Читать книгу Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років - Роман Іваничук - Страница 3

Останні промені осіннього сонця освітлювали почорнілі дахи будівель. Блідли, сковзались і гасли. Осідала на вулицях курява, на площах міста стихав гамір, з гуркотом закривали крамарі вітрини крамниць.

Я поспішав із гімназії до гуртожитку. На повороті перед ратушею наткнувся на людину.

– Прошу пробачення.

Середній на зріст чоловічок, змарнілий, обличчя – у зморшках. Сірі, блискучі, немов скляні, очі глянули поверх насунутих на самий кінчик носа окулярів і розгублено всміхнулись.

– Добрий вечір, пане.

– Доброго здоров’я… – я відступив убік, щоб обминути його, але чоловічок знову загородив мені дорогу. Правою рукою запихав шматок хліба в рот, лівою зробив жест, немов хотів щось запитати.

Я придивився пильніше до цієї дивної фігури.

Старе зимове пальто, підперезане шнурком, обвислі криси капелюха, черевики, перев’язані телефонним кабелем попід підошву. Під пахвою – туго набитий книгами портфель, звідти виглядав старий словник латинської мови.

– Я дуже радий, пане, що вас бачу, – говорив чоловічок швидко, наче боявся, що я його переб’ю, – ви давно мені подобаєтесь, тільки ніяк не можна було вас зачепити на розмову.

– Чим можу служити?

– Я володію шістьма мовами: латинською, грецькою, – рахував чоловік на пальцях. – І… і… французькою, німецькою, англійською і… і… італійською. Крім того, знаю чеську, сербську, словацьку. Я дуже радо взяв би учня за низьку ціну. За рік-півтора оволодіє чужою мовою. Може, ви мені знайдете кого-небудь?

Я подивився на незнайомого, як на божевільного.

– Ви дозволили собі пожартувати, добродію. Всього найкращого, мені ніколи.

Він поглянув на мене очима, повними докору й образи. Здається, у них тремтіли сльози.

– Прошу прийняти до відома, – підняв окуляри на чоло, – що я доктор філософії. Моя адреса: Петра Скарги, 16. Доктор Бровко. До побачення! – обернувся і пішов. Я стояв спантеличений і дивився вслід нещасній постаті. Раптом з бічної вулички з шумом висипала юрба дітей.

– Доктор Бровко, доктор Бровко! Дзяв, дзяв, дзяв! Бровку, ходзь ту! Гав, гав, гав! – Вони сіпали його за поли старого пальта, тягли, кидали грудками.

Доктор Бровко кинувся тікати, але даремно. Вуличники оточили його з усіх боків. Тоді він глянув навколо безпорадно й заскиглив:

– І чого ви хочете від мене знову?

Збоку стояв поліцай і заходився від сміху.

Я підбіг до нього.

– Наведіть порядок!

– Пан хце биць патроном тего ідіота? Нє жичи я тего пану!

Тоді я сам з криком кинувся до дітей, розігнав їх, узяв під руку доктора і повів бічною вуличкою. За рогом він вдячно глянув на мене, витер з обличчя сльозу й міцно потис мою руку.

– Зайдіть до мене колись, добродію.

– Дякую, зайду.

У самому кінці вулиці Петра Скарги стояв одинокий, як сирота, будиночок. Старенький парканець і чотири кущики бузку відділяли його від довгого блоку високих будинків. Полупані стіни, протрухлі східці і старомодний шнурковий дзвінок на дверях.

За цей шнурок я смикав через два дні після пригоди з доктором Бровком.

За дверима хтось бубонів вірші Овідія. Я щиро засміявся з такої передвечірньої молитви, хотів було вже завернути, але цікавість таки перемогла. Смикнув ще раз за шнурок. Почувся кашель, відчинилися двері.

– А-а, моє поважання! Я вірив, що ви прийдете! Прошу, прошу!

Важкий запах плісняви, поту і прокислої їжі вдарив у лице. На столі купа книжок і немита каструля, на вішалці зимове пальто – все, мабуть, добро доктора Бровка.

– Ви самі будете брати в мене лекції?

– Так, з англійської мови.

– Маєте поняття про цю мову?

– Досить незначне.

– Сідайте, почнемо.

Мене вразили педагогічні здібності цього вченого дивака-доктора.

Я швидко опанував ази англійської мови.

Доктор Бровко вперто над чимсь працював. Я завжди заставав його за книгами. На мої запитання він не давав точної відповіді. Говорив про відтінки діалектів епохи вульгарної латини, про новий проект міжнародної фонетичної транскрипції, про мову есперанто, – видно було, що він пише якусь наукову працю.

Якось я досить необережно запитав, чи він вірить, що його дослідження опублікують. Доктор поглянув на мене, подумав хвилину й важко зітхнув:

– Ні…

– Розкажіть щось про себе, докторе.

Тоді він втупив у мене очі, і в них я помітив якийсь несамовитий вогник. Та зараз же він опустив безсило голову, прошепотів:

– До побачення, друже…

Минуло кілька місяців. Одного дня довелося мені довго чекати на доктора. Вже стемніло, коли з вулиці почувся крик, регіт дітей, гавкання собак. Я зрозумів, що сталося. Збіг з веранди, порозганяв дітей і завів доктора до кімнати.

Знесилений, він упав у крісло й заплакав, як дитина.

Заспокоївшись, сказав:

– Мій друже, я не можу сьогодні вести лекцію. Коли хочете… розкажу про своє життя.

Я радо погодився.

– Я нічого не зробив для безсмертя, мій друже. Це смішно звучить, правда? Але сама історія мого життя стала б безсмертною, якби на світі жили тільки щасливі люди. Та ба… багато таких, як я – ентузіастів, готових працювати в поті чола для людей і не здатних заробити шматка хліба для себе.

Я народився в убогій селянській сім’ї на Покутті. Мене віддали вчитися до шевця. Але я тягнувся до книжки. Крадькома, щоб не знав батько, прибігав до школи. Добра вчителька побачила мої здібності й порадила батькові послати мене до школи в місто. Він, пам’ятаю, подивився на неї здивовано й голосно засміявся:

– Я вас, пані, шаную, але коли ви будете такі дурниці говорити… – Лице його налилося злістю. – З кого? З жеброти, з вошей?…

Я розплакався і притулився до подолка моєї добродійки, немов хотів її оборонити від грізного батька.

– Я хочу до школи!

Батько замахнувся на мене, але худенька рука вчительки закрила моє обличчя.

– Не гарячіться. Я пошлю вашого сина в школу на свій кошт.

Так я опинився в гімназії. Потім з великими труднощами дістався на філософський факультет університету у Львові. І тут зустрівся я зі своєю долею, тут розпочалася трагедія мого життя.

Університет відкрив передо мною новий світ. Колись у гімназії я знав тільки книжку й більше нічого не хотів знати. Ні насмішки, ні добрі поради, ні гіркі образи не будили в мені бажання боротись, протестувати. Як віл у ярмі, я ніколи не задумувався над причинами власного горя.

А тут, немов полуду хтось зняв з очей. Я побачив, що книги, а з ними разом і студент, абстрагований від усього довколишнього, це ще не життя.

Воно зовсім інше. Яке, я ще не знав, але пізнавати мусив, бо воно стелило передо мною нову дорогу.

Лекції, диспути, гуртки – як усього цього було мало! Ми говорили про все. Наші молоді серця прагли до чогось високого й недосяжного. Ми готові були присвятити себе боротьбі, але за що?

Важко тепер сказати – за що. Я бився об стіни дійсності і не знаходив виходу. Міжнаціональна гризня, дешеві суперечки буржуазних партій, патетичні промови… Але правди, тієї китиці людської мудрості, я не бачив ніде.

І часом сумніви проникали в душу, як вода крізь пальці: а може, життя – суєта, мала хвилина страждання, недовгий шлях, по якому кожен проносить ярмо обов’язку, ярмо доброго тону, яке часом більше, ніж поліцейська палиця чи цензура – сковує дію, слово, думку.

Це було жахливо. Я задихався в отруєній атмосфері і ненавидів усе.

І от я зустрів людину. Це була проста дівчина, робітниця, полька Ґелька.

На одному з літературних вечорів я виступив з доповіддю про значення художньої літератури для розвитку індивіда і суспільства. Мені аплодували за мій нігілізм, який був тоді в моді. «Для нас нема авторитетів, у нас нема релігії, богів, – закінчував я свій виступ. – Ми віримо в правду. Але чи й правда не божок для нас? Хто бачив те, що повинно критись за цим словом? Хто може конкретизувати цю абстракцію? Хто знайде ключ, щоб відчитати цей відомий всім ієрогліф? Хто знайде отвір, щоб заповнити це пусте слово життям?»

Я не знав, від чийого імені говорю, не знав, до кого звертався. І ніхто не старався відповісти на мої запитання.

У коридорі до мене підійшла молода дівчина. Вона відрізнялась від інших простим одягом, зовнішністю і манерами. З обличчя – навіть невродлива, тільки темні, серйозні очі вразили мене.

– Дозвольте вас запитати, – вона збентеженим рухом провела по короткому кучерявому волоссю. Постать її здалась ще меншою, але очі дивились прямо: – Я не студентка, я небагато розумію, може, але цікавлюсь… Дозвольте вас запитати, що ви розумієте під словом «життя», яким ви хочете заповнити оту пустоту, про яку ви говорили?

Я не міг нічого відповісти. Та й справді, чи задумувався я до цієї хвилини глибоко над цим словом? А передо мною стояла вона, така проста й безпосередня, малоосвічена трудівниця з потрісканими пучками від праці і дивилась на мене, чекаючи відповіді. Але я мовчав. Перший раз у житті не міг відповісти на запитання. Думки кинулись до мого багажу знань, пролетіли мимо всіх філософських трактатів, які я знав, і повернулись до її очей.

– Я часто слухала вас… пробачте… ви самі не знаєте, чого хочете.

– А ви?

– Ми знаємо.

– Хто «ми»?

– Приходьте сьогодні на Цитадельну, 8, квартира 3.

…На Цитадельній я познайомився з особливими людьми. Тут були українці, євреї, поляки. Змучені роботою обличчя, невідмиті від машинного масла руки, липкий одяг сажотруса… Тут я не чув високопарних слів, не чув промов. Тут падали важкі слова, незграбні й тверді, як каміння з-під молота каменяра:

– Експлуатація… страйк… партія пролетарів… революція.

Це були не ті люди, що розпинались на словах, а ті, що вирішили боротись за правду. Я задумався над кожним словом, і кудись почали щезати мої сумніви. Ні, життя не суєта. Життя – це естафета. Кожен бере її у свого попередника, пробігає свій короткий шлях. І горе тому, хто пробіг до кінця і не має, що передати майбутньому поколінню.

Мені довіряли, але ніхто не втягав мене в організацію. З Гелькою ми проводили вечори, в розмовах і суперечках. Ми доповнювали одне одного: я – знаннями, вона – життєвою практикою. Нас в’язало щось глибше, ніж наука, поезія чи філософія, щось більше, ніж кохання. Ми тужили, не бачившись добу, зустрічались з неприхованою радістю…

Я багато завдячую їй, що не полінувалась вона підняти половину терну з мого шляху…

Доктор плакав… Не втираючи сліз, продовжував:

– Згодом я вмістив статтю в одній газеті: «Як треба боротися або чому ми бідні?» Вона наробила багато шуму, з’явилося багато відгуків, хвилею пронеслися дискусії по клубах, кав’ярнях, студентських гуртках. Зі мною знайомились, мене запрошували на засідання представників різних партій, вслід мені кидали каміння в темних вуличках, мені приходили анонімні листи з погрозами. Я був героєм дня у каламутному ореолі слави. Гелька жила тоді в якомусь особливому піднесенні. Її очі були повні неспокійного щастя, в її розмові не раз губилась логіка – видно було, вона зважується на щось важливе. На Цитадельній до мене почали ставитися з повагою, просити моєї поради, рахуватися з моєю думкою.

Нарешті Гелька сказала: організується загальний страйк.

У цей день мене викликав ректор на аудієнцію. Він запропонував написати до цієї самої газети статтю, в якій я мав би розкритикувати самого себе, відмовитись від своїх думок, визнати свої твердження про необхідність профспілкової організації робітників помилкою молодого розуму.

– Це неможливо, пане професоре.

– Тоді вам доведеться залишити стіни університету.

– Це наробить більшого фурору, ніж моя стаття, професоре. Вам невигідно.

Далі ректор повівся зі мною на диво спокійно. Навіть попросив пробачення, але його колюча усмішка змусила мене замислитися. Якесь передчуття не давало мені спокою цілими днями. Я хотів поділитися з Гелькою своїм неспокоєм, але боявся, що вона назве мене боягузом. Хотілось поговорити хоч з ким-небудь.

Через кілька днів на Академічній я зустрів знайомих з університету. Була четверта година після обіду – час, коли я повертався додому. Вони немов ждали мене. Стояли на розі, курили, а побачивши мене, підійшли й засипали запитаннями: що нового, які відгуки про статтю, чи я не маю наміру писати нову в порядку дискусії.

Тут були мої явні недруги. Лозінський, студент прав, що кілька днів тому назвав мене прилюдно провісником хамських ідей, тепер розпливався в дружній усмішці, сипав похвали мені і врешті запропонував пиво. Ми зайшли в бар. Замість пива на столі з’явилось шампанське, і в мене, незвичного до хмільного, відразу закрутилося в голові.

А Лозінський від політичних тем переходив до жартів, розповідав двозначні анекдоти, всі реготали, а я не знав, яким способом вирватися з цієї компанії.

– Панове! – підняв Лозінський келих. – Дозвольте мені подякувати панові Бровкові, що не погордував і зайшов з нами розпити чарочку.

Всі стихли.

– Ми всі його знаємо. Це людина, якщо не прекрасна зовнішністю, то золота внутрішнім багатством душі. Це здібна і, я сказав би, трохи що не геніальна людина нашого часу.

Я піднявся, щоб зупинити його, але Лозінський продовжував:

– Батьківщина його – село Дубовина – прекрасна, майже казкова місцевість. Це – країна романтики, пісень, добрячих мужланів і ведмедів!

– Замовкни! – крикнув я не своїм голосом, але у відповідь піднявся регіт і свист. Навкруги зібралося багато незнайомих людей. Я зрозумів, у чому справа: прилюдна компрометація, трюк ректора. І вирішив вирватись, але…

– Пустіть його! – хтось протяжно вигукнув. – Він поспішає до Гельки!

– Гельки? Швейниці? Це новина для нас. Пан Бровко тягається з повіями!

Один нахаба заточився від удару в лице, другому дісталося пляшкою пива.

Далі я отямився, як мене в’язали й несли на вулицю.

– Що сталося? – питали в натовпі.

– Он зварйовал, – відповіли.

– О Матко Боска!

Ви, напевно, не допускаєте, любий друже, що я потрапив до будинку божевільних, де пробув місяць. Все було зроблено чисто. Психіатри визнали мене хворим. А далі… Ні, не буду розказувати, це надто важко. Я не переніс всього. Щось надломилося в моїй душі… у моїй свідомості, туди влились отрутою слабість і переляк.

Вже нікому не страшний, я знову повернувся в університет. Погодився написати реабілітаційну статтю. Через недовгий час вийшла друга замітка – «Блукання молодого ентузіаста». Після появи цієї статті я довго лежав – без думки, без бажань, без життя – на своєму тапчані й нічого не хотів, крім смерті.

І враз без стуку відчинилися двері. Я думав – марево, але ні, це була Гелька. Маленька, з худими плічками, темними очима. Вона поволі підходила до мене, не зводячи з мене погляду. В її очах я читав собі вирок, у її зіницях останній раз побачив правду, ту правду, якої шукав усе життя.

Підвівшись, ждав слова, ждав удару в обличчя, ждав усього, тільки не тієї погордливої мовчанки.

Шукав сліз у її очах, але даремно. Нічого, крім презирства, не побачив.

Вона пішла. Назавжди. А я залишився сам. Одинокий на все життя, зі своїм хворим, розбитим серцем.

Ну, ось і все, мій друже. Я міг би розказати ще, як захищав магістерську, потім докторську дисертацію, як врешті не дали мені роботи. Та це не цікаво.

Тепер я підходжу до кінця своєї естафети, а іншим передати нічого. Хто винен у цьому? І з ким же розрадити своє серце, повне любові й ненависті, повне образи і нестерпного жалю? Я стою перед стіною дійсності, як сліпий старець, одинокий, як жебрак, простягаю руку і кричу голосом душі своєї: «Кому розкажу про свою розпуку?»

А в приступах душевної слабості шепочу: «Вернись до мене, любов моя». Але вона не вернеться, як моя юність, як чудовий сон весняної ночі…

Я пильно глянув на доктора. Обличчя його було дуже бліде. Раптом він схлипнув і схопився рукою за груди.

– Ой! – зойкнув і закинув голову на спинку крісла.

Це було для мене зовсім несподіване. Я кинувся, тряс доктора, розтирав рукою груди, кликав. Але він був мертвий… Очі відкриті і, на диво, спокійні. Немов знайшов те, чого шукав ціле життя, і передав тепер у надійні руки.