Читать книгу Край битого шляху - Роман Іваничук - Страница 10

Кривда отямився від раптового й несподіваного щастя тільки на другий день. Приплив гарячих почуттів і щастя паралізували його волю, все перевернулось догори дном, розметалося, збурилося у рожевому хаосі.

Прокинувшись другого дня, Антін оглядівся по своїй кімнаті. На мить радість щезла, залишивши слід гіркоти.

«Злидні…»

Учора, не розмовляючи й не дивлячись одне на одного, повні спільного щастя, невідомого, бурхливого, вони спішили потішити стривоженого Мохнацького.

Професор зустрів їх дивно. Голос його тремтів, вигляд був пригнічений. Він фактично не втручається в їхню справу. Дає їм повну волю, його життя вже на схилі, він – порохня і тому не хоче ставати комусь на дорозі. Радить не поспішати зі шлюбом. А коли нетерплячка, то – будь ласка. Кімнати порожні, хоч псів ганяй. І, нарешті, бажає їм щастя, хоч не передбачає його в майбутньому.

Як зловісне віщування, як привид горя, пролунали слова професора молодій щасливій парі. Вони переглянулись і прочитали в очах одне одного те саме: тривогу перед життям.

Антін хмарно глянув на Мохнацького.

– Добре бути вашим учнем, професоре. А більше… важко. З різного тіста ми зліплені.

Професор стиснув в руках окуляри, які весь час то надівав, то знімав з носа, і рогова оправа хруснула.

– До дябла… пробачте… зламались. Не говоріть дурниць, Кривда. Вам важко зрозуміти мене, батька. Я дуже поважаю вас… Я захоплений вашою працею і готовий вам допомагати, наражаючись разом з вами на неприємності… Але… Юлечко, вийди, будь добра, ми поговоримо самі.

– Ні, татку. Говори, я буду слухати.

– Ти завжди була вперта… Отже… Що я хотів сказати?… Я бачу ваше майбутнє, Антосю… Ви йдете дуже хисткою дорогою. Я не знаю, чи ви доб’єтесь свого. Повіримо, що так. Тільки пам’ятайте: вас завжди матимуть на оці, ви ніколи не будете вільні від ласкавої опіки поліції… А Юля… Вона одна в мене…

У вікно стукотіли снігові крупинки. Чому так рано почалась зима? Сутеніло. Ніхто не світив. Юля мовчала.

Антін сказав:

– Я все зрозумів. Ні з вами, ні з вашою дочкою ніколи мені не йти плече в плече. Я сам не знаю, як і з ким повинен іти в цьому житті…

Юля енергійно скинула каракулеву шапочку, повернулась до Антона й поклала йому руки на плечі.

– Антосю, за цей час, що тебе не було, я багато передумала. Твої слова при першій зустрічі примусили мене дивитися на світ зовсім інакше. Я думала. Я не бачила життя, але… татку, вибач мені… не хочу я того життя, що всміхається дочці професора… Широкі знайомства, успіх на балах, вишукані манери світської дами… Як це, мабуть, бридко! Мамуся наша була така проста, ти роботяга, татку. Чому я повинна жити твоєю працею, а не шукати самої себе в іншому світі? Я все витримаю… Все, якщо ти, Антосю, будеш таким завжди. Якщо не зламаєшся.

Антін дивився в її темні, вогкі від сліз очі і бачив у них себе, своє минуле й майбутнє. Обоє вони складали своє життя в одне, й ніщо на світі не могло розлучити цих двох людей з двома серцями й одною душею. Забувши про присутність Мохнацького, Антін узяв її кучеряву голівку в долоні й міцно притис до своїх грудей.

Отямившись, відчув на своєму плечі важку професорову руку. Схопив її, волохату, жилаву.

– Батьку… – шептав і клявся самому собі: – Ніколи, ніколи не потягну Юлю за собою, якщо побачу, що не зможу дати їй щастя. Я так її люблю!

– Гаразд, сину.

«Злидні, – думав Антін, дивлячись у стелю, – і хай їм біс! Хіба можуть бути тепер для мене відчутні злидні? До роботи, колего, до роботи!»

Найближчі дні були суцільною гарячкою, чимсь героїчним. За кілька днів безупинної праці з-під пера вийшла розвідка про топоніміку Сілезії.

Мохнацький прочитав її і приклав зверху рукою, як печаткою.

– Тепер ваше ім’я стане відомим у Львові, гарантую.

Він саме їхав до Кракова і мав змогу занести статтю до редакції власноручно. Редактор спочатку не погоджувався прийняти, мовляв, це лінгвістична тема. Мохнацький змусив його прочитати. Стаття була прийнята без жодного слова.

– А ви б так і сказали, пане професоре, – хитрив редактор. – «Писав я, а це – мій псевдонім».

– Мені дуже приємно чути такий відгук про працю мого учня.

Незабаром стаття вийшла друком й сколихнула уми в наукових колах. Свіже слово в науці! Галицький Траутман!

До Антона посипались запрошення, листи, запитання від лінгвістів. Редакція «Квартальніка історичнего» попросила написати для них статтю в історичному аспекті. Антін отримав запрошення від Товариства імені Шевченка на засідання наукової секції.

Такого успіху Кривда не сподівався. Через тиждень надійшов пакет від Траутмана з Праги з цінними матеріалами, а за два дні листоноша приніс листа з Краківської академії наук, в якому просили надіслати свої матеріали.

Мохнацького спокушала удача Кривди. Він наполегливо радив Антонові поїхати до Кракова і влаштуватися там співробітником академії. Але Антін відкладав це на потім. Йсму тепер здавалося, що він, подібно до регулятора руху, може стати на широкій вулиці, піднести вгору прапорець і крикнути п’яним водіям: «Зупиніться! Там прірва! Повертайте вліво!»

Антін жив і тепер у тісній кімнаті Маційової. Тут було краще працювати. Він перестав думати про себе, життя вже не належало йому. Половину віддав праці, другу половину – Юлі. А вона щодня забігала до нього – маленьке дівчисько, чорнооке, кучеряве. Кидала кілька слів задоволеній чужим щастям Маційовій, рвучко відчиняла двері й віталася по-українськи:

– Добрий день, професоре!

Антін схоплювався з-за столу, біг їй назустріч, брав на руки, як пір’їнку, й обсипав поцілунками.

– Втомився, бідний…

– Ти мій промінчику!

Так називав її, бо той літній промінь, що будив його кожного ранку, прийшов тепер у гості й поселився в його хаті ще задовго до весни.

– Ще трохи, ще трохи, – говорив їй, – а потім – театри, кіно, забави, все-все, що захочеш!

Юлі не бажалось розваг. Вона не ревнувала Антона до праці. Терпляче просиджувала вечорами в його кімнаті й не ображалась, що він, схилившись за столом, часто не чув її притишеного шепоту: «Антось…»

Юля занедбала заняття з музики, вона стала ніби тінню Антона, відгомоном його думок.

За вікном пролітали з густими сніжинками разом в сірі безвісті дні, за вікном кружляли з метелицею в парі вечори.

Юля переписувала готові до друку сторінки… Тарабанила в шибки сива завірюшна зима. Намітала кучугури снігу на вулицях, свистіла по завулках, реготала в димарях.

І враз сумнів, як злодій, вкрався знадвору й тихо примостився біля Юлі.

Хіба це те, чого вона чекала від нього? Хіба батько її не так само просидів усе життя за паперами? А де ж хуртовина, а де ж завірюха, боротьба справжня – де?…

– Антосю… Антосю!

Зірвався з-за столика на її тривожний шепіт. Що сталося? Очі, темні глибокі очі, великі, розширені зіниці, тремтять уста, щоки горять, груди підносяться від стримуваного хвилювання.

– Ходімо, ходімо кудись. Тісно, Антосю…

Схопив її за руки.

– Заспокойся, люба. Ти нудишся… Але ж зрозумій…

– Ах, не те, не те… Ти не розумієш, Антосю.

Антін справді наче не розумів її. Все почало якось збиватися з щоденних рейок. Юля допомагала йому. Старанно переписувала рукопис рівним почерком, тільки інколи зупинялася й, опустивши ручку, хвилинами нерухомо дивилася у вікно. Потім вставала, з хрускотом ламала пальці й швидко вдягалася.

«Не любить», – темніло в очах Антона від страшної думки, але Юля відгадувала її. Бурхливо поривалась до нього, цілувала, і він відчував тоді: любов, пристрасть, її натура не вміщуються в цій тісній кімнаті і знемагають, і кличуть кудись на простір, на волю.

Юля вривалася в Антонову кімнату, як весняний вихор. Рум’яна, запашна, рішуча. Здавалось часом, що вона хоче розкидати, розмести, порвати стоси його паперів, кинути за вітром, як щось непотрібне, схопити його за руки й бігти, бігти…

«Ти відкрив переді мною новий світ і відразу закрив його», – говорило все в ній: очі, руки, а стиснуті вуста стримували, здавалось, ті слова.

Антін це відчув. Може, тому ще з більшою, майже нелюдською наполегливістю працював над матеріалами. Закінчить, випустить у світ, і вона тоді зрозуміє мету його зусиль.

Робота посувалася швидко. Професор уважно перечитував написане, виправляв, доповнював. Перша частина праці «Від Вісли до Одера» розпочалась полемікою з Платнером про осілість слов’ян на цій території. Професор Траутман допоміг розшифрувати назви струмків, озер – цей найглибший пласт топоніміки, він же надіслав багато нового матеріалу.

Юля інколи захоплювалася Антоновою працею. Якось вони обоє, йдучи Руською, міркували про особливості сілезького діалекту. Юля щиро сміялася з окремих слов’янізмів у цьому діалекті, як proschen, die Каsche – просити, каша. Особливо їй подобалося слово napetzen, що означало сидіти на печі. Як це кумедно!

Враз її сміх перебили якісь безладні вигуки, шум і крик натовпу. Біля магістрату зупинилась колона демонстрантів, ліс затиснених кулаків тягнувся до вікон президента міста.

– Праці, праці!

– Стій, Антосю, – зупинилася Юля, стискаючи його за лікоть. – Про них ти говорив тоді мені?

– Про них…

– А чому… ти завжди так… так далеко від них? – тягнула його за руку й дивилася наївним, нерозуміючим поглядом. – Хіба можна в кімнаті допомогти їм?

– Ходімо, Юлечко. Дома поговоримо, – вмовляв Антін.

Але вона поривалась до демонстрантів і не слухала його.

– Антосю… Якщо ти вже шукаєш справедливості…

Дома Антін намагався пояснити Юлі спокійно, переконливо. Є різні методи боротьби. Але не міг витримати її недовірливого скептичного погляду.

– На твою думку, там боротьба, а тут – безкорисне нидіння в шпаргалах, так? Там праця, а тут безділля? – шпурнув на землю жмут списаних паперів. – Виходить, я нероба, трутень? Виходить… Та, може, я роблю справу, варту сотень демонстрацій!

Притихла, злякана, розгублена. Припала до його грудей, прошепотіла:

– Пробач… Можливо, я не розумію… Я… я нічого ще не розумію, пробач.

Цього ж вечора несподівано для обох з’явився на порозі Владек. Зайняті розмовою, вони не чули, як Маційова впускала когось у дім. Його поява і обличчя, скривлене нещирою усмішкою, збентежили Антона. Юля залишилась холодно-спокійною.

– Добрий вечір, панство. Гратулюю, гратулюю. Можна гратулювати, правда? Де ж обручка? – Він оглядав пальці Юлі, вітаючись за руку. – А ти, старий колего, сидиш у Львові і ні мур-мур. Не сподівався від тебе. Ха-ха! Коли ж весілля справляли?

– Ми ще не вінчались, Владеку, – звільнив руку Антін. – А що не заходив… Маєш рацію. Проте сам бачиш… Я винен, напевно, але й ти… Та що вже зараз говорити…

– Очевидно. Про тебе гомонять газети, тобою цікавляться науковці, а слава – це така річ… Вона заманює до героїв дня роззяв і віддаляє друзів. – Владек перехилився на спинку крісла. – Що, дисертацію пишемо?

– Зміни тон, Владеку, – похмуро відповів Антін, дивлячись у попільничку з недопалками. – Я розумію, що все не так, як треба, але чи не ти перший відсахнувся од мене, ще давно, дуже давно…

– Я приходив до тебе, колего, а ти замикався.

– Мені хотілось би, щоб ти зрозумів мене. Тоді, в серпні, я побачив вас обох у садочку. І мені було боляче… Я… я просто не міг сам із собою впоратись. Тому й не міг зустрічатися…

– О, так! Дівоча спідничка не таких ще друзів роз’єднувала. Чи не так, панно Мохнацька?

Юля повернулась до Антона:

– Антоне, ти завтра прийдеш?

– Мабуть, ні, Юлю. Мені завтра треба зайти до видавництва Губриновичів. Я там довго затримаюся.

– Ти ж казав, що в «Бібліотеці славістичній»?

– Недавно передумали з професором.

– То я ввечері прийду. Не проводь, до трамвая добіжу сама.

І не удостоївши Владека навіть поглядом, Юля вийшла з кімнати.

Владек стиснув губи. Хвилину панувала прикра мовчанка.

– Піду і я додому, – підвівсь Владек. – Я довідався, що ти у Львові, і прийшов…

Антін поклав руку на плече Владекові.

– Скажи по правді: ти любив її?

– Ні. Захопився, так собі, – струснув Владек Антонову руку з плеча.

– А я не уявляю собі життя без неї. Чи не викреслити нам з наших відносин оце непорозуміння?

– Я викреслив з пам’яті все разом з тобою, Антоне! Маю надію, що вона те саме зробить колись.

– Не знаю, що ти маєш на увазі.

– Нічого, я тільки одне хочу тобі сказати: пригадай руїни в Коломиї і себе в той час. А тепер подумай, чим платиш і чим збираєшся платити. Та тільки знай: я зубами триматимуся свого місця і, якщо буде потреба, тебе не пожалію.

– Абсолютно не розумію, що ти маєш на увазі.

– Бачу, що останнім часом ти ще навчився прикидатися дурником. Я не стану тобі пояснювати. Зрештою, я не прийшов налагоджувати наші відносини. І не треба. Я радий, що можу тебе викреслити зі списку знайомих. Так-так! – Владек з погордою дивився на Антона. – І це я хотів тобі сьогодні сказати! Костельніцький має рацію, коли говорить, що хамська кров ніколи не стане благородною в хлопських жилах!

Антін підступив до Владека.

– Я повинен за це дати тобі ляпаса… – прошепотів. – Та Маційову жаль турбувати твоїм криком. Забирайся геть з кімнати!

Цього Владек не сподівався. Такої образи не чекав.

– Що?! То я тобі ще на кінець скажу, що ти є братом…

– Геть! – закричав Антін і виштовхнув Кузьмінського за двері.

Посинілий від злоби, Владек сіпнув двері кімнати Костельніцького. Комісар поліції зовсім спокійно, немов знав наперед, що Владек саме так зайде до нього, зняв окуляри й підвівся з-за столу, закриваючи папку зі справами.

– Які новини, Владеку?

– Хам… Хам! Вигнав мене з хати… Ну, цього я вже йому ніколи не прощу. Він завтра поспішає у видавництво зі своєю книжкою. Я довідався. Він видасть її тоді, як рак на дубі свисне. Я йому підстелю доріжку до вершин науки! Я йому підстелю…

Владек задихався від люті. В нього, в Антона, сиділа Юля, як у себе вдома. Та сама, руки якої він колись стискав у своїх, та сама, яку боявся навіть обняти, тепер у нього в хаті, вночі.

З якою погордою обминула вона його і вийшла з кімнати! А він пише дисертацію і друкує окремі розділи. О, він її не захистить!

– Кажете, у видавництво збирався? Цікаво… І що ви можете йому зробити? – іронічно глянув Костельніцький. – Він ерудит, його ім’я так швидко стає відомим, що через місяць йому будуть пропонувати кафедру. Чи, може, ви ввірветесь до видавництва, як тепер до мене в кімнату, і також будете там кричати?

– О, я знаю про такі речі, що його не те що скомпрометують, а з болотом змішають!

– А саме?

– Його сестра – повія, а тепер сидить у в’язниці!

Костельніцький недовірливо поглянув на Владека.

– Звідки у вас такі відомості?

– Я сам… – і Владек затявся, зніяковів, помітивши глузливість в очах Костельніцького.

– Виходить, ви знали її? Давно?

– Від літа, – охолонув Владек. – Це випадково, у мене нічого з нею не було. А недавно бачив її у Львові. Вона чіплялася до перехожих, вдарила поліцая, і її, напевне, арештували. Антін не знає нічого. Він думає, що його сестра померла ще маленькою.

– Все це зрозуміло, Владеку. Тільки послухайте, що я скажу. Те, що ви тримали таємницю до слушного часу, ні на що не згодиться. Ви раніше себе скомпрометуєте, ніж його. Вона до вас чіплялася, чи не так? Тому мовчіть. Анонімками теж не раджу гратися. Хе… Ви знаєте, у мене є інший план… І я вам готовий допомогти.

Владек насторожився.

– Слухай, Владеку, – Костельніцький перейшов на фамільярний тон. – Поглянь, з ласки своєї, на цей документ. Я гадаю, що тобі треба його заповнити.

Владек прочитав напис і здригнувся, як від дотику до чогось бридкого.

– Що скажеш на це, Владзю?

– Агентом поліції? Я?

– Ти. Так, ти! – Хижі очі свердлили Владека. – А що тут такого? Ти ж – поляк. У нас з тобою одна дорога. І нею ти підеш далеко. Ми допоможемо! Ти швидко забудеш асистентський столик, для тебе відкриються двері міністерства, там займеш високу посаду. Перед тобою будуть гнутися в пояс швейцари, під твоїми дверима сотні людей чекатимуть днями, тижнями і благальними очима будуть просити розпорядитися їхньою долею. Своєю рукою підписуватимеш циркуляри, а твій Мохнацький виконуватиме їх буква в букву. Це не фантазія, добродію. Реальність чистої води! До нас, жандармів, часто ставляться з погордою, але на високі пости рекомендуємо і висуваємо ми. А тобі пощастило: ти ж залишишся вченим, і ніхто не знатиме про твої зв’язки з поліцією. А коли ні, – Костельніцький понизив голос, – то цей хлоп виштовхне тебе за двері кафедри, як сьогодні зі своєї кімнати. Бо в нього дисертація, наукове ім’я і тесть Мохнацький за спиною. Розумієш?

– Розумію… Але… – Владек затулив обличчя рукою, ніби від удару. Пригадався батько, Антін, Мохнацький не як близькі знайомі – як судді. Кожен з них плюнув би йому в обличчя.

– Ніяких «але»! Пиши! – зігнувся Костельніцький у вичікувальній позі. – Ти ж поляк, патріот ойчизни! Які можуть бути вагання?

Владек тремтячою рукою під диктовку заповнював документи про згоду співробітничати з поліцією і виконувати всі її доручення.

Костельніцький вихопив у Владека аркуш, швидко склав його і замкнув у шухляду, немов боявся, що той роздумає і відбере. Задоволено потерши долоні, він пройшовся по кімнаті й зупинивсь перед Кузьмінським.

– Тепер слухайте. Перш за все, будемо робити те, що потрібно безпосередньо для вас. Але тут ще одна річ, організаційного порядку. – Голос Костельніцького звучав тепер інакше. Вдавана усмішка сповзла з його обличчя, як маска. Владек принишк. Перед ним стояв не господар його квартири, завжди ввічливий, хоч і холодний, а повелитель, від якого він став цілком залежний.