Читать книгу Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іваничук - Страница 12

Лютий 1992 року. Розпочалася П’ята сесія Верховної Ради України. Приватизуємося, воєнізуємося, окультурюємося. В село повинен повернутися господар, на сторожі держави має стати Українська Армія, парламент приймає нарешті Закон про культуру. Одеський, Прикарпатський і Київський військові округи присягнули на вірність Україні, крім головнокомандуючих – Президент замінив їх іншими. Адмірал Касатонов не допустив українських депутатів на кораблі, ситуація загострюється, Кравчук вимагає від маршала Шапошникова зняття з посади командуючого Чорноморським флотом. Ціни ростуть, карбованець втрачає будь-яку вартість, Українська держава чекає своєї валюти.

Видавництва, преса, зрештою вся культура віддана на поталу ринкового хаосу, хоч до справжнього ринку ще далеко. Гинуть газети і журнали, закриваються видавництва. Українські письменники, які створили «Просвіту», РУХ, Народну Раду і врешті-решт були ініціаторами проголошення незалежної України, перші постраждали від самостійності: не мають можливості видавати свої книги, національна література відтісняється на ринку російськомовною бульварщиною і порнографією.

Комуністичні й націоналістичні екстремісти чекають соціального вибуху знедоленого люду, щоб захопити владу. В Одесі бойовики з Української націоналістичної партії проголошують винятковість української нації, яка повинна завоювати світ і стати імперією; імперські недобитки в Москві виходять на демонстрації з портретами Сталіна, а в Україні народний депутат Олександр Мороз збирає комуністичний люмп під червоні прапори Соціалістичної партії України.

Нині, як ніколи, треба бути єдиними. Та чи може бути єдиною зчервивлена традиційною охлократією і комуністичною автократією українська нація? Видно, поки що не може. Монолітний РУХ розколюється, і вбиває в нього клин не хто інший, як В’ячеслав Чорновіл, пекуча спрага влади якого не вгасилася на президентських виборах і не зреалізувалася на посаді голови Львівського облвиконкому. Чого в нього більше – патріотизму чи егоцентризму? Нині треба підтримувати Президента, а не боротися з ним, в опозицію до нього стали сьогодні колишні партократи, Народна Рада вийшла з опозиції, хіба цього не розуміє Чорновіл?.. Але як казав хтось із моїх знайомих: людина перевіряється владою і горілкою. Чорновіл не п’є…

Я дивлюся все-таки з оптимізмом на цю тяжку ситуацію. З біди ми вийдемо, як тільки відсунемося подалі від Росії. Росія ніколи демократичною не буде, імперський шовінізм – у душі майже кожного росіянина. Тому підтримуймо зовнішню політику Кравчука, який прагне наблизити Україну до демократичної Європи. Тільки там наш народ пройде школу справжнього демократизму: про це говорив ще Микола Хвильовий.

«Хто ж він – Кравчук? – запитали мене вчора у Вінниці, куди я їздив на літературні – нарешті літературні – виступи. – Патріот чи заложник престолу?»

Не знаю. Те, що він робить нині, можна робити тільки з патріотичних спонукань. Він гордо і незалежно веде себе супроти Росії, відверто називає російських шовіністів держимордами, я не бачу в його поведінці ні тіні страху чи залежності. Так хто ж він – Кравчук, вчорашній комуністичний партократ? Справді – Мазепа? Але на нинішній день кращого – хитрішого, зваженішого й рішучішого президента годі й видумати. Проте не квапмося з оцінками: ми ще не знаємо, чим дихають вчорашні комуністи, котрі стали нині при кермі незалежної України. Чи не загрожує нам комуністична самостійність?

Одне слово – цьогорічне Різдво проминуло хоч і в тривогах, зате в чіткій визначеності: ми маємо свою державу і готові стояти за неї на смерть.

А минулого року на Різдво держави ще не було, і ми не знали, коли її збудуємо. Тепер готові обороняти проголошену державу, а тоді лише боролися за її створення. На нас чигав, мов гриф на мершу, новоогарьовський союзний договір – остання петля для нашого народу, яку зсукала імперська армія і її слухняний пахолок Горбачов. Тоді запахло в країні військовим переворотом, і це невзабарі сталося. Тоді сидів Степан Хмара в тюрмі й писав звідти свої безвідповідальні листи, в яких закликав до розпуску парламенту на нашу і свою погибель. Тоді було так тривожно, що навіть колядники не прийшли заколядувати.

І ось у надвечір’ї третього дня Різдва почувся дзвінок у дверях. Таки прийшли! Я, невимовно втішений, кинувся зустрічати колядників, відчинив нарозтвір двері – а там Юрко Брилинський, актор театру ім. Марії Заньковецької, один з тих, які мали право кликати мене «папою». Непрошений зайшов.

Не встигли ми розговоритися – як знову дзвінок. Відчиняю: стоять Ніна Бічуя і Роман Кудлик – непрошені прийшли.

Тільки випили чарочку – і знову: то вже Роман Безпалків – теж непрошений.

Сказала Ніна: «Немає тільки Володі Яворівського і не буде – він у Києві». Тільки вона це сказала, а до мого кабінету, де ми розсілися, входить разом з Сонею наш красень!

Хто про таке міг подумати? Я ж нікого не кликав, і вони не змовлялися. Що це за знак, що вся моя компанія, яка вірно і дружно, підтримуючи одне одного, втішаючи, допомагаючи, ціло пройшла через тяжке двадцятиріччя, зібралася, не домовляючись, рівно в такому складі, як колись, – і теж у мене!

То сказав я, тамуючи сльози розчулення:

«Гряде до нас, братове, велике лихо або велике щастя. Якщо лихо – то знову вкупі його перебудемо, коли ж щастя – разом зустрінемо його».

…Влітку 1960 року перед святом Івана Купала я приїхав до Криворівні у гості до свого приятеля і колишнього однокурсника доцента Івана Денисюка, який перебував там із студентами на діалектологічній практиці.

Криворівня завжди вабила мене до себе ще з тих пір, коли ми з Павличком втікали з-над Черемоша від граду через гірські хребти і мало не зажили смерті на брусторській полонині; потім я не раз примандровував у цю дивовижну закутану Карпат, де не тільки очманієш від суворої краси довколишньої природи, а й фізично відчуєш вкраплені у криворівненські стежки сліди великих людей, а ще жили тоді дев’яносторічний Микола Потяк, в якого квартирував Михайло Коцюбинський, коли писав свої «Тіні забутих предків», і стоп’ятилітня Параска Харюк, котра з подробицями розповідала про те, як колись до каменя, що зветься нині Франковим, виносила поетові щоранку збанок свіжого молока.

Цього разу я тут застав стареньку, важку тілом і молодечо енергійну дружину Гната Хоткевича Платоніду Володимирівну, молоду Михайлину Коцюбинську і компанійського Платона Воронька, з яким вже встиг подружитися в Станіславі, куди він щоліта приїжджав на відпочинок. Нема вже нині ні Платоніди, ні Платона, постаріли й ми з Іваном та Михайлиною, а купальська ніч у Криворівні не забувається та й не забудеться ніколи: освятилися тоді новітні стосунки між людьми, які входили в літературу не для того, щоб тільки писати, мати ім’я і отримувати гонорари, а й утверджувати в нашому національному житті нову зброю – правдиве слово, за яке потім всі якось поплатилися, та не відступили, поки те слово не проголосило найзаповітнішого політичного акту, – а вже потім воно трансформуватиметься в новітню художню сутність.

Винятком у цій компанії був хіба що один Платон Воронько, цей симпатичний, веселий паруб’яга і здібний поет… а може, й не був він надто здібний, коли не зумів і не хотів сприйняти нові віяння, як це сталося з Рильським і Малишком, і став на боці Шереметів, Равлюків і Левад у боротьбі проти «шістдесятників».

Я повів товариство на Писаний Камінь, там ми розпалили ватру, Платон пригощав усіх горілкою, ми п’яніли від алкоголю, гірської краси і своєї молодості, з нами були й студенти – розумні й вільнодумні хлопці і одна в одну дівчата-красуні, які у відблисках полумені здавалися неземними істотами.

З гурту хлопців до мене пильно приглядався юнак з татарським чи то циганським обличчям; це, мабуть, той, подумав я, котрий – коли Денисюк представляв мене студентам – хмиркнув зневажливо: «Іваничук написав „Прут несе кригу“ і „На краю ночі“, то, може, скажете, що ви той Іваничук?» Мені лестило те, що студенти обрали вже мене своїм літературним кумиром, і я не образився: тепер хлопець не знав, видно, як загладити свій нетакт, а познайомитися зі мною ближче явно хотів, та не встиг. Мене взяли попідруч дві красуні і повели на сінокоси – були це Жанна Храмова і Таня Кобржицька; ми до світанку блукали левадами й царинками, доночовували під копицею, і можете уявити собі мій стан, коли їх було дві, а я один, і жодна з них і в думці не мала, щоб заснути.

З тим студентом я познайомився пізніше на літературному вечорі в Політехнічному інституті. Був це Роман Кудлик. Він прозрівав тоді, нещадно зривав з очей комсомольську полуду й ідеалізував Хрущова. «Лікував мене лікар у двобортному костюмі», – писав він в одному вірші, але й цих ілюзій Роман швидко позбувся під впливом Богдана Гориня і, певне, моїм: Кудлик викристалізовувався в непоступливого протестанта проти комуністичної фальші і таким залишився й досі – мовчазним, сердитим юнаком, якому нині вже, слава Богу, за п’ятдесят.

Ми стали побратимами, і було нас два.

Не знаю, як зараз спілкується творча молодь, а тоді ми, формально належачи до офіційних спілок, гуртувалися, як це було в двадцятих роках, у творчі асоціації за смаками й поглядами, і не було такого поета чи прозаїка, який би не спілкувався з художниками і акторами, композиторами і молодими вченими.

Ми збиралися, звісно, в художніх майстернях – у скульптора Еммануїла Миська і подружжя – скульптора Теодозії Бриж та графіка Євгена Безніска. На ці «бімбери» приходили актори Богдан Антків, Федір Стригун, Богдан Ступка, Юрко Брилинський, Володимир Глухий, письменники Роман Кудлик, Микола Петренко, Дмитро Герасимчук, художники Іван Остафійчук, Володимир Патик, Любомир Медвідь, відвідували ці вечори зовсім не знайомі нам прихильники мистецтв, серед яких були й стукачі; ці майже підпільні зустрічі ставали для всіх нас і для мене високою, хоч дещо хаотичною, школою пізнання новітніх напрямків у мистецтві й поезії, і я навіть не уявляю, яким я став би письменником, якби – затятий послідовник традиціоналізму – залишився поза цією компанією, у Щирці.

Партійні бонзи забили тривогу. Львів був оголошений особливим містом, з Москви і Києва нагрянули комісії, почалися відвідини майстерень – з’являлися ідеологи на чолі з секретарем ЦК КПУ Скабою і львівським партійним посіпакою Маланчуком; художників Бриж, Патика та Остафійчука оголосили абстракціоністами, що ототожнювалося з націоналізмом; журнал «Жовтень», в якому зібрався колектив однодумців (головний редактор Ростислав Братунь, завідувач відділу критики Микола Ільницький, завідувач відділу поезії Роман Кудлик, прозою відав я), був оголошений ідейно хибним, над Р. Братунем зависла загроза зняття з посади.

І саме в той час, гнітючий і тривожний, відбувся несподівано для партократів і для нас також мистецький акт української соборності, предтеча живого ланцюга між Києвом і Львовом.

Були це поетичні гастролі перших «шістдесятників» – членів київського Клубу творчої молоді – Івана Дзюби, Івана Драча і Миколи Вінграновського та експлікація п’єси Миколи Куліша «Отак загинув Гуска», яку провели у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької молодий режисер, президент Клубу Лесь Танюк і художниця Алла Горська.

Тоді я ще не мав тісних зв’язків з письменниками Києва. Товаришував лише з Борисом Олійником, який познайомив мене з молодим і лютим критиком, який дотепно і нищівно висміяв львівських графоманів у памфлетах «Радість безмежна» та «Життя і пригоди рожевощокого Ананія», Анатолієм Шевченком: вірну дружбу ми з ним пронесли до сьогоднішнього дня. Зустрічався також з мудрою Михайлиною Коцюбинською, яка мені розповідала про молодих і зовсім незвичайних у контексті сучасної літератури поетів Івана Драча та Миколу Вінграновського, які назвали себе «шістдесятниками», а Платон Воронько – який жаль! – дражнив їх у своїх віршах «сестидесятниками» та еквілібристами і глузував: «Гризи Драчеві терпуги!» Івана Дзюбу я вже читав: його критичні статті засвідчували, що в Україні з’явився критик-новатор, безоглядний і чесний, а щонайголовніше – глибоко ерудований: ми звикли були фіглювати іменами європейських письменників, а він їх творчість досконало знав і умів визначити її вартість для нас. Такої методології в літературній критиці ми після Івана Франка не знали, тож не дивно, що всі Дзюбою зачитувалися, і навіть скептик М. Рудницький прийшов на зустріч з київськими гастролерами, щоб почути живу мову Івана Дзюби.

У актовому залі Львівського університету я побачив трьох красенів, які, до речі, всі до одного потім поженилися у Львові; вони були горді, але приступні, вони заговорили зовсім іншою поетичною мовою, яка зачаровувала і викликала мимовільний протест: їй треба було піддатися або заперечити новими, спородженими тільки тобою художніми формами.

І коли «Ніж у сонці» Івана Драча викликав обурення в партійних наставників, а в літературних жуїрів – глузи, то в мене сталася різка зміна у ставленні до авангардистської літератури: я зрозумів, що мені треба вириватися з традиційних пут, мов метеликові з лялечки, і піти далі, полетіти своїми манівцями і знайти свою нову дорогу, щоб не засохнути, мов шовкопряд в коконі, і я відчув, що зможу.

Шевченківська аудиторія була набита студентами, викладачами, літературною молодцю і старими письменниками, з яких чимало прийшло хіба лише для того, щоб почути від молодих суддів смертний для себе вирок: заперечення їхньої косності, консерватизму, двоєдушності і пристосуванства.

Дзюба своїми логічними формулами, які визначали мистецтво як самодостатню категорію, а не слугу державних структур, як духовну силу, що завжди стоїть в опозиції до офіційної влади, як субстанцію, яка може мати тільки національну заангажованість, приголомшував людей, котрі свою творчість, якщо її можна було так назвати, вкладали, ламаючи їй кості, в прокрустове ложе схем, видуманих і назавжди визначених партійними форналями від літератури; їхня діяльність вмить на очах у тисячоголового залу втратила будь-який сенс. Молода публіка, яка тоді ще не наважувалася викрикувати «ганьба» і «слава», безнастанно плескала в долоні, плескала ритмічно – ніби цвяхи забивала у віка домовин, в яких враз упокоїлися духовні мерці. Вінграновський читав свого «Пророка» і кидав у обличчя пристосовникам: «Я рік йому: „Брехав я людям, тож покарай тепер мене!“, „І мій язик орденоносний згорів, як лист, як віск розтав!“» Іван Драч вибухнув, мов вулкан, своїм «Ножем у сонці», сколихнув нашу безкрилість віршем про наївного Гаврила, який соромився крил, що виросли у нього на плечах, і безжально обрубував їх, а вони все росли й росли (Господи, чи виростуть вони у нашого Гаврила хоч тепер?), а закінчив свій виступ одою сивоголовому метрові із чорним піднебінням, адресованому Любомирові Дмитеркові, якого в залі не було, – тож підвелися львівські сивоголові метри на чолі з Антоном Шмигельським – косяк придворних письменників покинув актовий зал під злорадний регіт розбурханої літературної молоді.

То був знаменний час. Київські «гастролери» вперше в радянській літературі заявили, що нове письменницьке покоління полишило батожити свій власний народ, відмовилося назавжди від плаксивого й нудного національного мазохізму й вирушило на штурм ворожої фортеці. Література з бонни, сестри милосердя і бурсацького екзекутора стала враз на поріг державного будівництва.

Тож можна було сподіватися жорстокої реакції.

Опікував й представляв гостей Дмитро Павличко. Павличко мав уже таке право: він перший виступив проти існуючого порядку книжкою поезій «Правда кличе», а особливо сонетом про Торквемаду, в якому висвітлив із темряви тюрму, готову постійно зазивати до себе нових тюремщиків; Павличко був тяжко поранений морально – його книжку порізали, а він сам потрапив у неласку… Потім він знайде стежку, якою вийде з поля бою: та стежка не буде надто гонорова, але поет врятується і ще напише «Поєдинок», «Ти зрікся мови рідної», «У бібліотеці Леніна», і будуть ці та інші знамениті його твори читати сміливі декламатори на вечорах, і будуть у пошані схилятися перед автором вдячні читачі, та прийде час волі – і ті поетичні його шедеври відсунуться набік, і ніхто не захоче їх помічати, як не помічають двигунових поршнів, що виконали свою службу, а на капоті машини залишиться видною іржа брехні, і довго нею колотимуть водієві очі, хоч та іржа не заважала машині, в якій водно оновлювався мотор, без упину рухатися вперед.

Та хіба тільки Дмитро був грішний? Проламався, мов на льоду, не витримавши наруги, Іван Дзюба, але ж таки знайшов силу вибратися з каламуті – і все треба йому простити, забути за те, що зробив для нації: він її розбудив і виховав своїми мужніми творами, серед яких насамперед виділяється «Інтернаціоналізм чи русифікація?», а теж ціною свого гріха: таких людей породжує народ раз на століття в найкритичніший для себе час… «Задихав» один раз Леніним і Іван Драч, але ніхто інший, а він на чорнобильському з’їзді письменників 1986 року вибухнув промовою, в якій назвав імперську комуністичну систему злочинною, перший назвав, і та промова детонувала експлозію, яка й зруйнувала систему… І Микола Вінграновський, незважаючи на нинішню збайдужілість і аполітичність, залишається творцем новітньої поезії, якій і в нинішньому літературному процесі не знаю рівної.

Доля Леся Танюка, а особливо Алли Горської, була значно трагічнішою.

У той самий час, коли у Львові гастролювала знаменита літературна трійця, юний режисер Танюк і молода художниця Горська представляли в театрі ім. М. Заньковецької експлікацію вистави Миколи Куліша «Отак загинув Гуска». Як член художньої ради театру я був присутній на цій процедурі. Над київськими гастролерами вже почали розправлятися власть імущі: викликали на килимки, примушували каятися, обіцяли посади й міжнародні поїздки, а Лесь із Аллою ще пробували у Львові повернути до життя виклятого й забутого Миколу Куліша не найкращою його п’єсою. Актори театру зацікавилася молодим режисером, славетний Доміан Козачковський, який працював колись в театрі Леся Курбаса, говорив про Танюка як про талановитого послідовника геніального режисера; модерне художнє оформлення вистави – після набридливих соняшників, тинів і глечиків на кіллях – вражало несподіваними узагальнюючими формами, актори розбирали ролі, готуючись до репетицій.

Партійні чиновники довго не знали, як позбутися зі Львова небажаних театралів, та допоміг їм – свідомо чи несвідомо – професор Семен Шаховський: він якось поквапливо, ніби виконував чиюсь волю, зорганізував зустріч студентів з Лесем Танюком і Аллою Горською в актовій залі Львівського університету, і ми вважали цей захід нерозумною акцією або ж провокацією.

Лесь Танюк говорив тоді на зустрічі про репресованого Курбаса. Цього було досить, щоб виставу «Отак загинув Гуска» зняли з репертуару, Танюка ж і Аллу Горську видворили із Львова, Клуб творчої молоді у Києві був розгромлений; Лесь Танюк з вовчим білетом виїжджає до Москви, де за двадцять років праці зробив десятки вистав, проте національного українського театру, що було заповітною його мрією, створити не мав можливості, і ми тепер його знаємо більше як громадського діяча, а не режисера. Аллу ж Горську по-звірячому вбили партійні найманці. Її знайшли мертвою в підвалі.

Почався наступ реакції на українську культуру. Вмирає побитий в темряві злодіями і від того побиття вражений білокрів’ям геніальний Василь Симоненко. Зачиняється у своїй квартирі і не спілкується з людьми Ліна Костенко. Набуває академічних знань у своїй квартирі-бібліотеці Валерій Шевчук – його ніде не друкують, один лише я правдами і неправдами просуваю окремі його новели в «Жовтні». Виростає безкомпромісний і вельми егоцентричний Володимир Дрозд. Його смілива повість «Маслини» стає літературною подією і зазнає партійного погрому. Знамениту новелу В. Дрозда «Білий кінь Шептало», в якій показано, як чистий кінь, не витримавши своєї винятковості, сам вимазується в болото, щоб стати подібним до інших, а тоді його, присмиреного, заганяють у стійло, теж друкую в «Жовтні» під маскою анімалістичного жанру. Мою хитрість розкушено – «Жовтневі» вчинено черговий погром. Без упину працює визначний стиліст Євген Гуцало, який після розносу його знаменитої повісті «Мертва зона» вдається до сільської тематики й весь час повторюється в ній. Врешті з’являється на літературному видноколі молодший брат Григорія Тютюнника Григір, і з його іменем починається новий етап, а ще відчутніше – нова атмосфера в літературі.