Читать книгу Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник) - Роман Іваничук - Страница 2

Країна Ірредента
Розділ другий
«Ой там у Львові музика грає…»
(Із Михайловых записок)

Оглавление

У Бескиди прийшла весна й молодою листвою й білим варивом черешневого цвіту скрадливо приховала чорні сліди пожарищ не існуючого вже села Головецького біля підніжжя гори Маківки, вкритої шубою ожинових кущів й увінчаної короною сивої бучини. Поміж колишніми обійстями, тепер позначеними на землі квадратами обгорілих підвалин, звиваються глибокі шанці й жовтіють калабані на дні гарматних вирв; де-не-де ще куряться згарища – артилерійський обстріл шаленів тут зовсім недавно і, слава Богу, стих; до основи Маківки притулилася дивом уціліла церковця, а поруч із нею – напіврозвалена трупарня, в якій відпочивають уцілілі після бою вояки 19-го полку австрійської інфантерії, який захищав лівий край корпусу генерала Гофмана; а десь там, на вершині гори, залягли усусуси й готуються до битви з москалями, що зайняли позицію на хребті Кливи й чекають команди до наступу з тухольського урочища через глибокий узвір на Маківку й заступлені нею села Риків, Плав'є та Грабовець.

А поки що на фронті затишшя, тільки вартові маячать уздовж шанців, мов журавлі, й там, при окопі на долині, стоїть поручник молодий, йому щохвилі виринає зітхання із грудей – достоту, як у тій пісні, вперше почутій під час Здвигу в Українському городі у Львові…

Євген пішов у двадцятці на стежу в тил ворога, й до Романа добирається тривога за приятеля: йому видається наказ генерала Гофмана – висилати двадцятками українських вояків у московське запілля – злочинним: звідти мало хто вертається, гинуть або потрапляють у полон; і добирається до поручника Романа сумнів: чи то не вмисне задумало австрійське командування такий захід, щоб позбутися найосвіченішого прошарку українського вояцтва; а десь там, на вершині Маківки, теж залягла жіноча стрілецька чота, і серед них панна Олена…

Спи, дівчино, сни, кохана,

Злоті мрії-сни,

І про мене, голубонько,

Не забудь, спімни, —


бринять у пам'яті слова прощального вальсу на комерсі у Спортовій залі Українського городу, влаштованого на завершення Здвигу.

…Уже вирушили на Стрийське шосе колони «стрільців», озброєних однозарядними «верндлями»; Роман з Євгеном крокують у першій шерензі слідом за головою Українського січового союзу Кирилом Трильовським, який перед веде. Хлопці – у нових, з голочки, сірих стрілецьких одностроях; бойова пісня «Нумо, браття, до зброї!» захоплює дух, накостюмованим стрільцям здається, що йдуть уже до бою, вони й не задумуються над тим, що їхній штрамацький одяг виваляється небавом у глевтушних шанцях; Роман стоїть на варті, ховаючись за бруствером, він уже звідав різницю між парадним маршем і справжньою битвою; Здвиг просувається вулицями Кадетською, Коперника, Словацького, Підвальною, Валовою, а на Академічній, біля пам'ятника Фредрові, ніби метеор упав між Романом і Євгеном: панна Олена запалахкотіла гарячою мовою, вона говорить швидко, бо мусить негайно вертатися до жіночої чоти, якою командує: «Хлопці, я вас запрошую, ні – я вас кличу до Спортової зали на бенкет, нам треба поговорити!» – і побігла назад до своїх дівчат, а Роман довго не може отямитися від щастя: йому здалося, що запрошення Олени прозвучало як згода на вчорашнє освідчення їй у коханні, і виводить його із щасливого збентеження Євген:

«То що, підемо, Романе?»

«Ти ще питаєш?!» – спалахнув Роман.

…В Українському городі молодь, одягнена в козацькі та стрілецькі строї, озброєна незарядженими «верндлями» та «манліхерами», ще бавилася у війну, а в Європі вже тліло зловісне жарево, припорошене попелом секретності, й знедолені народи з дня на день чекали вибуху в тривозі й надії; до війни готувалися поляки й чехи – і ось прокинулися й українці: військовий Здвиг вирушив із Стрийського парку в похід через Львів; товариства «Соколів» і «Січей» вже карбували крок по бруку під проводом новітнього реґіментаря: Кирило Трильовський у кармазиновому гетьманському жупані, в мазепинській шапці з перами, в широких синіх шароварах і з шаблею при боці марширував попереду колон; голова «Сокола» Іван Боберський не встиг випозичити в театрі «Руської Бесіди» хоча б полковницького мундира і, ображений, відвів своїх «соколів» на значну віддаль від Трильовського, щоб не виглядати поруч з ним гетьманським джурою; «січовики» в сірих стрілецьких одностроях крокують за Трильовським, і Роман з Євгеном обмінюються іронічними поглядами, киваючи на кремезну статуру новоспеченого гетьмана, й каже упівголоса Євген:

«Ще не знати, чи буде створено при австро-угорській армії український легіон на подобу Першої бригади Пілсудського, а вже наші вожді посварилися за регалії, нібито в майбутній війні вирішуватимуть перемогу не сила і єдність, а барвисті кунтуші й розцяцьковані піхви шабель…»

Гірку репліку Євгена заглушила пісня «Ой у лузі червона калина», та враз вона стихає, її перемагає інша, ще не чувана, щойно створена, нова пісня – бравурна і водночас елегійна, її злагоджено виконують артисти театру «Руської Бесіди», переодягнуті в стрілецькі мундири:

Накрила нічка та й тихесенько

Земленьку кругом.

Лиш вітер мряку несе злегенька

Над розісланим лугом.

І до любові закликає

Чарівниченько соловій.

А блідий місяць розсилає

Чарівну пряжу мрій…


Хтось учора чи нині склав цей романс про молодого поручника, що стоїть на варті біля окопу і згадує останній перед війною студентський бал, останній вальс із коханою, останнє прохання не забути його, і зітхає поручник, і замість зітхання вибухає з його грудей гаряча кров.

Звідки взялася ця пісня, коли війни ще й не чутно, коли стрільці ще не залягають в окопи, коли ще нема смертей? Що це – тривожне передбачення чи закляття, щоб такого не сталося?

«Січовики» й «соколи» вже перейшли місто й зупиняються перед Спортовим будинком в Українському городі, колони тануть, розпливаються, залишаються тільки ті учасники походу, які придбали квитки на комерс. Євген і Роман квитків не мають, але ж їх запросила панна Олена, й вони вірно чекатимуть на товаришку, чей уже два роки разом вчаться в університеті – хлопці на правничому факультеті, Олена на філософії; два роки товаришують хлопці з Оленою Степанівною – а кохання прийшло тільки вчора, думає Роман, й мугичиться йому пісня: «Щойно вчора її пізнав, нині вже кохання прийшло…»

Не довго чекали: троє дівчат з жіночої чоти, мов зграйка ластівок прилетіли, й представила своїх колежанок Олена:

«Це мої подруги від серця: мужатка Ольга Басараб, тож не дуже заглядайтеся на неї, і ще вільна – панна на виданні Марійка Бачинська. Знайомтеся, дівчата, ці хлопці-молодці теж мої друзі: Євген Коновалець і Роман Дашкевич… Тож ходімо, кавалери, столик замовлений». – І відважно, як справжня наречена, взяла Романа під руку.

«І мене візьміть до свого гурту, я ж сам, як сирота, з квитком у руці», – почувся позаду чийсь голос.

Оглянулися.

«Господи, та це ж Безрідний! – сплеснув у долоні Євген. – Ну, певне, що так, ходи з нами, Максиме… Дівчата, прийміть до компанії нашого приятеля – теж правника».

…Запала тиха травнева ніч над горами; верхи Кливи й Маківки ніби вивищилися, виросли й вихопилися зі смерку до зоряного неба; із зеленого бездоння ізвору потягло свіжою прохолодою, від якої всяк у землю гіркий запах згарищ; десь там, у глибокому проваллі, мирно тече потічок, наповнюючи перламутровим жебонінням загуслу тишу; сивий туман глушить вуха і вселяє в душу поручника Дашкевича благословенний спокій, відокремивши вояка від світу, в якому чатує смерть, ніде й ніщо не нагадує про фронт, що затаївся на протилежних схилах завмерлих у бойовій поготівлі найвищих верхів Бескидів.

А втім, заціпенілу гірську тишу таки пронизує давка тривога, й Роман, відчуваючи її дотик, ховається у мрійливий спогад: дзюрчання струмка в глибині ізвору обертається солодкою мелодією незабутньої пісні: у нічній окремішності, серед сповнених непевністю гірських обширів, поручник тихо, в унісон з гомоном потічка, наспівує: «Ой там у Львові музика грає, танець жваво йде, дівочі очі, мов зорі, сяють, Любка всіх вперед веде… – а флейти захлинаються, гудуть гобої, дзвенять струни цимбалів, крає душу скрипка й сопілка виливає вологий звук… – і усміхається чарівно, і хилить голову на грудь, а дансер шепче, дансер просить: кохана, не забудь…»

Чи то було, чи мариться?.. Незмірно далеко від розритих окопів гомонить стихаючи залюднений Стрийський парк – так далеко, гейби у нереальності; а Спортовий зал двигтить музикою, накостюмований гетьман «січовиків» Кирило Трильовський владним жестом зупиняє музикантів і починає виголошувати тост на честь пробудженої України в обіймах доброї матінки Австрії; він говорить довго і ніяк не може зупинитися – згадує козацьку славу й подвиги запорожців, які ось нині воскресли, і батько наш, найясніший цісар Франц-Йосиф, уже дав дозвіл на створення українського легіону в складі австро-угорської армії, а ми присягнемо йому на вірність, і він поведе нас на переможну битву з москалями…

За столиком біля вікна сидять шестеро друзів. Сувора Ольга Басараб слухає вірнопідданську промову Трильовського зі стиснутими до білоти губами; Роман Дашкевич ловить слова промовця й невизначено похитує головою – мовляв, для початку цього досить, при тому не відводить закоханого погляду від Олени Степанівни; Євген Коновалець сидить незворушно, обличчя в нього непроникне, злегка відстовбурченим лівим вухом вловлює зміст мовленого і важить вартість слів Трильовського; панна Марія Бачинська й панна Олена пошепки про щось перемовляються, а Максим Безрідний не втримується і вголос кидає репліку:

«Козаки стали кобзарями, а опришки – лірниками і замість бойових гімнів заскиглили жебранки. Таке наше майбутнє військо. А реґіментарями стають каліки перехожі з добрим серцем…» Максим недбало кивнув рукою вбік Трильовського.

Олена осудливо глянула на Максима:

«Не треба бути крайнім максималістом у крайньому песимізмі, це шкідливо, колего… Я, розуміється, ніколи не співала жебранок, мені імпонують гімни, проте я переконана, що вся нація не повинна ставати в одну бойову колону. І якщо хтось обирає для себе роль лірника чи кобзаря, то воно не так уже й зле: без піснярів не обходиться жодне військо. А реґіментарів ми самі собі виберемо, пане-товаришу, може, навіть і Трильовського: як-не-як, а дух у нього бойовий».

«Мені подобається ваш оптимізм, – посміхнувся Максим. – Але чи не могли б ми для зручності перейти на «ти»?»

«З охотою! – підняла Олена келих. – Вип'ємо на брудершафт… однак без поцілунків. Будьмо!»

Усі цокнулися, крім Ольги.

«Вибачте, але я не вмію звертатися на «ти», – сказала, і її стиснуті губи порожевіли, а суворе обличчя злагіднішало. – А щодо вождів… Чому б і не з калік перехожих? Звідки ми знаємо, в якому прошарку нашої нації таяться лідери? Чей Шевченко, якби не потрапив до Енгельґардта козачком, то б довіку пастухом залишився. Та й не конче, зрештою, вождем повинен стати конформіст з доброго дому, в гетьманському жупані. Ми ще нині нічого не знаємо, може, й серед нас вже є майбутній лідер, і не важливо, у штанях чи в спідниці».

«То правда, – промовив Євген. – То правда. Ми не знаємо, в кому затаївся новітній Дон Кіхот. Іноді творчі сили несподівано вихоплюються вгору і спадають долі, немов могутні метеори».

«Які зазвичай гаснуть у морі нашої дрімоти», – додала Марія.

«Не завжди, не завжди, – зблиснув холодок в очах Євгена. – Роками здавалося, що Мазепа потонув у підданській дрімоті, а став творцем національної ідеї…»

«Ти згадав, Євгене, Дон Кіхота, – заговорив Роман. – Але ж його пориви були марні».

«Тому, що він тягнув за собою в лицарські походи приземленого плебея Санчо Пансу і зрісся з ним в єдине ціле. А Санчо оберігав свій ситий спокій ціною рабства», – сказала Ольга.

«Наше завдання – змінити плебеїв на воїнів», – промовив Євген.

«Для цього мусить статися вибух сорому за своє плебейство. Як у Франковому «Мойсеї»: «Із номадів лінивих ця мить героїв сотворить», – резюмував Максим. – Та я почув у нашій розмові приховану тенденцію до глорифікації гречкосіїв, ідеалом яких є борщ і каша, а не свобода».

«Але ж ту гречку, той борщ і кашу спочатку мусимо спожити, і аж тоді матимемо силу ширяти думками в піднебесних висотах, – пожвавився стриманий Євген. – Сервантес тому і став безсмертним, що поєднав у єдине ціле лицарські пориви Дон Кіхота і шлункові потреби Санчо Панси. Щоб військо втрималося на лінії фронту, мусять позаду йти тиловики з польовими кухнями».

«Можливо, й так, – тихо проказала Ольга, помітно знизивши свій максималістський запал. – А мені сподобався ваш вислів, пане Максиме, про вибух сорому.

Він мусить нарешті пролунати. Я, звичайно, не відкидаю потреби в гречці й борщі: голодна людина не здатна ні до битви, ні до любові… Але в мент вибуху сорому ми мусили б передовсім подбати, щоб у душах збайдужілих онуків спочатку прокинувся не інстинкт голоду, а волелюбний дух Святослава, Кривоноса, Ґонти… Бо якщо ні, то нинішній наш Здвиг із задуманого Трильовським і Боберським сигналу до битви залишиться в пам'яті нащадків дешевою опереткою, а може, ніхто про неї і не згадає…»

Трильовський нарешті закінчив свій предовгий тост, на сцену вийшли артисти театру «Руської Бесіди», стали позаду музикантів, а тоді вдарила музика і пролунала пісня. Роман запросив панну Олену на вальс, і кружляли вони, закохані, наспівуючи за артистами новий романс, і шептав Роман у вушко дівчині: «Кохана, не забудь…»

І, мабуть, не мав би той вальс кінця, та сталося таке, чого ніхто не сподівався… До Спортової зали примчала намісницька карета. Трильовському й Боберському дали про це знати, й вони вибігли привітати графа Коритовського, який пообіцяв прибути на комерс. З карети вихилився намісник Галичини, щось упівголоса сказав Трильовському, рвонула четвірка коней – намісницький повіз покотився Стрийським гостинцем. Гетьман «січовиків» улетів до зали блідий і розгублений, він зняв мазепинську шапку, зупинив забаву й оголосив страшну новину:

«Пані й панове, прошу розходитися по домах й чекати розпорядження влади. У Сараєво вбито спадкоємця престолу Франца-Фердинанда! Найясніший наш цісар оголошує Сербії війну…»

… «Накрила нічка та й тихесенько земленьку кругом…» – наспівує в думці Роман; спершись на «верндля», він ще відчував дотик гарячої голівки дівчини до своїх грудей і чув її шепіт серед галасу розтривожених людей у Спортовій залі: «Я ніколи не забуду тебе, Романку. Ніколи».

Світало. Побагровів над Зелемінню край неба й освітив силует вартового: там, при окопі на долині, стоїть поручник молодий, йому щохвилі виринає зітхання із грудей…

Спи, дівчино, сни, кохана,

Злоті мрії-сни,

І про мене, голубонько,

Не забудь, спімни…


Чи було це, чи мариться?.. І враз передсвітанкову тишу протинає навіжений крик на Кливі: ура-урра-урра! Роман бачить, як з гори збігають, скочуються, рвуться вперед зі штиками москалі, добігають до потічка і повзуть уверх схилом Маківки; тоді вихоплюються з окопів усусуси і теж з примкнутими багнетами біжать назустріч ворогові; ніхто не боїться, сила страху породжує у вояків відвагу й штовхає їх в обійми смерті; бряжчить метал, схрещуються сталеві ножі, і аж тоді прокочується ізвором лемент проколених наскрізь штиками й багнетами людей; вояки біжать з обох боків назустріч одні одним, вони вбивають і не знають за віщо – божевільна влада війни наказує чинити смерть; ворогуючі воїни змішуються в шаленому клубку ненависті, причини якої теж не знають – відає про це тільки вища сила війни. «Матінко, рятуй! Матінко, рятуй!» – хтось там розпачливо кричить, падає й замовкає; поручник Дашкевич припадає до землі, заряджає «верндля», стріляє навмання, не прицілюючись, він не має права покидати бруствер окопа, мусить вистояти або загинути на посту, та бачить, що москалі під навальним натиском стрільців відступають назад, вже усусуси виповзають на Кливу, сірі стрілецькі однострої обліпили протилежний схил ізвору; тоді піднімається Роман і біжить услід за побратимами… Та —

Ударив гранат, мов грім гримучий.

Землю розгорнув.

Збудив окопи ще й ліс дрімучий

І ставок, що вже заснув… —


обпікає синє полум'я Романове обличчя, він глухне й падає долі; ще мить усвідомлює, що живе і повзе вперед, під животом мокро й тепло, кров багрянить траву, він все це ще відчуває, та раптом гасне світ…

Та при окопі на долині

Лежить поручник молодий,

Йому потічком випливає

Червона кров з грудей…


Усе це відбувається достоту так, як у пісні, складеній тоді, коли війни ще не було; поручник Дашкевич чує ніжну мелодію й діймають його свідомість слова: «Спи, дівчино, сни, кохана…», а далі він пливе у піднебессі, бачить над собою тільки синє небо й чує чиюсь мову: «Живий, ще дихає…»; а катафалк, мов колісниця Фаетона, мчить попід небесами й досягає Господніх чертогів…

І знов затихло все довкола.

Заснув струмок, затих і ліс,

Лиш тихий вітер по долині

Ридання тихі ніс…


Країна Ірредента. Злодії та Апостоли (збірник)

Подняться наверх