Читать книгу Темна синя вода. Потік - Радій Радутний - Страница 3

– Альберте, – сказав я, вдосталь помилувавшись – пейзажем, провівши поглядом зграйку якихось пташок, спіймавши на льоту кусючу осінню муху, коротше кажучи – знудьгувавшись.

– Га? – спитав ватажок з підозріло знайомою інтонацією. Ігоревою. Молодець, прибулець, вчиться на ходу. Ще трохи – й можна буде за свого видавати. У будь-якому столітті з тих, де ми вже побували. А в тих, де побуваємо – хтозна, як воно піде. Я он Івана не завжди розумію, а з мови якого-небудь козака з епохи Руїни, то, мабуть, і половини не втну.

Подивимось.

– То розкажи, нарешті, куди ми їдемо, – продовжив я розпитування.

– І для чого, – миттю опинився поруч Ігор.

Галя теж якось непомітно-непомітно опинилася поруч, а у Івана виросли вуха – менші, ніж у віслюка, але більші, ніж у зайця.

– Тю, – видав Альберт зовсім по-нашому. – Так я ж вже казав. У Переяслав.

– А далі? – негайно уточнив я.

– А далі… – ватажок замислився й почав старанно підбирати слова. Так старанно, що я аж запідозрив, що то він навмисне. А може й справді навмисне.

– А для чого? – перебив його Ігор, і слова одразу почали підбиратися легше.

– А там ми влаштуємо мітинг з воркерами місцевої семінарії і в максимальний детейлс розпитаємо про наступного кандидата в наше командо…

Я спочатку уявив собі мітинг на Переяславській площі – трибуну, гасла на червоному кумачі, Леніна на фанерних щитах, надувні кульки, прапорці, алюмінієвий матюкальник на стовпі, що горлає «Ура, товарищи!»… й лише потім допер, що малася на увазі зустріч. Просто зустріч. Щоправда, не зрозумів, з ким.

А от максимальний детейлс – це, скоріш за все, якнайдокладніше.

Хоча, може, й ні.

Значно більше мене зацікавив наступний кандидат «в наше командо», і вже хотів був розпочати витягування з Альберта додаткової інформації, та вчасно згадав, що хотів спитати за куркулів-буржуїв-капіталістів-олігархів-бариг. Чи є вони у майбутньому?

Відповіді Альберта я вже звично не зрозумів, а Ігор запевнив, що є.

Страшенно захотілося запостити його відповідь у фейсбук й натицяти носом усіх олігархоборців, але як навмисне поблизу не було ані ноутбука, ані планшета, ані смартфона, ані навіть завалящої «нокії» з клавіатурою. Також не висіло на придорожніх деревах табличок з написом Free Wi-Fi, та й обрій не псувало жодної вежі з антенами.

Цукерберг ще не народився, фейсбук ще не винайшли. Фарадей не відкрив електромагнітну індукцію. Кілька вчених ще лише починають мучитись з електростатичними й електрохімічними телеграфами. Морзе, здається, взагалі ще не народився, які вже там точки й тире. Марконі ще не став жертвою першу в світі хакерської атаки й не почув про себе матюків у прямому ефірі.

Хоч бери та пляшку закопуй. З посланням для нащадків: «Не боріться, хлопці, з капіталістами! Розстріляєте десять капіталістів – на їхні місця прийдуть ті, хто розстрілював. Розстріляєте тих – прийдуть наступні. Розстріляйте хоч всіх, залиште двох чоловіків на Землі – й один з них негайно стане капіталістом, а другий – пригнобленим трудівником. Не мучтеся, хлопці, нічого у вас не вийде. Не буде кіна, а будуть даремні жертви і втрата державності».

Але ж не почують заклику полум’яні борці, не почують, навіть якщо їх цією пляшкою по маківці бити. Цвяхи б робити з таких людей!

Або ще щось корисне.

Поки я міркував над питаннями класової боротьби, Альберт так-сяк підбирав слова й окреслював перед нами програму-мінімум.

– Алсо, в Переяславі ми повинні знайти колегіум. Я сінкую, що це буде неважко, а от далі можуть бути трабли. Нам знадобляться кучери, що воркають там більше двадцяти ярів…

Деякий час я думав, на біса нам кучери, якщо ми й самі в сідлах тримаємось, потім зрозумів, що мають на увазі не того кучера, що возом править, а той, що coacher, цебто, дядько, який довірливих слухачів окучує. Зазвичай на гроші.

Це слово нахабно вдерлося в українську ще за моїх часів, і бач, прижилося. Хоча я не був знайомий з жодною людиною, якій би цей термін сподобався. Хіба, може, самим кучерам.

З ворканням та ярами проблем не було – скоріш за все, малися на увазі викладачі зі стажем роботи більше двадцяти років. Навряд чи тут плинність кадрів велика, напевне знайдемо. А от на біса?..

Кажуть, біса згадай – він і з’явиться.

Замість біса з-за повороту вискочив екіпаж з баским коником, кучером – цього разу справжнім! – на передньому сідалі й… справжнім паном у кабріолеті, чи як воно правильно називається.

Пан. Натуральний пан, як малювали в дитячих книжках за радянських часів. У зеленому сюртуку, коротких штанцях, циліндрі, панчохах, а в лівій руці мав окуляри на довгій тичці. Здається, така фігня називається лорнет і страшенно незручна у користуванні.

Мабуть, поміщик. Навряд чи магнат, але, мабуть, власник кількох десятків або й сотень рабів, чи то пак, кріпаків.

Проїжджаючи повз, панок дуже пильно нас у лорнет оглянув.

Іван подивився на мене, я на Ігоря, Ігор на Альберта, а Галина відвернулась і згорбилася. Я її розумів. Але з іншого боку, зручніше, мабуть, їхати в екіпажі, аніж у сідлі?

Альберт покрутив головою, Ігор знизав плечима, я теж, Іван гмукнув, а Галя зітхнула з полегшенням.

– Чому? – неголосно запитав я обох одразу – Ігоря та Альберта.

– Та далеко вже утекли, – припустив Ігор. – Наздогнати не вийде.

– Та й без того наслідили багато, – додав ватажок. – Труп на трупі. Хтозна, як на все це відреагує наша реальність. Ігорю, більше так не роби.

– А я що, – Ігор знизав плечима й скривився – мабуть, і досі ребра боліли. – Я нічого. Вони самі…

Панок вже сховався за іншим ліском, а Ігор все озирався та озирався.

Чим далі від Києва – тим менше ставало зораної землі, добре впораних городиків, а все частіше траплялися сіножаті й жовто-зелені стіжки на них. Мабуть, косили траву недавно, не встигла ще посіріти. Цікаво, хто косить? За часів мого дитинства на сінокос ганяли інженерію з великих заводів. Чоловіків з косами, жіночок з граблями, і трактор з великою рукою на гідравліці, щоб стіжки складати.

У часи, коли мій вік вже можна було починати називати шановним, люди з полів майже зникли. Кожного року на ріллю виїжджала все чудернацькіша й чудернацькіша техніка, й мабуть-таки вдалося їй замінити валку інженерів з косами, бухгалтериць із граблями, або школяриків з сапами.

Цікаво, а тут воно як?

А он як.

За черговим ліском показався мокрий низинний луг й чотири фігури на ньому. Білих-білих, наче з туману зродилися, і я не одразу зрозумів, що то лише сорочки білі, й штани також білі, бо з полотна. Ніг видно не було, але чомусь я був певен, що всі косарі босі.

Йшли вони валкою, один за одним, й лишали по собі широкі смуги скошеної трави, а ще чотири жіночки йшли за ними з великими дерев’яними граблями й згрібали накошене. Ні, не чотири. Три.

Одна жінка сиділа на краю поля й годувала дитину. Ще один згорток, підозріло схожий на запнуте немовля, лежав поруч.

Ну так. Дитячих садків тут нема. Й декретних відпусток теж.

Жінка провела нас байдужим поглядом, а чоловіки навіть дивитись не стали. Йшли і йшли, махаючи косами – чух-чух, чух-чух, скосив-переніс-крок вперед-скосив…

Якщо хтось думає, що це легка робота, то нехай спробує. Це справді не так.

У Переяславі я бував, а хто не бував, той сам собі дурень. Їхати з Києва півгодини, готельчиків кілька штук, на будь-який смак, а музеїв взагалі кілька десятків, вибирай – не вибереш.

Здавалося б що тут їхати – півгодини маршруткою, але як розпочалася з пригоди екскурсія, так з пригодами і тривала.

По-перше, розверзлися небеса й Київ засипало снігом. Повністю. Сніг лежав на дорогах, тротуарах, газонах та припаркованих автомобілях, і у них явно не було шансів зрушити з місця аж до весни. З дахів раз по раз сходили снігові лавини, а у мене проламало шиферний дах на сараї.

По-друге, я бозна для чого надумав забронювати номер у готелі. Через інтернет. Чекав відповіді день, чекав другий, а в той день, коли планували виїхати, таки додумався подзвонити.

– Номер? – здивувалися з того боку. – Ні, не бронював ніхто. Через інтернет? А, он ви про що! Та у нас кімната з електронно-обчислювальною машиною зачинена, подивитись не можемо!

Серйозно, так і сказала тітка – електронно-обчислювальна машина.

– То забронювати вам? Добре. НІНО!!! НІНО!!! Тягни зошит, людина хоче номер забронювати. Нашо? А я знаю, нашо?

І вже мені:

– Та приїжджайте так. Номерів повно.

На екскурсію я підбив гарну дівчину зі смаками приблизно такими ж, як у мене – так щоб і пішки поблукати любила, й музеями цікавилася, і ще була в неї дивна властивість – як гляне, як посміхнеться – так усі одразу або місце в метро звільняють, або сумку пропонують донести.

Не знаю я, як це в неї виходить. Мабуть, просто має дуже жіночний вигляд, й вигляд той негайно будить чоловічі інстинкти. Не ті, що штовхають затягти жінку в ліжко, а ті, що спонукають захистити й допомогти.

І ще вона любила питати дорогу.

Дівчата, запам’ятайте – чоловіки ненавидять питати дорогу. Це для нас мука смертна й недовіра до здатності орієнтуватися. Це як вам похвалити якусь іншу дівчину. Ніколи, ніколи, ніколи не питайте дорогу, якщо йдете під ручку з хлопцем!

Дівчина моя терпіла усю дорогу, але під кінець все-таки запитала, де краще вийти. Ще й посміхнулась.

– Та я вам покажу! – миттю перемкнуло шофера. – Якраз будемо поруч їхати, то я прямо біля дверей зупинюсь, нащо вам через замети стрибати! А ви просто так чи до когось? Музеї? Музеї це добре, у нас їх двадцять три штуки, а поки їдемо, то може й двадцять чотири буде. А що хочете подивитися – щось сучасне чи старовинне? А якщо старовинне – то наскільки? А музикою цікавитесь? Бо у нас є чудовий музей кобзарства, там моя двоюрідна сестра колись працювала. Там не лише кобзи, там всякий інстрýмент, тільки я на ньому не розуміюся. А якщо чимось ще старовиннішим, то у нас є колегіум, у якому бував сам Григорій Савич Сковорода. Там зараз сестра дружини мого сина працює, зайдіть, не пошкодуєте…

– Кхе, – сказав я приблизно через півгодини після початку рекламного ролика у виконанні шофера. – То де, кажете, нам краще виходити?

– Ой, – сказав шофер, і я зрозумів, що найкраще місце для виходу лишилося далеко позаду. Кілометрів на сорок.

Мабуть, і ще щось хотів сказати шофер, але посоромився. Мабуть, круте слівце мало не вихопилося з рота, бо засоромити шофера, я вам скажу, нелегко. Для них, мабуть, спеціальні курси десь проводять з практичного матюкання.

Маршрутка їхала через Переяслав на військовий госпіталь, і всю дорогу туди й назад шофер вибачався. А ми сміялись. Разом з нами сміялася вся маршрутка, навіть похмура тітка базарного вигляду з двома торбами теж крадькома посміхалася. А це, я вам скажу, нечасто трапляється.

Компенсуючи своє «ой», шофер підвіз нас мало не до ресепшену й здав з рук на руки ще одній сестрі – здається, троюрідній.

– І оце ви приїхали музеї дивитись? – недовірливо сказала вона. Підкопилила губи й видала: – Я б у таку погоду навіть за поріг не виходила!

Потім-таки розтанула й порекомендувала почати з музею-діорами битви за Дніпро, бо там працює її племінниця. А пообідати краще у ресторані «Старий вертеп».

– А там хто? – не втримався я.

– А там донечка! – похвалилась адміністраторка. Посміхнулась, але потім все одно звернула на ті самі рейки: – Та я б все-таки й за поріг не виходила!

А ми вийшли, й погуляли чудово.

Почали з рекомендованої племінниці, цебто, діорами. Розташувалася вона у соборі, і їй-богу, краще б їй інше місце знайшли. Прогулялися центром, й виявили, що дбайливі мешканці Переяслава вже протоптали стежини в наметах до стратегічно важливих місць – магазинів, генделиків та кав’ярень. Народні тропи до музеїв чомусь були не так сильно втоптані, але ми пробились.

Великий кіт, чорно-білий красень з пухнастим хвостом, завваживши нас, чомусь пірнув у каналізаційний люк, а потім висунув зацікавлену мордочку й довго спостерігав, куди саме ми йдемо. Може, теж хотів якийсь заклад рекомендувати, бо там працює його кошеня.

У музеї кобзарства ми побачили двохсотрічні кобзи, торбани й лютні, семисотрічну цитру. Взнали, що таке козобас, бугай і троїсті музи́ки.

І ліра. Дивовижний інструмент, скільки разів бачу, стільки й дивуюсь.

Починаючи, власне, з назви.

Українська ліра має з класичною грецькою обмаль спільного. Хіба тільки струни, а все інше ми сильно механізували. Ні в яких інших народів світу я не зустрічав струнного інструмента, де крутиться диск, тре струни, й струни хочуть звучати всі одночасно, а лірник просто вчасно перекриває горло то одній, то іншій. Якщо вправний лірник, то виходить гарна приємна музика, а якщо не перекривати, то ліра видає рев, могутній та монотонний. Але зовсім затискати струни не можна, бо тоді вони затиснуть диск-резонатор і зазвучить глуха, похмура мовчанка.

Хто сказав, що тишу не чути? Ще й як.

Щось символічне є в цьому інструменті, щось таке дуже схоже на український народ. Кожен реве свою ноту й вправний гетьман мусить вчасно перекривати голоси інших гетьманів. Якщо трапляється керівник, що робить це вчасно, голос народу звучить гарною музикою й українці дивують світ. Якщо керівник відпускає струни, гетьмани лізуть на голови один одному й в суцільному реві не розрізниш жодного розумного слова.

Якщо струни затиснути, керівника вішають або виганяють в Ростов.

Шлях однієї кобзи було простежено протягом сотні років.

Вперше сфотографована десь наприкінці дев’ятнадцятого століття в руках кобзаря, кобза вирізнялася характерною тріщиною, і по ній вдалося ідентифікувати її на інших фото. Мінялися кобзарі, мінялися їхні джури-поводирі, а кобза була та сама.

– Потім її знайшли на горищі, – розповіла нам музейна дама. – Потрапила вона туди, скоріш за все, наприкінці тисяча дев’ятсот тридцятих. Деякі джерела пишуть про розстріляний з’їзд кобзарів, та це історична загадка – свідчення є, а документальних підтверджень нема. Хочете – вірте, хочете – ні…

Я не втримався, і незважаючи на табличку «Руками не доторкатись» погладив пальцями найстарішу кобзу. Час не пощадив інструмента – а кого він щадить? Дерево почорніло, фарби поблякли, з двадцяти струн лишилося тільки половина, й ще одна теліпалась обірваним хвостиком.

Її поверхня відгукнулась теплом, легкою вібрацією та двохсотрічною мудрістю. Годі навіть уявити було, що вона бачила, які пісні грали на ній, про що розповідали кобзарі слухачам. Навряд чи повторювали те, що писали російські газети – спочатку царські, потім комуністичні. Скоріш, казали вони про те, що українська мова – це зовсім, зовсім не спотворений русский язык, а щось зовсім інше. Про те, що пісні українські співають і за Карпатами, і за Доном. Про те, що чиновники – спочатку царські, потім радянські видають указ за указом про те, що немає вас, ніколи не були і не буде, але ви все-таки є. Про те, що коли-небудь настане той час, коли ті укази скрутять трубочкою і утилізують шляхом засовування, як утилізували ручку саперної лопатки з використання гузна Муаммара Каддафі.

Я розумію Сталіна. Був би я Сталіним – я б теж розстріляв кобзарів. На щастя, я з протилежного боку окопів, з кобзарського. А весь народ ви хрін розстріляєте.

Обідали у доньки адміністраторки, в «Старому вертепі». Він справді розташувався у старій, мабуть, дев’ятнадцятого століття будівлі, й цілком можливо, що дубові столи також прийшли з тих самих часів. Більшість мешканців також воліли в таку заметіль не виходити з дому, тож немаленька зала відгонила пусткою, а офіціантки упадали біля нас і гладили зголоднілими поглядами. Не сексуально голодними, ясна річ, а спраглими до грошей. Навряд чи заклад процвітав навіть у хорошу погоду.

Центральний майдан Переяслава був прикрашений пам’ятником історичній події, яка назавжди вписала місто в аннали. Добре вписала. Міцно. Не викреслиш.

Ех, розірвати б ті аннали, розбити, вирвати геть сторінки і переписати!

Велика, трагічна помилка батька Хмеля, один із двох тих фейлів, що перекреслили всі його попередні заслуги.

Перший – це, звісно, Переяславська угода; другий – синок Юрась. Може сам синок помилкою й не був, але проштовхування його на гетьмана спричинило відомо що.

На дітях геніїв, як відомо, природа відпочиває. Питання про те, чи був генієм Хмельницький – дискусійне, але видатною людиною він однозначно був. Юрій Хмельницький видатним себе не показав.

Не втримався батько Хміль, дав волю батьківським інстинктам, заглушили вони державницькі міркування, й саму державу теж занапастили.

Чи бачив гетьман Богдан та його оточення слабкість Юрія? Безумовно. Важко було не побачити. В монастир би його вчасно відправити, хай би молився, свічки палив, літопис писав… але подолати батьківське бажання передати спадок Богдан не зміг і таки просунув Юрія на високу посаду.

Результат відомий.

Українці опиналися, як могли. Але часом здається мені, що сама доля інколи дражнить нас, дражнить калачем, потім сує під ніс дулю.

Обрали Виговського – він загинув. Обрали Ющенка – він перетворив космічну державу на археологічний музей та пасіку.

Виліз на гору Дорошенко – продав півкраїни туркам. Народ не зрозумів. Виліз Скоропадський – продав півкраїни німцям. Народ також не зрозумів.

Може, це й були єдині на ті часи можливості зберегти державу – але хіба селянинові це поясниш? Йому справедливість давай. Щоб усе порівну, і кожному по два раби.

Хто там був далі, за Дорошенком? Якась дрібнота. Навскидку згадується Сомко й Брюховецький. Нині агітують продуктовими наборами – «маршалом Гречкою», а Сомко підігнав купу возів з усяким добром. Он, мовляв, який з мене хлопець-хват!

Щоправда, не роздавав, а лише показував.

Схожу тактику застосувала на виборах якась із сучасних партій. Подивіться, які у нас люди! – кричали вони з телевізора та плакатів. – Кравчук, Марчук, Онопенко, Медведчук, Суркіс. Он які молодці!

Програли. Неправильно вирахували реакцію електорату. І Сомко програв. Замість вразити козаків багатством викликав заздрість та роздратування. Сомкові козаки перекинулися до Брюховецького й кинули гасло – грабуй награбоване! Сомко з посіпаками кинувся по захист до князя Великоганіна та почали випрошувати політичний притулок, який князь радісно і надав у вигляді Ніжинського замку. Щоправда, не гостьові його покої, а підземелля.

А зброю, коней та вцілілі вози з добром відібрав, бо нащо вони у в’язниці?

Цікаво, чи кляли вони Богдана за помилку з сином, чи когось іншого звинувачували? Не себе ж. Себе чоловіки звинувачувати не вміють. Це дівчата регулярно питають «що зі мною не так?», а чоловікам знайти стороннього винуватця – раз плюнути.

Другій Богдановій помилці пам’ятника ніхто не зліпив, а першій – он він, стирчить.

На брунатно-чорному гранітному фалосі-постаменті завмерли дві фігури – кучерявий рязанський ванька й україночка в плахті, кубовій спідниці та чобітках. Жінка тримала в руках товстелезну книжку – мабуть, важку, і мабуть, ту саму Переяславську угоду про аншлюс до Росії, а чоловік радісно простягав долоні вперед – мабуть, хотів зіганути, але на людях стримувався. У розкриту долоню набився сніг, й здавалося, ніби чоловік показує всім бажаючим щедрий дар: ось вам, мовляв. Ви мені – Україну, а я вам жменьку торішнього снігу. Чудова оборудка, всім вигідна!

Я підійшов розглянути дебелу споруду ближче, хотів навіть доторкнутись, але послизнувся на шліфованому граніті й ганебно та боляче гепнувся. Приземлився, скажімо так, на задню кишеню штанів.

Сміялись, звичайно, а як не сміятись. Слизько, хто хоч би на цьому місці так само гепнувся.

От і політика слизька справа, дуже слизька. Перед самою війною я докладніше поцікавився спадщиною Богдана й кілька днів ламав голову – а кому було передати державу?

Ех, Виговський, Виговський. Чорти тебе смикнули підписати тодішні Мінські угоди – Гадяцький договір. Мінські угоди не до вподоби абсолютно всім, починаючи з нашого «Правого сектора» й кінчаючи «Русским национальным единством». Перші вважають, що якби не Угоди, то ми б уже до Уралу дійшли, а другі – що, відповідно, до Сяну.

Так і з Гадяцьким договором.

Поляки вважали, що віддали забагато, українці – що отримали мало, московити – що договори не для того підписують, щоб їх дотримуватись.

Селяни і землевласники не зраділи поверненню влади олігархів, тьху, чорт, магнатів. Козацька старшина – образилась, що шляхетство надали дуже вузькому колу верхівки. Верхівка також, до речі, образилася – на заборону мати дипломатичні стосунки з іншими державами.

Фінал відомий.

Московити, вдаривши одночасно потоками агітації та військовою силою, спричинили розбрат й кінець кінцем перемогли.

За падінням незалежної України впала і незалежна Польща. Процес розтягнувся на сотню років, але це вже не принципово. Загинули десятки, десятки тисяч людей. Були спроби знищити самі нації – українську та польську.

Я стояв і дивився на пам’ятник тим подіям, а з постаменту до мене радісно й дурнувато посміхалися задоволений кучерявий московит і трохи розгублена українка.

Чи була можливість Виговському втриматись?

Я так думаю, що була.

Перш за все, ні в якому разі не можна було погоджуватись на скорочення озброєнь, зокрема, на зменшення кількості козацького війська з шістдесяти тисяч до тридцяти. Скорочення озброєнь – процес невідворотний; раз почавши його, країна вже не може спинитися. Радянський Союз, розпочавши скорочення озброєнь ще за Хрущова, кінець кінцем таки програв «холодну війну».

Так, утримувати велике військо фінансово важко. СРСР не втримав. Видушив з селян та робітників все, геть усе, останній хліб у селян, розпродав вироби мистецтва, обклав податками свинячу шкіру й фруктові дерева. Не втримав. Упав.

Нема у соціалістичного ладу великого фінансового акумулятора, щоб пережити важкі часи.

А у Виговського був! Акумулятором була розбагатіла на війні козацька старшина. Поступово обкладаючи їх новими податками та іншими поборами, можна було підтримувати велике військо у боєздатному стані.

Причому поступовість – дуже важливий момент. Одночасне «розкуркулення» олігархів майже неминуче призведе до заколоту та усунення олігархоборця. Або навіть до фізичного знищення. Нині так чинять Путін і Порошенко, й на момент моєї, так би мовити, еміграції, справи у обох ішли непогано.

Не можна було віддавати зовнішню політику. Підтримка союзників і формування у них правильної точки зору на події – дуже важливий чинник. Вчасне втручання іноземних держав не раз зупиняло війни – наприклад, російсько-грузинську війну зупинила не грузинська армія, а десант президентів у Тбілісі, хоча здавалося б, хто їх слухав, особливо нашого пасічника. А бач, допомогло.

І, нарешті, слід було негайно, негайно, негайно розпочинати внутрішні реформи, зокрема, розвивати законодавство та інституції влади.

Але це я, звісно, загнув. До Конституції Орлика лишалося ще кілька десятків років, а до Переяслава – ще з годину неспішного трюхикання у сідлі.

Там, у двадцять першому столітті, в дворику колегіуму нас привітно зустріли бронзовий Григорій Савич й сестра дружини сина водія маршрутки. Жіночка посміхалася, бо ми були геть затрушені снігом й, мабуть, вигляд мали геть кумедний, а Сковорода замріяно дивився кудись за обрій і явно хотів відірвати бронзові босі ноги з постаменту та й рушити світ за очі.

Не ходи, Савичу. Стій краще тут, роби селфіки з дівчатами-шанувальницями. Світ змінився. Кілометра не пройдеш, як у пункт прийому металобрухту здадуть. Он, з могили Лесі Українки бронзові гірлянди поцупили.

Зі Сковородою моя дівчина сфоткалася, а з сестрою не стала, бо та була не дуже фотогенічна. Ще її зацікавили старовинні меблі, вази, химерні глечики з глини, порцеляни та скла, а я застряг у класі з лавочками, столами та старовинними підручниками на них.

Присів. Озирнувся. На задній стіні хтось мальовничо розвішав старі кожухи та свити. Логічно, тоді в школах не було гардеробів. І світлодіодних ламп не було. Все освітлення – вдень з маленьких склепінчастих віконечок, а вранці чи ввечері – свічками. Тьмяними, миготливими свічечками, які добрі для створення романтичної обстановки, а для читання не сказати щоб дуже добрі.

А що тут вивчали? Фізику з математикою? Навряд чи.

Я зазирнув у найближчий підручник. Більшість літер глузливо дивились на мене хитромудрими завитками й пізнаватися не бажали. Вдалося розрізнити хіба що «яко Ісус рече».

Зрозуміло. Хто б сумнівався.

Моя дівчина захопилася полив’яним дивом на підвіконні й клацала його з різних боків. Див був чоловічого роду – не диво, а саме див, сакральна така істота походження мало не арійського, явний спадкоємець зороастрійських або ще давніших культів. Широка сонячна морда приязно посміхалася, оточена промінчиками-протуберанцями, а бараняче тіло переливалося м’язами. Ех, простежити б, як дійшли до нас диви – чи прямо з шумерських барельєфів, чи кружним шляхом, через слов’янські анімалістичні культи?..

Цікаво ж.

Звісно, за часів Григорія Савича не стояв тут цей див. І орел з черепахою не стояли. Й замість інших фігурок також стояли грубі свічники з недопалками. Чому грубі – ну хто ж у школі поставить тендітну чи гарну річ? Одразу або розіб’ють, або ноги прироблять.

Я дивився на дива, див на мене, але не бачили ми одне одного, бо подумки я сидів на цьому місці двісті років тому й слухав мудрі притчі мандрівного філософа.

Втім, кажуть, недовго Савич тут працював. Не прижився. Чи то нудно було на одному місці сидіти, чи зжерли колеги – в навчальних та наукових закладах це раз плюнути; але, кажуть, звільнився та й подався в мандри.

У радянські часи невизнані поети, музики та науковці йшли в кочегари. Хтось з них потім отримав Нобелівську премію, але більшість так безвісно й згинули від синьки та нестерпної мерзотності дауншифтінга.

І от я сиджу на тому ж самому місці, де сидітиму через двісті років й слухаю спогади старенького попика про Сковороду.

– Гришка? – пожував він губами після того, як перейшли до суті. – Пам’ятаю, звісно, чого ж не запам’ятати. Ніс отрокам слово Боже, чому ж не нести. Учив Псалтирю, латині та арифметиці, чому ж не вчити. Ще, кажуть, байки якісь писав, чого ж не писати.

Не знаю, як терпіли те Ігор з Альбертом, а мене те «чому ж не» почало дратувати вже на другому-третьому разі. Я втратив нитку розмови й сидів-роззирався.

Кожухів не було. Я хотів був здивуватись й обуритись, але вчасно згадав, що пора ще тепла, а кожух штука цінна, навряд чи його хтось лишить у школі. Хай навіть у колегіумі. Плоть слабка, когось біс та спокусить на крадіжку.

І книжок на столах не було. Ну це зрозуміло – книжки ще більша цінність.

І столи були навряд чи ті самі. А якщо й ті самі, то значно новіші.

Але хай йому чорт – я сидів на тому самому місці, де сидітиму через дві сотні років!..

Було шалене, просто шалене бажання надряпати на столі або на стіні хоч якийсь знак, хоча б якесь послання мені-з-майбутнього, але хоч яка слабка плоть, та дух все-таки сильніший.

Не надряпав.

– …про небо любив говорити, чого ж не поговорити. Про те, яке воно світле та чисте, й нема там ні меж, ні кордонів, ні війська, ні зради, а є лише простір та воля, чому ж не бути. Пташкам заздрив, чому ж не заздрити. Притчу про орла якогось розповідав, та про черепаху, щось там вони тлумачили одне одному, чому ж не тлумачити. Але вчитель з Гришки був так собі. Поганий був учитель. Не любив він отроків, а може й взагалі людей не любив…

Є у когось з українських фантастів оповідання про космонавта. Як полетів він на Місяць, й згадував яблуні в маминому садку. І як стояв під яблунями в маминому садку й мріяв про Місяць. Не можу згадати ані автора, ані назви. Старий, мабуть, став. Але суть не в назві та навіть не в авторі, а в тому суть, що мріє людина про те, чого нема поруч, а опинившись там, де є – починає мріяти про те, що вже втратив.

На зворотному шляху в Київ посварилась зі мною дівчина, і я так і не зрозумів, за що саме.

Тільки й лишилися спогади про те, як блукали ми засніженим Переяславом, спізнювались в музеї, пили каву й вино в забігалівках, оглядали будинки – міцні старовинні одноповерхівки, похилені та кривенькі гуртожитки п’ятдесятих років, пошарпані пізньорадянські панельки; підбивали один одного он у той провулок звернути, або он у той; а там, подивись, яка мальовнича руїна, пішли заглянемо; а там, поглянь, який сірий величний пагорб, пішли заліземо!..

Ми йшли та йшли, а пагорб не наближався, аж раптом прийшло розуміння, що не пагорб це, а чорна хмара на сірому небі, й дістатись до неї ногами людина не в змозі, а тільки крилами. Одночасно прийшло до нас розуміння, й ми ще довго сміялись, згадуючи, як хотіли залізти на небо, й не просто залізти, а податися небом світ за очі, і щоб ні меж, ні кордонів!..

Так що розумів я Григорія Савича, і розмови про небо розумів, і чому він із колегіуму втік. Я б також утік. Може навіть швидше, ніж Савич.

Я й втік. Користі з мене в цій розмові однаково не було. Ігор призвичаївся говорити майже по-тутешньому, Альберт же все більше й більше нагадував розумного пса, який все розуміє, просто сказати не може.

Впораються. А як не впораються, якщо все-таки знадоблюсь – буду поруч. Гукнути недовго. Не ті тут часи, щоб цінувати секунди, не міряють тут секунд.

Два знайомих мені орієнтири вціліли у Переяславі – власне, колегіум та собор, а все інше змінилося, чого ж йому не змінитись. Тьху, чорт, причепилося. Причепив старий попик-викладач і оце «чого ж не», і ще кілька не дуже хороших думок. Здається мені, трохи не таким був Григорій Сковорода, ніж уявлялося нам з далечини, і хтозна, чи на користь те «не таке» Альбертовим планам, а чи на шкоду.

Між тим, двісті років подорожі в минуле на користь Переяславу не пішли. За моїх часів тут був такий-сякий, а все ж асфальт та бруківка, будинки вищі та дерев більше.

Хіба що Вознесенський собор височів, як і раніше, солідно, а може навіть й солідніше – бо стояв самотньо, наче острів посеред озера. І ще перед ним була якась капличка, а в мої часи її не було. Натомість був асфальт, а зараз просто від собору починались болото і грязиво, й рівно посередині майдану лежала здоровенна руда свиня.

Здається, на тому самому місці, де через дві сотні років валятимусь та реготатиму я. Всієї різниці – що льоха в баюрі, а я в снігу. Хоча ні, різниця все-таки трохи більша – я встав і пішов, а льоху зарізали й з’їли.

Хрін ви мене з’їсте. Я сам кого хочеш з’їм.

На призначення майдану прозоро натякали ятки та будки. З огляду на небазарний день і пізній час ятки були порожні, а будки зачинені, та призначення їх легко вгадувалось. Ось тут, наприклад, продавали ковбаси.

Я озирнувся на льоху. Та підвела голову й подивилась на мене поглядом, сповненим філософського ставлення до життя й глибокого фаталізму. Мовляв, ну так, заріжуть. Ну так, нароблять ковбас. Таке життя.

Таке життя мене не задовольняло, і я ковзнув поглядом далі. Тут продавали бублики. Мабуть, не лише бублики, але й калачі, булочки та інші вироби, некорисні для жіночих фігур, але над будкою висів лише бублик. Колись, мабуть, жовтогарячий, а зараз вицвілий і не сказати щоб апетитний.

У будь-якому випадку тут мені бублик не продадуть, бо зачинено.

Поруч з бубликовою будкою височіла ще одна, з самоваром. Бач, спеціалізовані. Бублики окремо, чай окремо, а у наші часи кава, печиво та цигарки поміщаються в одному кіоску. У дев’яностих кіоскерши ще й горілку наливали в пластикові келишки, але потім цей бізнес прикрили. Ох, і гамору було з цього приводу!.. В основному з боку власників тих кіосків.

Сказати, може, й цим, що скоро їхні будки знесуть?

Я посміхнувся й проґавив момент, коли на протилежний бік вулиці вийшов Іван і помахав мені шапкою.

Розслабився. Так не можна. Озирнувшись ліворуч-праворуч, щоб, бува, не потрапити під колеса дуже здивованого візника. З транспортних засобів на вулиці був хіба що селянський віз з якимись мішками, але, по-перше, далеко, по-друге, запряжений волами. Не такими здоровенними, як вранішній, але, мабуть, так само повільними.

Але все одно дорогу я перебіг, а не перейшов.

Через дорогу і ще трохи пройти розташувався шинок, й Іван з Галею поїли в ньому дячка, який також пам’ятав Григорія Савича.

«Наливайки» за двісті років мало змінилися. Стійка-шинквас відгороджувала закуток з поличками. На поличках розташувалися, звісно, пляшки; й за різноманіттям ті полички не дуже поступалися поличкам у будь-якому барі кінця двадцятого – початку двадцять першого століття. Хіба, може, етикетки були тьмяніші, а багато пляшок взагалі не мали ніяких ідентифікаційних знаків. Біс його зна, як бармен розрізняв, де самогон, де вишнівка, а де горобинівка.

Та якось же порався.

Барменом працював солідний дядько в зеленому каптані. Чорнявий, трохи смаглявий, голений, але з вусами. Щось я читав, що на ці часи алкогольний бізнес повністю віддали євреям, але може й ні. Якщо так, то з боку царського уряду це був мудрий крок.

Що я там раніше казав про те, що чоловіки ніколи себе в поразці не звинуватять, а знайдуть винуватого деінде?

Хто винуватий у тому, що в хаті порожньо і нема чим дітей годувати? Правильно, горілка. Хто винуватий в том, що чоловік навіть сорочку пропив? Правильно, шинкар. Хто у нас шинкарі? Правильно, євреї. А Христа розіп’яв хто? Теж вони!

Звідси й виросли ноги і в уманської різанини, і київського погрому, і у справі Бейліса.

А коли всіх погромлено, побито, убито, спалено і зґвалтовано – тоді, ясна річ, приходить російський солдат-миротворець і все залагоджує.

Коли я зайшов у «наливайку», добряче піддатий дячок вже тягнувся рукою до Галиного коліна, а Галя терпляче перехоплювала його долоню й повертала на стіл.

– А ось і мій чоловік, – зраділа вона так підкреслено, що скривився б навіть режисер театрального гуртка. Але на дячка тої акторської майстерності вистачило. Він кахикнув і руку прибрав. Потім зрозумів, що отримав нового слухача й радісно почав переповідати усе, що розповів Галі й Івану раніше.

– Звісно, пам’ятаю Грицька, – розпатякував він, час від часу підносячи до носа чарку. Саме до носа, й не пив, а лише нюхав. Мабуть, розтягував задоволення. А може, був такий миршавий, що вистачало і запаху. Здається, пияк був досвідчений, і вловив той момент, коли випито стільки, скільки треба, ні краплею менше, а більше не треба, бо буде зле. От і підтримував баланс спирту в системі нюхаючи.

– Невисокий такий хлопчина, з виду миршавий, та жилавий, як поруч з кимось іде, то всі уже хекають, а він собі крокує і теревенить. Страх любив теревенити. Про все на світі розповідав, про порядок всесвіту й непорядок у справах, про любов міцну, вірну та щиру, про спокій душевний і про загибель Трої, пригадую… Ще про самотність казав. Наче самотні люди або зовсім дурні, або видатні мудреці. Брехав, звісно, але так складно, чому ж не послухати… Ну, може, ще по одній?

Мабуть, довга розповідь пришвидшила виведення спирту з чутливого організму й самого лише нюхання стало невистачати.

Хильнули, чого ж не хильнути. Іван звично втерся, Галя заїла шматочком шинки, а я, в колегіумі лише розмовами і годований, добряче взявся за таріль й за хвилину закусі сильно поменшало. Вийшло на користь. І дячок глянув на мене з повагою, і спогади його звернули на нові рейки.

– А їсти Грицько не любив. Рубав що дають, ласі шматки проминав, чарчину, як бува й перехилить за компанію, так і кривиться. Наче й не оковиту йому піднесли, а оцту лийнули. А ходити любив. Як доводилось кудись разом іти, то всі люди як люди, сіли, перепочили, хліба куснули, чарку хильнули – а він собі ходить навколо, ніби під хвостом скипидаром намазали!..

Інформація на перший погляд здавалася дурною та пустопорожньою, але то лиш на перший погляд. Якщо Альберт справді готувався вербонути Сковороду, то ціни їй не було, такій інформації. І тій, що Ігор зараз видобуває з попа, і тій, що радісно вивалює підпилий дячок. Хтозна, як піде розмова, хтозна, де й зустрітися доведеться. Може, в кабінеті з книжками, може, в полі, а може й в шинку. Бажано знати, що п’є фігурант, що полюбляє, чим годувати, аби став поступливішим, а про що краще офіціанта попередити, щоб і близько не підносив.

Один мій знайомий зірвав вербування, запропонувавши дамі червоне вино замість улюбленого нею мартіні. Не відповідало каберне її уявленням про сучасного Джеймса Бонда, а будь-кому вона здавати секрет не схотіла.

Хоча, між нами кажучи, секрети в неї були так собі; можна навіть сказати, що не секрети, а тьху!

Дячок теревенив, Галя з Іваном по черзі піддакували, а я занудьгував і почав роззиратися. Судячи з кількості відвідувачів, ділова активність в Переяславі була така сама, як і в двадцять першому столітті, цебто ніяка. Крім нас, в зальчику тихо пиячили двоє дядьків у свитах і чоботах – чи то селяни, чи то міщани; вели про щось мирну неквапну розмову. Ще один чоловік причаївся у кутку й вів розмову з тоненьким високим глечиком. Мабуть, у ньому жило вино, і дядько умовляв його вийти. Але також тихесенько, без скандалу.

Скандал міг початися з ще одного відвідувача. Одягнений у довгий синій піджак з розшитими галуном бортами, він стояв біля шинкваса і раз по раз кивав налити. Мабуть, взяти одразу пляшку обійшлося б дешевше, але чи то гонор чи то бажання подіставати бармена взяли гору, й пияк тицяв пальцем у різні пляшки й кивав.

Страшенно захотілося підійти і розповісти йому анекдот. Забігає чоловік у бар і з ходу:

– Бармен! Горілки!

Бармен наливає, відвідувач одним махом ковтає, крутить головою й кричить:

– Бармен! Віскі!

Ковтає віскі, знову крутить носом, вимагає текіли. Потім абсенту. Потім кальвадосу. Потім ще і ще.

Нарешті бармен не витримує.

– У нас, каже, ще багато напоїв, ви шукаєте щось конкретне?

– Та ні, – каже чоловік. – Просто я сьогодні вперше в житті спробував мінет.

– О! – каже бармен. – Справді, це історична подія, її варто відзначити. Чи не хочете продовжити граппою чи зіванією?

– Та ні, – безнадійно махає рукою клієнт. – Здається, цей смак вже нічим не перебити…

Цікаво, чи знають тут, що таке граппа, зіванія та мінет?.. Дячок розповідав і розповідав. В основному йшлося, звісно, про нього самого, з акцентом на те, що їв і чим запивав; або навпаки, що пив і чим заїдав, та раз по раз вискакували цікаві подробиці й про Сковороду.

Виявляється, друзів Григорій Савич не мав. Звісно, це могло означати що завгодно – й що справді не мав, і що дячок бреше, і що мав, але дячок про них був не в курсі, бо вони були, наприклад, птахами іншого польоту, цікавились не випити-закусити, а трохи іншими матеріями.

Що завгодно могла означати кожна фраза дячка про нашого фігуранта, але всі, абсолютно всі слова варто було намотати на вус, ретельно проаналізувати, співставити з іншими джерелами та порівняти.

У мої часи це була задача непроста, але так-сяк вирішувалась, бо не можна прожити у вакуумі, хоч якісь контакти людину знайдуть, світ спіймає її. А що робити, коли фігурант помер двісті років тому, й всі його контакти померли, й документів катма?

Я раптом зрозумів, що дрібочки, крихти зібраної інформації про Григорія Савича вже являють чималу цінність, й багато істориків віддали б праву руку за те, щоб почитати стенограму опитування викладачів та дячка. Ну, може, не праву і не назавжди, а так, потримати. Але віддали б.

А от ми свою інформацію не віддамо. Бо нема кому, нема як, і небезпечно зайвий раз смикати струни нашого Всесвіту. Хтозна, що буде, якщо обірвуться. Хтозна, куди цвьохнуть обривки-хвости, кому око виб’ють. Добре, ворогам, а якщо комусь з нас дістанеться? Або навіть усім одразу.

Дячок хильнув, і я хильнув, а хильнувши, раптом відчув нестримну потребу вийти. Здивувався навіть – тілько-но не хотілося, а тут – як наче хтось клапан відкрив.

Було вже у мене таке, було.

Загнала мене якось лиха доля в госпіталь, та не з пораненням того разу, а – сміх і сказати! – з апендицитом. Везли – сміялись, приймали – сміялись, а я сидів то синій від болю, то червоний від сорому й також робив вигляд, що посміхаюсь.

І під ножем сміявся, а що ж мені, плакати. Плакати болючіше.

І коли за кишки смикали, також намагався жартувати. Не скажу, що вдало, але медички підсміювались. Дожартувався – коли потягнули кишку, і здуру спитав про те, чи правильний орган тягнуть, чи не переплутали? – одна з медсестричок гигикнула й упустила затискувач.

Якраз проміж кишки.

Обклав її хірург, а як не обкласти; й мене обклав – мабуть, чисто про всяк випадок.

А сам щось там, серед кишок зробив, і відчув я, що зараз, от просто зараз, негайно, станеться велика ганьба, утвориться на моїй репутації пляма, а на столі калюжа.

Перестав усміхатися й попросив терміново підставити сечоприймач. Або качку. Або тазик. Або жменю, кінець кінцем, бо зараз станеться катастрофа!

Тут уже засміявся лікар.

– Не треба сечоприймача, – пояснив, не припиняючи копирсатись. – Це я тобі на сечовий міхур натиснув, а він дурний, думає, що вже повний і тобі рефлексом сигналізує. Знаєш, що таке рефлекс?

Я знав. У відповідь хотів спитати хірурга, чи знає він, яку поправку на швидкість треба вводити, коли стріляєш з вертольота на висоті двісті метрів по цілі на дистанції триста метрів, але не спитав. Ну його. Раптом ще на якийсь міхур натисне й утвориться на операційному столі не калюжа, а купа.

От і зараз відчуття було таким самим, але цього разу ніхто, точно кажу – ніхто! – у кишках не колупався. Я кивнув Івану з Галиною й вийшов шукати сортир.

Кроку не пройшов, як позаду гримнуло.