Читать книгу Микола Хвильовий - Ростислав Коломиец, Ростислав Коломієць - Страница 3

Біографія Хвильового, за його ж таки зізнанням, – біографія Фауста, одержимого творчістю, пошуком істини. Почати б з того, що Хвильовим він обізвався років у двадцять три, коли буквально увірвався в українську літературу, адже активно почав друкуватися саме під цим іменем. А до цього був Фітільовим. Миколою Фітільовим. Дехто з дослідників його життя висловлював сумнів щодо українського походження письменника. Але вже не вперше кажу, що приналежність до нації визначається не за складом крові, але за самовідчуттям особистості.

Народився Микола Фітільов 13 грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині у сім’ї сільських учителів. За спогадами Хвильового, від бабусі в нього – українська мова, від батька – «народницький дух». Є непевні відомості, що його батько Григорій Олексійович Фітільов, який походив зі збіднілого дворянського роду, через опозиційну діяльність – народницькі мріяння, які привели його до революційного гуртка – змушений був кинути Харківський університет й піти вчителювати на селі. Мав репутацію «великого оригінала»: великопанські манери поєднувались у нього з народницькими ідеалами. А сам письменник у «Короткій біографії», написаній у 1924 році, характеризує батька поблажливо – як мрійника та у вищій мірі безладну людину. Обличчям дуже схожий на Чехова, у пенсне на чорному шнурку, як згадує про нього друг дитинства Миколи Фітільова, учень тростянецької школи Юрій Самброс. Григорій Олексійович любив полювання, рибалку. У Тростянці він познайомився з майбутньою дружиною Єлизаветою, донькою бухгалтера, який працював у місцевого багатія-цукроварника. Є туманні відомості, що дід матері народився у «незаконному» шлюбі француза і селянки-українки…

Сімейне життя в батьків Миколи не складалося. І це при тому, що вони встигли народити п’ятьох дітей. Батько полюбляв перехилити чарку й мав агресивну вдачу. У своїй «Короткій біографії» Хвильовий згадує себе у віці 5–6 років і описує незабутні драматичні враження-блискавки від сімейного життя батьків: «… Я знаю, що не можу допомогти матері, коли він (батько. – Р. К.) почне тягати матір за волосся, я вчепляюся в його ногу й доти буду безумно її кусати, поки він не відкине мене від себе й не зажене в якийсь закуток». Або: «Пам’ятаю місячні ночі. Міцний мороз…. На снігу в самій білій сорочці й босоніж стоїть, похилившись на стару березу, моя сіроока печальна мати: вона втекла від батька, коли він тягав її за волосся. «Боженьку, – мовчки молюся я, – куди ж ти дивишся?» Але: «Дякуючи батькові, рано перечитав російських класиків, добре ознайомився з Діккенсом, Гюґо, Флобером, Гофманом». Все-таки – завдяки батькові.

Єлизавета Іванівна, яка, як згадувала наприкінці життя її дочка Іраїда, курила і вирізнялася інтелігентськими манерами, у 1905 році, стомившись від злиднів та пиятики чоловіка, разом із дітьми, старшим Миколою і трьома його сестрами – Євгенією, Людмилою, Валентиною і братом переїздить на хутір Зубівку до своєї рідної сестри, що була одружена з заможною людиною Миколою Смаковським, якого знали як земського начальника. Саме Смаковський і родина Савичів (ще один материн родич) заопікувались юнаком. Жили там, аж поки матір не дістала посаду вчительки. Її умовили залишити старшого сина у родині Смаковського. Із Зубівки Миколу возили щодня до школи у село Калантаєво. Закінчив вищу початкову школу у місті Красний Кут. Чи не тому, що тут, у ремісничій школі, вчителював його батько? Микола згадує, як ходив тоді з батьком на рибалку…

Так і зростав, ніби прихилившись до матері, та намагаючись не втратити прихильності батька. І ніщо начебто не провіщало, що виростає майбутня видатна мистецька особистість. Хіба що віддалене – завжди підвищений нервовий стан, бунтівний характер і непосидющість.

Його двоюрідна сестра Лариса Миколаївна Смаковська характеризує Миколу як «великого пустуна», хлопця «непосидющого і невгамовного», який, втім, мав велику пристрасть до читання. Читав усе підряд, що знаходив у бібліотеці, захоплювався, зокрема, біографією Фрідріха Ніцше.

Потім вступає до гімназії і провчився до 6-го класу, після чого його виключають з гімназії. Друг дитинства Юрій Самброс, який у 1920-х роках був працівником народної освіти, сказати б, її українізатором, згадує про Кольку Фітільова – «довготелесого парубка, розбишаку, ватажка бешкетливої купки сільських підлітків…». Батьки добропорядних сімей забороняли дітям мати справу з «розбишакою» Фітільовим. Але бешкетування підлітка мало, так би мовити, політичні підстави. Є глухі відомості, що «розбишаку» виключили з гімназії за підозрою у зв’язку з місцевою організацією соціалістів-революціонерів – есерів. Очевидно, антимонархічні настрої заволодівали ним ще з ранніх років. Смаковському порадили забрати небожа з гімназії й тримати під своїм наглядом. Зрештою, Микола складає гімназійні іспити екстерном. І на цьому закінчується його освіта.

Якийсь час ним опікуються материні родичі. Напередодні Першої світової війни батька розбив параліч і він помирає на самоті. Микола переїжджає до села Дем’янівка Рублівської волості Богодухівського повіту, де вчителювала того часу його мати. Але й там перебуває недовго.

Складається враження, що Микола прагне вирватись із ненав’язливої родинної опіки. Здобувши свободу дій і вчинків, подається у мандри, оскільки, як сам зізнавався, захопився Горьким та його «бродячей Русью». Рушив нібито в нікуди і ніде довго не затримувався. Відтак починається його виховання життям. Мандрує у пошуках заробітку Донбасом і Південною Україною. Пішов було чорноробом котельного цеху Дружківського заводу. Далі влаштовується вантажником у Таганрозькому порту. Потім працює у підсобці на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської. Вантажить кокс у Горлівці. Пізнавав життя таким, яким воно є, відчув усі «принади» існування некваліфікованого пролетаря, кинутого напризволяще.

* * *

У царській Росії діяв закон, згідно з яким сини багатодітної матері та одинаки звільнялися від військової служби. Та у 1915 році, коли війна вступила у критичну стадію, уряд скасував ці привілеї. І уже напочатку 1915-го Микола у складі маршової роти для поповнення діючої армії відправляється на фронт. «Три роки походів, голгофи справжнього жаху, які я описати ніяк не ризикну. Три роки голгофи в квадраті, – згадував Микола ті часи. – Через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину, Румунію…»

Так сталося, що лютнева революція 1917 року застала його в Румунії. Революційні процеси перекинулись на армію. Миколу Фітільова обирають до складу полкової ради солдатських депутатів. Тепер його діяльність пов’язана з «армійською українською радою», за якою стояли українські політичні партії. У романтичному світосприйнятті Миколи Фітільова поєднались ідея побудови комуністичного суспільства з ідеєю побудови незалежної української держави. Як член армійської ради, поїхав на солдатський з’їзд, як він згадує, пришпиливши на грудях два банти – червоний і жовто-блакитний. «Я хотів бути українським більшовиком», – визнавав він, і цим публічно продемонстрував свою позицію націонал-комуніста. Пізніше він нарече себе «націонал-комунаром». А тоді захопився ідеями українських комуністів-боротьбистів, які обстоювали створення окремої Української червоної армії і надихалися перспективами створення всесвітньої федерації радянських республік і протиставленням цієї ідеї можливому відтворенню Російської імперії, так би мовити, у «радянських формах», але до партії не вступив. Тобто, перебуваючи, як і вся Україна, на перехресті різноскерованих інтересів Гетьманщини, Директорії, денікінців, радянської червоної армії, інтуїтивно орієнтував себе на створення української держави. Відчуваючи, що в нього на очах відбуваються історичні події – Перша світова війна, українські національно-визвольні змагання, боротьба за втримання України у складі нової – соціалістичної Росії, пірнає у вир революційних подій. Кидався з боку в бік, розбираючись, хто і в чому правий, хто винний, так би мовити, на ходу. Уривчасті відомості про нього дають уявлення про безвекторний пошук себе у бурхливому потоці тогочасної революційної дійсності.

Шлях Хвильового до сприйняття радянської влади нагадує шлях багатьох його сучасників-письменників. Можна згадати про офіцера армії УНР Петра Панча, гайдамацтво Володимира Сосюри, санітарну службу в армії УНР Юрія Смолича, які, зрештою, напівдобровільно-напіввимушено стали мало не зразковими українськими радянськими письменниками.

Своє життя сам Хвильовий назвав «шляхом безумної подорожі», і воно сконденсувалося у ряді його вчинків, які буквально наштовхувались один на одний. Микола Фітільов спочатку пристає до повстанського загону, організованого українськими боротьбистами, був навіть начальником штабу загону. Потім, очевидно, внаслідок ідеологічних розходжень, разом з молодшим братом Олександром, з яким зустрівся у матері, організує повстанський загін «вільних козаків», що веде боротьбу з Гетьманщиною і німецькими військовими частинами, що окупували було територію України. Брата Олександра він скоро втратить, той знайде смерть під Перекопом… Після перемоги антигетьманського повстання Хвильового обирають «головою» Рублівської волості, та «вільні козаки» не поспішають влитися до лав регулярної армії УНР.

Микола Фітільов на перехресті 1910-х—1920-х років, за його ж словами, лишався «безпартійним мрійником», визначивши себе як противника існуючого соціального ладу в Російській імперії та існування України в її кордонах як підлеглої нації, проте його політичні погляди виглядали непевними.

Тобто виступав ніби на боці УНР. Але це була напіванархічна повстанська стихія із невизначеними політичними уподобаннями – від українського націоналізму до більшовизму, вона погано корилась військовим наказам очільників армії УНР. І вже на початку 1919-го стосунки з військом Директорії загострюються, і загін Фітільова, відомий своїми симпатіями до більшовиків, було наказано роззброїти. Можна припустити, що самостійний і незалежний у своїх вчинках Фітільов відмовився виконувати якийсь наказ, який видався йому безглуздим – а що це означало на передовій? Зраду. А може, замислювався над позиціями більшовиків у соціальній боротьбі й налагоджував зв’язки з червоноармійцями? Подвійна зрада. Петлюрівські військові увірвались просто на засідання солдатського повстанського комітету, арештували Фітільова з товаришами й нашвидкоруч засудили їх до розстрілу. Посадили повстанців на підводу і повезли у поле, де їх мали розстріляти. Тим часом у Рублівку повернувся один із загонів «фітільовців» і вирішив терміново відбити «своїх». Паніка. Зав’язалась стрілянина, і Фітільову вдалося під кулями втекти, а двох його товаришів було таки розстріляно. Та куди було тікати?..

Майже весь його загін перейшов на бік Червоної армії. Фітільов, бажаючи зорієнтуватись і самовизначитись, приїздить на якийсь дуже короткий час до матері…

* * *

У його житті переплітається все. Перебуваючи у стані політичного самовизначення, Микола Фітільов налагоджує свої особисте життя.