Читать книгу Учень убивці - Робин Хобб - Страница 6

У деяких королівствах та землях є традиція, згідно з якою хлопчики мають перевагу над дівчатами в питаннях спадку. Але в Шістьох герцогствах так ніколи не робили. Титули успадковували в порядку народження.

Той, хто успадковує титул, повинен розглядати це як господарський обов’язок. Якщо лорд чи леді такі дурні, що вирубують дуже багато лісу, занедбали виноградники чи худобу, люди в герцогстві могли повстати й вимагати Королівської Справедливості. Таке вже траплялося, і кожен аристократ усвідомлює це. Добробут людей належить самим людям, і вони мають право засуджувати герцога, якщо він погано господарює.

Коли власник титулу одружується, то він має про це пам’ятати. Його обранець чи обраниця також повинні мати бажання господарювати. Тому якщо він чи вона володіють нижчим титулом, його варто передати молодшому братові чи сестрі. Аристократ може бути власником лише одного титулу. Іноді це призводило до розбрату. Король Шрюд одружився з леді Дезайр. Якби вона не прийняла його пропозиції, то стала б не королевою, а герцогинею Ферроу. Кажуть, що вона шкодувала про це й переконувала себе, що була б вона герцогинею, то мала би більше влади. Леді Дезайр вийшла за Шрюда, добре знаючи, що була його другою королевою, а від першої в нього є два спадкоємці. Вона ніколи не приховувала свого невдоволення старшими принцами і часто наголошувала на тому, що оскільки вона при народженні займала вище становище, то її син Регал повинен бути ближче до короля, а не його двоє зведених братів. Королева намагалася переконати інших у цьому, обравши ім’я для сина. Але вона зазнала поразки, оскільки більшість сприймала цю хитрість як прояв поганого смаку. Дехто навіть насміхався з неї, називаючи «Внутрішньою королевою», коли вона у стані алкогольного сп’яніння нахабно стверджувала, що має достатньо політичного впливу для об’єднання Ферроу та Тілту в нове королівство, яке зможе повстати проти Шрюда за її наказом. Але більшість сприймала її заяви як наслідок залежності від спиртного і трав. Але до того, як залежність королеви остаточно занапастила її, вона ще більше посилила ворожнечу між Внутрішніми та Прибереженими герцогствами.

Я з нетерпінням очікував на наші нічні заняття з Чейдом. Вони були нерегулярними, і я не міг вловити якоїсь закономірності. Між нашими зустрічами іноді минало кілька тижнів, а іноді він міг смикати мене ночами весь тиждень, і тоді я з труднощами займався своїми денними справами. Це був досить напружений розклад для хлопчика, але я ніколи не скаржився на це і завжди приймав його запрошення. Здається, він ніколи не думав, що наші нічні заняття досить-таки важкі для мене. Чейд сам вів нічний триб життя, тому для нього було цілком природно навчати мене вночі. А його уроки якимось дивним чином були ніби створені саме для темних годин доби.

Уроки були досить різноманітними. Один вечір ми могли провести, ретельно вивчаючи картинки у великому травнику Чейда, а завданням було зібрати шість зразків трав, які збігалися з картинками. Він ніколи не підказував, де шукати ці трави: в кухонному дворі чи в темних лісових хащах. Але я завжди знаходив трави й добре навчився орієнтуватися.

Ми також грали в ігри. Наприклад, він міг мені сказати, щоб я завтра пішов до кухарки Сари й запитав, чи цьогорічна грудинка була піснішою, ніж минулого року, а ввечері я мав передати всю розмову в найдрібніших деталях і відповісти на десяток питань: «Як вона стояла?», «Вона шульга?», «Вона добре чує?», «Що вона готувала?» Моя сором’язливість і відлюдькуватість не могли слугувати виправданням провалу завдання, тому доводилося зустрічатись і знайомитися з багатьма простими людьми. Хоча всі питання придумував Чейд, усім подобалося те, що я цікавлюся ними, і люди ділилися зі мною своїм досвідом. Навіть попри моє бажання за мною усталилась репутація «кмітливого юнака» і «гарного хлопця». Через декілька років я усвідомив, що цей урок був не просто тренуванням пам’яті, а й допоміг мені налагоджувати контакти з простим людом та розуміти їхній хід думок. Часто звичайна усмішка, похвала конюху за добре доглянутого коня й неочікуване з мого боку питання дозволяли мені здобути такі відомості, які не купиш за всі гроші королівства.

Інші ігри загартовували мій дух і навчали спостережливості. Одного разу Чейд показав мені моток пряжі й сказав, щоб я знайшов точнісінько такий моток у мадам Гесті, але так, щоб вона не дізналася. Окрім того, я мусив визначити, за допомогою яких трав його фарбували. Через три дні Чейд наказав мені поцупити її найкращі ножиці, заховати їх за певною полицею з вином у підвалі на три години, а потім повернути на місце так, щоб цього ніхто не помітив. Я полюбляв такі вправи через свою природну хлопчачу любов до пустощів, а тому рідко зазнавав поразки. Коли я все ж не справлявся із завданнями, то виплутувався самотужки. Чейд попередив, що не захищатиме мене від чийогось гніву, і порадив вигадати правдоподібну історію, яка б пояснювала, чому я опинився там, де не треба, чи взяв чуже.

Я дуже добре навчився брехати. Не думаю, що це сталося випадково.

Це були ази мистецтва вбивати і навіть більше. Чейд навчив мене спритності рук та мистецтву непомітного пересування; як ударити людину, щоб вона знепритомніла; куди вдарити, щоб людина померла, не встигнувши зойкнути; як зарізати людину, щоб було мало крові; я вчився добре і швидко, а похвала Чейда щодо мого гострого розуму заохочувала мене.

Скоро він почав використовувати мене для своїх доручень у замку. Чейд ніколи не говорив наперед, чи то просто було випробування моїх можливостей, чи справи, які він хотів зробити. Мені було байдуже: я самовіддано виконував завдання і всі вказівки Чейда. Навесні того року я наповнив кубки з вином певним зіллям, і делегація торговців з Бінґтауна сп’яніла більше, аніж розраховувала. Пізніше того ж місяця я вкрав одну ляльку в мандрівного лялькаря, тому того вечора замість довгої історичної драми йому довелося ставити «Танець однакових чашок» – веселу народну казочку. На фестивалі на честь закінчення літа я додав одну траву у вечірній чай служниці. В результаті вона з трьома подругами дістала розлад шлунка і не змогла прислужувати біля столу того вечора. Восени я зав’язав петельку навколо ноги коня лорда, який гостював у нас. Через це кінь почав накульгувати, а лорд пробув в Оленячому замку на два дні довше. Я ніколи не знав про причини, які були в Чейда, щоб давати мені ці завдання. В тому віці я більше думав над тим, як зробити щось, а не чому. Це теж була одна річ, якої, гадаю, мене теж вчили навмисно: виконувати наказ, не обговорюючи його.

Одне завдання дуже порадувало мене. Навіть через деякий час я знав, що всі доручення Чейда були чимось більшим, аніж просто примхою. Він дав мені це завдання перед самим світанком.

– Лорд Джессап та його леді приїхали на два тижні. Ти знаєш їх в обличчя; у лорда великі вуса, а леді постійно займається своїм волоссям, навіть за столом. Ти знаєш, про кого я кажу?

Я спохмурнів. Група аристократів збиралася в Оленячому замку на нараду з приводу частих нападів острів’ян. Я дізнався, що Прибережні герцогства потребували більше бойових кораблів, але Внутрішні герцогства не хотіли ділитися податками, оскільки вважали це суто проблемою жителів узбережжя. Лорд Джессап та леді Далія мешкали у Внутрішніх герцогствах. Джессап та його вуса мали буйний темперамент і постійно виходили з себе. Леді Далія, навпаки, взагалі не цікавилася нарадою, тож більшу частину часу проводила, гуляючи Оленячим замком.

– Вона постійно носить у волоссі квіти, які випадають?

– Вона, – багатозначно відповів Чейд. – Добре. Ти знаєш її. Ось тобі завдання. В мене немає часу планувати його. Сьогодні у будь-який момент вона відправить принцу Регалу якесь повідомлення. Це може бути будь-що: записка, квітка чи інший предмет. Ти повинен забрати цей предмет з кімнати Регала, доки він його не побачив. Зрозумів?

Я кивнув і щойно відкрив рота, аби щось сказати, але Чейд притьма схопився і фактично виштовхав мене з кімнати.

– Немає часу! Вже майже світанок, – заявив він.

Я вигадав таке: заховатися в кімнаті Регала й чекати на повідомлення. Судячи з того, як служниця заходила в кімнату, я зрозумів, що це було вже не першим її завданням. Вона поклала невеликий сувій та бутон під подушку Регалу й вислизнула з приміщення. За мить вони були в моєму камзолі, а пізніше – під моєю подушкою. Гадаю, найважчою частиною завдання було боротися з бажанням розгорнути сувій. Пізно вночі я відніс ці дві речі Чейдові.

Кілька днів я чекав, що трапиться якийсь фурор, і сподівався, що Регал буде дуже засмучений. Але, на мій подив, нічого не сталося. Регал поводився як звичайно, окрім того, що став ще уїдливішим і відчайдушно фліртував з усіма жінками. Леді Далія раптом зацікавилася нарадою, захищаючи запровадження військового податку і цим бентежачи свого чоловіка. Королева висловила невдоволення через таку зміну позиції й не допустила її до дегустації у своєму винному підвалі. Це було загадкою для мене, але коли я нарешті запитав це в Чейда, той насварив мене:

– Пам’ятай, ти людина короля. Тобі дають завдання, і ти маєш його виконати. Ти повинен бути задоволений уже тим, що вдало виконав його. Це все, що ти маєш знати. Шрюд сам планує всі ходи та розвиток гри. Ми з тобою, мабуть, просто фігури на дошці. Але ми найкращі з них: він мене сам запевнив.

Але скоро Чейд побачив межу моєї покірності. Він запропонував мені обрізати стрілку в копиті5, щоб покалічити коня. Я ніколи так не робив і багатозначним голосом людини, яка виросла поміж цих благородних тварин, промовив, що є багато способів зробити так, щоб кінь кульгав, не завдаючи йому шкоди, і щоб Чейд поклався на мене в цьому. До цього дня я не знаю, як він поставився до моєї відмови. Він і не засуджував, і не схвалював моїх дій. У цьому (та й у багатьох речах) він залишав свою думку при собі.

Щотри місяці король Шрюд викликав мене до своїх покоїв. Зазвичай це відбувалося рано-вранці. Я стояв перед ним, часто спостерігаючи, як він приймає ванну чи коли йому укладають волосся в косичку, обвиту золотою тасьмою, яку мав право носити лише король, або як його слуги розкладають одяг. Усе відбувалося за одним і тим самим ритуалом. Він ретельно оглядав мене, дивуючись, як швидко я росту. Так оглядають коней перед тим, як їх купити. Він міг поставити кілька питань про мої успіхи у кінній їзді чи володінні зброєю і з серйозним виглядом слухав мої швидкі відповіді. А потім міг запитати офіційним голосом:

– Ти відчуваєш, що я дотримуюсь угоди?

– Так, сір, – завжди відповідав я.

– Тоді ти теж її дотримуйся, – щоразу говорив король, і на цьому мої відвідини закінчувалися. І всі слуги, які супроводжували його чи відчиняли мені двері, щоби впустити чи випустити, здається, ніколи не звертали уваги на мене чи на слова короля.

Наприкінці осені, коли зима вже почала показувати свій характер, я дістав найважче завдання. Чейд викликав мене у свою кімнату, щойно я задмухав свічку. Ми їли цукерки й випили трішки вина зі спеціями навпроти каміна Чейда. Він не скупився на похвалу з приводу моєї останньої пригоди, коли мені потрібно було в сушарці вивернути всі сорочки навиворіт, не потрапивши нікому на очі. Це було складне завдання, а найважчою частиною було не сміятися й не виказувати своєї схованки у фарбувальній діжці, коли двоє молодших робітників у пральні прийняли мою витівку за підступи водяних духів і відмовилися того дня прати. Звісно, Чейд уже знав про хід подій до того, як я доповів йому. Він порадував мене, повідомивши, що майстер Лю, який був головним у пральні, наказав розвісити звіробій у всіх кутках у дворі, щоб духи не завадили завтра працювати.

– У тебе талант, хлопче, – засміявся Чейд і скуйовдив моє волосся. – Мені іноді здається, що немає такого завдання, якого б ти не зміг виконати.

Він сидів у своєму кріслі з прямою спинкою перед каміном. Я сидів на підлозі, спершись об одну з ніжок крісла. Він погладив мене. Так само Барріч пестив молодих цуценят, які чемно поводились, а потім нахилився й тихо сказав:

– Але в мене для тебе є випробування.

– Яке? – нетерпляче запитав я.

– Це буде нелегко навіть для тих, хто все схоплює на льоту, як от ти, – попередив Чейд.

– Випробуй мене! – рішуче відповів я.

– Можливо, через місяць чи два, коли ти трішки підучишся. Сьогодні я тебе навчу однієї гри, яка тренує зір та пам’ять.

Він поліз у торбинку і вийняв жменю якихось предметів. Він швидко показав мені їх і затис у долоні; то були кольорові камінці.

– Тут є жовті?

– Так. Чейде, що за випробування?

– Скільки?

– Якщо мене не обманює зір, то два. Чейде, повір, я зможу це зробити зараз.

– Тут є більше, аніж два жовтих?

– Напевно, якщо вони під низом, але я не думаю, що це так. Чейде, що за випробування?

Він розкрив свою кістляву зморшкувату руку й порився у жмені камінців довгим указівним пальцем.

– Так, ти маєш рацію. Лише два жовтих. Спробуємо ще раз?

– Чейде, я зможу це зробити.

– Ти так вважаєш? Подивись знову на камінчики. Раз, два, три. Тепер знову вгадуй. Тут є червоні?

– Так. Чейде, що за завдання?

– Тут було більше червоних чи синіх? Принести мені якусь особисту річ з нічного столика короля.

– Що?

– Тут більше червоних, аніж синіх?

– Ні, я маю на увазі, що це за завдання?

– Неправильно! – реготнув Чейд і відкрив долоню.

– Дивись. Три синіх і три червоних. Однаково. Тобі треба швидше помічати все, якщо ти хочеш пройти випробування.

– А ще тут сім зелених камінців. Я знав це, Чейде. Але… ти хочеш, щоб я щось викрав у короля? – Я досі не міг повірити своїм вухам.

– Не вкрасти, просто позичити, як ножиці мадам Гесті. Це просто безневинний жарт. Хіба ні?

– Окрім того, що мене відлупцюють, якщо зловлять. Або навіть гірше.

– Ти боїшся, що тебе зловлять. Тому я сказав, щоб ти почекав кілька місяців, доки не відточиш свої навички.

– Я не боюсь покарання. Якщо мене зловлять… я з королем… ми уклали угоду… – Я замовк і збентежено подивися на нього. Вказівки Чейда були частиною нашої угоди. Щоразу, коли ми бачилися з Чейдом, він нагадував мені про цю угоду перед вказівками. Я присягався у відданості як Чейдові, так і королю. Звісно, він би помітив, що я порушую угоду, діючи проти короля.

– Це просто гра, хлопче, – спокійно сказав Чейд. – От і все. Просто трішки пустощів. Це не так серйозно, як тобі здається. Я вибрав це завдання лише через те, що кімната короля та його речі ретельно охороняються. Кожен може вкрасти ножиці ткалі. Зараз я маю на увазі непомітне пересування, щоби пробратись у покої короля і взяти якусь його річ. Якщо тобі вдасться, я повірю, що недарма витрачав час, навчаючи тебе, і ти це оцінив.

– Ти знаєш, що я ціную це, – швидко відповів я, хоч це й було не так. Здається, Чейд узагалі мене не розумів. – Я почуватимуся… зрадником. Наче використовую свої знання, щоб обдурити короля. Наче я з нього посміявся.

– Ет! – Чейд, усміхаючись, відкинувся у кріслі. – Не турбуйся за це, хлопче. Король Шрюд оцінить гарний жарт, бо він сам ще той витівник. Я поверну сам усе, що ти візьмеш. Це означатиме, що я хороший вчитель, а ти хороший учень. Якщо ти так переживаєш, візьми якусь дрібницю: не обов’язково красти його корону чи перстень! Просто його щітку для волосся чи клапоть паперу. Підійде навіть його рукавиця чи пояс. Якийсь дріб’язок. Навіть монетку.

Мені здалося, що треба подумати, хоча я знав, що думати нічого.

– Я не можу цього зробити. Точніше, не хочу. Не в короля Шрюда. Я можу вкрасти щось із будь-якої кімнати. Пам’ятаєш, як я поцупив сувій Регала? Я можу залізти будь-куди…

– Хлопче, – Чейд повільно заговорив збентеженим голосом. – Ти мені не довіряєш? Повір, усе гаразд. Це просто випробування, а не зрада. Цього разу, якщо тебе зловлять, то я обіцяю, що поясню все. Тебе не буде покарано.

– Не в тому річ, – гарячково сказав я і побачив, як росте збентеження Чейда через мою відмову. Я панічно добирав слова, аби пояснити йому. – Я присягав Шрюду у відданості. А це…

– Це не зрада! – відрізав Чейд. Я помітив іскри гніву в його очах і відсахнувся. Я ще ніколи не бачив, щоб він так зиркав. – Що ти говориш, хлопче? Тобто я вмовляю тебе зрадити короля? Не будь дурнем. Це лише просте випробування, щоб показати Шрюду, чому ти навчився. А ти опираєшся і приховуєш своє боягузтво за відданістю. Хлопче, не сором мене. Я гадав, ти не такий слабохарактерний. Інакше б ніколи не став тебе навчати.

– Чейде! – зі страхом промовив я. Його слова змусили мене вагатися. Чейд відсунувся від мене, і я відчув, як мій маленький світ почав хитатися, в той час як він прохолодно продовжив:

– Краще йди спати, хлопче. Подумай над тим, як ти мене сьогодні образив: звинуватити мене в тому, що я можу зрадити короля. Йди вниз, маленький боягузе. Наступного разу, коли я тебе викличу… Хех, якщо я тебе викличу, то слухайся мене. Або краще взагалі не приходь. Все, йди.

Ніколи ще Чейд зі мною так не говорив. Не пригадую, щоб він на мене навіть голос підвищував. Я майже бездумно дивився на тонку пошрамовану руку Чейда, що виднілася з рукава його накидки, і на довгий палець, який презирливо вказував на двері та сходи. Я встав, і мені стало погано. Я захитався і схопився за стілець, щоб не впасти. Але пішов, як він і наказав. Я не міг думати більше ні про що. Чейд, який став основою всього мого життя і повірив, що я чогось вартий, забрав у мене все. Не тільки похвалу, але весь час, що ми провели разом, і сутність мого життя.

Я пішов униз, перечіплюючись і хитаючись. Ніколи сходи не здавалися мені такими холодними й довгими. Заґратовані двері внизу зачинилися за мною, і я опинився у повній темряві. Навпомацки дійшов до свого ліжка, але ковдра не зігрівала мене, а від відчаю я не міг заснути тієї ночі й постійно крутився. Найгірше, що я не відчував себе нерішучим. Не міг зробити того, що просить Чейд. Тому я втрачу його. Без його уроків я не матиму жодної цінності для короля. Але не через це я переживав: я боявся втратити Чейда. Не міг згадати, як я жив до знайомства з ним, і не міг уявити, що повернуся до свого щоденного нидіння, виконуючи буденні доручення.

Я щосили намагався знайти рішення. Але, здавалося, його не було. Я міг сам прийти до Шрюда, показати йому булавку і розповісти про свою проблему. Але що він скаже? Можливо, прийме мене за дурного хлопчиська і скаже, що варто було послухатися Чейда. Або ще гірше: він скаже, що я правильно зробив, і Чейд потрапить у немилість. Це були занадто складні питання для мого розуму, і я не знаходив відповідей.

Коли нарешті настав ранок, я виліз із ліжка й доповів Баррічу, як зазвичай. Я займався справами з цілковитою байдужістю. Тому Барріч посварив мене, а потім запитав, чи в мене все добре зі шлунком. Я сказав, що не виспався, і він відпустив мене без зміцнювального, хоч і хотів його дати. Заняття зі зброєю пройшли не краще. Я був такий неуважний, що пропустив сильний удар по голові від молодшого хлопчика. Год поганила нас обох за недбалість і наказала мені трішки посидіти.

Коли я повернувся в замок, моя голова розколювалась, а ноги запліталися. Пішов до своєї кімнати, оскільки не хотів ні обідати, ні слухати голосні розмови. Влігся на ліжку, щоб трішки подрімати, але заснув і прокинувся аж під вечір. Подумав про те, що мене сваритимуть за пропущені вечірні уроки. Але це не допомогло мені прокинутись, і я знову заснув. Мене перед вечерею розбудила служниця, яка прийшла поцікавитися моїм станом за вказівкою Барріча. Вона відчепилася від мене, коли я сказав, що у мене розлад шлунка і я не їстиму, доки мене не відпустить. Після того як служниця пішла, я задрімав, але не заснув. У мою темну кімнату закралася ніч. Я чув, як усі в замку вкладаються спати. Я лежав у темряві, слухаючи тишу й очікуючи, що Чейд покличе мене, хоч і боявся відгукуватися. А що, як двері раптом відчиняться? Я не можу йти до Чейда, бо не послухаюся його. А ще гірше буде, якщо він не покличе мене або відчинить двері, а я побоюся піти. Я змучено дивився на кам’яну стіну. На сірому світанку я дістав відповідь: Чейд навіть не кликав мене.

Досі не люблю пригадувати ті дні. Я прожив їх мляво. У мене так боліло серце, що не міг ні їсти, ні відпочивати нормально. Не міг зосередитися на жодному завданні і байдуже приймав докори вчителів. Постійно боліла голова, та й шлунок раз у раз нагадував про себе. Тому їсти не хотілося. Сама думка про їжу викликала нудоту. Барріч мирився з цим два дні, а потім змусив мене випити глистогінний та кровотворний засіб. Через це я виблював той дріб’язок, що їв того дня. Барріч змусив мене прополоскати рот сливовим вином. До цього часу я не можу пити його без огиди. Затим, на мій млявий подив, він потягнув мене до своєї кімнати і грубо наказав відпочивати тут до кінця дня. Ввечері Барріч відвів мене в замок, і під його пильним наглядом мені довелося з’їсти миску водянистого супу та велику скибку хліба. Потому він знову хотів забрати мене до своєї кімнати, але я наполіг на тому, щоб піти до себе. Насправді мені треба було перебувати у своїй кімнаті: я мав знати, чи Чейд принаймні пробував кликати мене, дізнаючись, чи я згоджуся піти. Я не спав усю ніч, вдивляючись крізь темряву у темніший куток своєї кімнати.

Але Чейд не покликав.

За вікном світало. Я крутився в ліжкові. Не міг боротися зі своєю байдужістю, яка заполонила мою душу. Перебирав різні варіанти, але всі заводили в глухий кут. Не міг знайти сили, щоб вилізти з постелі: мені заважала якась напівдрімота вкупі з головним болем. Всі звуки здавалися занадто голосними, і мене кидало то в піт, то в холод. Я то замотувався в ковдру, то розкривався. Заплющив очі, але навіть мої сни були занадто чіткими й болісними. Хтось дуже гучно сварився. Це було нестерпно, оскільки звучало, наче людина сперечається сама з собою, приймаючи обидві сторони. «Зламай його, як і того іншого!» – сердито бурмотів чоловік. «Знову ти зі своїми дурними випробуваннями!» Затим: «Не можна бути занадто обачним. Не можна довіряти будь-кому. Кров покаже. Випробуй його характер – і все!» «Характер! Тобі потрібна безмозка сокира. Тож куй її сам. Вибий її!» Потім тихо: «Я більше не хочу цим займатись. Я цим більше не займатимусь. Якщо ти хотів випробувати його характер, то тобі вдалося». Згодом: «Не говори зі мною про кров та династію. Пам’ятай, хто я! Вона не переймається твоєю чи моєю відданістю».

Сердитий голос замовк, а затим почалася ще запекліша суперечка. Я розплющив очі. Моя кімната стала полем короткої битви: Барріч та мадам Гесті гарячково сперечалися про те, під чию відповідальність я потрапляю. Мадам Гесті тримала плетену корзину, з якої виглядало кілька пляшок. Я відчув сильний аромат гірчиці, гіпсу і пупавки6, і мене мало не знудило. Барріч, схрестивши руки на грудях, стійко перешкоджав мадам Гесті підійти до мого ліжка. Лисиця сиділа у нього в ногах. Слова мадам Гесті пересипались у моїх мізках, мов галька: «в замку», «чисті простирадла», «я знаю, як поводитися з хлопчиками», «смердючий пес». Не пам’ятаю, чи Барріч говорив щось. Він просто стояв так упевнено, що я міг відчувати його із заплющеними очима.

Пізніше він пішов, і Лисиця скочила на ліжко. Вона стояла не в ногах, а поряд, важко хекаючи, але не стрибаючи вниз, бо підлога була холодною. Я знову розплющив очі. Вже почало сутеніти. Барріч витяг мою подушку, підбив її та незграбно підсунув мені під голову прохолодним боком, а потім важко опустився на ліжко і прокашлявся.

– Фітце, з тобою такого ще не траплялося. Принаймні це не шлунок і не кров. Якби ти був старшим, я б запідозрив, що є рація винуватити жінку. Ти поводишся, як солдат на третій день запою, але ж ти не п’єш вина. Хлопче, що з тобою?

Барріч подивився на мене зі щирим занепокоєнням. Так само він дивився на кобилу, в якої міг статися викидень, або коли мисливці приводили собак, яких порвали кабани. Я відчув цей погляд і мимоволі глянув на нього. Як завжди, там була стіна, але Лисиця тихенько заскімлила й поклала мордочку на мою щоку. Я пробував пояснити, що відчував, не зрадивши Чейда.

– Я зараз такий самотній, – почув я свій голос здалеку. Навіть мені це здалося непереконливо.

– Самотній? – Барріч спохмурнів. – Фітце, я біля тебе. Як ти можеш бути самотнім?

На цьому розмова закінчилася. Ми просто дивилися один на одного, нічого не розуміючи. Пізніше він приносив мені їжу, але не змушував їсти. Він залишив Лисицю на ніч. У моїй голові промайнула одна думка про те, як Лисиця відреагує на звук відчинення дверей, але друга заспокоювала, що хвилюватися не варто: ті двері більше ніколи не відчиняться.

Знову настав ранок. Лисиця понюхала мене й попросилася вийти. Я був занадто розбитий, аби перейматися тим, що Барріч спіймає мене на гарячому, тому запитав у неї, що сталося. Вона зголодніла, хотіла пити, а її сечовий міхур розривався. Раптом я відчув, як їй незручно. Я надягнув сорочку й повів її вниз на вулицю, а потім на кухню, щоб нагодувати. Кухарка була рада бачити мене більше, ніж я очікував. Лисицю щедро пригостили вчорашнім рагу, а мені запропонували шість бутербродів з грудинкою та свіжоспеченим хлібом. Тонкий нюх та гарний апетит Лисиці загострили мої власні відчуття. Я усвідомив, що їм не зі звичним апетитом, а з юнацькою любов’ю до їжі.

Звідти Лисиця повела мене до стійла. Хоча я вже не розмовляв з нею, та коли ми ввійшли, я наче помолодів від цього зв’язку. Барріч випростався, відвернувшись від якоїсь роботи, подивився на мене, затим на Лисицю, щось тихо пробурмотів, а потім простягнув мені пляшечку з молоком і соску.

– Найкращі ліки для людини – це робота та турбота про інших, – сказав Барріч. – Кілька днів тому щуроловка народила цуценят. Одне з них занадто слабке порівняно з іншими. Подивимось, чи ти зможеш зберегти йому життя сьогодні.

То було маленьке огидне цуценя з рожевою шкірою, яка пробивалася крізь рябу шерсть. Ще сліпе, писок зморщений, а хвіст тонкий, як у щура. Подумав, що його мати не переживала, що її цуценята помруть саме через таку схожість. Він був кволий і млявий, але я тикав йому тепле молоко і соску, доки він не почав поволі смоктати. Возився з ним, поки його мати не почала облизувати й обнюхувати дитинча. Я забрав одну з його сильніших сестричок від цицьки суки і поклав туди цуценя. Кругленький животик сестрички був уже й так повний, а смоктала вона лише через свою впертість. Була білою з чорною цяткою над одним оком. Вона схопила мій мізинець і теж почала його смоктати. Я відчував, що в неї колись будуть дуже сильні щелепи. Барріч розповідав мені про щуроловів, які хапали бика за ніс і тримали його, незважаючи на весь супротив тварини. Йому не потрібні були помічники, що вчили цього собак, але все ж він поважав таких псів за сміливість. Наших щуроловів використовували за призначенням і регулярно брали на рейди до сапеток7 та амбарів.

Я провів там весь ранок і пішов зі стайні в обід. Радо помітив, що цуценя лежало з ситим кругленьким животиком. Після обіду я викидав гній. Барріч керував мною, даючи завдання за завданням. Тому в мене не було часу на щось інше, окрім роботи. Він не говорив до мене і не питав нічого, але постійно працював поряд. Таке враження, що він сприйняв мої слова про самотність буквально і навмисне був там, де я міг його бачити. Кінець дня я провів разом із цуценям, яке зараз було набагато міцнішим, аніж вранці. Притулив його до себе, а воно лізло мені за пазуху, шукаючи молоко своєю тупою мордочкою і лоскочучи мене. Я придивився: скоро в нього буде рожевий носик. Кажуть, що собаки з рожевими носами б’ються найзавзятіше. Але зараз у нього на думці було лише тепло безпеки, яке розливалося його тілом, бажання смоктати молоко та мій запах. Він звивався у моїх пальцях. Барріч перехилився через перегородку й постукав кісточками пальців по своїй голові, від чого ми з цуценятком аж здригнулися.

– Досить, – суворо попередив він. – Це не чоловіча справа, і це не вилікує твоїх душевних ран. А тепер віддай собача матері.

Я послухався, але неохоче. Не був упевнений в тому, що прив’язаність до цуценяти не допоможе. Я сумував за його теплим маленьким світом, в якому була солома, його братики і сестрички, молоко та матір. На той час я не міг вигадати кращого місця.

Після цього ми з Баррічем пішли вечеряти. Він посадив мене за солдатський стіл, де ніхто не звертав уваги на мою поведінку і не вимагав жодних розмов.

Коли Барріч побачив, що я вже поїв, то ми вийшли на задній двір за кухнею і сіли там пити. Я і до цього пробував ель, пиво і вино, але ніколи не пив навмисне, як Барріч. Коли кухарка вийшла і насварила Барріча за те, що він дає хлопчику міцні напої, він кинув на неї той короткий погляд, як у ту першу ніч, коли я зустрів його у повній солдатів кімнаті. Тоді це було на захист доброго імені Чівелрі.

Барріч провів мене до кімнати, зняв з мене сорочку. Я стояв біля ліжка, хитаючись. Він невимушено штовхнув мене в ліжко й накинув на мене ковдру.

– Спи, – наказав Барріч хрипким голосом. – Завтра ми повторимо. І потім теж, доки ти не прокинешся і не зрозумієш, що це все не смертельно.

Він задмухав свічку й пішов. У мене паморочилося в голові, а все тіло боліло від роботи. Та все ж я не міг заснути. Я плакав. Спиртне вивільнило у мені те, що я притлумлював у собі всі ці дні, і я почав плакати. Я схлипував і гикав так, що мої щелепи трусилися, а сльози і шмарклі перемішувалися. Гадаю, що не плакав так відтоді, відколи мій дід змусив матір покинути мене.

– Все пропало! – почув я свій власний голос. Раптом я відчув, як мене хтось міцно обіймає. Це Чейд обійняв мене й колисав, наче малу дитину. Навіть у темряві я знав, кому належать ті кістляві руки та запах трав і пилу. Не вірячи своєму щастю, я притиснувся до нього і плакав, доки не охрип і не міг нічого сказати.

– Ти був правий, – сказав Чейд тихим, спокійним голосом, уткнувшись у моє волосся. – Ти був правий. Я не мав тебе про це просити, а ти правильно зробив, що відмовився. Я не буду більше тебе так випробовувати, чесно.

Коли я нарешті заспокоївся, він відпустив мене і дав якийсь напій. Він був ледь теплий і майже без смаку. Але не вода. Я випив його без питань і майже одразу заснув, навіть не пам’ятаючи, як Чейд пішов з моєї кімнати.

Я прокинувся на світанку, ситно поснідав і пішов до Барріча. Я швидко справлявся з усіма завданнями і був дуже уважний, не розуміючи, чому Барріч прокинувся з головним болем і був не в настрої. Він пробурмотів щось про «батьківську пристрасть до випивки» і рано відпустив мене, сказавши, щоб я свистів десь в іншому місці.

Через три дні король Шрюд викликав мене на світанку. Він уже був одягнений, а на столі стояла таця з їжею на двох. Тільки-но я прибув, король відіслав слугу й наказав мені присісти. Я взяв стілець біля столика в його кімнаті. Не питаючи, ситий я чи голодний, він змусив мене їсти. Він говорив лише про їжу й ані словом не обмовився про угоди, відданість чи вірність своєму слову. Коли король побачив, що я наївся, він відсунув власну тарілку і незручно посовався.

– Це була моя ідея, а не його, – раптом сказав він, майже суворо. – Йому це не сподобалося, але я наполіг. Коли підростеш, зрозумієш. Я не можу нікому довіряти. Але я пообіцяв, що ти дізнаєшся це від мене. Я ніколи більше не проситиму перевіряти твій характер таким чином. Даю слово короля.

Він зробив порух, відпускаючи мене. Я піднявся, але в цей час узяв різьблений срібний ножичок з таці. Ним зазвичай різали фрукти. Я подивився королю в очі й досить відкрито вкинув його в рукав. Очі Шрюда розширилися, але він не сказав ані слова.

Через два дні Чейд викликав мене і ми продовжили навчатися, наче й не було ніякої перерви. Він говорив, а я слухав. Ми грали у гру з камінчиками, і я не зробив жодної помилки. Він дав мені завдання, і ми трішки пожартували. Чейд показував мені, як ласка Слінк танцює, щоб отримати сосиску. Наші стосунки знову налагодилися. Але перед тим як залишити його кімнату, я підійшов до його каміна і мовчки встромив ножика в центрі полички над каміном. Затим я покинув кімнату, не кажучи ні слова й не дивлячись на Чейда. Ми ніколи про це не говорили.

Гадаю, що ножик і досі там.