Читать книгу Поміж сірих сутінків - Рута Шепетіс - Страница 7

Минуло майже чотири години. Ми сиділи в темряві перед лікарнею і не могли нікуди вийти. Мимо проїжджали якісь інші машини, у кузовах деяких під сіткою теж сиділи люди.

На вулицях починався рух.

– Рано ми приїхали, – сказав мамі хтось поруч. Чоловік поглянув на годинник. – Скоро третя ранку.

Лисий чоловік, лежачи на спині, розвернув обличчя до Йонаса:

– Хлопче, заткни мені рот і затисни ніс. І не відпускай.

– Ні, він нічого подібного робити не буде! – сказала мама і пригорнула Йонаса ближче до себе.

– Дурна жінко. Чи ви не розумієте, що все лише починається? У нас іще є шанс померти гідно.

– Елено! – почулося з вулиці.

Я побачила: у тіні дерев ховається мамина двоюрідна сестра Реґіна.

– Вам на спині легше лежати? – спитала мама в лисого чоловіка.

– Елено! – почулося знову, трохи гучніше.

– Мамо, мені здається, вона тебе кличе, – прошепотіла я, не зводячи погляду з енкаведиста, який курив з другого боку машини.

– Вона мене не кличе, – сказала мама голосно. – Вона божевільна! Ідіть своєю дорогою і дайте нам спокій! – крикнула вона.

– Але ж, Елено, я…

Мама відвернулась і вдала, що поглинута розмовою зі мною, абсолютно не зважаючи на сестру. Біля лисого чоловіка в кузов упав невеликий вузлик. Чоловік жадібно його схопив.

– І це ви, добродію, говорили про гідність? – сказала йому мама. Вона вирвала в нього з рук вузол і сховала в себе під ногами. Мені було цікаво, що ж там. Як могла мама обізвати власну двоюрідну сестру божевільною?! Адже Реґіна так ризикувала, коли пішла її шукати!

– Ви дружина Костаса Вілкаса, проректора університету? – спитав чоловік у костюмі, який сидів трохи нижче від нас.

Мама кивнула, заламуючи руки.

Я дивилася, як мама заламує руки.

У їдальні приглушені голоси то гучнішали, то тихішали. Чоловіки сиділи вже кілька годин.

– Серденько, принеси їм кавник, – попросила мене мама.

Я підійшла до порога їдальні. Над столом висіла хмара тютюнового диму, яку не випускали назовні зачинені вікна й закриті штори.

– Репатріація, якщо вдасться, – сказав тато, різко замовкнувши, коли побачив мене у дверях.

– Чи бажаєте ще кави? – спитала я, тримаючи в руках срібний кавник.

Дехто за столом опустив очі. Хтось кахикнув.

– Ліно, ти перетворюєшся на справжню юну даму, – сказав татів університетський товариш. – І я чув, ти дуже обдарована художниця.

– Так і є! – сказав тато. – У неї неповторний стиль. І вона надзвичайно розумна, – додав він, підморгнувши мені.

– То значить, у матір вдалася! – пожартував хтось за столом.

Усі засміялися.

– Скажи-но мені, Ліно, – сказав газетяр, – якої ти думки про нову Литву?

– Ну, – перебив його тато, – це все-таки не юнацька розмова, правда?

– Це буде розмовою для всіх, Костасе, – відказав журналіст, – від старого до малого. До того ж, – посміхнувся він, – не буду ж я це в газеті друкувати!

Тато засовався на стільці.

– Що я думаю про радянську анексію? – я мить помовчала, не дивлячись батькові в очі. – Я вважаю, що Йосиф Сталін – нахабний агресор. І вважаю, що ми маємо вигнати його війська з Литви. Їм не можна дозволяти прийти і брати все, що хочеться, і…

– Годі, Ліно. Лишай тут кавник і повертайся до мами на кухню.

– Але ж це правда! – не відступалася я. – Це несправедливо!

– Годі! – сказав тато.

Я повернулася на кухню, ненадовго зупинившись, щоб підслухати.

– Не заохочуй її, Владасе. Дівчина вперта, вона мене смертельно лякає, – сказав тато.

– То що ж, – відповів журналіст, – тепер ми бачимо, наскільки вона подібна до свого батька, чи не так? Справжню партизанку виховав, Костасе.

Тато мовчав. Зібрання скінчилось, і гості виходили з дому по черзі, через певні проміжки, одні через парадні двері, інші – чорним ходом.

– Університет? – спитав лисий, і далі кривлячись від болю. – Ну, тоді його далеко повезли…

Мій шлунок стиснувся, немов від удару. Йонас у відчаї подивився на маму.

– Власне, я працюю в банку і бачив твого батька вчора надвечір, – усміхнувся якийсь чоловік Йонасові.

Я розуміла, що це неправда. Мама вдячно йому кивнула.

– То, значить, бачив його по дорозі до могили! – похмуро відказав лисий.

Я готова була спопелити його очима: скільки ж клею треба, щоб заклеїти тобі пельку!

– Я збираю марки. Я простий колекціонер, і вони мене шлють на смерть, бо я листувався з іншими колекціонерами за кордоном. А от університетського точно ж першим номером у список внесли за те, що…

– Замовкніть! – вихопилося в мене.

– Ліно! – зупинила мене мама. – Ти маєш негайно перепросити. Бідолашному панові дуже боляче, він сам не розуміє, що каже.

– Я дуже добре розумію, що кажу! – відказав пан, не зводячи з мене очей.

Лікарня відчинилась, і звідти вихопився страшний крик. Енкаведист тягнув сходами босу жінку в закривавленій лікарняній сорочці.

– Моя дитина! Будь ласка, нічого не робіть моїй дитині! – кричала вона. Вийшов інший офіцер, несучи сповитий згорток. За ним вибіг лікар, хапаючи енкаведиста за одяг.

– Прошу вас, ви не можете забрати новонародженого. Дитина не виживе! – кричав лікар. – Пане, благаю вас! Будь ласка!

Офіцер розвернувся і вдарив лікаря по коліну підбором чобота.

Жінку підняли в кузов. Мама і панна Ґрибайте посунулися, щоб її можна було покласти поряд із лисим. Дитину передали знизу.

– Ліно, будь ласка, – сказала мама, передаючи мені червоне маля. Узявши згорток, я відразу навіть крізь пальто відчула тепло маленького тільця.

– Боже, моя дитина! – заплакала жінка, дивлячись на мене.

Дитина тихо скрикнула й замахала крихітними кулачками. Її боротьба за життя почалася.