Читать книгу Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник) - Роман Іваничук - Страница 9

Хтось із грецьких філософів, не пам'ятаю, висловив думку, що набагато краще втручатися в суперечку ворогів, ніж друзів, бо опісля один із друзів стає тобі ворогом, а один з ворогів – другом. Та оскільки я не знаю справжніх нинішніх взаємин цих двох мужів, говоритиму тільки те, що мені відомо, – без симпатій і оцінок.

Спершу – про Костомарова.

Добре пам'ятаю ту бурхливу весну I860 року. Петербурзьке студентство бродило, мов молоде вино-маджарі, з уст молоді не сходило ім'я Гарібальді. Знаменита тисяча червоносорочечників, в якій, крім італійців, служили добровольцями росіяни, українці, поляки, хорвати, висадилася на Сицилії, Гарібальді проголосив диктатуру від імені короля Італії Віктора Еммануїла. Вперше за останнє десятиліття свобода, за яку пролило кров чимало народів Європи, стала явою, а не лише мрією відомих і невідомих борців; цей факт грізною примарою постав перед закріпаченою Росією, образ італійського героя «із золотим серцем і твердим лобом бика» заволодів умами столичної молоді, ми так і називали його – золотосердим і твердочолим, захоплюючись людяністю і завзятістю Джузеппе.

Про ту атмосферу Акакій Церетелі недавно сказав так: «Саме натоді виступив колишній саратовський семінарист Чернишевський. Очоливши журнал «Современник», він разом із Добролюбовим і Некрасовим кинув революційний заклик Росії. Заворушилася країна, закувати її знову в кайдани стало неможливо».

Слова Церетелі передають суть подій, проте зовсім не відтворюють настрою, збудження, гарячковості, готовності до самопожертви і водночас певної «модності» на революційність серед студенства.

Про Чернишевського сперечалися; Тараса Шевченка, який двома роками раніше повернувся у Петербург із заслання, обожнювали, і він був у ореолі своєї високої слави; про Достоєвського, який після закінчення дисциплінарної військової служби в Семипалатинську оселився у столиці, ходили легенди і побрехеньки зовсім протилежного змісту: як він поводився, коли петрашевцям оголосили смертний вирок, – достойно чи боягузливо… Та всі ці імена називалися поряд з іменем Гарібальді.

Ми, кілька грузинських «тергдалеулів», які навчалися на вірмено-грузинському відділенні факультету східних мов Петербурзького университету, не пропускали жодної зустрічі з поетами, жодного літературного вечора. Кожен мріяв побачити Шевченка – який же він у житті, пей український Амірані, котрий проспівав кавказцям гімн свободи?

Одного разу нам пощастило: наша трійця – Ілля Чавчавадзе, Акакій Церетелі і я, – прочитавши афішу, з великими зусиллями протиснулися в переповнену залу Пасажу, де виступали Шевченко і його друзі – Олексій Писемський, Володимир Бенедиктов і Аполлон Майков. Вигляд Шевченка нас вразив і розчарував: нам, молодим, уявлявся він гігантом, розлюченим пророком, Юпітером, який вергає з небес спопеляючі блискавки на голови хортів, і гончих, і псарів, прорікаючи віще: «Борітеся – побороте!», а побачили звичайного, добродушного, лисого, без кровинки на лиці, з худими руками, переплетеними синіми жилами, змученого чоловіка, і серця наші стиснулися з жалю, що на очах згасає велика людина, яка кинула всім народам революційний клич. І тоді я подумав, що талант – це могутня і надзвичайно рідкісна суспільна сила; разом з тим вона вразлива, ніжна і нетривка, а тому вимагає обережного догляду за собою… Ха! Догляду? Віками талант кайданили повелителі із страху перед наймогутнішою зброєю – правдивим словом, цькували заздрісники, зневажали простаки, плювками прибивали до хреста генієм осяяну душу злобні пілати – щоб потім, після злочинної розправи, подібно до боягуза апостола Петра й гонителя Павла, першими сповістити люд про воскресіння пророка, назвати себе його вірними соратниками і стати поруч нього одесную і ошуйцю. І рідко хто, та ні – ніхто не знаходив у собі мужності повіситись із сорому, як Юда!

Шевченко читав вірші велично. Нам хотілося почути його «Кавказ», та знали ми, що цієї поеми, за яку промучився десять років у неволі, поет неспроможний тут прочитати. Та не менше були вражені його «Подражанієм Ісаії»:

Не можу передати тодішнього свята наших душ. Хотілося жити, боротися, віддати життя на широких шляхах за волю! Шевченко вже не здавався нам хворим, знищеним, змарнованим, а насправді могутнім гігантом, і ми вигукували: слава! слава! Тарас стиснув повіки, щоб стримати сльози. Натовп не розходився. Поета взяв під руку не знайомий нам костолиций чоловік в окулярах, який під час виступу мовчки стояв з ним поруч, і повів крізь тижбу до виходу. Хтось позад мене сказав: «Це Костомаров». Я оглянувся: за мною стояли два знайомі студенти. «Історик»? – спитав я. «Так, він завтра читатиме в університеті свою першу лекцію».

– Ніколадзе розповідав мені й про останні роки життя Шевченка, про похорон… Ти щасливий, Миколо: бачив Тараса ще раз, – зітхнув Гулак.

– Він заїжджав до мене в Саратов, повертаючись із заслання, та не застав, я тоді їздив до Праги… Розхвилював мою стареньку матір, вона любила його, як сина. А вірша «Веселе сонечко ховалось», написаного в казематі, мені присвяченого, водно повторювала, плачучи: «Дивлюсь: твоя, мій брате, мати чорніше чорної землі іде, з хреста неначе знята…» Коли я повернувся, Тарас уже відсиджувався у Нижньому…

– І ти не поїхав його провідати?

– Не зміг…

– Щепкін вибрав час.

– Так, я знаю… Я зайшов до Тараса, як тільки приїхав до Петербурга, – в академію, в його кімнату. Не впізнав мене. Я вимовив: «Ти ж говорив мені, що будемо ще разом жити, – так і сталось». Тоді він кинувся до мене, обняв і проказав чомусь оці слова з одного казематного вірша: «Ніколи, братія, ніколи з Дніпра укупі не п'ємо…»

– З Дніпра укупі не п'ємо… – повторив, мов відгомін, Гулак.

Аудиторія була до краю заповнена студентами, професурою, а також людьми, які не мали ніякого відношення до університету, тим паче – до історичної науки. А може, й мали: фіскальство – спеціальність універсальна, таємні агенти залізають разом із своїми бандулями[15] не лише в аудиторії, а й у душі… Бажаючих послухати першу лекцію запрошеного на кафедру російської історії відомого вченого, автора монографій «Богдан Хмельницький» і «Бунт Стеньки Разіна», вчорашнього засланця, з якого нещодавно височайшим маніфестом знято поліцейський нагляд, було більше, ніж могла вмістити аудиторія, слухачі юрмилися в коридорах, стояли у проходах, у відчинених дверях.

Костомаров хвилювався. Він надто довго, як нам здавалося, протирав хустинкою окуляри, гортав сторінки конспекта, і ми заздалегідь розчаровувалися: професор свою лекцію буде читати, до того ж, певно, не підводячи голови, бо короткозорий, а нам хотілося свята не меншого, ніж учорашнє – в Пасажі. Нам хотілося почути нове, досі ще вголос не мовлене слово науки, яке зруйнувало б усталені зашкарублі погляди на історичний розвиток суспільства, чей же прокотилися Європою революції, переміг Гарібальді, вистраждали заслання Шевченко, Достоєвський і він – Костомаров! В ім'я чого? Та передовсім – в ім'я встановлення правдивої ціни духовних набутків народу!

Професор ніби відчув наші побоювання і побажання, відклав набік папери і розпочав лекцію.

– Сьогодні я прочитаю вступ до історії початку Русі, спробую намітити стовпову дорогу у трактуванні проблеми руської державності. Держави часто були плодом випадкових завоювань, і тому вони майже завжди складаються не з однієї народності, а з багатьох, кожна з яких має свої власні традиції. Та, перебуваючи під зовнішньою формою об'єднуючої влади, протягом століть ті народності витворюють традиції спільні, які належать однаково їм усім. Тому-то, приступаючи до теми утворення Руської держави, я хочу передусім звернути увагу на риси місцевої історії земель, які увійшли до складу Русі, бо тільки в їх надрах витворювалася специфіка державного керування, самобутня, органічна, самостійна, і в жодному випадку не була привнесена іззовні в готових формах.

І тут Костомаров навдивовижу нещадно і сміливо розбив незаперечними аргументами офіційну, затверджену негласними указами теорію нормандського походження Руської держави, доведену ветераном російської історії Михайлом Петровичем Погодіним до крайніх меж, мовляв – дивіться: не варта вона ні абаза![16]

Це й було тією новизною лекції Костомарова, якої ми так чекали. Новий погляд на історію нам, грузинам, вельми імпонував, адже ідеологи завойовників Грузії намагалися, де тільки могли, довести безперспективність розвитку власного духовного життя нашого народу і, добираючись до його найглибших витоків, стверджували чужинське походження грузинського народного епосу, мови, пісні, билиці.

Костомаров закінчив лекцію, мертва тиша запала в аудиторії, і по хвилині мовчання, яке породжує сильне захоплення, підвівся блідолиций, з чорною бородою чоловік, у якому я впізнав молодого критика Добролюбова, і вигукнув:

– Браво, професоре!

Тоді вибухнула овація. Вона довго не вщухала, а коли врешті схлинула, з переднього ряду почулася вимоглива репліка:

– Пане Костомаров, я викликаю вас на публічний диспут з цього питання!

– Приймаю ваш виклик, професоре, – спокійно відказав Костомаров Погодіну.

Ще раз пролунали оплески, кілька студентів і ми троє підійшли до кафедри, узяли Костомарова на руки і, здіймаючи аж до стелі, винесли його в коридор.

Студенти оточили професора і довго не відпускали, посипалися запитання з приводу диспуту з Погодіним, Костомаров не встигав відповідати; потім до нього протиснувся молодий чоловік в окулярах, був це Чернишевський. Він обняв Миколу Івановича і промовив:

– Дорогий друже, ось настала хвилина, якої ніхто з нас і не уявляв, коли ми з вами жили в Саратові. Порівняйте те своє становище, коли саратовський поліцмейстер міряв вас тією ж міркою, що й власників публічних будинків і безпросвітних пияків, з нинішнім: задля такої миті не один погодився б перетерпіти все те, що судилося вам.

– Спасибі, мій добрий колего, – відказав розчулений Костомаров. – Але я не дуже довіряю оваціям. Нині – «осанна!», завтра – «розіпни його!»

– Але ж ви добре знаєте, професоре, – насмілився я втрутитися в розмову, – що суспільну думку досить часто накидають публіці власть імущі демагоги, публіка не завжди винна. А тому той, хто став речником у певному середовищі, не сміє ні на йоту відступати від своїх позицій – тоді рано чи пізно народ переконається в його правоті.

– А якщо надто пізно? – приглянувся до мене Костомаров.

– Поняття «надто пізно» не існує, – відказав я. – Неминуче прийде час повсюдного облагородження суспільства, коли справедливість посяде належне їй місце…

– Це може статися лише тоді, – мовив Костомаров до Гулака, – коли настане свобода… Роком пізніше я поїхав до Італії. Застав там велике свято: у містах майоріли прапори, ошатно вдягнений народ вийшов на вулиці – Італія відзначала свій день визволення. Під час подорожі трапилась мені пригода через неуважність, ти добре знаєш цю мою ваду. У Генуї забув у човні гаманець з грішми. Я був близький до розпачу, уявляєш: залишитися у чужому краю без грошей! Та ось до мого готелю допитався човняр, знайшов мене і віддав гаманець. Я дуже здивувався, чому він це зробив. «Я служив у війську Гарібальді!» – гордо відказав човняр. Усе просто, дивуватися нема чого: воля облагороджує людей, неволя робить з них покручів…

– Не згоден з тобою, – Гулак пильно глянув на Костомарова. – Людей, які знають, чого прийшли на світ, неволя загартовує, випробовує, мов вогонь крицю… У грузинському літописі «Картліс цховреба» є оповідання про кохтиставських змовників проти монголів у XIII столітті. Зібралося їх вісім князів на чолі з Цотне Дадіані. Цотне залишив друзів у Кохтиставі й поїхав збирати військо, та хтось у ту ніч навів на змовників ординців. Їх схопили й катували найдикішим способом: намазали всіх медом і в спекотний день віддали на поталу осам. Цотне, на якого впала тінь зради, приїхав добровільно у ординський табір, вимазався медом, зав'язав сам себе і розділив страшну долю своїх товаришів. А міг жити, виховати сина-спадкоємця, міг зібрати нових змовників або щось інше корисне зробити для людей; та ні – вибрав смерть, щоб довести ворогам здатність свого народу на жертву за волю, ствердити його духовну висоту.

– Не кожен може так вчинити, Миколо… В образі князя Цотне ти бачиш себе?

– Зовсім ні. Мені, людині звичайній, посередній, для того, щоб зберегти по собі добру пам'ять, не залишалося нічого іншого, як дотримуватися вірності присязі. Це єдине добро, яке зміг зробити… Але Шевченко… Тарас знав, що він великий, що нащадки багато дечого зможуть йому й простити, та ось… Коли він переправлявся через Дніпро, поромщик показав йому на жандармів, що стояли на протилежному березі, й порадив викинути у воду свої папери. Міг це зробити – народ простив би. І залишився б він на волі для добрих діл – ще б малював і писав… Та, мабуть, знав він – і тому вибрав неволю, – що без його книжечки «Три літа» ми не мали б такого Шевченка. Мали б іншого поета, звичайного, які були і будуть, – він же став героєм, який своїм подвигом врятував самоповагу й гідність народу для усіх прийдешніх поколінь.

Мені пощастило: моя репліка про «облагороджене суспільство» чи то сподобалася Костомарову, чи заінтригувала: він запросив нас з Акакієм та Іллею на літературний вівторок у «Балалаївку» – так називали готель Балабіна, де тимчасово замешкав професор.

Ми тоді не грішили надмірною скромністю, не тремтіли перед авторитетами, не кланялися сильним світу цього, скупилися на похвали, наш максималізм був крайнім, ми шукали в людях тільки ознак геніальності; зрештою, ми були грузинами, які завжди знають собі ціну і ніколи її не применшать, тож зневажали ми посередність і здивувати нас чим-небудь було важко.

Проте ми з Церетелі (Чавчавадзе захворів) аж пригнулися, побачивши в блискуче вмебльованому номері живу скульптурну групу.

За круглим столиком сидів, відкинувшись на спинку крісла, Тарас Шевченко, навпроти нього – напружений, мов до стрибка, Костомаров; збоку стояв Чернишевський із закладеними в кишені сурдута руками, гривка чорного волосся впала на чоло; біля серванта осібно стояв молодий хлопець з розчервонілим обличчям. Нам ніхто не відчинив дверей на стукіт, ніхто й не помітив, коли ми зайшли. Суперечка мужів була в найвищому розпалі, ми не могли спочатку вловити її змісту, та проте самовпевнені нігілісти схилили голови, мов школярі, перед обличчям розгніваних пророків.

Прислухавшись до розмови, я зрозумів і здивувався – адже кілька днів тому вони називали один одного друзями, – що Чернишевський звинувачує Костомарова у гріху відступництва і Шевченко стоїть на боці Миколи Гавриловича. Раптом суперечка стихла – так буває, коли вичерпуються аргументи або ж супротивники бояться у своїх звинуваченнях зайти надто далеко.

Тоді юнак, який стояв біля серванта, – потім ми зрозуміли, що це він спричинив дискусію, – різко повернув голову до Костомарова і заговорив, користаючись із затишшя:

– Шановний професоре, ви не відповіли відверто на жодне моє запитання, а я прийшов від імені студентів, які обожнюють вас. Нам треба знати, як ви ставитесь до введених ректором Плетньовим нових університетських правил. Ви відмагаєтесь – не ваша це, мовляв, компетенція, ви не в силі нічого змінити. Хай і так. Але нас цікавить ваша позиція, моральний бік справи: якщо ми будемо страйкувати – ви підтримаєте нас?

– Я не готовий зараз на це відповісти, – ухилився Костомаров.

– Як – ви не готові зараз збагнути такої простої речі: коли міністерство затвердить плату за навчання в сумі п'ятдесяти карбованців на рік, то двері almae matris будуть відчинені тільки для дворян? То на чиєму ви нині боці – колишній ліберал, мало того – революціонер?

– Прошу не наклеювати мені ярликів, які не відповідають моєму світоглядові! – спалахнув Костомаров.

– Вибачте, але досі ми знали… Ну, гаразд. Як ви тоді розцінюєте заборону сходок, концертів, спектаклів – не з погляду політики, а культурного діяча? Дайте відповідь нарешті, найавторитетніший професоре, якого студенти носять на руках! Від вас залежить успіх студентського виступу: якщо Костомаров буде на нашому боці… Ви не подумали про те, що ті ж студенти опустять вас з висоти на долівку, коли переконаються у двоєдушності свого кумира?

– Підтримувати страйку не буду, – звісив голову Костомаров, – від цього постраждає наука… І прошу… прошу не судити про мої погляди у зв'язку з епізодом сорок сьомого року.

Ми помітили, як сіпнулися похилені плечі Шевченка, нервово смикнувши вус, він підвів спідлоба великі сиві очі, проказав:

– Не блюзнірствуй, Миколо. Цей епізод коштував нам цілого життя…

– Я гадаю, Тарасе, – відповів Костомаров, не дивлячись нікому у вічі, – що кожен з нас мав досі час осмислити содіяне раніше. Для мене важливе тепер тільки одне – наука.

– Гаразд, – наступав студент. – Та коли так, то як ви, жрець науки, могли, не кривлячи душею, причащатися у церкві? Невже ви це робили з вірою? Ви двоїтесь у всьому: адже на ваших лекціях ми ні разу не почули містичних інтонацій. Навпаки…

– Я нікому не дозволяю втручатися у моє духовне життя, юначе, – підвівся з крісла Костомаров. – На лекціях читаю російську історію, а не богословіє. І якщо я обурювався інквізицією, то це ще не означає, що в мене зародилися сумніви щодо віри в Христа.

– Божок упав із п'єдесталу, – скрушно промовив студент.

Костомаров мовчав, та ми бачили, що він збирається з думками. Врешті мовив:

– Я бачу, як накочується лихо на нас усіх – на країну, народ. Ви, нігілісти, стаєте тією руйнівною силою, яка не знає, що будувати на розчищеному місці. Нині ви ліберальні базіки, завтра – герострати, а потім – біржові гравці! Вибачте, можливо, я не маю рації… Час розсудить нас, хлопче. Я ж до кінця днів моїх говоритиму тільки мовою науки, а до всього іншого, у чому не вмію розібратися, буду застосовувати один принцип – мовчання.

Чернишевський вийняв руки з кишень, стиснув до хрускоту пальці, й сказав спокійно, владно:

– Хвороба мовчання, Миколо Івановичу, породжує більшу, набагато небезпечнішу болість – байдужість до громадських справ. Це зло, мій старший друже, вельми підступне: воно паралізує вільний розвиток мислі. Звикнувши до комфорту мовчання, ми стаємо апатичними, а це призводить нас до загальної сонливості, летаргії… Дозвольте відкланятися.

Чернишевський вийшов, за ним подався студент. Ми удвох з Акакієм, розгублені й зніяковілі, стояли біля входу, не знаючи, як повестися. Костомаров винувато розвів руками – як бачите, дорогі, літературний вечір не вдався.

Підвівся і Шевченко.

– Хто ви, панове-молодці? – звернувся до нас. – Та бачу, бачу – кавказці. Студенти, певне? То ходімо, проведете мене до академії, а по дорозі побалакаємо.

Тарас Григорович розпитував нас про Грузію, ми охоче розповідали про бурхливу, криваву історію нашого краю, про входження Грузії до Росії, словом, як писав Лермонтов, розмовляли «о славе прошлой и о том, как, удручен своим венцом, такой-то царь в такой-то год вручал России свой народ…» Шевченко дивувався: як багато спільного між українським і грузинським народами – у їх історичних долях. Він запросив нас до себе в кімнату і до третьої години ночі розповідав про Україну. Ця зустріч запам'яталася мені на все життя.

А Церетелі зовсім недавно, згадуючи той вечір, сказав: «Я тоді із слів Шевченка зрозумів, як треба любити батьківщину, свій народ».

Гулак схилив голову на руки:

– Цю думку Чернишевського – про комфорт мовчання – я чув давно, від Ніколадзе. І щораз далі краще починаю її розуміти. Заповіти мовчання злочинні хоча б тому, що в мовчанні стаєш німим, забутим і нікому не потрібним… Як склалося життя в Аліни? – спитав згодом. – Потім про це, Миколо… Що ще тоді говорив Ніколадзе?

Цілий рік вирувало студентство. Ми не ходили на лекції, збиралися біля університету й спокійно вистоювали більше, ніж по півдня, чекаючи, що все-таки вийде до нас якщо не ректор Плетньов, то хоч куратор університету Філіпсон і спитає, чого ж ми домагаємося. Університет було закрито. Нас явно ігнорували. Тож одного дня кілька десятків урвителів (між ними нас трьох не було, ми протестували проти фізичних розправ) вдерлися у квартиру Філіпсона й виволокли його на Невський проспект. На нього наділи блазенський ковпак, штовхали, обпльовували, словом – привселюдно глумилися. Та не це головне! Назрівала перша в країні революційна ситуація – можновладці страхувалися!

Звісно, тоді запрацювала поліція: близько трьохсот студентів посаджено в Петропавловську фортецю. Просидів там майже чотири місяці і я на голодному пайку, і снилися мені наші тифліські духани – з міцним вином, пахучою чихиртмою і свіжими кукурудзяними коржиками…

А про те, що відбувалося на волі, я дізнався потім із розповідей друзів… За якийсь час після закриття університету студенти отримали дозвіл слухати курс приватних лекцій, за невелику плату, в залі міської думи. Більшість професорів, між ними й Костомаров, погодилася читати. Так тривало до березня 1862 року. А тоді сталася подія, яка викликала нову хвилю студентських заворушень.

Спокійний і зовсім лояльний професор Платон Павлов одного вечора прочитав лекцію «Тисячоліття Росії». Нічого крамольного не виголошував, виступ його був пройнятий любов'ю до батьківщини, ця категорія начебто не повинна вважатися кари гідною. Та ба! Коли поняття «батьківщина» не ототожнюється з особою царя, то виникає підозра, а про яку він мовить – може, про батьківщину Радищева? Лекція збурювалась оплесками, бо ж таки згадав професор, хоч і скоромовкою, і Радищева, і Новикова, і Лєрмонтова, а ще, на свою біду, щоб підкреслити значущість мовленого, Павлов двічі повторив євангельське: «Хто має вуха, хай слухає!» Цю фразу в Третьому відділі розцінили як революційний заклик, і на другий день Платона Васильовича не стало в Петербурзі. Його заарештували і вислали в Кострому.

Студенти знову застрайкували на знак солідарності з Павловим. Організувати цей страйк було важче, бо ж професорів запросили, попередньо оплативши, самі слухачі; організація приватного університету сама собою була виявом протесту проти закриття офіційного. Викладачі важко піддавались намовленням студентів і все ж таки погодились: лекції у залі міської думи припинились. Тільки Костомаров приходив і читав свій курс двом-трьом штрейкбрехерам.

Кажуть, що Чернишевський аж двічі приходив на квартиру Костомарова, просив його не ганьбити свого імені – марно. На цьому дружба між «саратовцями» розірвалася назавжди.

А ті самі студенти, які колись носили улюбленого професора на руках, зібралися в аудиторії і з глумом, жорстоко його освистали…

– Я ж казав Ніколадзе, що не довіряю оваціям, – виправдовуючись, мовив Костомаров. – Нині – осанна… Ет!..

– Ти ж не послухав його поради: хто став речником у певному середовищі, той не сміє ні на йоту відступати від своїх позицій. Французький мислитель Іполит Тен на знак протесту залишив кафедру, коли Франція переживала роки насильства над правом.

Костомаров нервово змахнув рукою.

– А хто, хто зайняв його місце, ти не подумав? Протести заради протестів, непотрібні оплески й овації там, де треба розумно мовчати, провокаційні ажіотажі – і неминучий результат: заборона спектаклів, закриття університетів, конфіскація книг, арешти… А потім – духовна і розумова пітьма!

– Наші погляди на норми поведінки завжди були різні, Миколо. І ми ще не знаємо, хто з нас має рацію. А може, обидва маємо, може, наші крайнощі є зародком майбутнього розумного синтезу?.. Нині вбивають царів. Чи добре це? Напевне, ні. Царський трон від того не опустів. Та знаю одне: іти проти хвилі народного прозріння – безглуздо… Утопісти, народники, соціалісти – все це нове, і, як би нам не хотілося, не обминути його.

– Ти просив розповісти про Аліну, – перемінив Костомаров тему розмови, і на його обличчя напливла тепла хвиля.

– Тепер я скажу: потім про це, Миколо. Саме пора, щоб, бува, не стало пізно, вернутися нам у молодість. Адже для цього ми сіли за стіл.