Читать книгу Мандри убивці. Assassin 3 - Робин Хобб - Страница 11

Останнім справжнім майстром Скіллу, що керував навчанням дітей королівського роду в Оленячому замку, був не Гален, як це часто пишуть, а його попередниця Солісіті. Вона довго, може, аж надто довго вибирала учня-наступника. Коли обрала Галена, вже страждала від кашлю, що невдовзі призвів до її смерті. Дехто каже, наче вона зробила цей вибір у відчаї, знаючи, що помирає. Інші запевняють, що вчинила так під тиском королеви Дезайр, яка хотіла, щоб її улюбленець посів поважне становище при дворі. Хай там як, був її учнем усього два роки, доки вона не померла від кашлю. Оскільки попередні майстри Скіллу проходили учнівство не менш ніж сім літ, перш ніж здобути статус підмайстра, Гален учинив передчасно, нарікши себе майстром Скіллу негайно після смерті Солісіті. Здається малоймовірним, щоб за такий короткий час вона передала йому повні знання про Скілл і всі його можливості. Але ніхто не підважив його претензій. Хоча він допомагав Солісіті при вишколі двох принців, Веріті та Чівелрі, але відразу ж після її смерті оголосив, що цей вишкіл закінчено. Пізніше опирався намовам навчати інших, і так тривало аж до війни червоних кораблів, коли він нарешті підкорився наказу короля Шрюда та створив свою першу і єдину групу Скіллу.

На відміну від традиційних груп, що самі добирали собі учасників і керівника, Гален включив до своєї групи учнів, яких вибрав сам, і до кінця життя зберігав величезну владу над ними. Август, номінальний вожак групи, втратив свій талант через нещасливий випадок зі Скіллом під час місії в Гірському королівстві. Серена, що обійняла керівництво після смерті Галена, загинула разом із іншим членом групи, Джастіном, внаслідок заворушень, що вибухнули після звістки про смерть короля Шрюда. Наступним лідером гурту, відомого пізніше як група Галена, став Вілл. На той час у ній зосталося лише троє членів: сам Вілл, Барл і Каррод. Скидається на те, що Гален прищепив усім трьом непохитну вірність Регалові, що не завадило їм суперничати між собою, змагаючись за прихильність Регала.

Доки посутеніло, я досить детально вивчив зовнішній окіл королівської садиби. Виявив, що будь-хто може вільно прогулюватися нижчими стежками, милуючись водограями та садами, тисовими живоплотами й каштанами. Багато гарно виряджених людей так і робило. Більшість із них дивилася на мене неласкаво та несхвально, кілька з жалістю, а один зустрінутий мною стражник у формі суворо мені зауважив, що в королівських садах заборонено жебрати. Я запевнив його, що прийшов сюди лише побачити чудеса, розповіді про які так часто чув. Він, зі свого боку, натякнув, що розповідей про сади з мене достатньо, і вказав найкоротшу дорогу до виходу. Я вельми покірно йому подякував і пішов собі. Він стояв та дивився, як я йду, аж доки стежка не довела мене до кінця живоплоту і я не зник йому з очей, повернувши за ріг.

Наступна моя вилазка була обережнішою. Якийсь час гадав, чи не напасти мені на одного з молодих шляхтичів, що прогулювалися між квітів і травників, та скористатися з його вбрання, але вирішив цього не робити. Малоймовірно, щоб я знайшов когось настільки худого, аби його одяг добре мені пасував, а модні шати, які вони всі носили, вимагали довгого шнурування барвистими стрічками. Сумніваюся, чи зумів би я натягти на себе одну з тих сорочок без допомоги лакея, не кажучи вже про те, як зняти її з тіла безтямного чоловіка. Брязкання срібних амулетів, нашитих на мереживо, що звисало з манжет, однаково не сприяло тихій роботі убивці. Натомість я поклався на прикриття товстих рослин довкола низьких стін і поступово піднявся на пагорб.

Наприкінці я наткнувся на стіну з гладко тесаного каменю, що оббігала вершину пагорба. Була хіба трохи вища, ніж може сягнути високий чоловік у стрибку. Не думаю, що цю стіну заплановано як серйозну перепону. Вздовж неї не було насаджень, але пеньки давніх стовбурів і коріння підказували, що колись її оздоблювали кущі та виткі лози. Я міркував, чи це не Регал наказав її очистити. За стіною я бачив вершечки численних дерев, тож вирішив, що зумію сховатися між ними.

Більшу частину того, що зосталося від пополудня, я витратив на обхід стіни, не виходячи на відкриті місця. У ній було кілька воріт. При одних, розкішних і головних, стояли стражники у формах, вони вітали людей в екіпажах, коли ті в’їжджали та виїжджали. Судячи з числа таких екіпажів, цього вечора планувалося якесь свято. Один зі стражників обернувся й хрипко засміявся. Волоски на карку стали мені дибки. Якийсь час я стояв, завмерши, виглядаючи зі своєї схованки. Чи я вже бачив його обличчя раніше? Здалеку складно було сказати напевно, але ця думка викликала в мене дивну суміш страху та гніву. «Регал», – нагадав я собі. Регал був моєю метою. Я рушив далі.

При кількох менших воротах для посланців і слуг стояли стражники у простіших формах, не так оздоблених мереживом, але вони надолужували це, піддаючи суворому допиту кожного чоловіка чи жінку, які проходили там. Якби моє вбрання було кращим, я ризикнув би видати себе за слугу, але в моєму жебрацькому дранті я не смів і пробувати цього. Натомість став так, щоб стражники не могли мене бачити, і почав просити милостині в торгівців, які проходили крізь ворота. Я робив це мовчки, просто підходячи до них зі складеними човником долонями і благальним виразом обличчя. Більшість із них зробила те, що зазвичай роблять люди, зіткнувшись зі жебраком. Не звертали на мене уваги та продовжували розмову. Так я довідався, що сьогоднішній вечір – це вечір Шкарлатного балу, що до святкування залучено додаткових слуг, музикантів і штукарів, що весела брунька заступила веселист як улюблений королівський димок, а короля дуже розгнівала погана якість жовтого шовку, привезеного якимсь Фестро, і він погрожував відшмагати купця, що доставив йому такий непотріб. Заодно цей бал мав стати прощанням короля, який завтра вирушав у подорож, щоб відвідати свою любу подругу, леді Челестру в Бурштиновому павільйоні над Синьою рікою. Окрім цього, я чув ще багато чого, але воно не дуже стосувалося моєї мети. Іншою моєю здобиччю була назбирана за цей час жменя мідяків.

Я повернувся до Трейдфорда. Знайшов цілу кравецьку вулицю. При чорному вході до крамниці Фестро помітив учня, який там підмітав. Я дав йому кілька мідяків за обрізки жовтого шовку різних відтінків. Тоді оглянув цю ж вулицю і натрапив на скромну крамничку. Всіх моїх монет ледь вистачило на купівлю вільних штанів, широкої блузи та хустки на голову, які носять учні майстрів. У крамничці я перевдягнувся, заплів свій вояцький хвіст у косичку, сховав її під хустку, взувся і вийшов надвір геть іншою людиною. Меч звисав при поясі, схований у холошу штанів. Незручно, але не надто помітно, якщо триматися повільного кроку. Своє поношене вбрання і решту вмісту клунка, крім отрут та інших придатних знарядь, я сховав у густо зарослій кропивою латці за дуже смердючою вбиральнею на затиллі заїзду. Тоді повернувся до Трейдфорд-голлу.

Я не дозволив собі й миті вагання. Пішов просто до купецьких воріт і став у чергу за іншими, що теж чекали дозволу ввійти. Серце калатало мені об ребра, але я вдавав спокій. Використав цей час, аби вивчити будівлю, наскільки її можна було розгледіти за деревами. Була величезною. Раніше я дивувався, що стільки родючої землі відведено під декоративні сади та місця для прогулянок. Тепер побачив, що ці сади були просто оправою палацу, який розкидався вшир і здіймався вгору, збудований у цілковито незнайомому мені стилі. Ніщо в ньому не нагадувало про фортецю чи замок, був наскрізь зручним і елегантним. Коли настала моя черга підійти, я показав свої пробники шовку й оголосив, що прийшов від імені Фестро, щоб благати прощення і показати кілька зразків, які, він сподівається, більше припадуть до смаку королю. Коли один сердитий стражник зауважив, що Фестро зазвичай приходив сам, я трохи засмучено відповів: мій майстер вважає, що пасмуги від батогів більше пасують до моїх плечей, аніж до його, якби так ці зразки не вдовольнили короля. Стражники обмінялися посмішками і пропустили мене.

Я квапливо пішов стежкою, доки не наздогнав групу музик, що минули ворота переді мною. Подався слідом за ними на затилля палацу. Коли вони спинилися запитати дорогу, я став навколішки, щоб поправити взуття, а підвівся саме вчасно, щоб увійти з ними досередини. Опинився у невеликому передпокої, холодному і майже темному після спеки та сяйва пополудневого сонця. Слідом за менестрелями пішов коридором. Ті перемовлялися і пересміювалися, спішно долаючи свій шлях. Я уповільнив кроки та відстав. По дорозі мені трапилися відчинені двері, що вели до порожньої кімнати. Я ввійшов туди і тихо їх зачинив. Глибоко вдихнув та роздивився.

Це була невелика вітальня. Меблі пошарпані, зле дібрані, тож я припустив, що це приміщення для слуг або ремісників, які приходять до палацу в справах. Не міг розраховувати, що пробуду тут сам дуже довго. Та вздовж стіни стояло кілька великих посудних шаф. Я обрав серед них ту, якої не видно було просто з дверей, якби вони зненацька відчинилися. Швидко перескладав її вміст і забрався туди. Всівся, дещо прочинивши дверцята, щоб мати трохи світла, і взявся до роботи. Перевірив і впорядкував свої пробірки та пакетики з отрутами. Натер отрутою свій запояcний ніж та вістря меча, тоді обережно вклав їх у піхви. Меч перевісив, щоб тепер він був ззовні штанів. Тоді сів зручніше й чекав.

Здається, минули дні, перш ніж сутінки перейшли в цілковиту темряву. До кімнати двічі ненадовго заходили люди, але з їхньої розмови я зрозумів, що всі слуги зайняті підготовкою до сьогоднішнього свята. Я гаяв час, уявляючи, як убив би мене Регал, якби піймав. Кілька разів ледь не втратив відваги. Але щоразу нагадував собі, що як піду звідси, нічого не зробивши, то мені доведеться постійно жити з цим страхом. Натомість намагався приготуватися. Якщо Регал тут, то, напевно, і його група Скіллу недалеко. Я обережно виконав вправи, яких навчив мене Веріті, ховаючи свою свідомість від інших скіллерів. Відчував страшенну спокусу спробувати легенький дотик Скіллом, просто щоб перевірити, чи почую їх. Але втримався. Сумнівався, чи зумію їх відчути, не видавши себе. А навіть якби зумів їх так виявити, що б це мені дало такого, чого я не знав досі? Краще зосередитися на захисті від них. Я заборонив собі думати про те, що конкретно збирався зробити, щоб вони не піймали навіть сліду моїх думок. Коли нарешті небо за вікнами цілковито почорніло і вкрилося зорями, я вибрався зі своєї схованки і вийшов до коридору.

Ніч повнилася музикою. Регал і його гості святкували. Якусь мить я прислухався до тихих звуків знайомої пісні про двох сестер, одна з яких утопила другу. Найчуднішим у цій пісні, як на мене, була не арфа, що грала сама собою, а менестрель, який знайшов тіло мертвої жінки і не надумав нічого кращого, ніж зробити арфу з її грудини. Тоді я викинув це з голови й зосередився на справі.

Я був у простому коридорі з кам’яною долівкою і дерев’яними панелями, освітленому смолоскипами, розвішаними доволі далеко один від одного. Територія слуг. Я вирішив, що це місце не досить добре для Регала і його друзів. Та все-таки це не гарантувало мені безпеки. Слід знайти сходи для слуг і піднятися нагору. Я крався коридором. Переходив від дверей до дверей, зупинявся, прислуховуючись, що там за ними. Двічі чув людей усередині, за одними перемовлялися жінки, за іншими стукотів ткацький верстат. На мить я заглянув за тихі незачинені двері. Це переважно були майстерні, в кількох займалися ткацтвом і шиттям. У одній із них на столі лежав розкроєний костюм з розкішної блакитної тканини, готовий до шиття. Регал, вочевидь, і досі мав слабкість до гарного вбрання.

Я дійшов до кінця коридору й глянув, що там далі. Черговий коридор, куди гарніший і ширший. Тинькована стеля покрита узорами у формі листя папороті. Я знову прокрався коридором, прислухаючись до того, що діється за дверима, і обережно зазираючи у деякі з них. «Наближаюся», – сказав собі. Знайшов бібліотеку, в якій було більше пергаментних книжок і сувоїв, ніж я будь-коли досі бачив. Зупинився в кімнаті, де птахи з яскравим пір’ям дрімали на своїх сідалах в екстравагантних клітках. У плитах білого мармуру влаштовано маленькі озерця зі стрімкими рибками й водяними лілеями. Довкола гральних столів розставлено ослінчики та м’які крісла. Столики з вишневого дерева, а на них кадильниці димку. Я ніколи навіть не уявляв такої кімнати.

Нарешті я дістався потрібного коридору, на стінах якого висіли портрети в рамках, а підлога була з блискучого чорного сланцю. Помітивши стражника, я відступив назад, сховався у ніші й тихо там стояв, аж доки він не пройшов повз мене знудьгованим маршем. Тоді так само тихо вислизнув назовні й проминув усіх цих кінних шляхтичів і манірно усміхнутих дам у їхніх розкішних рамах.

Я приблукався до передпокою. Гобелени на стінах, столики, заставлені статуетками і квітами у вазах. Навіть кільця для світильників були тут багатше оздобленими. Обабіч каміна з дуже вигадливою камінною полицею – малі портрети в позолочених рамах. Крісла, розставлені близько одне до одного, для інтимної розмови. Музика тут була голоснішою, я чув сміх і голоси. Попри пізній час, веселощі тривали. З протилежного боку передпокою було двоє високих різьблених дверей. Вони вели до загальної зали, де Регал і його нобілі танцювали та сміялися. Я знову сховався за ріг, побачивши двох служників у лівреях, що вийшли з далеких дверей ліворуч від мене. Несли таці з набором різних кадильниць. Я здогадався, що це на зміну тим, котрі вже вигоріли. Стояв, як закам’янілий, прислухаючись до їхніх кроків і розмов. Вони відчинили високі двері, музика арф погучнішала, дурманно запахло димком. Коли двері зачинилися, те й те втихло і розвіялося. Я відважився виглянути знову. Переді мною все було чисто, але за мною…

– Що ти тут робиш?

Серце провалилося мені в п’яти, але я змусив своє обличчя простакувато посміхнутися і повернувся до стражника, який увійшов до кімнати з дверей позаду мене.

– Сер, я заблукав у цьому величезному лабіринті, – сказав я, вдаючи дурника.

– Справді? Це не пояснює, чого ти носиш меч у королівському палаці. Відомо, що зброя тут заборонена всім, крім королівської сторожі. Я бачив, як ти тут скрадався. Думав, що під час свята можеш собі понишпорити й напхати кишені знайденим, злодію?

Я стояв, закам’янівши від жаху, не зводячи очей з чоловіка, що наближався до мене. Він, я певен, з виразу мого обличчя вирішив, що правильно вгадав мою мету. Навряд чи Верде так посміхався б, якби зрозумів, що підступає до чоловіка, якого допоміг забити до смерті в підземеллях. Рука Верде легко лягла на руків’я його клинка, він упевнено всміхнувся. Був гарним, дуже високим і білявим, як багато мешканців Ферроу. Мав на собі відзнаку – золотий дуб Добростанів Ферроу, через який переплигував олень Провісників. Тож Регал змінив не тільки ім’я, а й емблему своїх військ. Я хотів би тільки, щоб він і оленя прибрав.

Якась моя частка помітила це все, тим часом інша частка пережила заново той давній кошмар: як чоловік тяг мене за сорочку, ставлячи на ноги, аби потім ударити і знову звалити на підлогу. Це був не Болт, який зламав мені носа. Ні, Верде був його наступником, немилосердно бив мене вже після того, як Болт настільки мене покалічив, що я не мав сили втриматися на ногах. Височів наді мною, а я кулився й відступав, намагаючись відповзти від нього по холодній кам’яній підлозі, вже забризканій моєю кров’ю. Я чув лайливі слова, які він промовляв, регочучи, щоразу, коли мусив піднімати мене з долівки, щоб ударити ще раз.

– На цицьки Еди, – пробурмотів я сам собі, і з цими словами страх у мені помер.

– Анумо глянемо, що в тебе у капшуці, – з натиском промовив він і підступив ближче.

Я ніяк не міг показати йому отрут, які мав при собі. Це годі було пояснити. Найуміліша брехня не дала б мені змоги втекти від цього чоловіка. Я маю його вбити.

Зненацька все стало дуже простим.

Ми були дуже близько до загальної зали. Я не хотів, щоб звук когось стривожив чи змусив схопитися. Тож повільно відступав від нього, задкуючи, крок за кроком, широкою дугою, аж доки не дістався коридору, з якого зайшов до цієї кімнати. Портрети дивилися на те, як я невпевнено відступаю від високого стражника.

– Стій на місці! – наказав він, але я дико затрусив головою, сподіваючись, що доволі переконливо зображаю жах. – Кажу, стій на місці, ти мале нікчемне злодійча!

Я швидко зиркнув через плече, тоді знову на нього, так наче у відчаї намагаюся зібратися з відвагою, обернутися і дати драла. За третім разом він кинувся до мене.

На це я й розраховував.

Я ступив крок убік, а тоді з дикою силою вдарив ліктем йому по кіпчику. До цього штовхана додався його власний розгін, тож він упав на коліна. Я чув, як вони твердо гупнули об кам’яну підлогу. Він безсловесно заревів від гніву та болю. Я бачив, яку скажену лють викликало в нього те, що нікчемний злодій посмів його вдарити. Різко його втихомирив, копняком під бороду стуливши йому рота. Добре, що мав на собі чоботи. Перш ніж він устиг видати черговий звук, я витяг ножа і провів йому по горлянці. Він вражено забулькав і підняв обидві руки, марно намагаючись стримати цей теплий фонтан крові. Я став над ним, дивлячись йому в очі.

– Фітц Чівелрі, – тихо сказав я йому. – Фітц Чівелрі.

Його очі розширилися від раптового розуміння і жаху, а потім цей вираз зник разом з його життям. Зненацька він став тишею і порожнечею, мертвою, як камінь. Для мого Віт-чуття зник.

Як швидко це сталося. Помста. Я стояв і дивився на нього, чекаючи, коли відчую тріумф, полегшення чи задоволення. Натомість не відчував нічого. Здавалося, що з мене, як і з нього, витекло все життя. Він не був навіть м’ясом, яке я міг з’їсти. Я запізніло міркував, чи є десь жінка, що кохала цього гарного чоловіка, біляві діти, яким його платня давала хліб. Такі думки недобрі для вбивці. Вони не надокучали мені, коли я виконував королівську справедливість для короля Шрюда. Я викинув їх з голови.

Верде наробив на підлозі величезну калюжу крові. Я швидко його втихомирив, але не хотів залишати по собі такого розгардіяшу. Він був великим чоловіком, мав у собі багато крові. Мій мозок кипів, коли я міркував, чи варто витратити трохи часу і сховати тіло, чи погодитися з тим, що колеги-стражники швидко помітять його відсутність, і скористатися замішанням, яке викличе їхнє відкриття.

Врешті я зняв свою блузу й вимакав нею стільки крові, скільки зумів. Тоді кинув ту блузу на груди вбитого й витер руки об його сорочку. Ухопив мертвого за плечі й потяг коридором з портретами, напружено – аж до тремтіння – стежачи, чи не наближається хтось. Мої чоботи ковзали на полірованій підлозі, а звук власного дихання лунав мені у вухах, наче рев. Хай як я старався стерти кров, на підлозі зостався блискучий червоний слід. Біля дверей до кімнати з птахами та рибками я зупинився і прислухався, перш ніж увійти. Зачаїв дихання, намагався не зважати на калатання серця, що віддавало у вуха. Але в кімнаті не було людей. Я відчинив двері і втягнув Верде досередини. Тоді підхопив його і вкинув до одного з рибних озерець. Рибки почали гарячково метатися, а його кров текла й вирувала у чистій воді. Я поспіхом змив кров з рук і грудей в іншому озерці, а тоді вийшов через протилежні двері. Коли почнуться пошуки, потраплять сюди по кривавому сліду. Я сподівався, що їм знадобиться певний час на роздуми, чого вбивця затяг свою жертву сюди і вкинув до озерця.

Я опинився у незнайомій кімнаті. Швидко зиркнув на склепінчасту стелю та обкладені панелями стіни. По той бік кімнати на підвищенні стояло величне крісло. Отже, ще якась аудієнційна зала. Я озирнувся довкола, щоб зорієнтуватися, тоді завмер на місці. Прикрашені різьбленням двері праворуч від мене зненацька розчахнулися. Я почув сміх, питальне бурмотіння, хихотіння у відповідь. Не було часу сховатися, не було жодної криївки. Я притулився до гобелена, що висів на стіні, і не ворушився. Увійшла, заливаючись сміхом, група людей. У цьому сміхові була нотка якоїсь безтямності, і з того я зрозумів, що вони або п’яні, або одурманені димком. Вони проминули мене. Це було двоє чоловіків, які змагалися за увагу жінки, що манірно хихотіла й посміювалася за прикрашеним китицями віялом. Одяг усіх трьох був забарвлений у різні відтінки червоного, один із чоловіків мав срібні прикраси-брязкальця не лише на мереживних манжетах, а й на широких рукавах аж до ліктів. Другий чоловік ніс маленьку кадильницю з димком на орнаментованому стержні, майже як скіпетр. Він ішов попереду і погойдував тією кадильницею сюди-туди, так що компанію постійно обвівали солодкаві випари. Сумніваюся, чи вони помітили б мене, навіть якби я зненацька вискочив перед ними і пройшовся колесом. Здається, Регал успадкував від матері пристрасть до дурману і перетворив її на придворну моду. Я стояв непорушно, доки вони не проминули мене. Ввійшли до кімнати з рибками й птахами. Я міркував, чи помітять вони Верде в озерці. Сумнівався в цьому.

Я підкрався до дверей, з яких увійшли придворні, і тихцем прослизнув крізь них. Зненацька опинився у великому вестибюлі. Підлога тут була викладена мармуром, я мимоволі задумався, скільки коштувала доставка такого каменю до Трейдфорда. Стеля була високою, покритою білим гіпсом, у якому витиснено узори з величезних квітів і листя. Були там аркоподібні вікна з вітражами, зараз по-нічному темні, та між ними висіли гобелени, що сяяли такими багатими кольорами, наче самі були вікнами в інший світ і час. Усе було освітлене орнаментованими канделябрами на позолочених ланцюгах, з блискучими кристалами на підвісках. У них палали сотні свічок. Довкола кімнати на п’єдесталах, розміщених з рівномірним інтервалом, стояли статуї. Судячи з їхнього вигляду, вони переважно зображали Добростанів, предків Регала з материнського боку. Попри небезпеку, яка мені загрожувала, я на мить захопився величчю цієї кімнати. Тоді підвів очі й побачив широкі сходи, що здіймалися вгору. Це були головні сходи, а не чорний прохід для слуг, якого я шукав. Десятеро чоловіків легко могли б на них поміститися, йдучи пліч-о-пліч. Дерево балюстрад було темним, зі спіралями сучків, але, старанно відполіроване, сяяло глибоким блиском. Товстий килим блакитним каскадом спливав серединою сходів.

Зала була порожньою, так само, як і сходи. Я не дав собі часу вагатися, прослизнув крізь кімнату, тоді вгору сходами. Був уже на півдорозі, коли почув крик. Вочевидь, знайшли Верде. Я саме здолав перший сходовий проліт і тут почув голоси та тупотіння людей, що наближалися справа. Втік ліворуч. Підійшов до дверей, припав до них вухом, нічого не почув і прослизнув усередину. Це все забрало менше часу, ніж розповідь про нього. Серце мені калатало, я стояв у темряві, дякуючи Еді, Елю та іншим богам, які тільки могли існувати, за те, що двері не були замкнені.

Стояв у темряві, притиснувши вухо до товстих дверей і намагаючись почути щось інше, крім биття власного серця. Я чув крики внизу, чув тупотіння чобіт – це якісь люди збігали сходами. Минула хвилина чи дві, потім я почув владний голос, що віддавав накази. Я прослизнув до місця, де двері, відчиняючись, бодай ненадовго сховали б мене, і чекав із тремтливими руками, зачаївши подих. Зненацька мене з головою накрив страх, наче раптова темрява, загрожуючи розчавити. Я почув, як підлога піді мною погойдується, і швидко присів навпочіпки, щоб не зомліти. Світ довкола мене вирував. Я скоцюрбився, міцно обійняв себе руками й заплющив очі, наче так міг краще сховатися. Мене накрила друга хвиля страху. Я цілковито опустився на підлогу, перевернувся на бік, ледь не заскавчав. Скрутився клубком, мені на груди тиснув страшний біль. Я от-от помру. Помру й нікого з них більше не побачу: ні Моллі, ні Барріча, ні мого короля. Слід було мені рушати до Веріті. Тепер я це знав. Слід було рушати до Веріті. Я хотів закричати, заплакати, бо раптово впевнився, що ніколи не порятуюся, що мене знайдуть і катуватимуть. Знайдуть і вб’ють, дуже-дуже повільно. Тоді мене охопив майже нездоланний потяг схопитися і вибігти з кімнати, здійняти меч проти стражників, змусивши їх швидко зі мною покінчити.