Читать книгу Смерть Юди - Роман Іваничук - Страница 8

Хтось був у моїй печері, хтось заходив до неї в той час, коли я долав найтрудніший у моєму житті шлях до єрихонського джерела, продираючись крізь хаос звільненого від правічної гармонії світу – потрощеного, зрушеного з місця й кинутого неземною силою супроти часу, а тому парадоксального й нелогічного. Все в цьому світі втратило свій дотеперішній ритм, послідовність і сенс; перехрестя поперекроювали і сплутали усталені шляхи в ньому, знайомі тракти розгалузились гілками стежок у невідоме; змінюються в нашій добі епохи, стикаються між собою старі й нові сили, зударяючись і вибухаючи, мов космічні тіла у небесних глибинах; гине узвичаєність і народжується щось зовсім нове, якого ще не було, а тому збагнути його важко: нова матерія духа не зрощується із старою плоттю традицій – з нею зможуть дати собі раду хіба що майбутні покоління, а тому такою трудною стала для мене дорога до старого єрихонського джерела, на якій треба нинішньому роду зберегти себе хоча б для того, щоб дати можливість народитися новому.

Хтось був у моїй печері, – думав Тома, вловлюючи ніздрями ледь чутний полинний запах, яким просочена біла одежа есеїв, – може, хтось з них приходив і ячмінних коржів приніс? Ба ні, в печері не помітно жодного сліду, тільки запах давньознайомий і призабутий: то не полин і не шафран, хіба що мира з найдорожчого нарду; так, це пахощі мири, якою колись обмила Ісусові ноги Марія Маґдалина і волоссям своїм обітерла.

Розумів Тома, що нікого в печері не було, що це його туга за Марією, якої ніколи більше не побачить, має такий запах, тож утішився, що пекучий туск набрав конкретної ознаки, котра нагадуватиме йому кохану, коли нестерпно тяжко стане.

А нині стало найтяжче: розгорнутий сувій папірусу, на якому лягли перші рядки Євангелія, став невблаганний, мов кат: він спонукував Тому привести ще раз юдейську столицю разом із храмом на плаху й дивитися, як гине народ, – це було понад його сили.

Та мусив у собі викресати ту міць, бо супротивитися не міг; ніщо на світі не є таким жорстоким, як папір, якому ти хоч раз запродав душу. Та втішало Тому те, що перебуває в цю мить не сам, а з найсолодшим спогадом про Марію: ось злива її каштанового волосся падає на стопи Ісуса, Марія хоче ним прикрити своє обличчя від грішного погляду Томи й зробити цього не може: від Маріїної вроди, немов від полум’я, тліє волосся й шалена зваба прозирає крізь нього, спалюючи на вуголь того, кому б вона мала належати, – усе це виразно бачить Тома в цю мить, й через те йому легше брати в пальці тростинове перо, щоб розпочати найтяжчий розділ свого Євангелія – про повернення блудного сина на вітцівщину, яка зустріла його не празнешним столом, а кров’ю: була це кров рідного народу, у якій Томі судилося скупатись, а потім написати нею п’яте, юдейське, Євангеліє.

Бо Матеєве, яке носив усюди разом з образом Марії, було всесвітнє й безлике, призначене для всіх і ні для кого окремо, холодне й безболісне – без крихти гордості за те, що Христос був юдей, без крихти сорому від того, що юдеї замучили Христа, без крику розпачу над несправедливо й жорстоко знищеним гебрейським народом.

Тож спливали з тростинового пера чорні рядки на папірус – про чорну війну, від якої не зуміли втекти, хоч і як намагалися, первосвященики; не уникли її й тетрархи – як не плазували перед імператорами; зазнав її сповна юдейський народ, незважаючи на те, що так ганебно калічився, заганяючи себе зі страху глибоко в рабство. Вдруге переживав тепер Тома ту війну – страшну, безглузду й божевільну.

…Зачарований в чужому вільному народі й розчарований у рідному, який прирік себе на рабство, відмовившись від народженого ним самим Месії, – вертався Тома до Єрусалима, навіть шматка хліба не захопивши з Оріяни, хіба що весь край прийняв у серце, і ніс назад те, що взяв з собою, йдучи з Андрієм у далеку Гіперборею: образ Марії, що його намалював Лука, і Євангеліє від Матея; ці дві речі в’язали його з Юдеєю протягом десятиріч й не давали забути її, відчужитися, бо ж були це Мати юдейська і Слово юдейське – чинники, які творять народ і свідчать про нього.

І думав ідучи: а який народ є насправді моїм – той, що мене народив, чи той, якому я віддав половину свідомого життя? Один обраний для мене, а другий обраний мною; один живим Йорданом впадає в Мертве море непам’яті, втомившись старістю, другий – молодий і в ранній молодості байдужістю до решти світу вражений, заарканений самозабутньою прив’язаністю до землі, – й обидва натурою схожі: віддають себе беззастережно під опіку Божу, сліпо увірувавши в свою самодостатність, не відаючи того, що вибраність не дається, а завойовується, й обидва, незважаючи на різницю віку, однаково живуть у вигаданому світі примар і міфів.

О, ті обряди оріянські! Ярило навесні одягає поля в зелемінь, а на початку літа, завершивши своє величне творення, вмирає, – і ховають оріяни його опудало, плачучи й голосячи, мед п’ючи й співаючи сороміцьких пісень; по жнивах на честь Спаса, який скидав манну на колосся й вона медом стікала по стеблах, в’яжуть із соломи дідуха й танцюють довкола нього; на Купала очищуються вогнем й росу збирають у череп’яні горщечки, щоб нею зцілювати рани, зимою ж, на Корочуна, зустрічають народження сонця й колядками випрошують у нього тепла.

А ті русалії – та грішна чистота й шаленість! Немов захмелені діти Діоніса, розбіглися оріянські діви по житах, шуварах, кущах, засліплюючи світ русалковою нагістю тіл, а за ними, мов дикі огирі, мчать навмання голі фавни – кому яку нині доля призначить; і сміх, і крики, і млосні зойки, і радісне стугоніння землі, яка в цю мить запліднюється людським родом; і співи, і хороводи, і танці! А насичений життям край пишно квітує, щоб згодом розродитися неозорим багатством плоду; п’яний хміль космічної стихії сплітає в любовному шалі все суще на ній – достоту як молоді тіла на русаліях, і наливається природа насінням життя, щоб потім невтримно народжувати.

Понад вечір вийшли поєднані пари до вічного вогнища; перед вели плодом благословенна Богоданова дочка Лада і її обранець Ладо, й супроводжували шлюбну пару ще незаймані дівчата у барвінкових віночках, співаючи гімни Великій Матері-Купалі; передня ж пара несла в простягнутих руках, на рушнику, золотого меча, бо мусить бути меч там, де є хліб, дім і діти, яким призначено жити в перехрещеному чужими дорогами краю.

Йдуть до ватри – символу єдності громади – молоді пари, щоб отримати благословення волхва; стоїть волхв Богодан, немов живий Бог – статечний і святий, та дивно мені, що оточують його косоокі номади, які давно вже перекочували сюди з-за Уралу й почуваються тут, як удома: ось виходить вперед, щоб зустріти пошлюбовані пари, старійшина громади – дзюбатий сармат, він приймає з простягнутих рук Лади й Лада золотого меча й обіцяє обороняти їх при потребі. А я подумав, чому урочистий ритуал не виконує старійшина з оріянського роду, чому, зрештою, сам Ладо не присягає захищати свою молоду дружину і сім’ю, і землю, а покладає цей святий обов’язок на чужинця, жадібного до влади, чому оріяни, такі витворні у праці й співах – до владарювання ліниві суть?

Все на цій землі дано для того, щоб людина велично могла проявляти свою волю і власними подвигами постійно підтверджувати закон панування власного духу у своєму краю, – все дав Господь цим людям, крім усвідомлення першості на рідній землі, таланту твердості, гону завойовництва, чуйного слуху на бойові гімни; оріяни надто глибоко вросли в свою землю й розчулились у любові до неї так сильно, що зрушитися з місця й сторожко підвести голови, сполошитися на позирк чужинця й ордою при потребі стати не вміють, – тому й опинилися владні попруги в чужих руках.

Чи ж не так само ізраїльська Самарія прийняла ассирійців і стала іншим народом, ніж Юдея; чи ж іще раніше не вдовольнилися самі юдеї, у вавилонській неволі перебуваючи, надією на Месію, – і та надія приспала силу і жадобу влади; й сорок років у Аравійській пустелі витруював Мойсей раба з гебрейських душ і ліниву віру в свою обраність…

Спам’ятайтеся, оріяни, поки не пізно: станете невільними, якщо не очиститесь від чужинців, які люблять плід, а ненавидять дерево! Приходять бо вони в масках друзів і злочин проголошують добродійством, нахабність – сміливістю, боягузтво – обережністю; смиренність чужинця зрадлива єсть, поміч його отруйна, а позірна приязнь слід раба залишить у ваших душах, і в найскрутніший для краю час ви скажете, бо інших слів уже не матиме ваш язик: «Не треба нам свого кесаря, розіпни його, наш кесар в Римі».

Спам’ятайтеся й ви, гебреї, може, ще не пізно: не Бог обирає народи, – самі народи через лінивство, мрійництво і байдужість видумують для себе обраність. І ця віра в свою винятковість затягнула полудою ваші очі: ви не вмієте бачити ворога. А він уже прийшов до вас і каже: ви не на своєму полі, це поле наше! Бо вигнані будете зайдами, яких ви довірливо впустили в дім, і розпорошені будете навіть тоді, коли наймитами зостанетесь на своїй землі…