Читать книгу Вода з каменю. Саксаул у пісках - Роман Іваничук - Страница 8

Осінній волинський ліс снувався павутиною, на мокляках жовтіла зжухла жорстка трава, парувало тепле баговиння, з-під прив’ялих подовгуватих листків на високих стеблах вовчого лика визирали китички чорних ягідок, пахло живицею і терпким духом вільшини, поміж соснами бралися золотом вутлі берізки, чорний пташок потрошив соснову шишку, пирхав, коричнева потеруха спадала долі з тихим, майже нечутним шелестом.

Все це було знайоме, рідне й віднайдене після безкінечної, здавалося, мандрівки. Коваль Йосип з Круп’ярської думав колись, що як допаде до цього клаптика своєї землі, то цілуватиме її, буде пригортатись до неї, качатись, борикатися, сміятись, плакатиме й кричатиме, та ось сидить під сосною і не радіє, не може радіти, бо за спиною серед рудого хвойного настилу виріс жовтий горбок, тільки що висипаний його власними руками.

І так дивно тепер, наче й нічого не відбулося, тільки крізь пам’ять пролягає неозорий простір, такий безмежний і вічний, як небо, а на тій неосяжній площині світу то тут, то там зринають ліси, бори, переліски, гаї або стає вона голим кружалом степу, яке займає весь обрій, перетинають її широкі ріки; світ такий просторий, порожній – і лише де-не-де на тій безлюдній площині виростають з-під землі купки дерев’яних рублених хат, до яких вони з Іваном Рюміним підходили, коли ставало темно, обмацували підвіконня та причілки низьких дахів, знаходили там паляницю або й шмат вареного м’яса – їство для «льотних», як називали сибіряки втікачів із каторг та заслань.

«Льотних» було чимало, усіх не нагодуєш, та декому перепадало, і ті, хто не впав, знеможений голодом, хто не наткнувся на етапні валки, які тягнулися із зауральського світу в сибірську безвість, ті йшли далі, ночуючи під голим небом, у повітках, у самотніх мисливських сторожках, переправлялися через бурхливі ріки на плотах, тижнями й місяцями йшли без надії, але й у цій ходьбі був найбільший смисл існування – свобода.

На початку осені втікачі опинилися під Берестечком, і Йосип упізнав пляшівські болота, де відбулася більше року тому остання битва за Польщу.

Іван Рюмін, вихудлий, сухотний, вже й не кашляючи, а тільки хрипло схлипуючи, осів на землю – легкий, зношений, виссаний комарами, висушений спеками, продутий наскрізь, мов мішковина, холодними вітрами.

– Не побачу твоєї Галичини, – проказав задихаючись. – Судилося вмерти мені на російському боці… за Росію…

Набитий м’язами і ковальською невичерпною силою, Йосип узяв Івана на руки, мов дитину, і, благаючи всіх богів світу, щоб допомогли йому перелити свою міць у виснажене тіло побратима, ніс його, поки той не згас.

Безутішно заплакав, узяв сокиру, якою вони рубали дерева в тайзі для вогнищ, збивали плоти на переправах, вбивали диких кабанів, викопав нею глибоку яму під сосною, вклав побратима і насипав могилку – на пограниччі двох імперій. Довго сидів біля неї, прощаючись з товаришем, який вивів його з сибірських просторів на рідну землю, а сам у чужу не встиг увійти.

Селище Асіно за Об’ю, де конвойні залишили полонених польських повстанців напризволяще, було тепер неймовірно далеко; як там маються колишні жовніри і підофіцери – галицькі, волинські, підгалянські, мазовецькі хлопці, яких Йосип, сам не хотячи того, покинув?

Дотяглися до Асіно під весну, почали будувати бараки. Одного разу, відійшовши з сокирою в ліс за матеріалом, Йосип побачив людину з шанькою за плечима: чоловік стояв за ялиною, сторожко позираючи на рубача, готовий чкурнути у нетрі. Що це за волокита – розбійник? Йосип стиснув у долоні держак сокири, з острахом придивляючись до худорбного чоловіка, і помітив, що до неї – до сокири – прикипіли очі незнайомця. Сторожкий погляд чоловіка врешті зм’як, він вийшов із-за ялини і попросив:

– Віддай мені сокиру…

– Хто ти?

– Льотний…

– Який – льотний?

– З рудників. Нерчинськ чув?

– Не чув… Куди йдеш?

– Втікаю.

– Втікаєш?! – Йосип аж руки розвів: кілька місяців, через усю зиму йшли вони сюди етапами, у цю глибінь бездонного світу, звідки ніхто й ніколи не може вернутися, а він утікає? Куди?

– Я втік з каторги, – підійшов ближче чоловік. – На мені арештантський одяг, а ти ще у військовому. Поляк? Як – ні, бачу, що поляк. Ти з тих, варшавських?

– З тих…

– Я теж був військовий. Мене шість років тому пригнали сюди – прямо з Сенатської площі… Не чув? Дай закурити. Не куриш?.. Про декабристів чув?

– Чув. Як не чув… Але куди втікаєш? Куди можеш втекти?

– Ех, поляку, поляку… Я на волі. Ти розумієш – я йду. Головне іти і бути вільним. Доки йдеться… Дай сокиру, ти собі дістанеш іншу, а мені без неї ніяк не можна.

Йосип стояв понурившись, не простягав сокири, втікач сплюнув і повернувся, щоб іти собі, та Йосип зупинив його.

– Постій… А коли я з тобою?

Очі втікача зблиснули радістю. Він підійшов до Йосипа, хотів його обняти, та, мабуть, через те, що був удвоє тонший, ніж непомірно кремезний коваль, зупинився й прошепотів гаряче:

– Побратимами будемо – на життя і смерть.

Було життя, порівну ділене, порівну страждане, порівну пронадіяне – і ось до одного прийшла смерть. На жовтий горбок тихо спадає коричневе лушпиння з соснової шишки…

Йосип зрубав берізку, зв’язав ліщиновим ликом перехрестя, втикнув його в могилку і подався через кордон, крізь ліс – нестерпно самотній.

Вийшов з лісу на стернисте поле, за полем удалині темніла смуга бору, попід який, завертаючи півколом, голубіла стрічка ріки. Йосип упізнав – Стир. Це було тут.

А ще було до того…

Пан Курковський довіз дев’ятьох академіків, а з ними Йосипа й Сухоровського, до Белза, взяв своїх дванадцять ринських, втішений завернув сани, прицмокнув на коней і зник у білій непрогляді. Авґуст Бєльовський пішов попереду, усі десять чоловік – за ним, вони звернули з гостинця в ліс, виминаючи прикордонну заставу Белзького циркулу.

Віяла заметіль, у вранішньому сутінку не було видно й за пару сажнів, свистів вітер, заглушуючи кроки, а на світанку вони опинилися на польській землі.

По дорозі на Замостя набралося перебіжчиків кілька сотень, від Замостя вирушила до Варшави санна валка, добровольці співали, вигукували, а Йосип почував себе чужо, невідступно тримався Сухоровського. У столиці, поки доїхали до штабу Надвіслянської леґії, до якої записували галичан, терпіли глузи від варшав’ян: вони зупинялися на вулицях і, замість вітати добровольців, кидали в них кульками снігу, вигукуючи:

– Ґалілея! Ґалілея!

Академіки сприймали ці жарти спокійно, відгризалися, а Йосип щулився, і Сухоровський мінився з люті – два силачі почали почувати себе тут безсилими.

Йосип сказав до Міхала:

– Я б вернувся…

– Тепер мовчи, дурню, – гарикнув Сухоровський. – Хто намовив?

Та невзабарі стали під команду, почалася для всіх однакова муштра, і всі зрівнялися. Сухоровському дали чин поручика – що то значить бути вченим! Міхал здавався ще вищим в уланській конфедератці з білим орлом над дашком, мундир з кармазиновими вилогами лежав мов на нього шитий; обидва потрапили в один кавалерійський швадрон, де Йосипові припала служба, для якої він вродився: став швадронним ковалем.

У складі п’ятитисячного корпусу генерала Дверницького одинадцять львівських добровольців пройшли з боями через Сточко, Пулави, Нове Село й опинилися на Волині.

Настала весна. Дверницький розсилав відозви, листівки і прокламації, закликаючи волинян до повстання, та ніхто за зброю не брався, селянам замало було манливого слова «свобода», вони хотіли ще знати, в чому вона полягатиме, але їм нічого не говорили й не обіцяли, волиняки відсиджувалися дома, а Дверницький обзивав їх уродженими рабами.

Ходила чутка, що з Поділля на Волинь пробивається зі своїм загоном Устим Кармелюк, але не дійшов – ватажка спіймали і заслали в Сибір, а загін розбрівся. У Надвіслянській леґії поляки почали вороже ставитися до русинів, дражнили їх гайдамаками; потім стало відомо, що Ревуха зібрав усього двісті новоспечених козаків, яких розбили під Дашевом, а сам емір пропав; пісні Тимка Падури було заборонено співати; Сухоровський з Йосипом ще більше трималися один одного, до свого русинського походження вже й не признавалися, а офіцери косо дивилися на ту дружбу поручика з простим жовніром.

Міхал бурчав на Йосипа: попався на гачок панських брехень і його потягнув за собою. Фельдмаршал Дибіч йде зі стоп’ятдесятитисячною армією на Варшаву, а маґнати Чарторийські і Радзівілли жеруться за берло «начельного вудза»; єдиного, хто хотів проголосити Польщу республікою, – Йоахіма Лелевеля – усунули від керівництва.

«Не за вашу і нашу свободу, а за шляхетську волю воюємо, Йосипе». – «Ти ж мудріший, Міхале, міг був мене спам’ятати». – «Та хто міг сподіватися, що вченого революціоніста пани відтиснуть?» – «А я звідки мав знати?»

У квітні Дверницький став над Стиром недалеко Берестечка – проти втричі більшого корпусу російського генерала Ридіґера. Зляканий польський генерал видав прокламацію про ліквідацію кріпацтва. Потекли тоді до Дверницького волинські хлопці – рекрутовані і ще не забрані до царського війська, загорілися жадобою битв вмундировані польські селяни з Мазовша і Підгалля. Змівши корпус Ридіґера, Дверницький перейшов Стир, маршируючи на Кременець, а до Берестечка послав залогу – кавалерійський полк під командою капітана Бєльовського.

У Берестечку повстанці розкульбачили коней, почалася пиятика. Йосип підковував румаків у своєму швадроні та все придивлявся до Сухоровського, який у нього настрій, щоб миттю собі такий самий перейняти, – Міхал був веселий. Тільки Авґуст Бєльовський не знав спокою – надто довго не приходили вістки із-за Стиру, а чей війна не закінчилася. Посилав гінців до генерала, вони не поверталися, а одного ранку царські драгуни обступили з півночі півколом містечко.

Цілий день оборонявся полк Бєльовського, платячи за кожен будинок десятками уланів, у місті розривалися ґранати, горіли доми, на оборонців безустанно сипався град куль, а надвечір зі Пляшови, куди був ще вихід, прискакав на змиленому коні якийсь улан і подав Бєльовському записку без підпису: «Зусилля ваші марні, переходьте австрійський кордон, генерал Дверницький склав зброю австрійцям під Сморжевом».

Безладно відступали вниз по течії Стиру, в головах не вкладалося: чому переможний і добре озброєний корпус раптом скапітулював, та відступати мусили – царська драгунія йшла за полком Бєльовського по п’ятах аж до кордону.

І тут сталося найстрашніше. Ґренадери австрійської прикордонної застави впускали на свою територію тільки офіцерів, а жовнірів стягали з коней і плазом шабель гнали на російський бік. Хто впирався, того звалювали на землю і тягнули за ноги; Йосип вхопився руками за кущ лозини, кілька ґренадерів не могли відірвати від неї коваля, врешті кущ вирвався з землі із коренем, Йосип закричав: «Міхале, Міхале!»; Сухоровський бачив ту розправу, він гатив австрійців кулаками по головах, його били в спину прикладами карабінів, штовхали, скручували назад руки…

Незабаром конвойовані польські офіцери зникли у верболозах, а тоді з російського боку прискакали драгуни і, віддавши честь ґренадерам, забрали рядових у полон.

«Міхале, Міхале, що я буду без тебе робити!» – ридав Йосип, мов дитина.

Все це відбувалося тут, на цій залучині біля Стиру… Коваль перебрів ріку і, вже не оглядаючись і не обминаючи сіл, йшов на захід – десь там, зовсім недалеко, лежить на горбах Львів, а обіч міста, під кайзервальдівським узгір’ям, збіглася докупи дрібнохата тісна Льоншанівка, розділена надвоє вузенькою крутою вуличкою Круп’ярською, що спинається вверх до Кайзервальду. У її кінці, на самому белебні, звідки видно Знесіння й Чортову скалу, що визирає сірою шапкою з Винниківського лісу, куриться сизим димком кузня (та де там куриться…), а на початку біля Личаківської напевно-таки гуде корчма «Пекелко», де п’ють, танцюють, грають в шахи і в карти ремісні люди, – і серед них Міхал Сухоровський.

Ще день-два – і Йосип побачить його, обніме й скаже: «Ти, Міхале, вчений, а я вченіший, ти мені розказував про декабристів, а я знав живого. Я при ньому такий закінчив університет, в якому тобі ніколи не доведеться вчитися; нема вже Івана Рюміна, але частину його я несу з собою, в собі, я інший став, і ми всі станемо іншими, бо вже знаємо, за що і проти кого треба воювати».

Міхал напевне вечорами просиджує в «Пекелку», бо куди йому приходити, як не до пані Малґосі; Йосип завтра його зустріне і попросить прощення за те, що виманив його проливати кров за панів, але ж, Міхале, там і польські бідарі за панів кров проливали і волю свою віддали, бо повірили, що настала пора боротися за свободу. А вона, та пора, тільки має настати – коли виздихають ті, які зрадили нас на пляшівських болотах.

Я вже не познайомлю тебе з Іваном, він лежить під сосною у волинському лісі, а мені в пам’яті весь час бринять слова вірша, якого він завжди говорив напам’ять, коли ставало дуже важко… Ти любиш вірші, сам їх складаєш, а цього написав ув’язнений декабрист Одоєвський, я самого поета не знаю, але вірш який!

Це станеться, Міхале, хіба мало таких іскор у моїй кузні, а в інших ремісничих майстернях хіба мало, і якби з кожної вибухло полум’я! А в тебе скільки тих іскор у голові, ти ж такий розумний… А люду в нас! Та невже не знайдеться хоч один, хто роздує ті іскри, і підуть вони шугати полум’ям поміж народом, темряву розганяти, просвіщати і збирати нас під святе знамено?

Кілька днів ішов Йосип, в думці розмовляючи з Міхалом, з Іваном, з собою, і врешті побачив – так, ніби ніколи не покидав цих місць, – винниківську винокурню, а за нею, трохи далі, дрібний розсип льоншанівських хаток. Він зупинився, на мить приріс до землі, а тоді рвонувся з місця і побіг легко й прудко, немов ті ноги не пройшли тисячі верст, немов важке ковальське тіло стало враз легким, як у бігуна; Йосип тупотів стежками Кайзервальду і, задиханий, знеможений, зупинився нарешті біля своєї кузні.

Вона була холодна й мертва, обіч перекособочилася хатка, відхилені двері звисли на одній завісі. Йосип заглянув досередини свого житла – звідти тягло пусткою і цвіллю. Зайшов до кузні: на долівці чорнів горбик притоптаного вугілля, зі стіни стирчала жердина, на якій колись висів ковальський міх, за кувадлом, кліщами й молотами слід пропав – що ж, ремісникам потрібен інструмент, а по Йосипові в «Пекелку» давно вже, мабуть, випили за упокой… Треба йти до корчми, вже вечоріє, там напевно сидить Міхал. Міхал мусить там бути!

Йосип зійшов Круп’ярською вниз, двері корчми були відхилені, як і півтора року тому, він ступив на високі східці, з яких не раз спускав униз під кущики бузку чужих зальотників, заглянув досередини: шинкарка Малґося, та сама – товстозада, з підпухлими від вина очима, цідила з бочки пиво, за столиками сиділи незнайомі люди.

Коваль зайшов, став навпроти Малґосі, кивнув їй головою – так, ніби вчора тут пиячив, а нині зайшов похмелитися, а та підозріло позирала на ґевала у пошарпаній тілогрійці, з якої вилазило мішковиння, скоса моргнула до клієнтів, щоб допомогли, якщо цей пройда почне зчиняти бучу; Йосип утямив, що він, очевидно, змінився, і Малґося його не впізнає.

– Малґосю, – сказав, силувано посміхаючись, – я ж Йосип…

– А бодай тебе… – Шинкарка злякано блимнула запаволоченими очима. – Ти звідки тут узявся… такий…

– Та по селах ходив, на фільварки… Там роботи до чорта… А де Міхал?

– Який Міхал? – Шинкарка цідила пиво, спідлоба позираючи на обшарпаного Йосипа.

– Як – який? Таж Сухоровський…

Малґося опустила очі, вони забігали, немов чогось шукали на шинквасі. Не підводячи голови, налила в пугар вина, подала Йосипові, мовлячи сухо:

– Не знаю, де він…

– Як ти можеш не знати, де Міхал?

– Ти мав би відати, а в нас тепер ніхто нічого не знає…

Йосип перехилив пугар, вийшов з корчми. Щось недомовляє Малґося… Пішов униз Личаківською, йому зустрічалися знайомі шевці, слюсарі, муляри, підходив до них, нагадуючи, що він коваль з Круп’ярської. Колишні братове-ремісники поглядали на Йосипа сторожко і з недовір’ям, навіть не запитували, де він був, а про Міхала жоден нічого не хотів казати – віднікувались, мовляв, і не знають такого.

Що ж трапилося? А може, й не вернувся. Адже бачив Йосип, як Міхал гамселив кулаками австрійців над Стиром, могли й пристрелити…

Вийшов на Губернаторські вали, звернув на Векслярську, зупинився: з-за рогу виїжджав запряжений двома шкап’ятами похоронний караван, Йосип упізнав Курковського, підбіг до нього, той цвьохнув батогом, щоб не підходив: «Не видиш, холерного пана везу, йолопе!» – «Пане Курковський, я коваль Йосип з Круп’ярської, ваших коней кував, ви нас з Сухоровським до Белза везли… Скажіть, де Міхал?» – «Пріч, волоцюго, не квапся до мене, встигнеш! – таки вдарив Курковський Йосипа батогом. – Міхала йому… Я тих Міхалів вже й не знаю скільки відвіз на Пелчинський цвинтар».

Йосип вибіг на Ринок: у кнайпі «Унтер цвайундфірціґ» напевно стоїть у кутку Ясьо Сакрамент, де б дівся, він повинен знати щось про Міхала.

Ясьо цигикав на скрипці, схиливши набік голову, Йосип припав до нього, обняв. Ясьо коваля впізнав відразу, довго дихав йому в шию, тулився і схлипував.

– Скажи, де Міхал, Ясю?..

Довго стояв музика мовчки, опустивши скорботно голову, потім приклав до плеча скрипку, притиснув її підборіддям, потягнув смичком по струнах, сльози краплями бризнули з його великих сумних очей, він заспівав:

Це була улюблена Міхалова пісня, але чому плаче, співаючи її, Ясьо Сакрамент?

– Що це значить, Ясю, чому ти співаєш його пісню з таким жалем? – термосив Йосип за плече скрипаля.

– У тюрмі Міхал, – прошепотів музика, ковтаючи сльози. – У тюрмі. Німчик Брейндель його запакував… той офіцер, якому Міхал пунш в лице вилив. Щось там ще було між ними, я не знаю. А потім йому про все нагадали…

Йосип безпорадно дивився на Яся, заперечливо похитував головою, ще мав крихту надії: а може, Сакрамент видумав цю історію, він часом байкує, бо ж – дитина, але сльози так рясно лилися з його очей, обмиваючи великі білки і рожеве, без заросту обличчя, що Йосип мусив повірити.

Сказав таке, чого не міг зрозуміти Ясьо:

– Обидва ми, Міхале, спізналися з росіянами, але кожен по-своєму… Господи, та це ж неправда, що Брейндель з Рюміним – родаки!

Справа Сухоровського не була аж такою тяжкою, щоб під час слідства він мусив сидіти в одиночній камері. Судовий лікар не виявив слідів опіків на лиці у Брейнделя, і взагалі резидент не мав доказів на те, що цей велетень у куртці й райтках, перешитих з польського мундира, є тим самим нахабою, котрий ще взимку в кнайпі «Унтер цвайундфірціґ» виплеснув йому в обличчя пунш. Ну, а за рукоприкладство до чужоземця, який виконує дипломатичну службу, звичайно, кара належиться. Проте актуарій карного суду Зайончковський готовий був крізь пальці дивитися на те, що Сухоровський напав на Брейнделя і побив його, – резидент давно вже набрид губерніальній владі своєю процарською діяльністю у Львові, – та під час слідства виявилися за Міхалом інші – давні гріхи.

Але й вони не були смертні. Ніхто ніколи не ловив його на грабунках, а свідчення продажних шавронів не підтверджувалися, поліцаї після сутолоки біля театру залишилися живі, а завсідники «Пекелка» нічого поганого про Міхала сказати не могли, проте начальник кармелітської тюрми на Галицькій вулиці змушений був поселити неспокійного в’язня в одиночку – на вимогу злодіїв.

Шаврони, до яких у камеру кинули Сухоровського, не могли йому простити зради, а що впоратися з ним не мали сил і при кожній спробі зробити «темну» колишньому отаманові хтось з напасників не дораховувався зубів або лежав потім з вивихнутою ключицею чи пом’ятими ребрами, – то почали просити начальника тюрми, щоб розлучив їх, чесних злодіїв, із скурвисином, який так ганебно зрадив їх – почепив на себе офіцерський мундир.

Сухоровський одиночки не злякався, навіть мріяв про неї: відокремлений від великого світу, в якому за останній час пізнав радість творення і хміль битв, любов і найтяжчі розчарування, він дивитися не міг на цей мізерний і ниций світ міських покидьків, йому самому не вірилося тепер, що він колись лигався з людьми, в яких на думці тільки гроші, пияцтво в брудних корчмах і повії під ліхтарями, розмовляв їхнім мерзенним жарґоном, сам валявся по борделях і обпльованих пив’ярнях, – Міхал прагнув самотності. І, здобувши її під склепінням тісної келії, в якій колись, напевно, усамітнювався монах-самобичувальник з ордену кармелітів, він перебирав своє прожите життя день за днем, мов пацьорки на ниточці, і думав, що його очистило: театр, війна? Можливо, одне і друге, та найбільше любов, яка прийшла до нього несподівано і владно, – він повністю усвідомив її аж тут, у глухій окремішності, і снилися йому тепер чисті, мов осінні води, сни.