову вбік – мовляв, не вбивайте, я вас не бачив, опізнати не зможу!..

– Що, жити хочеш? – реготнув найближчий до нього бандюк. – Ну живи, раз так хочеться!

Хтось з нападників перестрибнув стійку, відкинув із сейфа застрелену дівку-касирку, вигріб все, що трапилось на поличках, й стрибнув назад.

– А знаєш, – сказав раптом той бандюк, що сміявся. – Я передумав.

Якийсь журналіст потім написав, що от якби у того пацана був куцоствол, то все могло б статися інакше.

Дурний піп його хрестив, того журналіста.

Їхали мовчки, у темряві й тиші. І те, й інше були не так щоб абсолютні – і зорі світили, й обрій уже посвітлішав; а щодо звуків, то степ ніколи не буває геть тихим. Ні вдень, ні вночі, ні влітку, ані взимку.

Улітку щось цвірінькає, щось пищить, когось їдять, а когось, нарешті, схилили до пристрасного кохання в кущах і звідти долинає задоволене рохкання. До рохкання прислухаються всі навколо в радіусі кроків ста. Деякі зі слухачів пильнують, щоб у пориві пристрасті їх не затоптали, а деякі думають – а чи не напасти зненацька, ось прямо зараз, поки всі зайняті?..

Буває, що й нападають, і без звуків це також не обходиться.

Узимку інше. Взимку пронизливо свистить заметіль поміж мерзлими острівцями трави, а з-за пагорба долинають тужливі пісні вовків. У кущах ніхто нікого не любить, і їсти нема чого. Доводиться випасати самотніх подорожніх на конях або волах.

А навіть якби й сталося щось, і замовк степ, до самого себе прислухаючись, замовк, завмер… та все одно не став би повністю безмовним – бо добряче гупають копита об втоптаний шлях.

Недаремно він так і називається – битий.

Шлях був битий, і я себе відчував так, ніби вночі хтось побив. Не кулаком у пику й не ремінцем по попі, а добряче так, якісно побив. Дрючком, а може й двома. По спині, сідницях, плечах і стегнах. Боліло все – а це ж ми лише кілька годин їхали.

Поганий все-таки з коней транспорт. Мотоцикл кращий. І трусить менше, і їздить швидше. Мотоциклів би нам сюди, і палива десяток каністр, і шкіряні куртки, й засклені шоломи!.. Дороги погані, але хіба нам звикати? Гайнули б степом, обганяючи самотніх вершників, лякаючи норовистих коней, дивуючи спокійних волів, звиклих до всього погоничів.

А там хтозна. Може, й лишилися б десь тут, вибрали б місце, куди не дотяглась жадібна рука поміщика – а чи російського, а чи польського; прожили б решту життя за екологічно чистою працею, за оранкою землі та куванням плугів, ліпили б глечики, будували б хатки. Хтось би одружився з Галиною, а хто спіймав гарбуза – знайшов би тутешніх дівчат. Наплодили б дітей, онуків та правнуків. Душ по десять, бо контрацепція тут одна – встигни витягти.

Не життя – а краса! Вже на другий рік захочеться чи повіситись, чи втопитись.