Читать книгу Злодії та Апостоли - Роман Іваничук - Страница 6

Перед вечором батько з матір’ю пішли на другу половину хати, Йосип вибрався на оборіг, де літував, й Оленка залишилася сама. Постелила на бамбетлі й, до краю втомлена, лягла, та сон не брався повік. Перед очима бовваніли руїни обсерваторії на вершині Попа Івана і яріла кривава латка під муром на снігу… І втім дівчина уздріла, ніби наяву, нахабний лик Михалка Джемиги, якого ніколи не бачила, проте знала, що він саме такий: брунатне обличчя, а очі, запалі під дуги брів, зачаїлися й хижо поблискують; вузькі й чорні, мов п’явки, губи розтулюються й випльовують на Йосипа образливі слова, – й тоді злітає уверх бартка, тяжко падає на Михалка, збиваючи баранячу кучму з його голови, й бачить одночасно Оленка червоні, мов у розлюченого бика, Йосипові очі, а маленькі Михалкові втопилися глибоко під череп і крізь кров, що заливає його обличчя, пронизують ненавистю ворога.

Й думає Оленка: звідки взялася ця страшна пізьма між сусідами, та ще й далекими родичами, які на одній землі живуть і однією мовою розмовляють, чей спричинилися до неї не сільські прозиванки, котрі ще жодного гуцула не обминули, а десь у правіку добрі й лихі вчинки двох гілок шумеївського роду спородили гидке й благородне ймення й визначили – кому славу й винагороду за добродійство, а кому погорду й кару за злочини. Й далекі покоління понесли ті печаті на чолах – одні безневинно покутуючи за гріхи прародичів, а інші – незаслужено втішаючись славою роду…

А може, й провинно, може, й заслужено – де знайти свідка проминулих літ, які втопилися у давнині?.. Тож подумала Оленка, що віднині не фольклорні містерії стануть матеріалом для її журналістських досліджень, а гріх ворожнечі, що так цупко засів у свідомості родів, незважаючи на те, що ніхто не відає про його коріння.

Й цієї миті дівчина побачила того свідка: на ґзимсі припічка висіла зачеплена головкою Йосипова бартка із всунутим у розлом держаком. Миттю схопилася, похапливо взяла її, немов збоялася, що хтось відбере, відділила головку від держака й, сівши за стіл, почала пильно її розглядати.

Мосянжовий келеп мав розплесканий обушок, видно, колишній власник – мольфар чи то опришківський ватажок – користувався ним у господарстві, проте узори, риски й кружальця, що нагадували солярні знаки, не були пошкоджені; по обох боках головки вирізьбилися дві корони, з-під яких визирали совині очі – може, то лики Білобога й Чорнобога, яких заклинав мольфар, коли вони, зіткнувшись у двобою, загрожували засипати землю градом; а може, то парсуни родових ватажків, які невість-чого заворогували між собою; а ті рунічні насічки – черти і різи – то, певне, запис історії ворожнечі, і якби ті письмена відчитати, то можна б дізнатися про початок розмиру – хтось же записав і прокляття і благословення на бартці…

Ось де захована історія мого роду, подумала Оленка, і напевне серед цих письмен є знак, який би розказав про той мент, коли зеленчуцький рід Шумеїв був обізваний поганим прозвиськом – і започаткувалась відтоді родова ворожнеча, яка вчора мала продовження, а може, й кінець – на Попі Івані.

І тут прошибла Оленчин мозок думка, що правду треба шукати не з її початку, заслоненого віками, а з кінця – з допиту останньої жертви родового роздору.

Вранці Оленка зібралася, сказала батькам, що їде до Жаб’я, а сама подалася пішки в Теребіж. Йшла вздовж Черемоша супроти течії, ріка все звужувалась, міліла й, обмиваючи Явірник, залишала його на пагорбах, помережаних зеленими царинками з розкиданими на них обійстями, і кожне відрізнялося від іншого то ґонтовою, то черепицевою або ж цинковою покрівлею; на одному обійсті стримів до неба журавель, а з другого визирала схожа на капличку цямрована криниця, вивершена фігурним дашком із півником-флюґером; кожен двір мав відмінну огорожу – там штахети, там частокіл, а де звичайне вориння; одні хати складалися зрубом, а інші облицьовувались жовтими дошками – село скидалося на розмаїту й водночас гармонійну, немов у калейдоскопі, мозаїку; був рисунок села продуманий, ніби спланований мислю єдиного архітектора, і свідчило воно про заможність явірницьких мешканців, які, виставивши своє добро напоказ, обступили житлами, немов діти батька, високу Думську гору, на чолопку котрої стояла схожа на старовинну кастелу багацька ґражда.

Досі Оленка ні разу в Явірник не заходила й не мала тут знайомих, а втім, скільки тих дитячих та шкільних літ, та й то середню школу закінчувала в Жаб’ї, а до явірницької п’ятибанної церкви батьки й на празник не ходили – молилися в своїй маленькій дерев’яній церковці; ні один парубок із Зеленої не пазив за явірницькою дівчиною, тільки на третій день Великодня сходилося з обох сіл парубоцтво на границю, й чутно їх було на всю околицю: «Злодії, що з вами ся діє?» – «Апостоли, де ваші постоли?» – й казали очевидці, що без крові ніколи там не обходилося. Але Оленка того ні разу не бачила, та й Юра на границю сина не пускав, а коли Йосип таки виривався з дому на ті гаївки, то й приходив інколи збитий на квасне яблуко.

Оленка навіть не відала, який той Явірник з виду, бо скільки його зобачиш з вікна набитого автобуса, коли доводилося їхати в Буркут?.. Та нині вже знала, що звідси родом Данило, який сказав так просто й щиро: «Ти гарна», а ще ніхто ніколи їй такого не говорив, і ні з ким досі ще не цілувалася, а з ним заснула в солодкому поцілунку, – і де він перебуває в цю хвилину, й котра з цих шабатурок його рідна хата, а та, що найкраща, але ж усі гарні, й у кожній з них міг він народитися; Оленка думала тепер про Данила, й туга добиралася до її серця.

Зупинилася біля кладки, що переводила на другий бік ріки, до Теребіжа, й любувалася селом. Було воно зовсім інакше, ніж її рідне: Зелена втопилася в перелісках, запалася в ізвори та мочули й не виставляла себе напоказ, як Явірник, – щоб Зелену побачити, треба було зійти в довгу й рівну видолину над Черемошем, де скупчився біля церковці сільський центр і заслонився від світу високими цвинтарними смереками – село затаювало перед світом себе й свій опришківський дух.

Оленка навіть не знала, де той Теребіж: сказали їй – за Черемошем. Перейшла кладкою й довго петлювала крутою стежкою між горбами, аж поки вийшла на широку галявину, де чамріли схожі на колиби хижі, покриті сніпками чорної прокуреної соломи, що напластувались один над одним, і дивно було, що ті громіздкі нечупарні дахи не розчавлюють хатні кліті. Але таки повтискали їх у землю – вікна рамцями сперлися на призьби й, зворожені та непривітні, дивилися на світ чорними очницями – могло здаватися, що цей присілок вмисне так нехарапутно влаштувався, аби до нього ніхто не заходив – ні красти, ні правуватися за крадене; схоже було це житловище на розбійницький вертеп.

Оленка зупинилася біля крайньої хати, хтось прозирнув із середини крізь закурене віконце, згодом зарипіли двері, й хлинуло на дівчину запахом коров’ячого посліду – видно, тут сіни служили за стаєнку, – на порозі стала стара жінка в руб’ї й спитала, чого треба. До Михалка Джемиги? А он сусіднє дворище…

Прикро вражена тутешньою біднотою й брудом, заходила Оленка до Михалкової хати – з подивом і страхом. Як може таке нехлюйство сусідувати з явірницькою чепурнотою, ніби тутешній люд таки насправді зумисне втопив себе у твані, кинувши виклик багатству… У кімнатці на постелі лежав невизначеного віку чоловік з перев’язаною рушником головою й кушкою розквашеного носа; Оленка спитала, чи він Михалко Джемига, чоловік ствердно змахнув рукою й далі лежав непорушно; дівчина придивлялася до нього, дошукуючись в його обличчі тих рис, які щойно собі уявляла – воно насправді було брунатне й коряве, тільки очі, які визирали з-під закутаного рушником надбрів’я, були спокійні й лагідні.

«Чого прийшла?» – спитав по хвилі чоловік, і хоч його слова були непривітні, все ж вимовив їх лагідним тоном.

«Хочу поговорити з вами про…» – сказала Оленка й затнулася.

«Про позавчорашнє? А ти хто?»

«Я з газети…»

«А-а… Ніколи ще про мене газети не писали. То, може, й варто було… А ти звідки, дівко?»

«Із Зеленої…»

«Злодійське то село…»

«Про злодіїв поговоримо потім. Спершу я хочу дізнатися правду».

«Правду? А вона в кожного своя. І кривда – теж своя…»

Чоловік замовк, потім тяжко підвівся і, спершись на лікоть, заговорив…

«Ти, бачу, дивишся на моє убозтво й думаєш собі: а чого ж то Михалко хоромів не набудував, стаєнь для худоби не має, лишень хлів, у якому одна коза мекає, а хтось там придбав собі корову або й дві, ще й коня футрує, щоб легше було в полонину ходити, і повні скрині різної вбері настарав – сардаків, кожухів, кептарів, а багацькі жінки коралі й таляри нашнуровують і, як до церкви йдуть, то стільки їх навішають на шиї, що й голів зігнути не годні, і пріють у них, аби лишень попишатися перед людьми та зверхність свою показати – а все то марнота й мана. А багач пачки грошей ховає за сволоками та за кроквами на подрі й ночами не спить зі страху, що хтось пограбує… То скажи мені, дівко, яка може бути правда в багатстві, коли дука молиться в церкві, щоб Пан-Біг допоміг йому – того оббрехати, того обшахрувати, іншому недоплатити за роботу, а ще комусь не віддати боргів… Що ти мені на це скажеш, небого?»

«А що казати, – присіла Оленка на лавицю, – коли з вас, вуйку Михайле, говорить останній лінюх, який не хоче працювати, а жити якось мусить… Ви принаймні двічі на день хочете добре попоїсти, а звідки того харчу наберете, коли робити не хочете?»

«Хто тобі сказав, що не хочу? Піду на роботу до якогось там Апостола в Явірник та й щось зароблю. І вільний я й нікому не підвладний… Ти шукаєш правди, а вона в тому, щоб нічого не мати, а жити… Та хіба Ісусові учні маєтні були, а світ уславили своєю праведністю. То якщо ти, дівко, з тих зеленчуцьких Злодіїв, що в давнину опришкували, а по войні в банду пішли, то я скажу тобі таке: йди собі геть, не треба мені ні твоєї поради, ані твого жалю, та й слави у ваших газетах не потребую… Бандери мого неня повісили, а позавчора й мені наважилися життя відібрати…»

Оленка слухала, не відводячи очей від Михалка, й дивувалася, що в цього люмпака аж гейби добрі очі, а мали б бути озлоблені й заздрісні; таїлася в них схожа на собачу запобігливість, і подумала, що з покоління в покоління ці нероби навчалися улесливості, заглядаючи в очі хлібодавцям, і такий спосіб життя вважали єдино правдивим, бо ж, мовляв, і твар земна й небесна не сіє, не жне, а споживає, – і вдавались то до злодійства, як лисиця, то до підлабузництва, як пес. Так виробився певний клас людей, яким бідність дала можливість паразитувати, та ще й при тому викликати до себе співчуття…

«А чому ви називаєте опришків і партизанів злодіями й бандитами? – спитала. – Чейже вони не заради багатства й переситу пішли в ліси, печери й бункери… Чому б то вам, безмаєтним, яким нічого втрачати, не піти було разом з ними – хіба краще дивитися засльозеними сліпаками у вічі багачеві, чекаючи від нього ялмужни?»

«Ге, таке кажеш, дівко! – тихі очі Михалка зблиснули, й з них пробився на світ блудний вогник, що то спалахує в очах людини, яка зважилася на злочин. – Багач візьме твою працю, заплатить – і будь здоров! А тим треба віддавати душу, а в них є ще така примівка – честь мати, а в них присяга, а в них неволя… На дідька нам цього – для гонору, який в опришків і в партизанів цінується понад усе?»

«Але ж яке то життя – без гонору?» – перебила Оленка Михалкову мову.

«А ось яке – тихе… – вискалив зуби люмпак. – Нам, до речі, найкраще жилося при совєтах: в артілях чи то в колгоспах – усе твоє! І береш собі, що хочеш, вдень гонорово – а ти кажеш, що без гонору живемо, – а посеред ночі крадеш, і ніхто тебе за це не зганьбить, бо красти в колгоспі – не гріх… Проте бандерам не сподобалась наша воля, то вони проти совєцької влади стали. А колгоспи – хіба то не ми, прості люди? Тому за наругу, що вони чинили над нашим спокоєм й самим життям, їх і прозвали Злодіями».

«Хто прозвав?!» – спалахнула гнівом Оленка – вмить закипіла в ній опришківська кров, і вона пожаліла, що не має з собою бартки.

«Мій неньо! – схопився з постелі Михалко, й собача покірність в його очах змінилася враз моторошним зблиском. – Мій неньо, чуєш?» – повторив, вдаривши себе кулаком у груди.

«Той, котрий видав партизанів, які гуляли у твоєї сестри на весіллі?» – підвелася й Оленка.

«Той, той! – зверескнув Михалко. – За кривду, яку зеленчуцькі Шумеї вчинили моїй мамі Калині, Злодіями назвав їх мій неньо – і присохло, як на собаках! Бо наша правда…»

«Брешеш, паскудо! – процідила крізь зуби Оленка. – Не ви так нас прозвали, то давнє тавро, і я таки дізнаюся, звідки воно взялося… Та скажу тобі, що справжнім злодієм був твій тато, який не тільки партизанів продав, а й пасербицю Федору вигнав з хати в найми!»

«О, ти, бачу, знаєш не менше, ніж я, – схолов Михалко. – То чого прийшла до мене? Розпитай про те все байстрючку Федору, що в Пилиповій ґражді ґаздує, вона тобі докладніше розповість про ту свою злодійську правду… Ну йди собі, йди!»

Й коли Оленка ступила за поріг, полетіла за нею люта погроза:

«А тому, хто мене скалічив, хату спалю!»