Читать книгу Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя - Регіна Бретт - Страница 12

У книзі «Дихання, зір, пам’ять» є гарні слова, які примушують під іншим кутом поглянути на все, що нам доводиться переживати, на проблеми, які нас обурюють, і на чужі досягнення, яким ми заздримо.

Авторка Едвідж Дантикет описує групу людей із Гвінеї, які своїми головами підтримують небо. У ліричній новелі про жіночу трагедію в одній сім’ї вона розповідає про сильних людей, які можуть витримати будь-що. Творець наділив їх силою зносити те, що іншим не до снаги. Вони не знають, чому обрано саме їх. Проте якщо в житті вас спіткало багато труднощів, значить, у вас достатньо сили, щоб їх витримати. Декому з нас призначено знести більше, ніж іншим. Моєму дядькові Полу також доручили підтримувати частинку неба.

Дядько Пол і тітка Вероніка були моїми хрещеними. Коли народилася їхня наймолодша дитина, у них уже було п’ятеро дітей. Коли ми дізналися про це, то не могли стримати сліз. Хороша новина полягала в тому, що в них народився хлопчик, а погана – з ним не все було гаразд.

Бретт Френсис Келлі народився 1972 року. У той час люди вживали такі слова, як «недорозвинений», а родичі пошепки, зі сльозами на очах, передавали погану новину. Тоді лікарі пропонували стаціонарний догляд, а підтримка дітей з особливими потребами ще не набула поширення.

Бретт не був бездоганною здоровою дитиною, яку прагнули б мати всі батьки. У нього було по десять пальців на руках і ногах, але в нього було і ще дещо. Мій двоюрідний брат народився з додатковою двадцять першою хромосомою – у нього був синдром Дауна. Але в ті часи діти з синдромом Дауна не вважались особливими. Їх радше сприймали як проблемних. Проте дядько з тіткою любили свого сина так само, як і п’ятьох старших дітей.

Раптово тітка Вероніка захворіла на рак грудей, який дав метастази в кістки. Вона померла, коли Бретту було всього три рочки. Дядько Пол залишився вдівцем із шістьома дітьми. Як він міг сам виростити шістьох дітей, коли найстаршій було лише чотирнадцять?

Згодом усе тільки погіршилось. Дядька звільнили, бо через хворобу дружини він часто пропускав роботу. Тоді ще не було закону про відпустку за сімейними та медичними обставинами, який би захистив його права. Ви запитаєте, що ж сталося з його сім’єю? Дядько Пол утримав усіх разом. А Бретт став центром їхнього маленького всесвіту. Цей «уламочок» якимось чином зумів об’єднати їх в одне ціле.

Дядько ніколи не скаржився на те, що йому важко самому виховувати шістьох дітей. Він отримав ліцензію агента з нерухомості, тому міг працювати вдома. Коли діти лягали спати, він брався за прання і прибирання. Він не одружився вдруге і завжди казав, що кохає тільки одну жінку. Супутником його життя став Бретт, вони були нерозлийвода.

У Бретта не було кнопки «редагувати». Він говорив те, що думав. Він не вмів брехати. Коли він бачив жінку з пишним задом, то так і заявляв: «У тебе великий зад». Коли оглядав у дзеркалі свою вельми огрядну фігуру, то казав: «Я такий сексі», – і вірив у це.

Бретт усюди залишав свій слід. На весіллі своєї сестри Бріджит він удавав із себе бармена. На весіллі мого брата Джима так гарцював на танцмайданчику, що ледь штани не загубив. А на похороні дядька Джона він вилив на себе воду і зняв штани, тож мусив сидіти загорнутий у простирадло.

Бретт так ніколи і не подорослішав. І цим він тішив усіх нас. Він залишився дитиною. А також він був найкращим другом свого батька.

Ішли роки. Старші діти по черзі допомагали виховувати Бретта, передаючи естафету одне одному, коли хтось покидав дім і їхав до університету. Коли дядькові Полу виповнилося вісімдесят, ми всі задавали собі питання, хто буде опікуватися Бреттом. І річ не в тому, що він був тягарем, який ніхто не хотів нести, – навпаки, всі хотіли взяти його до себе.

Незадовго після 80-річчя дядька Пола ми отримали погані новини. За день до весілля сестри Бретта вся сім’я зібралася на генеральну репетицію святкування. Увесь день вони провели разом, його сестри і їхні чоловіки, брати з дружинами, онуки й дядько Пол. Раптово, ні з того ні з сього, Бретт сказав: «Не хвилюйтеся. Мама тут, з нами. Все буде добре». Після вечері він знепритомнів від емболії легеневої артерії. Ніхто не зміг привести його до тями.

У похоронній залі було безліч фотографій. На всіх був Бретт. На одній він у костюмі з першого причастя, на іншій – у шапці й мантії випускника. Була фотографія Бретта в баскетбольній формі і ще одна з медалями Параолімпійських ігор. Дядько Пол подбав про те, щоб його син прожив яскраве життя.

Під час поминальної проповіді священик попросив нас поміркувати над тим, як ми використовуємо свої дари. «Бретта було обдаровано природою, – сказав священик. – Він отримав свої дари разом із додатковою хромосомою». «Наш світ потребує таких людей, як Бретт, – продовжив він. – Бретт не був неповноцінним. Він показав нам, чого Господь очікує від нас – Він хоче, щоб ми раділи кожному подиху».

А ще наш світ потребує таких людей, як дядько Пол. Саме його спокійна сила підтримувала світ, щоб Бретт зміг вистрибом пройти по життю і радіти кожному дню так, як це вдавалося тільки йому. У його світі великодній кролик і Санта-Клаус насправді існували, дні народження святкували цілий тиждень і не було ніякого поділу на раси – були лише люди з кращою засмагою.

Дядько всміхнувся, коли його син Пол сказав: «Люди завжди говорили, що ми – величезний дар для Бретта, але насправді все було навпаки – Бретт був величезним даром для всіх нас». Вони всім завдячували саме дядькові, адже він підтримував небо над ними.

Одного дня дядько Пол зателефонував мені, щоб сказати, як він мною пишається. Я зберегла його повідомлення і час від часу прослуховую запис, щоб згадати його голос, тремтливий через хворобу Паркінсона і похилий вік, проте все ще переповнений такою доброю вдячністю. Він ніколи не скаржився на своє життя.

Саме дядечко Пол уперше сказав, що Бог ніколи не дає нам більше, ніж ми можемо витримати. Одні з нас можуть знести більше, інші наділені меншою силою. Хай там як, коли нам випало підтримувати частинку неба, значить, це нам під силу. Адже це наш дар.