Читать книгу Благослови, душе моя, Господа!.. - Роман Іваничук - Страница 9

Московсько-більшовицька імперія, яку я колись в одному інтерв’ю назвав стодолою і це ймення прийнялося в політичному жарґоні, остаточно розвалилася 8 грудня 1991 року, коли в Мінську було ухвалено кравчуківський варіант Співдружності незалежних держав. Колос, який здавався незмірно могутнім і таки насправді десятки років потрясав світом, стояв на глиняних ногах, і ахіллесовою п’ятою була в нього Україна: недарма ж виморював її голодом Сталін, а команда Брєжнєва нагально русифікувала, намагаючись перетворити велику націю в населення, знеособлений народ; кожен тиран як тільки міг дбав про те, щоб Україна, залишившись багатою і людно заселеною землею, втратила назавше своє родове ім’я.

Та ось нація пробудилася. Власне, не прокинулася, бо й не спала – підвела голову. Ми ніколи не будемо знати, за що Бог так довго карав Україну, – мені здається, що він на одну Божу мить забув про неї і тривала ця мить кілька віків; проте мав-таки Господь в полі зору наш край, коли розділив його на частини і не залишив український народ гуртом в одній неволі.

Якби вся Україна опинилася під Росією, вона б давно уже загинула, зденаціоналізована валуєвими, столипіними, сталіними, брєжнєвими і, зрештою, горбачовими: її задушила б русифікацією і фізичним мором Московія. Бог залишив частину України – Галичину – в легшій, австрійській і польській неволі, де панувала скупа, а все ж таки елементарна демократія, і в ній мали можливість вирости духовні й політичні провідці – Іван Франко, Мирон Тарнавський, Богдан Лепкий, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Михайло Горинь. Такі провідці нашої нації могли визріти тільки в Галичині, яка стала українським П’ємонтом. Не столицею, ні, наша столиця може бути тільки в Києві; зрештою, сам Ґарібальді йшов своїм визвольним походом з П’ємонта на Рим.

Кілька років тому повіяв новий весняний вітер з галицького заходу на всю Україну. Спочатку у Львові створилося Товариство української мови «Просвіта», від якого покотилася перша хвиля нашого відродження; у Львові було засновано перший осередок РУХу – найбільш популярної політично-громадської організації, яка підготувала демократичні вибори і створила в українському парламенті першу опозицію – Народну Раду, котра врешті-решт вирішила політичну долю України; 22 січня 1990 року зі Львова аж до Києва протягнувся живий людський ланцюг, який пригадав усій Україні її символіку і ствердив ідею єдності українських земель; з Галичини й досі розходяться по всій Україні політичні місіонери, і в Галичину на Різдво і Великдень з’їжджаються з усіх кінців України, мов до Мекки, учні, студенти, робітники, вчителі…

Не бурчіть на мене, галичанина, мої дорогі східняки, почекайте хвилинку – я зовсім не хотів вас принизити. Така вже наша реальність, що українське відродження завжди йшло із заходу, проте я водно був лютим ворогом галицького сепаратизму, бо знаю: головна сила незалежної України – на сході, і нема твердішого українського патріота, ніж прозрілий східняк. Поміркуймо лише: сьогодні одним із духовних провідців нації є зрусифікований колись уродженець Донецька Іван Дзюба, а з політичних – затятий комсомолець з Теліженець Іван Драч. Не кидаймо каменем у людину за те, ким вона була: думаймо, хто вона є нині і що робить для України. Хто дав останнього штурхана імперській стодолі? – колишній партократ, а нині Президент України Леонід Кравчук!

Тільки не допускаймо до себе патріотичної ейфорії, не забуваймо ані на мить слова Тараса Шевченка: «Правда ваша, Польща впала та й вас роздавила».

Остання в світі імперія валиться, та уламки її тяжкі. Страшна й нахабна українофобія, яка завжди була стрижнем імперського московського месіанства, спалахнула сьогодні блудним полум’ям в Росії: вона, бач, не мислить себе без України, вона мусить мати колонію, житницю, рабів, бо, зайнята ремеслом завойовництва, відучилася сама працювати. Та Росія, яка є власне Росією, – колишнє Московське царство – заросла бур’яном, там села зяють чорними ямами розбитих вікон, там животіють – на багатій землі – напівголодні люди, так правдиво описані у творах заклятого шовініста Василя Бєлова, які, замість працювати й видобувати із своєї землі матеріальні й духовні скарби, ходять Москвою з плакатами, на яких написано: «Борис, заставь хохлов накормить Россию!» До якої ганьби й самоприниження дійшов талановитий народ, керований історичними й нинішніми політичними горепровідцями! А звідси – сьогоднішня економічна блокада України, а звідси – погроза демократа Єльцина: вдарити атомною бомбою по хохлах…

«Ах, ах, – закликав колись Керенський, – не відривайтесь, брати українці, від спільної батьківщини, не розвалюйте спільного війська!» «Ах, ах, – бідкався недавно Горбачов, – не рассоединяйтесь, нельзя же резать по живому!» «Що ви, хіба може Україна існувати сама по собі, вона ж не має таких сил!» – волав з трибуни українського парламенту народний депутат України Олександр Мороз. «Украина – вообще не нация, а ветка русского тысячелетнего народа!» – втрачає глузд автор редакційної статті в газеті «Литературная Россия».

Спам’ятайтеся! Тисячу років тому вас ще не було. Московське князівство, територія якого нині забута вами самими, Московське князівство, в історичні межі якого ви, що розповзлися по всьому світу, раніше чи пізніше вернетесь і розкопаєте свою землю і станете нормальною, не імперською нацією, – народилося значно пізніше… Панове російські шовіністи Бурбуліс, Бабурін, Руцькой і Солженіцин, спам’ятайтеся самі і спам’ятайте свій народ: ваша імперська психологія ніколи не дасть розвинутися його матеріальним і духовним силам, ви зможете стати багатими тільки вдома. Коли ж ви це нарешті втямите?

Як полюбляла казати Ірина Вільде: «Тепер я запитую сама себе».

«О люде османський! Коли тобі стане досить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по чужих полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти вгамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від Божої помсти, коли вона прийде? А прийде. Сповнюється вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши свою страшну місію на землі. Вернешся, осуджений світом» («Мальви», 1968).