Читать книгу Віртуалка - Ирися Ликович - Страница 3

Любий Тоні, ти ж, напевно, здогадувався, що для тебе я ладна була говорити не замовкаючи, вичаровуючи із себе слова напіввидихом, зовсім не думаючи про терапевтично-чарівну силу сказаного. Ти, мабуть, помічав, що вся моя суть була зіткана з різнобарвної тканини оптимізму.

Тоні, я ладна була перетворити своє життя на усну історію для тебе, тільки б ти дослухався до моїх мотивів. Дивився на мене. Розглядав по той бік екрана. Вночі, коли твоя фура перетинала котрийсь із сірих, по обидва боки замурованих бетонням, а всередині переповнених ланцюгами вантажівок автобанів, дивився то на мене, то на засіяну відблисками чужих фар дорогу і шепотів мені: «Засинай, кохана, спи, а я дивитимуся на тебе, і мені не буде самотньо… Рідна… А потім, pardon (це слово вимовляв зовсім на англійський манер – пáдон, із наголосом на перший склад), перед митним контролем, я відключу свого айфона».

Твоя віртуальна присутність була для мене такою важливою – як світло фар твого великогабаритного авто для твоїх трансферів. Бо твоїм серцем я відкривала у своєму невидимі ворота, крізь котрі так спрагло вливалися до мого тіла звуки майоркійської гітари. Ти, напевно, відчував, наскільки я була відкрита для іспанської музики, бо ж на початках щоразу зустрічала тебе притишеним голосом, котрий губився десь поза вібраціями мотивів фламенко. І вже тільки давши тобі змогу наслухатися досхочу, починала говорити – розповідати тобі про себе. Малювати своє трепетне «я», котре вже розчинилося у тобі.

Тоні, фари твоєї дальнобійницької вантажівки ставали моїми очима, котрі ніколи не втомлювалися вдивлятися у темінь твоєї посіченої іншими шляхами, мов моє життя, дороги. Коли ти з’являвся на моніторі мого комп’ютера, для мене переставали існувати профайли інших користувачів, і вони, ігноровані, виходили, залишаючи на моїй сторінці новий мінус у віртуальній книзі відвідувачів. Так через місяць у мене набиралася нова сотня негативних відгуків, і тоді моя анкета знову опускалася на щабель нижче… Але ж, Тоні, мені було все одно, бо воно було варте тебе.

Тоні, чуєш, історія мого життя має кілька початків. У ній фігурують кілька визначальних людей, котрі з плином часу зробилися уже навіть не óбразами, а сходинками, етапами, які й спромоглися, звичайно не без моєї жвавої участі, зліпити моє сьогодення. І з кого б, Тоні, я не починала свою заплутану розповідь, усе було би правильним. Будь то Іґор, перепрошую, Іґарьок, Іґарюша – Мєдвєдь, чи ти, Тоні, або бідолашна Сандра, чи моя циганка-матір, що вийшла заміж за франкфуртського поліцая гера Зелененка, тоді ще простого київського прапорщика Івана, мого батька, – вони всі нашаровувалися невидимими пластами на тремку історію мого минулого, на все моє життя, аби підштовхнути мене до стану вічного щастя, захоплюючої гармонії з собою, у якій я перебуваю відтоді, як твердо вибрала й усвідомила свій життєвий шлях.

Тому поведу цю прозору нитку скупих спогадів від батьківської невеликої квартири у Франкфурті-на-Майні, де я народилася. Хоча – ні. Мене привели на світ у таборі для біженців. Але я зовсім не пам’ятаю, як нам там велося. На щастя, всього через кілька місяців по моїй з’яві батьки таки отримали власну домівку в одному з похмурих багатоповерхових будинків, котрі довгими рядами встилали передмістя, даючи притулок сотням сімей з усіх куточків пострадянських країн.

Дорослі франкфуртці називали нас азюлянтами (від німецького «Asyl» – відведене для біженців місце), і це слово звучало в їхніх вустах принизливо. Дітлахи ж у садках, школах чи просто на ігрових майданчиках демонстративно затуляли двома пальцями носа, даючи нам зрозуміти, що від нас зле пахне. І не одна я натирала у ванній своє дитяче тіло маминими кремами, намагаючись перебити запахи шаф, кімнат, квартир, під’їздів, будинків, дворів. І єдине, чого нам хотілося найбільше, – бути прийнятими за своїх.

Знаєш, милий мій Тоні, нещодавно, коли мені виповнилося двадцять, я зрозуміла, що все моє життя, усі ті люди, звичайно, крім моїх батьків, є долею, котру я вибрала сама, вибрала свідомо у своєму прагненні до щастя. І навіть Іґарьок був моїм вибором, хоча ним, як іншими, зовсім не струменіла музика. Але я була потрібна йому. Вірніше, не я, а моя чиста і світла любов до нього. І я мовчки пішла за ним із вірою у диво – що моє кохання безмежне, його вистачить на двох.

* * *

У нашій сім’ї ніколи не соромилися циганського походження моєї матері. Навпаки, батько дуже любив її, смаглявошкіру і чорнооку, хизувався нею і, як заведено у німців, на вулиці завжди тримав її руку. Дивно, але вони ніколи не розповідали мені про зачаток їхнього кохання, тільки коли я, сміхунка мала, лестячись до котрогось із них, запитувала, глипали одне на одного любовно і мовчазно вичікували, що ж відповість інший.

– Причарувала, – першим зазвичай озивався батько.

І то вже потім, у Відні, я зрозуміла, що мала перед собою одну з найкращих моделей сім’ї. Одне слово, мені поталанило вже на самому початку. Я була зачата в любові і в ній народилася. А це вже немало. Але мову вестиму зовсім не про них, моїх найрідніших. Вони залишилися у не рідному для них Франкфурті. Балканка-мати та киянин-батько. Мене ж, вісімнадцятилітню, підійняло першим сильним вихором кохання і понесло у світ, котрий, як мені здавалося, тримав для мене у кишені сотні веселкових барв. Від однієї всепоглинаючої любові, любові до батьків, я відразу, ще не вміючи знаходити середини, перекинулася на іншу – до чоловіка, партнера, та таку пристрасну, таку шалену, якої мене навчила наша циганська пісня.