Читать книгу Lustrum - Роберт Харрис - Страница 6

Наступного ранку ми з першими сонячними променями виїжджали з Риму. Як і решта посадовців, членів їхніх родин та наближених осіб, ми прямували на гору Альбан, аби взяти участь в Латинських святкуваннях. Хоча Теренція й супроводжувала чоловіка, та атмосфера в їхніх ношах була чи не холоднішою за це січневе гірське повітря ззовні. Консул змусив мене працювати – спочатку надиктував довгу доповідь Помпею, в якій детально описав політичну ситуацію в Римі, а потім – декілька коротких листів правителям провінцій. Весь цей час Теренція сиділа, заплющивши очі, та вдавала, що спить. Діти їхали зі своєю нянею в інших носилках. За ними їхав караван возів, в яких прямували представники новообраної римської влади: спершу Гібрида, за ним претори – Целер, Концоній, Руф Помпей, Помптін, Росцій, Сульплісій та Валерій Флакк. Лише Лентул Сура – міський претор, залишився в Римі, аби слідкувати за порядком в місті.

– Місто згорить вщент, – припустив Цицерон, – поки за всім слідкує цей ідіот.

Після опівдня ми дісталися будинку Цицерона в Тускулумі, але часу на відпочинок не було, бо він мав одразу їхати – судити змагання місцевих атлетів. Головною подією святкувань були змагання з майстерності виконання махових рухів, де скількись балів виставлялися за висоту амплітуди, скількись за стиль, а ще скількись – за силу. Цицерон і гадки не мав, хто з атлетів найкращий, тому проголосив переможцями всіх одразу і пообіцяв усіх винагородити власним коштом. Цей широкий жест викликав оплески присутніх місцевих мешканців. Коли Цицерон приєднався до Теренції в повозці, я почув, як вона спитала:

– Невже Македонія заплатить?

Він засміявся, і між ними настала відлига.

Основна церемонія відбувалася на заході сонця на вершині гори – і діставатися туди доводилося крутою та звивистою дорогою. Коли сонце опустилося за обрій, стало набагато холодніше. Снігу на кам’янистій дорозі лежало по коліно. Процесію очолював консул в оточенні своїх лікторів. Раби несли ліхтарі. На всіх гілках та на кожному кущі місцеві мешканці помістили дерев’яні та хутряні фігурки, які зображували людей чи людські обличчя – як нагадування про часи, коли ще вчинялися людські жертвоприношення. Наприклад, для того, аби весна прийшла швидше, в жертву приносили хлопчика. Вся ця картина була сповнена якоїсь невимовної меланхолії – пронизливий холод, дедалі густіша темінь та ці зловісні фігурки, що гойдаються на вітру. На вершині гори, на галявині палало жертовне багаття та випльовувало в небо в’язанки багряних іскор. В жертву Юпітеру принесли бика, а місцеві мешканці пропонували кожному скуштувати своє домашнє молоко.

– Нехай люди утримуються від суперечок та ворожнечі один з одним, – сказав Цицерон, і здавалося, що ці традиційні слова набули сьогодні нового значення.

На момент завершення церемонії на небі з’явився величезний місяць, схожий на блакитне сонце. Все навколо було залите його мертвим сяйвом. Воно освітлювало й дорогу, коли ми почали спускатися. Під час цього спуску сталися дві події, про які всі говоритимуть ще довгі місяці. По-перше, несподівано й незрозуміло чому, місяць зникнув з небосхилу, ніби його занурили в чорний ставок, – і наша процесія, яка до цього рухалася в його світлі, мусила зупинитися та чекати, допоки будуть запалені смолоскипи. Насправді ця зупинка тривала недовго, але дивно – наскільки зупинка на зимовій гірській дорозі здатна вплинути на людську уяву, особливо в оточенні підвішених фігурок людей. Пролунали панічні голоси, особливо коли всі звернули увагу, ще решта зірок і сузір’їв продовжують яскраво світити на небі. Як і всі, я підняв очі до неба – і цієї ж миті ми помітили, як падає зірка, схожа на палаючий спис, що пролетів прямо на захід – в напрямку Риму, де вона згасла й зникла. Здивовані викрики поступилися місцем галасу обговорення – всі почали міркувати з приводу того, що б це могло означати.

Цицерон мовчав, очікуючи, коли поновиться рух. Пізніше, коли ми повернулися до Тускулума, я спитав його, що він про все це думає.

– Нічого, – відповів консул, відігріваючись біля вогнища. – Чого мені про це думати? Місяць зник за хмарою, а зірка перетнула небосхил. Що тут ще можна сказати?

Наступного ранку надійшла звістка від Квінта, який лишився в Римі, аби слідкував за всім, що відбувається в місті. Хазяїн прочитав листа, а потім передав його мені. В ньому значилося, що на Марсовому полі встановили величезний дерев’яний хрест, і плебс залишав місто, аби подивитися на нього. Лабіній прямо говорить, що цей хрест призначений Рабірію, і що наприкінці місяця старого на ньому розіпнуть. Треба повертатися якомога швидше.

– Одне можна сказати про Цезаря, – сказав Цицерон. – Він не гає час дарма. Суд під його головуванням ще навіть не заслухав свідків, а він не припиняє на мене тиснути. Гонець досі тут?

– Так.

– Напиши Квінту, що ми повернемося вночі. І ще одного листа – Гортензію. Напиши, що я був радий приймати його в себе декілька днів тому, що я все обдумав і з задоволенням захищатиму разом з ним Гая Рабірія… – Він кивнув у відповідь якимось своїм думкам. – Якщо Цезар прагне війни, він її отримає.

Коли я підійшов до дверей, хазяїн гукнув мене:

– Надішли раба знайти Гібриду, нехай запросить його повернутися до Риму в моїй повозці, аби ми могли обговорити наші домовленості. Мені необхідно дістати їхнє письмове підтвердження до того, як до Гібриди дістанеться Цезар та переконає змінити думку.

Так, за деякий час я опинився в екіпажі, сидячи поруч з одним консулом та навпроти іншого. Поки ми трусилися в повозці по via Latina[5], я намагався записати пункти їхньої угоди. Попереду скакав ескорт лікторів. Гібрида дістав невелику флягу з вином і регулярно до неї прикладався, щоразу тремтячою рукою протягуючи її Цицерону, який завжди відмовлявся. Ніколи мені не вдавалося спостерігати за Гібридою з такої близької відстані. Його колись шляхетний ніс був червоним та розплющеним – консул казав всім, що це сталося в бою, та всі знали, що бій цей стався в таверні. Щоки його були багряними, і від нього так несло алкоголем, що я побоювався, як би не сп’яніти, просто вдихаючи одне з ним повітря. Бідолашна Македоніє, подумав я, то ось хто тобою керуватиме за рік! Цицерон запропонував просто помінятися провінціями – це дозволяло уникнути голосування в Сенаті («Як забажаєш, – сказав Гібрида, – це ж ти в нас юрист»). В обмін на Македонію Гібрида погодився виступити проти закону популярів та стати на захист Рабірія. Він також погодився виплачувати Цицерону чверть від своїх доходів. Зі свого боку Цицерон пообіцяв, що зробить все можливе, аби строк Гібриди на посаді губернатора був продовжений на два чи три роки, а також виступити захисником, якщо Гібриду намагатимуться притягнути до відповідальності за корупцію. Щодо останнього пункту Цицерон вагався, оскільки, знаючи Гібриду, усвідомлював, що вірогідність такого звинувачення вкрай висока, та, зрештою, поміркувавши, погодився – і я записав і цей пункт.

Після того, як їхні торги добігли кінця, Гібрида знов дістав свою флягу – і цього разу й Цицерон погодився зробити ковток. За виразом його обличчя я зрозумів, що вино не було розбавленим, і йому не сподобалося, та він зробив вигляд, що воно йому до душі – а потім обоє консулів відкинулися на спинках, задоволені, вочевидь, тим, що зробили.

– Я весь час думав, – промовив Гібрида, здавлюючи гикавку, – що ти підтасував результати жеребкування, коли ми розподіляли провінції.

– І як би мені це вдалося?

– Ну, існує безліч способів, особливо якщо цим вирішує зайнятися консул. Ти міг би сховати виграшний жетон в руці – та підмінити на нього той, який витягнеш. Або ж це міг для тебе зробити консул, коли оголошував переможця. То що, ти дійсно чесно виграв?

– Так, – дещо обурено відповів Цицерон. – Македонія належала мені по праву…

– Правда? – Гібрида зригнув та підняв фляжку. – Ну що ж, тепер ми все виправили. Випиймо за долю.

Ми виїхали на рівнину, і тепер вздовж дороги тягнулися голі поля. Гібрида почав щось наспівувати собі під ніс.

– Скажи, Гібрида, – після короткого мовчання спитав Цицерон. – Ти п’ять днів тому не губив хлопчика?

– Кого?

– Хлопчика. Років дванадцяти.

– А, то от ти про що, – недбало кинув Гібрида, ніби як губити хлопчиків для нього – річ буденна. – І ти теж про це чув?

– Я не тільки чув, але й бачив, що з ним зробили, – раптом Цицерон вперився в Гібриду дуже пильним поглядом. – Розкажи мені, на честь нашої нової дружби, що там сталося.

– Не знаю, чи варто, – Гібрида кинув на Цицерона лукавий погляд. Він-то, може, й був алкоголіком, але здатності мислити не втрачав, навіть коли був під градусом. – Раніше ти говорив про мене дуже неприємні речі. Треби звикнути до того, що я можу тобі довіряти.

– Якщо ти побоюєшся, що сказане тобою вийде за межі цього екіпажу, то дозволь мені тебе заспокоїти. Що б між нами не відбувалося раніше, тепер ми з тобою пов’язані. Я не робитиму нічого, що може зруйнувати наш союз, бо для мене він так само цінний, як і для тебе, навіть якщо ти скажеш, що сам убив хлопчика. Просто мені потрібно це знати.

– Гарно сказано, – Гібрида знов зригнув та кивнув на мне. – А твій раб?

– Йому можна цілковито довіряти.

– Ну що ж, тоді випий ще, – сказав Гібрида і знов протягнув Цицерону флягу. Хазяїн завагався, але Гібрида потрусив нею перед обличчям Цицерона. – Ну ж бо, випий. Ненавиджу, коли хтось лишається тверезим, коли інші п’ють, – і Цицерону довелося, ховаючи своє незадоволення, зробити ще ковток. Гібрида тим часом так весело розповідав, що сталося з хлопчиком, ніби це була одна з його мисливських історій.

– Він був родом зі Смірни. Мав чудовий слух. Я забув його ім’я. Він зазвичай співав для моїх гостей під час обіду. Одразу після сатурналій я його позичив Катіліні для обіду, – він зробив ще ковток. – Катіліна ненавидить тебе, правда?

– Думаю, так.

– У мене ж простіший характер. А в Катіліни – зовсім навпаки. Він – Сергій[6] до самих кісток. Він не може примиритися з тим, що його на консульських виборах обійшов кандидат незнатного походження, та ще й родом з провінції, – Гібрида скривився та похитав головою. – Після того, як ти виграв вибори, повір мені, він збожеволів. Одним словом, на тому обіді він трохи втратив над собою контроль та запропонував нам скласти священну присягу, для закріплення якої необхідна людська жертва. Він звелів покликати мого хлопчика та наказав йому починати співати. Потім зайшов йому за спину, – Гібрида обвів рукою півколо, – і бах! І все скінчено. Щонайменше, це було швидко. А що далі було, не знаю, бо поїхав.

– Ти хочеш сказати, що хлопчика вбив Катіліна?

– Він розкроїв йому череп.

– О боги! Римський сенатор! А хто там ще був?

– А, ну як же… Лонгін, Цегет, Курій – звична компанія.

– Четверо сенаторів. П’ятеро, якщо рахувати й тебе.

– Можеш мене не рахувати. Мені й насправді було погано – бо я ж сплатив тисячі за цього хлопця.

– І в чому він вас змусив присягнути, якщо для цього була потрібна така гидота?

– Ми мали заприсягнутися, що вб’ємо тебе, – весело сказав консул та підняв фляжку. – Твоє здоров’я!

І він розсміявся. Він так довго реготав, що аж розлив вино. Воно стікало по його носу та крапало на підборіддя, залишаючи плями на його тозі. Гібрида марно намагався витертися, та потім рухи його уповільнилися, рука впала на коліна – і він заснув.

Тоді Цицерон вперше почув про змову проти себе та не знав, як на це реагувати. Чи це були просто п’яні балачки, чи все ж існувала серйозна небезпека? Коли Гібрида захропів, Цицерон кинув на нього сповнений зневаги погляд та решту подорожі провів мовчки, склавши руки на грудях і дивлячись у вікно. Гібрида ж проспав решту дороги до Риму, і сон його був настільки міцним, що коли ми дісталися його будинку, лікторам довелося винести його з екіпажу та покласти у вестибюлі… Здавалося, раби його звикли до того, що хазяїна доставляють додому в такому вигляді – коли ми від’їжджали, я побачив, як один з них поливає голову Гібриди водою.

Коли ми повернулися додому, Квінт і Аттік уже чекали на нас. Цицерон швидко розповів їм все, про що дізнався від Гібриди. Квінт зажадав, аби всю цю історію негайно оприлюднили, та Цицерон не погодився.

– Ну а далі що?

– А далі нехай працює закон. Усім винним мають висунути звинувачення, їх мають засудити, піддати опалі та вислати з міста.

– Ні, – не погодився хазяїн. – Обвинувачення не матиме жодного шансу. По-перше, де ти знайдеш того божевільного, який погодиться виступити зі звинуваченням? Та навіть якщо ти знайдеш такого дурня, який зголоситься висунити обвинувачення проти Катіліни, то де знайти докази його злочину? Гібрида вмить зречеться своїх свідчень, навіть якщо йому пообіцяти недоторканність – можеш бути впевнений. Він просто скаже, що нічого такого не було, і розірве наш союз. Трупа теж вже нема. І більше того – є свідки, які чули, як я сам заперечував той факт, що мало місце ритуальне вбивство.

– То невже ми нічого не робитимемо?

– Ні. Ми вичікуємо та спостерігаємо. Нам потрібен шпигун в таборі Катіліни. Гібриді він більше не довірятиме.

– І треба вжити додаткових заходів безпеки, – сказав Аттік. – Як довго тебе охоронятимуть ліктори?

– До кінця січня, коли головувати в Сенаті почне Гібрида. А повернуться вони вже в березні.

– Пропоную пошукати серед вершників добровольців, які зголосяться охороняти тебе, поки з тобою не буде лікторів.

– Приватні охоронці? Люди скажуть, що я загордився. Треба все зробити дуже акуратно.

– Довірся мені та не нервуй. Я все зроблю.

Так ми й домовилися, а Цицерон зайнявся пошуками того, хто зміг би втертися в довіру Катіліні та доповідати про все, що відбувається в його таборі. Спершу, за декілька днів після цієї розмови, хазяїн спробував домовитися з Руфом. Спочатку він вибачився за свою грубість під час вечері у нього вдома.

– Любий Руфе, ти маєш мене зрозуміти, – пояснював консул, прогулюючись з ним в атріумі і поклавши йому на плече руку, – старі люди, коли дивляться на молодих, то бачать їх такими, якими вони були, а не такими, якими стали. Я спілкувався з тобою як з тим юнаком, який три роки тому з’явився на моєму порозі. Та тепер я усвідомив, що ти – двадцятирічний чоловік, який самостійно прокладає свій шлях в цьому світі та заслуговує на цілковиту повагу. Я щиро шкодую, що мимоволі образив тебе, і сподіваюся, ти не сердишся.

– Я сам винен у тому, що сталося, – відповів Руф. – Не буду вдавати, що я згоден з твоєю політикою. Але моя любов та повага до тебе непохитні, і я ніколи не дозволю собі думати про тебе погано.

– Гарно сказано, хлопчику, – Цицерон ущипнув його за щоку. – Чув, Тіроне? Він мене любить. І не хочеш, аби мене вбили?

– Аби тебе вбили? Звісно ж ні. А чому ти питаєш?

– Ті, хто поділяє твої політичні погляди, подумують про те, щоб мене вбити, передусім, Катіліна, – і Цицерон повідав Руфу про вбивство раба Гібриди та про ту моторошну присягу, яку Катіліна склав разом зі своїми посіпаками.

– Ти впевнений? – спитав Руф. – Він ніколи не казав про таке при мені.

– Ну що ж, не викликає сумніву те, що він висловлював своє бажання мене вбити – це підтвердив Гібрида. Та якщо він знов порушуватиме це питання, то я буду вдячний, якщо ти даси мені знати.

– Зрозуміло, – сказав Руф та кинув оком на руку Цицерона, що лежала в нього на плечі. – От для чого ти мене запросив… Аби зробити мене своїм шпигуном.

– Не шпигуном, а законослухняним громадянином. Чи наша Республіка так низько пала, що дружба тепер вища за життя консула?

– Я ніколи не вб’ю консула та не зраджу другові, – відповів Руф, вивільняючись від обіймів Цицерона. – І саме тому я радий, що ми розвіяли тіні, що затьмарювали нашу дружбу.

– Прекрасна відповідь юриста. Ти засвоїв мої уроки краще, ніж я думав.

* * *

– Цей юнак вже готується передати Катіліні кожне промовлене тут слово, – вдумливо сказав Цицерон, коли Руф вийшов.

Мабуть, хазяїн мав рацію, адже після того дня Руф віддалився від Цицерона, натомість його часто тепер можна було побачити в компанії Катіліни. Він потрапив до досить дивної компанії: запальні юнаки, як Корнелій Цетег, завжди готові ввірватися в бійку; розпутні старіючі патриції, пороки яких знищили їм кар’єру – такі, як Марк Лека та Автроній Петус; колишні солдати, на чолі яких стояв Гай Манлій, який служив у Сулли центуріоном. Що їх пов’язувало – так це відданість Катіліні, який вмів причаровувати людей – звісно, лише тоді, коли не намагався їх убити, – і прагнення вщент зруйнувати встановлений у Римі порядок. Двічі вони влаштували в Сенаті концерт з криків та свисту, коли Цицерон звертався до сенаторів з приводу закону Рулла – і був дуже радий, що Аттік знайшов йому охоронців, особливо в той період, коли стрімко почала розвиватися справа Рабірія.

Закон Рулла, справа Рабірія, загроза з боку Катіліни – не забувайте, що Цицерону доводилося займатися цим усім одночасно, та ще й під час виконання буденних обов’язків консула. На мій погляд, історики часто забувають про цей аспект політики. Проблеми не стоять в черзі біля кабінету державного діяча, очікуючи на своє вирішення одна за одною, як, глава за главою, переконують нас письменники в своїх книгах. Натомість, вони, проблеми, з’являються всі гуртом, та всі вимагають негайного вирішення. Наприклад, Гортензій з’явився у нас вдома для обговорення тактики захисту Рабірія всього-на-всього за три години після того, як в Сенаті захлопали виступ Цицерона щодо закону Рулла. І це нагромадження проблем теж мало свої наслідки: саме через зайнятість Цицерона справу Рабірія під свій контроль повністю взяв Гортензій, який майже не мав інших справ. Він розсівся в кабінеті Цицерона і, на вигляд, дуже задоволений собою, заявив, що справу Рабірія вирішено.

– Вирішено? – перепитав Цицерон. – Це як?

Гортензій посміхнувся та розказав, що заплатив групі писарів і доручив їм зібрати інформацію про те вбивство, в якому звинувачують Рабірія – і вони знайшли цікаву інформацію про те, що такий собі бандит Сцева, раб сенатора Кротона, одразу після вбивства Сатурнія отримав свободу. Писарі продовжили свої пошуки та з’ясували, що в документах про звільнення раба Сцеви значилося, що саме він завдав Сатурнію «смертельного удару» – і за цей «патріотичний вчинок» Сенат дарував йому свободу. І Сцева, і Кротон давно вже померли, та Катулл – коли його пам’ять злегка «освіжили» – повідомив, що чудово пам’ятає цей епізод. Він дав письмове свідчення під присягою про те, що, коли Сатурній впав непритомний, Сцева спустився з даху на підлогу та добив того ножем.

– А це, – завершив Гортензій, передаючи документ Цицерону, – я думаю, ти погодишся зі мною, вщент руйнує всі звинувачення Лабінія. Якщо нам трохи пощастить, то незабаром ми завершимо цю не найприємнішу справу, – Гортензій відкинувся в кріслі та подивився навкруги з виглядом цілковитого задоволення собою. – Тільки не кажи, що ти не згоден зі мною, – додав він, коли побачив лукаву посмішку Цицерона.

– Теоретично, ти, безперечно, маєш рацію. Та я не впевнений, що це допоможе нам у цьому суді.

– Та звісно ж допоможе! Лабіній не має, в чому звинувачувати Рабірія. І навіть Цезарю доведеться з цим погодитися. Серйозно, Цицерон, – посміхаючись, промовив адвокат, злегка поворушивши наманікюреним пальцем, – мені здається, що ти мені заздриш.

Та Цицерона не полишали сумніви.

– Подивимось, – сказав він мені після того, як зустріч добігла кінця. – Та мені здається, що Гортензій і близько не має уяви про те, що за сили проти нас виступають. Він досі вважає Цезаря молодим амбітним сенатором, який прагне здобути популярність. Старий досі не замислювався про те, яка безодня там криється.

І, звісно ж, того ж дня, коли Гортензій представив свої докази суду, Цезар разом з другим суддею – своїм старшим кузеном – навіть не заслухавши свідків визнали Рабірія винним та засудили його до розп’яття на хресті. Зі швидкістю пожежі ця новина пронеслася вузенькими вуличками Риму – та вже наступного ранку до кабінету Цицерона ввійшов уже зовсім інший Гортензій.

– Це не людина, це – чудовисько! Цілковита, закінчена скотина!

– А як зреагував наш бідолашний підзахисний?

– Він ще нічого не знає. З милосердя я вирішив йому нічого не казати.

– І що ж ми тепер робитимемо?

– А в нас нема вибору. Подаємо апеляцію.

Гортензій подав міському претору Лентулу Сурі всі необхідні для апеляції документи, а той, в свою чергу, передав справу на розгляд зібрання мешканців Риму. Зібрання мало відбутися наступного тижня на Марсовому полі. Для сторони обвинувачення ситуація була ідеальною: апеляцію розглядатиме не суд у складі досвідчених юристів, а величезний і некерований натовп містян, які нічого не тямлять в юриспруденції. Для того, аби вони всі мали змогу проголосувати, доведеться всі слухання провести за один єдиний день. І – можна подумати, цього було недостатньо – Лабіній, керуючись правами, які він мав як трибун, оголосив, що промова захисника не може тривати довше, ніж пів години. Коли Цицерон почув про це обмеження, він зауважив:

– Гортензій довше горло прочищатиме перед виступом.

З наближенням дня голосування він дедалі частіше сварився зі своїм колегою. Гортензій сприймав цей процес, як звичайну кримінальну справу. Він заявив, що головна мета його промови – довести, що саме Сцева був дійсним убивцею Сатурнія. Цицерон не погоджувався з цим, розглядаючи суд як політичне дійство.

– Це ж не суд, – нагадував він Гортензію. – Це – натовп. Невже ти справді сподіваєшся на те, що когось в багатотисячному натовпі серед того галасу, цікавитиме, що смертельний удар наніс якийсь жалюгідний раб, якого вже давним-давно в живих нема?

– Ну і яку лінію захисту обрав би ти?

– На мій погляд, нам треба від самого початку погодитися з тим, що Рабірій – вбивця, та наполягати на тому, що саме вбивство було погоджене Сенатом.

– Цицероне! Я безліч разів чув, що ти ще той хитрюга, та зараз мені здається, в тобі говорить упертість! – промовив Гортензій, у відчаї розводячи руками.

– А я боюся, що ти забагато часу проводиш у себе на Неаполітанській затоці, спілкуючись з рибками. Ти й гадки не маєш про те, які події розгортаються в місті.

Оскільки вони так і не змогли дійти згоди, було домовлено, що першим виступає Гортензій, а слідом говоритиме Цицерон. І кожен зможе обрати свою лінію захисту. Добре, думав я, що Рабірій вже нічого не тямить – і не розуміє, що відбувається, інакше ним опанував би цілковитий відчай – насамперед тому, що Рим очікував на суд над ним, наче на виставу циркачів. Встановлений на Марсовому полі хрест був завішаний плакатами з закликами до правосуддя, вимогами хліба та видовищ. Лабіній десь дістав бюст Сатурнія, прикрасив гірляндою з лаврового листя та поставив на рострах. Свою роль відіграло й те, що Рабірія вважали злим скнарою, і навіть його названий син був лихварем. Цицерон не мав сумніву в тому, що вирок буде обвинувальним – і хотів бодай зберегти Рабірію життя. Для цього він виніс на розгляд Сенату проєкт термінового рішення, за яким замість розп’яття за perduellio встановлювалося покарання у вигляді заслання. Завдяки тому, що проєкт підтримав Гібрида, він зі скрипом пройшов, хоча Цезар і трибуни й чинили лютий спротив. Ввечері того ж дня Метелл Целер з групою рабів вийшов за міські мури, розібрав хрест і спалив його.

Ось такою була ситуація станом на ранок судного дня. Коли Цицерон востаннє проговорював свою промову та одягався до виходу, до нього в кабінет завітав Квінт і почав благати брата відмовитися від захисту. Він доводив, що Цицерон і так вже зробив усе, що міг, а визнання Рабірія винним завдасть шкоди репутації Цицерона. Окрім того, зустріч за межами міста з популярами могла бути фізично небезпечною. Я бачив, що аргументи Квінта змусили Цицерона замислитися. Та я любив його ще й за те, що, попри всі свої вади, він був наділений найціннішою формою хоробрості – хоробрістю людини, яка мислить. Адже героєм, в принципі, може стати будь-який дурень, який своє життя має за ніщо. А оцінити всі ризики, хай навіть завагатися на початку, та потім зібратися з духом та відкинути сумніви – от це, як на мене, і є найбільш гідна поваги відвага, яку Цицерон і проявив того дня.

Коли ми вийшли на Марсове поле, Лабіній вже був там і, разом зі своєю декорацією – бюстом Сатурнія, – вивищувався на помості над полем. Це був амбітний солдат, земляк Помпея – обоє були родом з Піценіума, – і він намагався наслідувати свого кумира в усьому. Його одяг, франтівська хода і навіть зачіска – укладене назад волосся, – все було, як у Помпея. Коли трибун побачив, що з’явився зі своїми лікторами Цицерон, він засунув пальці до рота та видав гучний, пронизливий посвист, підхоплений натовпом, що нараховував близько десяти тисяч осіб. Цей загрозливий галас підсилився ще більше, коли на Марсовому полі побачили Гортензія, який за руку вів Рабірія. Старий не стільки злякався, скільки був щиро здивований тим, скільки людей зібралися, штовхалися один одним, аби продертися поближче, подивитися на нього. Я крокував слідом за Цицероном, намагаючись не відстати, поки мене штурхали й пихали. В якийсь момент я помітив шеренгу легіонерів у касках, що поблискували на сонці, та зі щитами. За ними на почесних місцях розташувалися Квінт Метелл, завойовник Криту, та Ліциній Лукулл, попередник Помпея на посту головнокомандувача Східних легіонів. Цицерон скривився, коли побачив їх разом – адже обом він пообіцяв триумф під час передвиборчої кампанії, та для жодного досі нічого не зробив.

– Мабуть, криза таки настала, – прошепотів мені Цицерон, – якщо вже Лукулл залишив свій палац на узбережжі Неаполітанської затоки та приєднався до простого натовпу.

Він поліз по сходах на поміст у супроводі Гортензія і, зрештою Рабірія, якому до того важко було залізати по сходах, що довелося затягнути його за руки. Коли всі троє залізли та випрямилися, було видно, що одяг усіх блищить від плювків. Особливо приголомшений був Гортензій, оскільки, вочевидь, не мав жодного уявлення, наскільки непопулярний був цієї зими Сенат серед простого народу. Пролунав звук труби, і на протилежному березі Тибру, над Янікулом, здійнявся червоний стяг – це означало, що місту нічого не загрожує, і можна розпочинати суд.

Лабіній як головуючий чиновник одночасно керував процедурою розгляду та виступав обвинувачем – і це давало йому величезну перевагу. Маючи задиристий характер, він узяв слово першим та почав гучно ображати Рабірія, який дедалі сильніше втискався в спинку свого крісла. Лабіній не спромігся навіть запросити свідків. Вони були йому не потрібні – натовп і так був на його боці. На завершення він виголосив сувору тираду про гордовитість Сенату, про жадібність тієї зграї, що стоїть у нього на чолі, а також про необхідність перетворити справу Рабірія на приклад для них усіх – аби в майбутньому жоден консул не смів і думку мати про те, щоб дозволити вбивство громадянина та уникнути покарання за це. Натовп заревів на знак згоди.

– І тоді-то я й зрозумів цілком чітко, – сказав мені Цицерон пізніше, – що головною ціллю для цього цезаревого натовпу є не Рабірій, а я як консул. І я зрозумів, що маю негайно перехопити ініціативу, інакше всі мої можливості боротися проти Катіліни і подібних йому зійдуть нанівець.

Наступним виступав Гортензій – він зробив усе, що було йому під силу, та його довжелезні й замислуваті пасажі, якими він славився, були доречними за іншої обстановки – і, будьмо чесні, за іншої епохи. Йому було вже за п’ятдесят, він майже відійшов від справ, давно не мав практики – і це було помітно. Ті, хто стояв під самим помостом, почали його передражнювати, і з місця, де я стояв, можна було розгледіти паніку на його обличчі, коли до нього прийшло усвідомлення того, що він – Великий Гортензій, Майстер дебатів, Король судових спорів – він втрачає увагу аудиторії. І що більше він розмахував руками, бігав по помосту, крутив своєю шляхетною головою – тим смішніше враження справляв. Його доводи нікого не цікавили. Я не міг почути всього, що він казав, – його слова заглушав шум тисяч людей, які топталися по Марсовому полю та балакали один з одним в очікуванні голосування. Вкритий потом попри холод, він зупинився, обтер хустинкою обличчя та викликав свідків – спочатку Катулла, а потім Ізаурика. Кожен з них піднявся на поміст – і натовп з повагою їх вислухав. Та варто було Гортензію поновити свій виступ, як люди знов починали спілкуватися один з одним. І хай би він тоді був наділений красномовністю Демосфена та кмітливістю Платона – нічого не змінилося б. Цицерон дивився в натовп перед собою. Він, нерухомий і блідий, здавалося, був вирізаний з мармуру.

Зрештою, Гортензій сів на своє місце, і тепер настала черга виступити консулу. Лабіній надав йому слово, та шум був настільки сильним, що Цицерон лишився сидіти. Він уважно оглянув свою тогу та змахнув з неї кілька невидимих пилинок. Гамір не стихав. Хазяїн пильно перевірив свої нігті, озирнувся навколо – і чекав далі. Його очікування тривало довго. Та зрештою над Марсовим полем встановилася поважна тиша. І лише тоді Цицерон ніби як схвально кивнув та підвівся.

– Мої громадяни, – розпочав він. – Попри те, що я не маю звички починати свої виступи з пояснення того, чому я взявся захищати того чи іншого громадянина – а в цій справі йдеться про життя, честь і гідність Гая Рабірія, – думаю, цього разу мені варто дати пояснення. Тому що це не суд над Рабірієм – над старою, немічною та самотньою людиною. Цей суд, громадяни – ніщо інше, як спроба зробити так, аби в нашій Республіці ніколи більше не було центральної влади, і щоб законослухняні громадяни ніколи більше не могли виступити проти божевільних вчинків порочних людей. Це – спроба позбавити нашу Республіку здатності захищатися за кризових умов, спроба позбавити її гарантій добробуту. А відколи це саме так, – його голос став гучнішим, він підніс до неба очі та підняв руки, – то я благаю всемогутнього Юпітера та решту безсмертних богів та богинь дарувати мені свій захист. Я благаю їх, аби вони дозволили цьому дню завершитися виправданням мого підзахисного та порятунком конституції!

Цицерон завжди стверджував, що чим більшим є натовп, тим він дурніший – і в такому випадку найвдалішим кроком буде апелювання до надприроднього. З країв натовпу ще лунали якісь розмови, та вони не здатні були тепер заглушити його слова.

– Лабіній, це зібрання скликав ти, відомий популяр. Та хто з нас двох є справжнім другом цих людей? Ти, який погрожує обвинуваченому стратою, не дочекавшись завершення зібрання, та який віддає наказ спорудити на Марсовому полі хрест для розп’яття одного з нас? Чи я, який не дозволяє залякувати цю асамблею погрозами страти? І ви справді вважаєте, що цей трибун захищає вас? Стоїть на сторожі ваших прав і свобод?

Лабіній махнув рукою в бік Цицерона, ніби зганяючи ґедзя зі спини коня – та жест його був сповнений невпевненості – як всі задираки, він краще вмів завдавати удару, ніж його тримати.

– Ти стверджуєш, – продовжив Цицерон, – що Гай Рабірій убив Сатурнія. Квінт Гортензій своєю блискучою промовою довів, що це твердження хибне. Та якби все залежало тільки від мене – я би підтримав твоє звинувачення. Я би погодився з ним. Я б визнав його винним – натовп загудів, та Цицерон закричав, перекриваючи цей галас: – Так, так! Я би з ним погодився. Я би дуже хотів мати можливість оголосити, що мій підзахисний власноруч убив ворога Республіки Сатурнія!

Він драматичним жестом указав на бюст, і на декілька секунд йому довелося замовкнути – такою гучною була спрямованана на нього хвиля ненависті.

– Ти, Лабіній, стверджуєш, що там був твій дядько. Припустімо, що так воно і є. І припустімо також, що він там опинився не через те, що збіднів настільки, що не мав вибору – а через те, що його стосунки з Сатурнієм змусили його поставити дружбу вище самої Республіки. І що ж тепер, ти вважаєш, що Гай Рабірій теж мав зрадити Республіці та відмовитися виконувати накази консула? Як матиму вчинити я, якщо Лабіній, як колись Сатурній, влаштує різанину серед мирних мешканців, звільнить злочинців з тюрми та силою захопить Капітолій? Я дам вам відповідь. Я матиму вчинити так, як і вчинив у той час консул. Я матиму провести в Сенаті голосування, закликати вас усіх стати на захист Республіки, і сам виступити зі зброєю в руках разом з вами проти армії злочинців. І що в цьому випадку зробить Лабіній? Він мене розіпне!

Так, це був сміливий виступ. Сподіваюся, що мені вдалося донести вам особливості цієї сцени: оратори, які сидять на помості зі своїм немічним клієнтом; ліктори біля підніжжя помосту, що готові захищати консула; римське населення – плебс, сенатори та вершники – всі перемішалися між собою; легіонери в блискучих касках та генерали в пурпурних одежах; приготовані для голосування овечі загони; галас цього зібрання; храми, які поблискували на далекому Капітолії, та пекучий січневий мороз. Я намагався знайти в натовпі Цезаря і, здається, декілька разів перед моїм поглядом у натовпі промайнуло його тонке обличчя. Там, звісно ж, був і Катіліна зі своєю клікою, включно з Руфом, який вигукував образи на адресу свого колишнього патрона.

Завершив Цицерон, як завжди, поклавши руку на плече свого клієнта та звертаючись до милості суду.

– Він не просить у вас щасливого життя – лише можливості гідно померти.

Після цього все завершилося, і Лабіній наказав розпочати голосування.

Цицерон підійшов до пригніченого Гортензія, вони разом зістрибнули з платформи й підійшли до того місця, де стояв я. Як це завжди бувало після важливого виступу, його досі переповнювали емоції, ніздрі його роздувалися, очі блищали, він глибоко дихав та нагадував коня, який щойно завершив скачку. Це був блискучий виступ. Особливо мені запам’яталася одна фраза: «Природа наділила людину прагненням віднайти істину». На жаль, навіть найпрекрасніші слова не здатні замінити собою голоси під час голосування – тому, коли до нас підійшов Квінт, він понуро оголосив, що справу програно. Він щойно спостерігав за голосуванням – люди сотнями одноголосно підтримували обвинувачення, а це означало, що Рабірій матиме негайно залишити Італію, будинок його буде зруйновано, а майно – конфісковане.

– Так, це трагедія, – розлючено випалив Цицерон.

– Але, брате, ти зробив усе, що міг. Зрештою, він старий, і життя його і так добігає кінця.

– Та я не про Рабірія, ідіоте. А про своє консульство.

Коли він це сказав, почали лунати крики й галас. Ми повернулися та побачили, що неподалік від нас розпочалася бійка, в центрі якої було видно Катіліну, який розмахував кулаками. Декілька легіонерів кинулися вперед, аби розтягнути учасників. Метелл і Лукулл підвелися, щоб поспостерігати за тим, що відбувається. Целер, авгур, стоячи біля свого двоюрідного брата Метелла, склав руки рупором та спрямовував легіонерів.

– Ви тільки подивіться на Целера, – сказав Цицерон з нотками захоплення. – Йому так і кортить долучитися. Він просто обожнює бійки, – потім хазяїн раптом замислився й сказав: – Я маю з ним поговорити.

Він пішов так швидко, що лікторам довелося бігти, щоб обігнати консула та розчистити йому дорогу. Коли воєначальники побачили, що до них наближається консул, обоє винагородили його неласкавим поглядом. Обоє вже довгий час лишалися заблокованими за міськими мурами, очікуючи на те, щоб Сенат проголосував за винагородження їх тріумфом. Лукулл чекав уже декілька років – за цей час він звів собі палац на узбережжі Неаполітанської затоки в Міценіумі, а також будинок на північ від Риму. Та сенатори не могли пристати на їхні вимоги – головним чином через те, що обоє примудрилися посваритися з Помпеєм. Тому обоє опинилися в пастці. Тріумф надавався лиш тим, хто одержав імперій – а поява в Римі до голосування Сенату з цього питання автоматично позбавляла їх права на нього. Тому обом можна було хіба поспівчувати.

– Імператоре, – Цицерон відсалютував кожному по черзі. – Імператоре.

– Є питання, які нам хотілося б обговорити, – сказав Метелл загрозливим тоном.

– Я прекрасно знаю, що ви хочете сказати, та хочу вас запевнити, що дотримаюся всіх даних обіцянок та виступлю в Сенаті на вашу підтримку. Та обговорімо це пізніше. Ви ж бачите, наскільки я зайнятий зараз? Мені потрібна допомога – не для себе, але для держави. Целер, допоможеш мені врятувати Республіку?

– Не знаю. Залежить від того, що я маю зробити, – відповів Целер, обмінюючись поглядом зі своїм дядьком.

– Це небезпечне завдання, – сказав Цицерон, знаючи, що від такого Целер ніколи не відмовиться.

– Боягузом мене ще не називали. Розказуй.

– Я хочу, аби ти з загоном неперевершених легіонерів свого дядька перейшов Тибр та опустив прапор на Янікулі.

Почувши це, Целер аж зробив декілька кроків назад. Спуск прапору означав, що на місто насувається ворог – і це вимагало негайного завершення зібрання. Але Янікул був під чудовою охороною. Обоє повернулися до Лукулла – найстаршого з трьох, – і я побачив на обличчі цього елегантного патриція, як він прораховує ходи.

– Відчайдушний крок, консуле, – сказав він.

– Я знаю. Та якщо ми зараз програємо, для Риму це обернеться трагедією. Жоден консул в майбутньому не зможе бути впевнений у своєму праві придушувати збройне повстання. Я не знаю, навіщо Цезарю цей прецедент, та я точно знаю, що для нас це неприпустимо.

– Він має рацію, Ліцинію. Треба дати йому людей. Ти готовий, Целере? – сказав, зрештою, Метелл.

– Звісно!

– Чудово, – промовив Цицерон. – Тобі як претору охоронці мають підкоритися, та про всяк випадок я надішлю свого секретаря, – на мій жаль і страх, він зняв з пальця перстень та поклав його в мою руку. – Ти маєш сказати командиру, що Риму загрожує ворог, тому стяг має бути спущений. Перстень доведе, що ти мій посланець. Як думаєш, впораєшся?

Я кивнув, що мені ще лишалося? Тим часом Целер покликав центуріона, який розбирався з Катіліною – і вже за декілька хвилин я біг позаду тридцяти легіонерів з мечами наголо, вишуканих по двоє, на чолі з центуріоном та Целером. Мета наша була – назвімо речі своїми іменами – зірвати законне зібрання мешканців Риму, і я собі повторював: «Який там Рабірій, он де справжня зрада».

Ми залишили Марсове поле, пробігли Субліканським мостом над темними та спіненими водами Тибру, потім перетнули пласку рівнину Ватикану, де розташувалися намети та халабуди безхатьків. Біля підніжжя Янікулу простягався священний гай Юнони – і там з дерев за нами спостерігали священні круки. Коли ми пробігали під деревами, вони з карканням злетіли – здавалося, здійнявся в небо весь чорний ліс. Вузенькою дорогою ми попрямували до вершини, і ще ніколи цей підйом мені не видавався таким крутим. І навіть зараз, поки я пишу ці рядки, то відчуваю удари свого серця та напругу в легенях, які борються за кожен ковток повітря. У мене в боку кололо так, ніби між ребер мені вструмили списа.

На вершині пагорбу, в його найвищий частині, розташувався храм, присвячений Янусу. Одне його обличчя дивилося в бік Риму, а інше – в чисте поле. Над храмом, на високому флагштоку, майоріло величезне червоне знамено, плескало на різкому вітрі. Близько двух десятків легіонерів гуртувалися навколо двох великих вогнищ – і ми оточили їх, перш ніж вони щось зрозуміли.

– Деякі з вас мене знають! – прокричав Целер. – Я Квінт Цецилій Метелл Целер – претор, авгур, який нещодавно повернувся з війська свого шурина Помпея Великого. А ця людина, – він показав на мене, – прибула сюди з перснем консула Цицерона. Консул наказує спустити прапор. Хто тут командир?

– Я, – відповів центуріон, роблячи крок уперед. Йому було близько сорока років, і було видно, що він досвідчений вояка, – і мені байдуже, чий ти шурин та хто тебе надіслав, але цей прапор лишатиметься на своєму місці, допоки Рим не опиниться в безпеці.

– Але йому вже загрожує ворог, – відповів Целер. – Поглянь-но.

І він показав пальцем на захід від міста – на місцевість, що розкинулася під нами. Центуріон повернув голову, і тієї ж миті авгур схопив його ззаду за волосся та підніс лезо свого меча до його горлянки.

– Якщо я кажу, що наближається ворог, – прошипів він, – це означає, що наближається ворог. Це зрозуміло? А знаєш, чому я знаю, що наступає ворог, хоча ти нічого й не бачиш? – він смикнув центуріона за волосся з такою силою, що той застогнав. – Тому що я авгур, чорт забирай, ось чому. Тому наказую спустити прапор та підняти тривогу.

Після цього ніхто з ним не сперечався. Один з рядових спустив стяг, а інший взяв трубу та видмухав з неї декілька пронизливих звуків. Я подивився через ріку на Марсове поле і на багатотисячний натовп на ньому, та відстань була завеликою для того, щоб я міг розібрати, що там відбувається. Лише поступово стало зрозуміло, що натовп розбігається, і що ці пилові хмари над полем здійняті людьми, які в паніці розбігаються по домівках. Пізніше Цицерон розказав мені, що сталося, коли пролунав звук труби та люди побачили, що прапор спущено. Лабіній намагався заспокоїти натовп та переконати людей у тому, що це, певно, якась хитрість, та зібраних в натовп людей так само легко налякати, як косяк риб чи пташину зграю. Звістка про те, що на місто насувається ворог, вмить, наче блискавка, рознеслася по натовпу. Попри вмовляння Лабінія та інших трибунів, голосування було припинене. Багато загонів були знесені натовпом. Поміст, на якому раніше стояли Лукулл і Метелл, був перекинутий та розламаний на шматки. Спалахували бійки. Кишенькового злодія затоптали на смерть. Верховний авгур Метелл Пій пережив напад – і його непритомного терміново доставили до міста. За словами Цицерона, спокій там зберігала лише одна людина – Гай Рабірій, який мирно похитувався на своїй лавці, що стояла серед цього хаосу поруч зі спорожнілою платформою. Очі його були заплющені, і він наспівував собі під ніс якусь пісеньку без мелодії.

Протягом наступних декількох тижнів після заворушень на Марсовому полі здавалося, що Цицерон здобув цілковиту перемогу. Цезар сидів тихо й смирно та не вдавався до спроб повернутися до справи Рабірія. Ба більше – старий заховався в своєму будинку, де й надалі жив у власному світі, де його ніхто не турбував доти, доки він сам не помер десь за рік після цих подій. Так само не повертався він і до популярського закону. Трюк Цицерона з перетягуванням на свій бік Гібриди підштовхнув ще декількох перебіжчиків, включно з одним із трибунів, якому патриції заплатили за перехід в табір аристократів. Закон Рулла, який був заблокований в Сенаті коаліцією Цицерона та знаходився під загрозою трибунського вето на народних зборах – закон, на який було витрачено стільки зусиль, зник і більше не згадувався.

Квінт перебував у чудовому гуморі. Одного разу він сказав Цицерону:

– Якби це був бійцівський турнір між тобою та Цезарем, тебе б вже проголосили переможцем. Переможець визначається за двома туше – а ти вже двічі його на горб вклав.

– На жаль, – відповів Цицерон, – політика не схожа на бійцівський турнір. Вона не така чесна, та й правила постійно змінюються.

Хазяїн був упевнений, що Цезар щось замислив, інакше його бездіяльність не мала би будь-якого сенсу. Але що ж в такому випадку він задумав? Відповіді консул не знав.

Наприкінці січня добіг кінця перший місяць Цицерона на посаді голови Сенату. Курульне крісло зайняв Гібрида, а хазяїн повернувся до своєї юридичної практики. Він приходив тепер на Форум без лікторів, у супроводі декількох хлопців міцної статури з числа вершників. Аттік дотримався своєї обіцянки: ці охоронці завжди були десь неподалік, та не мулили очі так, щоб всі здогадалися, що вони не просто друзі консула. Причаївся й Катіліна. Стикаючись з Цицероном – а цього уникнути в тісній будівлі Сенату було неможливо, – він просто повертався до хазяїна спиною. Одного разу мені здалося, що він провів ребром долоні по горлянці, коли повз проходив Цицерон, – та більше цього ніхто не помітив. Цезар, натомість, був напрочуд люб’язним. Він навіть вітав Цицерона з успішними виступами та хвалив мудрість його тактики. Це стало гарним уроком для мене. Успішний політик повністю розділяє своє особисте від усього, що відбувається в його житті публічному, – Цезар був наділений цією рисою більше, ніж будь-хто з усіх, кого я знав.

Потім рознеслася звістка про смерть Метелла Пія, верховного жерця. Це нікого не здивувало. Цьому старому солдату було вже під сімдесят, і протягом останніх декількох років він хворів. Він так і не отямився після нападу, який з ним стався тоді на Марсовому полі. Тіло виставили в його офіційній резиденції – старому палаці верховних авгурів, і Цицерон як вищий чиновник мав стояти в почесній варті біля тіла. Похорон був найбільш помпезним з усіх, які мені довелося бачити протягом життя. Тіло вклали на бік, наче під час обіду, та одягнули в одежі верховного жерця. В такому вигляді на уквітчаних ношах його несли вісім членів Колегії жерців, включно з Цезарем, Катуллом та Ізауриком. Волосся покійного було розчесаним та напомадженим, жорстка шкіра розтерта оліями, а очі широко розплющені – він мав вигляд скоріше живого, ніж мерця. За ношами йшли його названий син Сципіон та вдова Ліцинія Мінора у супроводі цнотливих весталок та головних жерців офіційних божеств. Далі їхали колісниці з представниками роду Метеллів, на першій з них стояв Целер. Всі члени цієї сім’ї в зборі, а поруч з ними – актори, одягнені в маски предків Пія – все своїм виглядом доводило, що це – наймогутніший політичний клан Риму.

Кортеж неймовірної довжини рухався по via Sacra[7], під аркою Фабіана (її з нагоди похорону обтягнули чорною тканиною), а далі – через Форум до рострів, де ноші були поставлені вертикально, аби всі, хто зібрався, мали змогу побачити тіло. Центр Риму був повністю забитий натовпом. Всі члену Сенату одягнулися в чорні тоги. На сходах храмів, на балконах та дахах будівель гуртувалися витріщаки, вони звисали зі статуй – і прослухали всі траурні промови, яких було не злічити і які тривали довгими годинами. Здавалося, що це прощання зі старим Пієм – впертим, суворим, хоробрим і, мабуть, трохи дурнуватим – було прощанням зі старою Республікою, і на нас усіх чекає щось зовсім нове.

Коли до рота Пію поклали бронзову монету та помістили його до пращурів – повисло сакраментальне питання: хто замінить його на посаді Верховного жерця? За логікою, це місце мало перейти до одного з двох найстарших членів Сенату – до Катулла, який перебудував храм Юпітера, чи до Ізаурика, який мав два тріумфи та був навіть старшим за Пія. Обоє марили цим місцем – і жоден з них не був готовий добровільно від нього відмовитися. Їхня боротьба, хоч і була дружньою, та все ж лишалася запеклою. Цицерон, якому це було байдуже, спершу не звертав уваги на те, як вона розгорталася. Хай там як, а рішення мали ухвалити чотирнадцять членів Колегії жерців. Та за тиждень після того, як помер Пій, коли Цицерон разом з іншими сенаторами чекав на початок сесії на вулиці, він наштовхнувся на Катулла та поміж іншим спитав його, чи ще не ухвалене рішення про призначення.

– Поки ні, – відповів Катулл. – Знадобиться ще деякий час.

– Дійсно? А чому так довго?

– Вчора у нас була нарада. Оскільки існує двоє кандидатів, які рівною мірою гідні цієї посади, ми постановили, що слід повернутися до старого звичаю та надати народу право вирішувати, хто обійме цю посаду.

– І як, на твій погляд, це правильно?

– Звісно ж, я вважаю, що це правильно, – відповів Катулл, посміхаючись однією зі своїх звичних посмішок та торкаючись свого схожого на дзьоб носа, – бо я впевнений, що триби проголосують за мене.

– А Ізаурик?

– Він теж упевнений у своїй перемозі.

– Ну що ж, щасти вам обом. Не грає ролі, хто з вас переможе – бо в будь-якому випадку переможцем буде Рим, – Цицерон вже зібрався відійти від Катулла, та раптом зупинився та знов звернувся до нього: – А хто запропонував змінити порядок обрання?

– Цезар.

Хай яка не була б латина багата та метафори й епітети, я не можу знайти в ній – та навіть в грецькій мові – достатніх епітетів, які могли б описати вираз обличчя Цицерона в ту мить, коли він почув ім’я Цезаря.

– О, боги! – приголомшено промовив він. – То що, він збирається подавати свою кандидатуру?

– Та звісно ж, ні. Це ж буде просто смішно. Він занадто молодий. Йому всього-на-всього тридцять шість, і він навіть претором ще не був.

– Ти маєш рацію, та радив би вам якомога швидше зібратися знов та повернутися до старого порядку проведення виборів.

– Це неможливо.

– Чому?

– Бо проєкт закону про зміну порядку виборів вже був запропонований народу.

– І хто його оприлюднив?

– Лабіній.

– Он воно що, – Цицерон хлопнув себе по чолу.

– Дарма ти непокоїшся, консуле. Я переконаний, Цезар не наважиться висувати свою кандидатуру – а якщо зробить це, то провалиться з тріском. Не здурів же римський народ. Це ж вибори очільника державної релігії. Від нього вимагається бездоганна моральність. А як тобі Цезар в ролі охоронця цнотливих весталок? Йому ж доведеться жити з ними в одному будинку. Це все одно що козла запустити до городу.

Катулл відійшов, та я помітив, що в очах його з’явився сумнів.

Незабаром поширилися чутки, що Цезар і дійсно має намір висувати свою кандидатуру. Ніхто з нормальних людей цю ідею не підтримував – і містом почали кружляти грубі жарти з цього приводу, над якими всі гучно сміялися. Та щось таке було в цьому – думаю, в самому нахабстві, – щось таке, що не могло не викликати захоплення. «Він – найбільш феноменальний гравець з усіх, кого я колись зустрічав», – колись сказав про нього Цицерон.

– Щоразу, коли програє, він просто подвоює ставки та знов кидає кості. Тепер я розумію, чому він відмовився від просування закону Рулла та дав спокій Рабірію. Він зрозумів, що верховний жрець навряд одужає, прорахував всі варіанти та зрозумів, – що бути понтифіком – набагато цікавіша ставка, ніж обидві попередні.

Цицерон здивовано похитав головою та почав працювати над тим, щоб і третя ставка теж не зіграла. І він би мав успіх, якби не дві речі. Перша з них – це неймовірна впертість Катулла та Ізаурика. Цицерон витратив декілька тижнів на переговори з ними, намагаючись їх переконати не виставляти свої обидві кандидатури, бо це лише розколюватиме антицезарівську коаліцію. Та ці старці були гордими та мали вразливе самолюбство. Вони не поступалися, відмовлялися тягнути жереб і не хотіли висувати нікого в якості компромісного спільного кандидата. Тому зрештою обидва імені значилися у виборчих бюлетенях.

А другою річчю стали гроші – вони-то й відіграли вирішальне значення. Свого часу подейкували, що Цезар витратив таку купу грошей на підкуп триб, що монети возили тачками. Де він їх стільки взяв? Всі показували на Красса. Та навіть для Красса сума в двадцять мільйонів була немалою. Адже саме двадцять мільйонів сестерціїв, якщо вірити чуткам, заплатив Цезар за своє обрання! Що б там не казали, але напередодні голосування, яке мало місце в березневі іди[8], Цезар усвідомлював, що його провал означатиме для нього кінець. Він ніколи не зміг би повернути таку суму, якби його кар’єра пішла тепер нанівець. В такому випадк у все, що йому лишилося б, це приниження, безчестя, вигнання та, можливо, самогубство. Саме тому я схильний вірити відомій історії про те, що, виходячи зі свого будинку на Марсове поле, Цезар поцілував мати та сказав, що або повернеться верховним жерцем, або ж не повернеться ніколи.

Майже цілий день тривало голосування, та за іронією – а нею наскрізь пронизана вся політика – саме Цицерону довелося оголошувати результати. Весняне сонце схилилося за горою Янікул – і небо було розмальоване пурпурними, червоними та рожевими смугами, ніби як з рани через пов’язку просочувалася кров. Цицерон безпристрасно зачитав результати голосування. З сімнадцяти триб Ізаурику свій голос віддали чотири, Катуллу – шість, а Цезарю – сім. Він був на волосинку від провалу. Коли консул спускався з платформи, було видно, що в нього заболів живіт. Цезар підняв руки та звернув до неба очі. Здавалося, йому помутилося від щастя – і це було цілком можливо, адже він знав, що, як би події не розгорталися далі, до кінця свого життя він тепер буде верховним авгуром. Він житиме у величезному казенному будинку на via Sacra та матиме право голосу на всіх державних нарадах – навіть на нарадах з найвужчим колом допущених осіб. На мій погляд, вся подальша доля Цезаря стала наслідком цієї неймовірної перемоги. Ця божевільна двадцятимільйонна ставка стала найуспішнішою за всю історію людства – вона поклала під ноги гравця весь світ.