Читать книгу ЧОРТІВ ПОСОХ - Родіон Рахімов - Страница 4

…Старий батьківський дім. Тьмяно догоряла засиженная мухами гасова лампа з сколотым закопченим склом, підвішена до сволока кривий іржавим дротом. У повітрі висів запах згорілого гнота, прілого листя і полину. З щілини у сволоку стирчала гілка ялівцю – вірний засіб від нечистої сили, і прутик шелюги – незамінний вихователь, який служив для нас з братом, скоріше за все, як наочний посібник, ніж як знаряддя відплати за наші дитячі пустощі, які іноді виходили за рамки «дрібних». Праворуч на рубленої стіни була прибита вивернута навиворіт, вже суха шкірка жертовної кози, поруч цокали годинник-ходики, вичитуючи останні секунди, тому, що гиря разом з ножицями для стрижки овець і іржавим висячим замком вже торкнулися підлоги, що означало – годинник ось-ось зупиняться. Разом з годинником повинно було зупинитися не тільки мій час, але і час всієї Всесвіту.

Стелі та даху чомусь не було, і з висоти, без єдиного хмари осіннього неба, зловісно підморгували зорі. Я лежав на широкій батьківського ліжка з різьбленими спинками. На склі старого серванта відбивалися моя перебинтована голова і тіло, чимось нагадуючи мумію. Поруч на скрипучому стільці, згорбившись, сиділа старенька мати і кінцем великого кольорового хустки крадькома витирав зрадницькі сльози, насилу стримуючи вырывавшийся з грудей жах відчаю.

«Йдеш адже, синку…»

«Куди», – вражено запитав я.

«На сабантуй…» Я намагався згадати, і не міг зрозуміти, де це так мене попало. Але мабуть десь сильно приклався головою, що не тільки тіло, але й мізки залишалися без руху. І я лише підсвідомістю розумів, куди саме йшов, я відчував кожною клітинкою мого ще молодого організму, як по крапельках, по частинкам, йшла моя, може бути і нікчемна, але моя власна життя. Далі була темрява. Небуття… Небо освітилося мерехтливим зеленим світлом. У променях лазерних прожекторів, заповнюючи все небо, урочисто рядами пролітали літаки. За ними тяглися величезні полотнища з портретами володарів Землі від Македонського та Ірода, до Єльцина і Рейгана. Якщо це був сабантуй, то не сільського чи районного, а, скоріше всього, міжнародного масштабу. Де різного кольору шкіри люди веселилися, брали участь у змаганнях, боролися на кушаках і бігали в мішках, танцювали та співали на всіх мовах світу, і, що цікаво – я розумів. «Зі святом, дорогі товариші»! – долинало з небесних динаміків.

«Ура – а! – раділи люди, і в повітря злітали різнокольорові кулі. Але раптом літаки почали пікірувати і з їх люків з виттям посипалися бомби. Руйнувалися будинки. Горіла земля. Яскравий спалах осяяв небо. Звернувши простір в трубочку, почав виростати величезний білий гриб.

«Ну, ось і все»! – подумав я.

Але це було ще не все. Небо знову засвітилося тривожним мерехтінням, закрив півнеба силует уже висохлої, розтягнутої козячої шкурки. Вона просвічувалася, і на ній було видно сині засохлі вени. І ось вени почали пульсувати, і за них потекла синя кров, від країв до середини, проявляючи обриси нелюдського обличчя: горбатий ніс, скляні очі з червоними котячими зіницями, волохаті вуха, вигнуті назад роги, за спиною перетинчасті крила. Вперед витягнулася волохата, з засохлими слідами крові, пазуриста рука, холодні очі почали рухатися в пошуках чогось, потім буравящий погляд уперся на мене, і хрипкий голос потряс небеса: «Це він винен. Він нічого не зробив!

«І чого це я не зробив»? – подумав я, відчуваючи спинним мозком арктичний холод.

Тут ліжко з гуркотом раздвинулась, і я полетів вниз.

«Що за жарти», – подумав я, пролітаючи повз мішків з картоплею, вілков білокачанної капусти і банок з варенням в підпіллі. З часу я вже повинен був припинити падіння, вдарившись об грунт, але я летів далі і бачив, як все сильніше і сильніше трепыхались краю обірваних простирадлом в прорізі мого ліжка.

Я летів в перевернуту воронку, створюючи за собою вакуум. В горловину, а нею була моя ліжко, тепер почала всмоктувати все.

Я летів у прірву. Мимо мене пролітали уламки дощок, цегли і битих стекол. За ними машини з запаленими фарами, бекаючі вівці. Літаки, навіть падаючи, обстрілювали один одного ракетами. Бачив, як дитяча коляска, зірвавшись зі стопора, повільно виїхала на проїжджу частину дороги, по якій, прискорюючись, мчав «BMW» із затемненими вікнами. Вони, зіткнувшись, теж полетіли вниз. Я намагався зупинити коляску, дотягнувшись рукою, але раптом обважнілі руки і ноги не слухалися мене…

Страх, відокремившись від мене чорною тінню і перетворившись в тінь кошлатою баби, став наганяти мене, тягнувся кістлявими руками і, роззявивши беззубу пащу, нарешті, проковтнув мене цілком.

Затягнуло і Землю, розгорнувши її у площині, ніби географічну карту, планети і всю сонячну систему…

«Я не винен!», – кричав я. Але моїх слів не було чути.

Світ летів до чортів собачих, разом з ним і я. І я повинен був щось зробити, щось виправити і все повернути на свої місця, але я, як двієчник у шкільної дошки, не яка вивчила урок, тупо озирався по сторонам, чекаючи підказки, і нічого не міг придумати. Праворуч і ліворуч, стикаючись, вибухали планети, з уламків яких виростали букви, а букви шикувалися в слова: «Винен! Винен! Винен!»

Щось незрозуміло, сон, не сон. Треба було б вже і прокинутися, але я не міг. І десь в глибині душі усвідомлював свою причетність до того, що сталося. Але тільки почасти.

І ось я сиджу на корточках в черзі. Для мене така поза завжди була чистим покаранням, чого не можна було сказати про ув'язнених при пересиланні і південців, які годинами можуть сидіти на корточках на зупинці, чекаючи автобус. Чогось чекаємо, а чого – незрозуміло. Ноги затекли до неможливості, але вставати не можна було. Не писані правила. Порушників відправляли в кінець черги.

Стелі і стін не було. Може, й були, але вони були приховані в'язкої сутінкової серпанком. Був тільки пол, який рухався як стрічка транспортера. Стало припікати, звідкись знизу. Повітря було просякнуте смердящим запах гниючого м'яса і атмосферою безмежного жаху. Сидіти було неможливо. На ногах нестерпно боліли коли отримані порізи і садна. Кожна скалка опухла і гноилась. Я спробував змінити положення тіла. І тут же обпікся про щось гаряче.

– Осторож-жней! Дивитися ж-ж треба! – донісся до мене, звідкись знизу, слабкий голос.

– Вибачте, – сказав я.

Придивився. Це був з подпаленными крилами Травневий жук, дуже схожий на тих, яких ми ловили в дитинстві і садили в сірникову коробку, а потім, відчуваючи їхню долю, випускали над багаттям. Мої очі полізли на лоба!

– Що, новачок? – спитав Жук.

– Так, – відповів я. – А чого ми тут чекаємо?

– Побачиш, – прожужжали він, пурхаючи над гарячою жаровнею з високими краями, схожою на гусятницю. Не маючи можливості ні сісти, не злетіти.

Мене здивувала обстановка «адміністратора», абсолютно ніякого сервісу: ні крісел, ні газет, ні журналів, щоб скоротати час.

– А що, крісел тут не дають? – запитав я.

– Дають, для тих, у кого гемоггой, – картавлячи, втрутився сусід праворуч. Я десь вже чув цей голос.

Я підняв голову.

– Академік Сахаггов, – представився він. Це був худющий верблюд, зі звалилися на бік горбом. Його, мабуть, давно мучила спрага, і йому хотілося пити. Хоча поруч дзюркотів арик, але він був за високим парканом. Часом, коли стогони і несамовиті крики трохи затихали, було чути дзюрчання води. Води – як символ зв'язку між минулим, сьогоденням і майбутнім.

– Да – а, – здивувався я.

– А ті, у кого болять передні кінцівки, ті очікують в підвішеному стані, – сказав академік, пережовуючи свою жуйку.

– Щоб служба медом не здавалася, – втрутився басом однорукий, бойовий генерал, висячи на інший, вывихнутой руці. Представився. – Генерал Лебедь.

Від його камуфляжного кітеля, пробитого осколками вибухнув вертольота, пахло ще порохом і димом.

– Ну й діла, – сказав я, оглядаючи чергу, складається з усіх людей, що жили на Землі, у якої не було ні кінця, ні краю, і, наскільки вистачало огляду, вони представлялися:

– Вернадський.

– Мікеланджело.

– Хемінгуей.

– Брюллов.

– Айвазовський.

– Чехів.

– Булгаков.

– Достоєвський…

– А довго чекати-то? – запитав я.

– Тут час не має ніякого значення, – сказав Жук.

– А все ж таки?

– Десь проміж-жутке між миттю і вічністю.

– Ну, ти й філософ, – посміхнувся я.

– Так і є. Діоген я, з Синопа.

Я підставив палець.

– Спасибі, – сказав Жук-Діоген.

– Данило Бородулін із Кордон-Тибиля, – представився я.

– А це не той Діоген, який жив у бочці, і сміявся над традиційними формами життя, і оголосив себе «громадянином світу»? Жив як собака і хотів допомогти людству повернутися до матінки природи? І тактовно послав самого Олександра Македонського? – видав я свої мізерні енциклопедичні знання про нього.

– Ось тому і тепер літаю над ж-жаровнею…

– І як давно?

– Поки не буде наступної реінкарнації – переселення душі.

– А це вже пекло? – здивовано запитав я.

– Ні, скоріше всього передбанник. Або приймач-розподільник, називай, як подобається, – пролунав басом генерал.

– А де Небо?

– Рай там, на Землі, – сказав Жук-Діоген, посміявшись разом з усіма.

– Вибачте, – сказав я в подиві. – Я не можу, погодиться з тим, що ви називаєте Раєм, після того, що я там бачив. Земля найбільше схожа на випробувальний полігон для людства, не більш того, де кожен повинен пройти свою дистанцію, в кінці якої, може бути, видають картку – квиток з позначкою про придатність до подальшого перевтілення.

Але тут щось клацнуло. І я кудись перемістився…

… – Ну що, Бородулін, він же Гадюкин, він же Билкис, він же Абдул-Саїд, він же… Далі був довгий список імен і прізвища, тих, кого я колись уявляв. – Будемо відразу визнаватися або грати в несознанку? В очі дивитися в очі!

Тепер я здогадався, що влип і влип по-крупному. І контора тут була серйозна. І тут заправляв усім цим той самий з крилами – мужик серйозний, ім'я якого всує ніхто не згадував і не вимовляв уголос, щоб не накликати біду.

Я весь зіщулився від страху.

– Ну що!? Почнемо з самого початку, з сотворіння Землі… твою мать!?

– Натякаєте на те, що я був Адамом? – несміливо запитав я.

– Бач, куди даєш! Ні! Ти був повзучим гадом… мать твою! – кричав «Крилатий», жестикулюючи. Пальці, скручені часом, погано слухалися, і виходило по-блатному – віялом. Мені було погано. Від смороду і смороду нудота підкотила до горла. Та ще цей з питаннями! Мені мат завжди різав слух. Ну, коли молотком по пальцях, це зрозуміло. Але він спеціально крив добірним триповерховим матом, щоб, значить, мені було ще гірше. Але я перечити не міг. Він тут головний! Нічого не попишеш?

З його слів мені відразу стало ясно, що він люто ненавидів самого Творця, всіх матерів, і особливо тих, хто щось створив: письменників, художників, скульпторів і композиторів.

– Мені не зрозуміло, – запитав я, – чому я потрапив в цю компанію? Що я зробив такого, що удостоївся такої честі?

– Ти, мать твою, повинен був вкусити Єву за стегно, – продовжував він, читаючи мої думки. – Або хоча б яблука в саду. Ні ж… замість цього ти увивався за нею… будував оченята, щоб тебе… сука повзуча…

– Так вона ж з ребра Адама? Я за неї не відповідаю…

– Саме так! Не те ребро – не ті пішли нащадки. В результаті, і мені клопітно і Творцеві зайвий головний біль! А у нас з ним Договір, щоб усе було порівну: світла і темряви, добра і зла, сміху і сліз. Де якийсь перекіс, тут же десь висловлюється катастрофою всесвітнього масштабу…

– Я вимагаю адвоката! – сказав я.

– Що, надивився голливудких фільмів?

Тут він клацнув пальцем. Вжик!

…І я вже на Дні Народження Землі. Уявляєш? Перший день! Всі з голочки: небо синє, синє, вода чиста, як сльоза немовляти, гори, вмиті дощем, блищать, як у кота яйця… Оба-на! З ким поведешся, від того і наберешся! Це я вже нахапався від «Крилатого». Так от всі новехонько! Трава зелена – презеленая, ні одна, прошу вибачення, падла… ще не встигла загидити. Куди не повзи, скрізь чистота. Кругом ягоди і фрукти, і ніяких там тобі хімікатів. Ні комарів, ні мошок, одні бджоли десь нагорі дзижчать. І Єва голяка бігає по зеленій траві, і з Адамом заграє, сміхом заливається, водою з струмка кокетливо ніжкою на нього бризкає. Красива така, зараза!

Кусати, кажеш? Чим кусати? У мене і отрути-то немає. Бо я тут одні ягоди і фрукти ковтаю. Піду краще на камінці під яблунею погреюсь.

І тільки влаштувався на сонечку калачиком, як тут щось клацнуло… І я постав перед «Крилатим».

…«Крилатий» подивився на мене своїми котячими очима з таким виглядом, ніби знає про мене абсолютно все.

– Скажи-ка… мать твою! Чому ви зі своїм дружком Федькой Караваєвим паркан Семенову ламали? Згадую. Але після райського життя нічого в голову не йде.

– Вистачить, балда, скрипіти мізками. Все одно толку ніякого – він клацнув пальцем, запахло озоном… і морозною свіжістю.

…І я вже кочуся з Млинової гори. Мені тоді було п'ять чи шість років. І ми з хлопцями каталися з кар'єра. Хто на чому: санки, лижі, ковзани – все було в ходу. А я стягнув у мами білизняний оцинковане корито з заокругленим дном і на заздрість хлопцям пролітав зі свистом по пухкому снігу до самого ставу!

– Дивіться, дивіться! Чиясь корова втекла, – вигукнув один з хлопчаків, показуючи мокрими від снігу рукавицями у бік Крижаної дороги. Туди, куди ще затемна виїжджали наші батьки ставити стаханівські рекорди, вирубуючи ліс. Ще був далекий той день, коли на місці нашого селища буде шуміти молода посадка сосен і ялин в людський зріст. І лише старі липи, як німі свідки того, що сталося, будуть ще довго стояти в тих місцях, де була семирічна школа, клуб, гаражі та магазин.

Не стане лісу – не стане і роботи. І люди роз'їдуться хто куди, у пошуках роботи і хліба насущного. Щоб потім іноді приїжджати під час літньої відпустки. І, скупавшись у обмілілої річки Тибильке, поридати в зеленій траві, згадуючи про минулі дні важке, але щасливе життя.

Всі обернулися. Попереду машини, навантаженим лісом, під гудки і улюлюкання двох вантажників в кожушках, що сидять на колодах, стомлено втік олень. Мабуть, гнали його з самого «Шайтан барака», де заготовляли ліс для сплаву. Влітку дороги раскисали. І тому ліс намагалися звозити до сплаву по Крижаній дорозі, яку спеціально розчищали від снігу і поливали водою, перетворюючи дорогу і узбіччя на суцільний каток і крижані гори. Через них не те щоб звіру, але і людині не вибратися. І звірі, потрапивши в цей крижаний жолоб, бігли до самого селища.

– І зовсім це не корова, а лось, – сказав один з хлопців постарше.

– Гайда, дивитися!

Нас як вітром здуло. Коли ми, засапавшись, прибігло до магазину, на площі вже юрмилися люди. І навіть колгоспниці з сусіднього колгоспу, постійно влаштовують скандали в черзі за хлібом, висипали з магазину, покидавши свої черги.

Це був олень-підранок. Мабуть, хто в нього стріляв.

І його вже встигли зловити і прив'язати до стовпа з хрипящим гучномовцем, з якого співала жінка «про милого і не підшиті валянки». З грудей і коліна передніх ніг сочилася кров. Великі карі очі у страху косили по сторонам.

Звістка про те, що спіймали оленя, з швидкістю блискавки облетіла селище. І всі кому не лінь, поспішали подивитися на лісового красеня.

І ось, як завжди це буває, наглядевшись, почали сперечатися, що з ним робити. Думки одразу розділилися надвоє. Ми, діти, жінки і чоловіки посердобольнее – наполягали виходити оленя на кінному дворі та відпустити на волю в Урман. Але інша половина була сповнена рішучості пристрелити і поділити м'ясо порівну.

Коли спір дійшов до найвищого напруження, і всі вишикувалися стінка на стінку, і були вже готові до рішучих дій – варто було кому-небудь чхнути, всі сприйняли як сигнал до дії – з'явився Семен Семенович Семенов, на прізвисько «Моряк». У своїй незмінній чорній шинелі морського офіцера з якорями на гудзиках і чорній шапці зі слідом кокарди на лобі.

– Що за шум, а бійки немає?

Всі в селищі його побоювалися. Чи То тому, що він був визнаним убойщиком худоби і постійно носив у чоботі гостро наточенный мисливський ніж з красивою інкрустованою металом ручкою, то за його відлюдним. Знаючі люди говорили, що він був справжнім комуністом і сидів у Сталінських таборах. І випустили його після смерті вождя. Ми, діти, думали, що він убив своїм ножем свого мучителя і вийшов із в'язниці. А потім звільнив і інших, тому що час від часу в селищі з'являлися такі ж, як він, похмурі люди у військових шинелях і влаштовувалися на роботу. Семенов і дозволив вся суперечка. Підійшов до стовпа і полоснув ножем по горлу оленя. Всі ахнули!

Увечері в нашому домі теж варилося оленяче м'ясо, принесене моїм батьком швидше за незнання, ніж свідомо. Він весь день був на кінному дворі, де працював конюхом. І до вечора провозився з жеребой кобилою начальника ліспромгоспу Романова, поки та не вирішилася, і не знав всього того, що сталося вдень. Йому сказали, що зарізали пораненого оленя, і м'ясо поділили всім бажаючим.

Коли вечеря була готова, мама запросила всіх до столу. Але я продовжував сидіти на скрині і тупо дивився на шалену танець вогню в печі, пожираючого зім'яті листки торішнього календаря, і думав, що ми всі помремо, як вмирали в грубі листки календаря, підкидати мною.

– А що, тобі особливе запрошення потрібно, – строго подивився на мене батько.

– Я не буду їсти вашого м'ясо, – сказав я.

– Це ще що! Ременя захотів?

– Все одно не буду. Хоч убийте, як того оленя…

– Залиш його, батько! Захворів, напевно – весь день на вулиці, – сказала мама, погладивши мене по голівці. – Не хочеш їсти? Йди попий молока і лягай спати.

Я так і заснув, згорнувшись на скрині калачиком зі сльозами на очах. Мені, як і багатьом в цей вечір, було шкода оленя, загиблого від рук Семенова.

В селище прийшла весна. Її чекали всі. Особливо я. Тому що на Млинової горі біля нашого будинку з'являлися проталинки з м'якою та зеленою травою. Де можна було грати в лапту, ловити хрущів, садити в сірникові коробки, і, награвшись, відчуваючи їхню долю, випускати над багаттям. А потім, роздягнувшись до сорочки, можна було бігати босоніж наввипередки до самого Семенівського паркану під обривом і назад. А за парканом Семенова вже набрякали бруньки яблунь і вишень. За словами хлопців постарше, яблук Семенова не було за смаком рівних в усьому селищі. Їм поступалися навіть сортові яблука зі шкільного саду.

Але весна вже вдарила по чорно-білих клавішах снігу і проталин, щоб виконати свій концерт. Боязко задзюрчало струмки, засвистіли шпаки у супроводі барабанного бою дятлов в сосновому бору, далеке бурчання тракторів, трелюющих важкі колоди до сплаву і, нарешті, оглушливий рев водоспаду через греблю біля млина розбурхували в наших душах високі і чисті мотиви.

І ми з Федькой в черговий раз добігши до паркана і, навіть не змовляючись, орудуючи палицями і тими ж відірваними штахетниками семенівського паркану, зробили діри в декількох місцях і втекли.

До повернення Семенова з риболовлі, прогинається під вагою улову і величезного Сака, ватага поселковских кіз вже встигла поласувати корою яблунь і молодими пагонами.

То нам здалося замало, що ми накоїли, то захотілося помилуватися плодами нашої праці, ми, знову озброївшись палицями, пішли до паркану Семенова. І тільки відірвали за штакетнику, як звідкись вискочив чекав нас Семенов з колом. Ми з вереском кинулися назад. Не запутайся Семенов в своїх величезних болотних чоботях в дроті – дісталося б нам на горіхи.

А потім ми довго спостерігали за чорною тінню Семенова в щілину з нашого сінника, поки він не пішов. Але ввечері, коли прийшли батьки, Семеніха побувала в нашому будинку і будинку Караваєвих.

Федьку висікли в той же день. Але моє виховання відклали назавтра по причині відсутності тата. Він був на чергуванні на кінному дворі.

– Ти чому чужий паркан ламав? Що, свого не вистачає, – суворо спитав мене батько на наступний день, намотуючи на руку широкий солдатський ремінь.

– А нехай оленів не ріже. Ми ще його Ваську отметелим, нехай тільки вийде.

– Я ті отметелю! Так отметелю, що є будеш стоячи! Але бити все-таки не став. І потім я чув, як він казав мамі:

– Що не кажи, пацан-то прав. Якщо по правді, я його теж недолюблюю. Кілька разів йому відмовляв підводу, коли він просив підвезти то дров, то сіно.

Знав би я тоді, що Семенов був справжнім мужиком, я б йому не те, що ламати паркан, я б йому новий паркан поставив, та ще пофарбував. Ми жили тоді в бараці на чотири сім'ї. І кожному, хто хотів побудувати свій будинок, Ліспромгосп виділяв ділянку зі стройовим лісом.

І ось батько з мамою вдвох за місяць заготовили майже весь необхідний ліс. Залишалося тільки трохи допилити і, зібравши всі колоди разом, вивезти їх з лісу. Але тут мама надірвалася. І навіть не могла ходити. А осінь вже не за горами. І до снігів треба було впоратися з роботою.

І от мама, спираючись на палицю, пішла до сусідів навпроти, Косоротова, син якого працював начальником гаража, і вся техніка була в його руках.

По правді кажучи, Косоротовы мені не подобалися. Тому що Косоротов завжди лаявся, коли я лазив на їх паркан або пробігав, дребезжа, з обідком від велосипедного колеса перед їх воротами.

Мама попросила допомогти допилити виділений ділянку лісу і вивезти заготовлений матеріал в селище. І за цю роботу запропонувала тонкі кінці колод, які цілком могли піти на будівництво лазні.

Косоротов з радістю погодився. Але коли привезли спиляний матеріал і звалили біля нашого будинку товсті, а біля його будинку тонкі колоди, його почала душити жаба».

Вірніше, не його, а його дружину Клавдію, жінку злий і сухий, як тріска.

І ось, подначенный дружиною, Косоротов подає скаргу до суду, мотивуючи несправедливістю розподілу продукту спільної праці.

І суд, як не дивно, постановив: «Поділити все порівну. І відшкодувати відповідачем судових витрат – триста п'ятдесят рублів». По тим часам гроші чималі. Та їх уже й не було вже. І довелося батькові продавати колоди, оплачувати всі витрати і віддавати Косоротову гроші. Дізнавшись про несправедливість, Семенов виступив захисником. І ми, подавши касаційну скаргу, высудили вже по справедливості. Але гроші все одно треба було віддавати. І ось мама разом зі мною пішла до Косоротова відносити гроші. Будинки була одна Клавдія Іванівна, і як завжди була не в дусі, але взяла гроші і поклала в комод.

– Нічого, – говорила мама вже вдома, обливаючись сльозами. – Якось проживемо.

Але увечері зайшов до нас сам Косоротов і почав вимагати гроші.

– Які, ще гроші? – здивувалася мама. – Я ж вдень віддала твоїй дружині!

– Вона каже, що не брала. Пішли до Косоротова, але Клавдія Іванівна клялася усіма святими, що грошей не брала. Мамі стало погано.

– Нехай твої руки отсохнут, – сказала мама в серцях і заплакала.

– Да – а, Рамзія Султановна, – сказав Семенов, не з чуток знав Закони і Кримінальний кодекс. – Треба було віддавати гроші при двох свідках. А неповнолітні діти не можуть бути свідками.

Довелося віддавати і іншу половину грошей, вже при свідках, влізаючи в борги. Тут навіть Семенов нічого не міг зробити.

Косоротовы святкували перемогу. Але недовго. І справді, Клавдії скрутило руку, яка незабаром стала сохнути. А Косоротову перекосило обличчя. І він тепер своїм виглядом виправдовував своє прізвище.

Ось тут-то вони забігали, кожен день приходили до мами і просили зняти прокляття, пропонували гроші. Але мама сказала: – Я тут не причому. Це Бог вас покарав.

Я ще не знав, хто такий Бог, але заповажав Його міцно.

І незабаром біля школи звільнився двоквартирний будинок. І ми, відпилявши простінок і поставивши посередині піч, переїхали туди, подалі від Косоротовых, і зажили не дуже який, але спокійним життям. Якщо можна було сказати спокійною, не було й дня, щоб ми з братом не прокидалися вночі від крику відвідувачів з-за вставляється мамою на місце вывихнутой чиєїсь руки або ноги. Мама лікувала настоями з трав, змовами і навіть приймала пологи. А як же інакше, до районної лікарні двадцять з гаком верст. І малюки не чекали, поки висохнуть дороги після дощу, а взимку припиняться хуртовини. У них був свій розклад і, як завжди, несподіваний. І мамі в будь-яку погоду доводилося бігти до породіллям. За народними прикметами визначала погоду і розгадувала сни.

Мама шанобливо зверталася до старших і молодших за віком, і навіть з маленьким дітям. І тому любов дорослих і дітей до неї була безкорисливою. Мама знала багато різних пісень і билин, веселих і повчальних оповідань, напам'ять читала молитви і сури з Корану, дотримувалася постів. І тому моя мама була нарозхват у місяць Рамадан і Курбан-байрам і приносила звідти нам з братом гостинці у вигляді різних страв. У будинку завжди було повно народу. Одні відходили, інші приходили. І тому самовар, роздування якого входило в мою обов'язок, коли я був дома, ніколи не остигав.

Пройшли роки. І невістка Косоротова Зоя Павлівна, яка досягла пенсійного віку, яка у своєму житті палець об палець не вдарила на виробництві, оформивши документи, почала клопотатися про пенсії. Але Семенов, а вони жили разом вже в іншому селищі, дізнавшись про це, виступив проти неї і залишив невістку Косоротова ні з чим. Так що винен я перед Семен Семеновичем за те, що його ламав паркан, і при нагоді готовий перед ним вибачитися. … Але тут клацнуло, і я постав перед Крилатим.