Читать книгу Жарінь. Зупинись, подорожній! - Роман Іваничук - Страница 7

Офіційне проголошення самостійної України відбулося в будинку товариства «Дністер» при свічках.

Саме в той час, коли новоявлений прем’єр-міністр Ярослав Стецько зачитував відозву проводу ОУН, квартали Львова заповнювали разом з темрявою ударні гітлерівські полки. Слідом за ними поспішав генерал-майор поліції Карл Ляш, якого Гітлер благословив на львівський престол.

Але сьогодні влада була в руках Стецька-Карбовича, і він квапився скористатися з неї.

Блимало, хиталося полум’я свічок, гойдались тіні на стінах, урочисто дзвенів голос прем’єра, в гробовому мовчанні стояли міністри, і весь цей спектакль нагадував панахиду.

Професор Бендас свято повірив, що він буде міністром освіти в уряді Стецька. Годі було й не повірити. Ще вранці останнього червневого дня до нього на квартиру прибіг кур’єр з «Дністра» і вручив листа від прем’єра.

«Вельмишановний пане Бендас!

Від імені проводу ОУН я призначаю вас міністром освіти самостійної соборної України з правом участі в засіданнях кабінету.

Я. Стецько-Карбович».

Міністр освіти! Грім з ясного неба. Багато надій плекав Бендас з першого-таки дня війни: адже тільки його мати була українкою, а батько – онімеченим поляком, посада при німцях гарантована. Завідуючий кафедрою, можливо, ректор університету, але – міністр освіти!.. Боже милий… А йому снилися такі скромні сни! Найвища особа у вченому світі! І як це вони, самостійники, у краківських закапелках не забули про його українське походження?

Гойдались тіні на стінах… Хиталась і сухорлява тінь міністра освіти. І думки вертілися навколо справ службового характеру – уявлялась розмова в міністерському кабінеті з найбільш ненависною у світі людиною:

«Хто? Як ваше прізвище? A-а, Мохнацький… Жаль, жаль… Ми не можемо вам дати кафедри в українському університеті, ані навіть пенсії. По-перше, ви поляк, а по-друге… Та що там, це не моя парафія, дорогий колеґо. З вами розмовлятимуть в іншому місці. Отже, останнє слово в дискусії за мною, професоре».

Вранці Бендасові вручили міністерське посвідчення. Цього дня він на власні очі бачив і на власні вуха чув, як представник німецької влади вітав український уряд. Цього було досить, щоб твердо повірити у свій міністерський портфель.

Наступного дня в свідомість професора почали закрадатися сумніви. Мало міністрів зібралося в «Дністрі», самого прем’єра не було, ніхто не розподіляв кабінетів. Ті, що прийшли, перешіптувались, знизували плечима. На третій день усе з’ясувалося. Доктор Ганс Бауер відповів кореспондентові «Краківських вістей», що він нічого не знає про західноукраїнський уряд Стецька, такого уряду немає. Єдиною владою в Галичині є влада німецька, і всі їй будуть підкорятися.

Міністри квапно розходилися. Хтось шепнув оторопілому Бендасові, щоб швидше накивав п’ятами, бо ще можуть і посадити. Пішла чутка, що німці арештували й самого Стецька та інших провідників ОУН.

Що тепер буде? Чи не піти заздалегідь заявити про своє німецьке походження? Але кому?

Зіщулившись від тривожних думок, Бендас вислизнув з приміщення і за рогом «Дністра» порвав над урною своє міністерське посвідчення.

Панахида закінчилась. А щоб не була єдиною, щоб тисячі справжніх панахид проспівали протягом багатьох років на українській землі, розійшлися по всій Галичині друковані в Кракові націоналістичні відозви, і відлунали вони на перший раз брязкотом вибитих шибок, зойком переляканих жінок, вереском сонних дітей.

Микола Пушкар заплакав від радості, обняв жінку, луснув затурканого Леська по плескатому чолі: «Чуєш, чуєш?» – і сам вибіг нагору, до обійстя Якубського, молився до червоного диска сонця, що, сідаючи за трактом, розсипалося золотом на його, Пушкаревих, ланах.

Пізно ввечері прийшов з Хімчина Михасюк і найменував його старостою Загайпілля.

Заскреготала, застогнала ніч, вітаючи новий лад в запрутських селах.

Вранці Клим Запоточний лагодив поламані віконні рами, складав поїдені шашелем шматки, – хіба на них кола треба було, самі ж у пальцях кришаться – і потішав Явдоху, що голосила й проклинала на чому світ стоїть Клима й колгосп.

– Не журися, стара. Розумний не журиться. Видно, щось ми таки варті в людей і в Бога, коли про нас вороги наші не забули.

Сумно зіяло Дідицьке чорними ямами вікон, вуйко Онуфрій спішно забивав хату дошками, стояла Оленка заніміла на порозі, й Семен застиг серед подвір’я – згорблений, потемнілий, гіркий, як проклін.

Не було на висілку тільки Опришка. Його повели разом зі світанком до села.

Їх прийшло п’ятеро, а він – один. Зірвали двері з завісів, вдерлися до хати – Пушкар, Лесько, Михасюк і ще два хімчинські парубки.

– В’яжіть його! – заверещав Пушкар, а сам позадкував, зустрівшись з налитими червінню Опришковими очима.

– І чого я, скурвий сину, панькався з тобою! – проскрипів Андрій, кудлатий, роздягнений, в самій сорочці. – «Обережно до людей підходь!» Він тобі, Іванку, ще не раз спасибі скаже за ці твої християнські настанови…

Не боронився. Бачив, що марно. Тільки вдарив ребром долоні парубка по руці – дай одягтися, дурню! – а потім йому скрутили воловодом руки.

– Ну ось, Андрійку, – заговорив Пушкар і підійшов ближче, побачивши, що Опришко, нарешті, не страшний для нього. – Я прийшов по наряд на колгоспну роботу. Молотарка стоїть готовенька на подвір’ї Якубського, чекає на збіжжя. Правда, я її сьогодні перевезу до себе. Спасибі радянській владі – вік би такої машини не доробився. Що накажеш робити? Косити, чи най ще зерно дійде? Скосимо, Опришку, ой, скосимо! Тільки тобі того хлібчика вже не їсти… Досить, наївся ти мого здоров’я, крівці напився, надто моцно на мені ти потоптався, щоб я мав тобі дарувати. Драбина перевернулася, тепер, ади, я при владі. – Пушкар показав на пов’язку на рукаві. – Молитви наші Бог почув. Ну, чого так дивишся і жуєш губи, чого більмами очі заходять? Де синок твій?

Пушкар впритул підійшов до Андрія і дихнув йому в обличчя горілчаним перегаром.

– Де Пилип, питаю?

Опришко з усієї сили копнув ногою Пушкаря в живіт. Той гикнув і гепнувся на долівку.

На Андрія посипалися удари. На світанку повели його в сільраду. Щоб більше завдати ганьби й приниження, Михасюк шарпав ззаду за воловод і підганяв києм, подряпаним від скла після нічної роботи.

Андрій не знав, що з ним зроблять: уб’ють самі чи віддадуть гітлерівцям. Було байдуже: все одно – смерть. Та не про смерть він зараз думав – про Пилипа й Павла Циганчука. Чи вдасться їм перебратися через камеральний ліс у гори і в Річці зв’язатися з комуністами? Кляв себе тепер за те, що не вчора, а сьогодні вранці вирішив піти слідом за хлопцями через Зібранівку й Хімчин і захопити з собою в карпатські нетрі друзів.

Пропало… Адже ж хлопці нічого не зроблять без нього…

Розпечений до білого казан викотився з-під землі, загорілися дерева, зайнялися стріхи на хатах, спалахнули факелами тополі при дорогах. Андрій глибоко вдихнув ранішнього повітря, широко розкрив запухлі від побоїв очі, голосно зітхнув. І не за себе, – за ту надію, яку ось тепер враз утратив; розпучливий жаль скрутив вужівкою серце.

«Кому оці світанки яснітимуть? Хто їх сопілкою зустріне, чия пісня землю на сон заколише?»

Він згадав усе своє життя від початку і не пожалів, що так жив; лише банно було, що не йшла з ним поруч та, яку завжди, до старості кохав… І відчув тепер Опришко виразно, як ніколи, – бо й ніколи було, – як по-парубоцькому молодо любить він Марію Ковбанючку, Іванову маму, перше й останнє своє кохання.

«Ой, Маріє, Маріє, як марно пішло все на цьому світі… Затоптали нашу землю при битому шляху, та й нас з тобою розтолочили».

Він так бажав тепер її побачити – сиву, струджену й похилу, з тими темно-синіми очима, які не зблякли від праці й літ.

Мабуть, чула Марія серцем Андрієву мову, мабуть, його думки застукали в її шибку на світанні, бо вийшла на дорогу до царини і вдивилась у тремтливий серпанок над полями за трактом. Вчула тупіт, людей побачила, підбігла, зупинилася, і руки, підняті вгору, зів’яли.

– Куди це ви його ведете, люди? – скрикнула.

– До Пацикова кози кувати! – відповів Михасюк. А плескатий Лесько ошкірився:

– Скажіть, вуйно, Василеві, най не бариться, бо не залишиться для нього, то шкодувати буде.

Синє, опухле обличчя Опришка розпогодилося, і ранішній промінь сів скупою усмішкою на губи. А позаду нього червоніли невиспані очі й сльозилися люттю та злою радістю помсти.

Опришко зупинився.

– Розв’яжи руки, Пушкарю, втікати не буду.

– Розв’яжеш йому, Маріє, як дошками забиватимуть, – відповів Пушкар.

Марія схлипнула, підбігла до Андрія і припала до його грудей. Він схилив кудлату голову до її чола, хотів щось сказати, а слова забулися…

– Отак-то, небого…

Виминув Марію, і пішли вони далі в напрямі до колишньої сільради. Дивилася Марія їм услід, і була вона тепер одним болем, розпучливою тугою, і цей біль, і туга, і давнє кохання повернули їй молодість. Мов дівчина, перескочила перелаз і побігла гусячою толічкою вниз до школи.

У приміщенні сільради – голі стіни. Нових портретів ще не навішали. На столі – чорнильниця й папір. Пушкар інсценує суд.

– Коли вперше знюхався з комуністами?

Опришко глузливо оскалив зуби.

– Ти, Миколо, змахуєш за цим столом на осідлану корову. Веди в Коломию та передай німцям, ті, напевно, краще вміють протоколювати.

– А в нас не німецька влада, а українська. На! – Пушкар тицьнув Опришкові перед очі бандерівську відозву. – Приколи її, Леську, до дверей, щоб кожний бачив.

– Задницю нею витреш, та не свою, а німецьку, коли тебе покличуть, – процідив Андрій.

Схопився Пушкар з-за столу, вдарив Опришка по лиці. Плюнув Андрій кров’ю в Пушкареве обличчя.

– Ти лише зв’язаного бити вмієш, гадино!

Пушкар шаленів.

– На р-раз-з… За мене! Два… За Якубського! Три-х-х… За межі! На! На! Маєш-ш… – він задихався і бризкав слиною.

Опришко заточився, відлетів у кут; звідти його штовхнули наперед і почали ним жбурляти від стіни до стіни; били палицями по крижах і голові. В Андрія текла кров з носа й вух, але він ще не падав.

– Почекайте, ґазди! Я маю з ним рахунок! – почувся з дверей голос. – Що, вуйку Андрію? – наїжився до Опришка Василь Ковбанюк. – Відай, у цій кімнаті ви мене ганьбили два роки тому. То, може, поквитаємося, щоб я боржником у вас не був?

Андрій глянув на Василя і вперше тепер помітив, що він на диво схожий на матір. Справді, нічого немає бандитського в його очах. Мав Кривда рацію колись… Можливо, він зараз і вдарить, та невміло. Невміло, бо за плугом батько вчив ходити, а вдарить, бо Опришко сам штовхнув його до Пушкаря своєю недовірою. Дивився на парубка, як батько на сина, згадав суперечки з Кривдою, Іваном, і докір сумління вперше загриз серце.

– Бий і ти, Василю, – зітхнув. – Ти один серед цих усіх маєш за що мене бити.

Підвелась було рука у Василя й опустилась. Скреготнув зубами, вибіг із сільради.

Знову накинулись на Опришка. Кожний хотів ударити найдошкульніше. Андрій упав.

– Що ви робите?! – на мить зупинив самосудців крик з дверей.

Оглянулися: на порозі стояв блідий Шинкарук. Михасюк зневажливо махнув на вчителя рукою. Опришка знову били палицями по спині і глумилися.

– Зупиніться! – закричав не своїм голосом учитель.

Пушкар завжди шанобливо ставився до вчителя, а тепер гаркнув:

– Не ваше мелеться, не відгортайте!

– Таж ви уб’єте його!

Учитель кинувся між оскаженілих карателів, тремтячою рукою затримав Михасюкову палицю і зойкнув від болю.

– Я… я не дозволю… Самосуду не дозволю!

– Ви що, за комуністів прийшли заступатися? – Михасюк схопив учителя за барки. – Дивіться, щоб і вам…

Від образи Шинкарук пополотнів. Навідліг ударив парубка долонею по лиці.

– Шмаркачу… Ти смієш мене за груди шарпати?

Михасюк охолов, відступив знічений.

– Я за людину, не за комуніста… При кожній владі є суд. І ви не смієте, не смієте самі розправлятися! – Шинкарук стояв посеред кімнати і переводив лютий погляд з одного обличчя на друге. – Ідіть геть звідси, нелюди!

Він нахилився над Опришком і розв’язав йому руки. Андрій ще мав силу підвестися. Хапаючись за одвірок, вийшов з сільради і, спираючись на тини, поплівся не на Дідицьке, а мимо хат Якубського до камерального лісу.

Ніхто не дивився йому вслід. Стояли збентежені. Пушкар змотував воловід, Лесько сунув за грубу палицю.

– Це ви так Україну почали будувати? – бридливо здригнувся Шинкарук. Глянув на афішу, приколоту до дверей, швидко вийшов на вулицю.

На толоці зустрів Богдана. Хлопчина біг до батька, голосно схлипуючи.

– Вірочка!.. – він закушував губи, щоб не плакати вголос. – Мама сказала…

– Сказала… – незадоволено мовив Шинкарук.

– А ти все таїш, таїш від мене… За що ж її… За що ж її мали арештувати?

Шинкарук пригорнув сина.

– Ох, як я їх ненавиджу! – хлипав Богдан.

Батько мовчав. Він не мав що сказати синові. В самого душа спустошилася. До цієї хвилини, до розправи над Опришком у нього була ще якась надія, віра… Тепер не було в серці нічого. І він не міг порадити синові, кого треба ненавидіти, – весь світ чи себе самого.

Шинкарук помітив на вилозі Богданової блузи жовто-синю кокарду. Видно, ще вчора причепив її.

– Викинь це геть, – сказав і простягнув руку до грудей хлопця.

– Ні, ні! – відступив Богдан. – Ні, не відбирай і цього. Ти ні в що ніколи не вірив, і тобі добре. А я не можу так…

Хлопець повернувся й, ніби не чуючи батькового запитання: «Куди йдеш?» – подався до села, незалежний, дорослий.

Шинкарук довго стояв серед толоки, пониклий і розгублений. Розумів: Богдан нині, в цю хвилину, вибрав свою дорогу в житті. Сам. Син перестав довіряти батькові. Чому? Де й коли батько допустився помилки, що втратив нині ще й другу дитину?

Богдан ішов, не озирався. Високий, шпичкуватий підліток сьогодні вперше зустрівся з життям, і воно його повело.

– Вернися! – гукнув Шинкарук навздогін.

Може, й не чув. Дорогою віддалявся до читальні, де вже збиралися люди.