Читать книгу За межею світів. Джерело темряви - С. Бэлл - Страница 3

‒ Я вважаю, нам потрібно знайти те місце, описане у щоденнику, де є варти, я впевнена вони допоможуть нам – відказала Тая, відклавши чергову книгу.

‒ Саме так ми і вчинимо, ‒ почувся задумливий голос Дена, ‒ але тільки після того, як вивчимо книги зібрані тут, я не хочу йти невідомо куди не підготовленим.

‒ Але тут їх величезна безліч, ми проведемо тут все своє життя, ‒ запротестувала сестра.

‒ Не важливо, скільки часу це займе, я хочу знати все, бути готовим, щоб більше нічого не застало мене зненацька.

Нам потрібно буде вийти назовні, ‒ втомлено відказала Сіт, ‒ нам потрібна вода, їжа, туалет, в решті решт.

Не встигла вона закінчити свою думку, як її перебив голос Дена:

‒ Ти повинна піти.

‒ Що? – Хором прокричали дівчата.

‒ Я вважаю, що тебе це не стосується, ти не повинна в це вплутуватися, і я не збираюся піддавати тебе небезпеці.

‒ Ні, ‒ запротестувала дівчина – по-перше, я вже в це вплуталася, якщо ти раптом не помітив, по-друге – ми родичі, і цей щоденник належав Нашому прадіду. Тому я залишаюся і не тобі вирішувати, що мені робити.

Ден був дуже незадоволений, але вирішив, що сперечатися марно, і було прийнято рішення шукати відповіді всім разом. Друзі, зібравшись духом з великою обережністю відкрили двері кімнати. Тримаючись один за одним, просуваючись повільно і обережно, вийшли з підвалу.

На їх подив в будинку було спокійно, ніяких звуків, нічого страшного, Друзі зітхнули з полегшенням. На вулиці вже у всю світило сонце, і вони зрозуміли, що провели в цій дивній кімнаті дуже багато часу. Вони посунули на кухню, обговорюючи все, що сталося і їх подальші дії.

‒ Як ми збираємося шукати те місце, ‒ з набитим ротом, доїдаючи шматок піци запитала Тая, ‒ нам потрібно з чогось почати.

‒ Візьмемо їжі і води, і підемо назад у підвал, думаю десь в цих книгах криється відповідь на всі наші питання. – Відповіла Сіт.

Повернувшись назад, друзі обклались їжею і книгами, і почали ще ретельніше вивчати різні книги, блокноти і зошити.

Деякі книги були на невідомих мовах, в щоденниках були дивні ієрогліфи і незрозумілі замальовки, деякі були абсолютно порожні, але варто було торкнутися сторінки на ній проявлявся текст. Все це було дуже незвично, і дуже затягувало.

За читанням книг минуло не мало годин, всі вже втомилися, але результатів, або хоч якогось просування так і не було. Тая стомлено потягнулася за черговою книгою, і зачепила склянку з водою, яка благополучно розлилася по всьому столу.

Ден тільки відкрив рот, щоб висловити своє невдоволення, як його випередила Сіт:

‒ Дивіться на лист!

Ден і Тая втупилися вниз, і побачили лист матері який намок, але на ньому з'явився напис, все тим же маминим почерком, який раніше ніхто не бачив «Фіона Роджерс».

‒ Тітонька Фіона, – заволала Тая, ‒ вона точно повинна щось знати, як ми самі до цього не додумалися. Вона схопила лист, і кинулася з кімнати, втому як рукою зняло.

‒ Гей, ти куди? – Слідом почувся голос брата.

‒ Ми їдемо до Фіони, захопи щоденник, ‒ з цими словами вона вискочила з кімнати.

Вона не чула інших слів, все, що вона хотіла, знати все, і вона не збиралася втрачати таку можливість. Коли всі вийшли з підвалу, Тая вже сиділа за кермом машини, але Ден дуже швидко вигнав її, тому що вона не спала довше за всіх. Всі вони були занадто втомленими, і навіть розмовляти ніхто не хотів, тому поїздка пройшла в повній тиші. А Тая мирно задрімала на задньому сидінні.

Через годину вони стояли на порозі будинку Фіони Роджерс, але ніхто не вирішувався натиснути на кнопку дзвінка, так тривало деякий час, поки Дену не набридло, він мовчки простягнув руку до дзвінка, забарившись всього на одну мить, і через хвилину перед ними стояла здивована тітонька.

‒ Милі мої, ‒ з усмішкою вона кинулася обіймати дітей. У неї не було своїх дітей, про що вона ніколи не шкодувала, але своїх племінників вона дуже обожнювала, вона завжди допомагала і підтримувала їх чим могла, але через роботу її часто не було в місті, принаймні вони так думали, ‒ Проходьте, чого ви всі на порозі застигли.

Вони прослідували за нею у вітальню, в кімнаті витала напруга, тому тітонька стривожено запитала:

‒ У вас все добре?

‒ Не зовсім, ‒ тихо промовила Тая, ‒ ми хочемо тобі дещо показати. Її рука ковзнула у рюкзак, з якого вона витягла лист і щоденник, мовчки поклавши їх на журнальний столик перед тітонькою.

Вираз обличчя Фіони тут ж змінився, деякий час в кімнаті стояла повна тиша, немов час навколо зупинився, і не було чути навіть дихання.

‒ Ну, що ж, ‒ вона зробила глибокий вдих, ‒ гадаю, ви вже прочитали щоденник, і багато дізналися, але у вас залишилися питання. Ви вже дорослі і готові дізнатися все.

‒ Ти теж як вони? – Несподівано, навіть для самої себе, заговорила Сіт.

‒ О, люба, ‒ з чарівною посмішкою промовила тітонька, ‒ так, я одна з вартових межі світів, як і ваші батьки , як ваші діди і прадіди.

‒ Ваші? У сенсі, і мої теж? Але мої батьки… Сіт не встигла закінчити, як тітонька зміряла її поглядом, і продовжила.

‒ Так, твої бабуся і дідусь Дерек і Аманда Льюїс, вони були вартові, але ось твої батьки, вони відмовилися від цього. – побачивши питальний вираз обличчя у родичів, вона чарівно посміхнулася.

‒ Справа в тому, що у кожному світі є свої закони, світ вартових він знаходиться скрізь і ніде, але у нього теж є свої закони, якщо вартовий вступає в шлюб з кимось, хто не має наших сил – яно, так їх називають у світі вартових. Їм пропонують пройти ритуал, після якого або яно отримає силу вартового, або обидва з подружжя будуть змушені залишити шлях вартових, вони будуть позбавлені всіх сил і пам'яті, і будуть жити звичайним життям у своєму світі. Діана і Метью втратили всі свої сили у світі вартових, але вони живуть простим щасливим життям, а Хелен і Тайлер пройшли ритуал, і Хелен отримала силу, вони разом стали приголомшливими вартовими, одними із наймогутніших, але, ‒ вона важко зітхнула, ‒ світ дуже небезпечне місце, вони обидва загинули, захищаючи світи.

Вона замовкла, в її погляді відчувалися біль і скорбота, але вона повинна була продовжити говорити, заради майбутнього улюблених племінників.

‒ У нас не прийнято до двадцяти років розповідати дітям про світ вартових, вони живуть звичайним життям, в день двадцятиріччя батьки відводять своїх дітей в академію, де відбувається знайомство із світом вартових. Потім вони проходять ритуал ТІАБ і приступають до навчання, звичайно від всього цього можна відмовитися, і повернутися до свого звичайного життя. Але ваша мама не поспішала, а потім не встигла відвести вас, і було вирішено залишити вас в цьому світі, але у вас тече сила вартових, і на деякий випадок Хелен подбала про вас, вона залишила лист, який повинен був з'явитися, тільки якщо вам загрожує небезпека. І ось цей день настав.

Друзі сиділи мовчки, кожен з них намагався усвідомити почуте, прокручував події свого життя, і їм здавалося, що всього цього не може бути.

‒ Почекайте тут, я приведу себе до ладу і ми всі підемо в академію, ‒ оглянувши переляканих друзів, вона додала, ‒ звичайно, якщо ви цього захочете.

Вона пішла, залишивши здивованих друзів, які ще довго сиділи у повній тиші, не вронивши ні слова. Але кожен вже вирішив для себе, що він неодмінно відправиться в академію.

Фіона піднялася в свою кімнату, і важко зітхнула, посмішка зійшла з її обличчя. Для неї вони завжди будуть маленькими дітьми, з якими вона весело проводила час, граючи в ігри, і слухаючи їх забавні історії. Важко усвідомити, що вони вже дорослі, і що доведеться показати їм світ вартових. Звичайно, вона любила своє життя, та просто обожнювала бути вартовою, але це занадто небезпечно, і піддавати небезпеки дітей їй не дуже хотілось. Зібравшись з думками, вона швидко переодяглась, і відправилася в низ, розуміючи, що не їй вирішувати їх долю, вона може тільки дати їм вибір, а для цього зобов'язана відвести їх в академію, і допомогти чим зможе, як зазвичай.

Тітонька увійшла в кімнату, відчувши чергові здивовані погляди на собі. Ну так звісно, вони ніколи не бачили її такою, її густі довгі чорні волосся були зібрані в тугий хвіст, на обличчі красувався приголомшливий макіяж, з якого яскраво виділялася червона помада, підкреслюючи пухкі губи. Вона була одягнена в чорні обтягуючи штани, футболку, і високі чоботи на плоскій підошві, збоку на штанях у неї висів кинджал, і зверху була накинута мантія. Друзів дуже вразило, що перед ними стояла не звична їм тітонька років п'ятдесяти, а молода приваблива жінка віком не більше тридцяти років. Вона обдарувала їх своєю чарівною посмішкою і сказала лише одну фразу.

‒ О, мої дорогі, вам ще належить дуже багато дізнатися, але не від мене.

Далі сталося те, чого вони ніяк не могли очікувати. Вона змахнула рукою, і кімнату осяяв червоний серпанок, коли дим почав поступово розсіюватися, простір в кімнаті розійшлося в різні сторони, і повільно нізвідки почали з'являтися обриси дивних будівель, незвичайних дерев і озера. Вони все ще стояли в вітальні будинку, але і одночасно були в іншому місці. Це було так незвично, захоплююче і хвилююче, Фіона пройшла в цей розрив, жестом покликавши друзів з собою, вони, не роздумуючи, пішли за нею.

Кімната зникла, і друзі опинились на вулиці біля величезного бузкового озера. Вони не могли повірити своїм очам, і дуже довго стояли, озираючись навколо. Небо було бузкового кольору, а небесних світил, було три, різних розмірів і кольорів. Величезне блакитне світило – Наос, перше що кидалося в очі, воно немов закривало майже половину неба. Трохи за ним і меншого розміру виднілося надзвичайно красиве червоне світило – Антарєс, і десь, немов дуже далеко виднілося третє – Даркос, більше схоже на маленьку чорну діру в небі, але від нього явно виходило якесь світло сірими променями, що виглядало приголомшливо. Вигляд був чудовий, немов три світила змагалися один з одним за місце на цьому бузковому небі, але і одночасно дуже гармонійно доповнювали один одного.

Тут була величезна безліч різних рослин, яскравих і всіляких квітів, які не побачиш у нашому світі, а їх розміри, вони всі були величезні, дерева, квіти, кущі, вони тяглися до небесних світил, і було враження, що дістали до них. У деяких рослин не було видно кінця, вони немов тримали на собі небеса цього світу. Все навколо рясніло фарбами, було так яскраво, що неможливо було не звернути уваги на будови, вони навпаки були дуже темними. Більша частина була смоляно-чорними, але виднілися і зелені, сині, фіолетові, але дуже темних відтінків, але що найважливіше, вони не стояли на землі, вони були високо на деревах, деякі просто висіли у повітрі, а інші були в серпанку різних кольорів, немов стоячи на хмарах.

Фіона спостерігала за реакцією дітей, мимоволі вона згадала, як її вперше привели сюди, як було тихо і спокійно тоді, ніякі проблеми всіх світів не могли змусити її відчувати себе погано, це місце мало особливу ауру, воно несло спокій, вона посміхнулася і повернулася до інших.

‒ Ласкаво просимо у світ вартових, це місце називають «За межею світів», ми називаємо його – «Межсвіт». Слідуйте за мною, я проведу вас в академію.

Вони мовчки йшли далі, поки не зупинилися у гігантської чорної будівлі, вона височіла над всім навколо, і немов притягувала до себе. Вона була чорніше ночі, немов це була величезна чорна діра в просторі, але вона мала обриси схожі на старовинний замок або готичну церкву.

Фіона змахнула рукою, і на подив друзів, з неї хлинула кров, але рана швидко затягнулася. А кров, стікаючи під їхніми ногами, швидко перетворилася на червону хмару, яка відірвала їх від землі, і понесла прямо до величезних воріт академії.

Вони пливли по повітрю, не вірячи своїм очам, зверху відкрився ще більш приголомшливий вигляд. Але вже через кілька хвилин вони відчули тверду землю під ногами, точніше камінь, кам'яні сходи перед воротами академії. Поблизу будівля була інша, вона більше не була чорною плямою, а набула приємні темно-сірі обриси, під ногами були чорні флюоритові східці, попереду величезні металеві двері, було багато веж різних форм і розмірів, озирнувшись назад, вони побачили величезну чорну пляму, і стало зрозуміло, що це якесь силове поле, що захищає академію.

Коли всі рушили за напрямом до воріт, вони відчинилися, і перед поглядом відкрився вид на великий круглий вестибюль, все всередині було з флюориту темно-сірого, місцями чорного або з фіолетовим відливом. У самому центрі кола стояв фонтан, в якому були три статуї. Жінка, яка була в мантії з капюшоном, накинутим на голову, з-під якого спускалося довге волосся. Одна рука була виставлена вперед, і в ній знаходився посох з красивим яскраво-жовтим каменем, який видавав приємне світіння. Іншою рукою вона дбайливо притискала до себе книгу з ієрогліфами, які друзям були зовсім не зрозумілі. Вона виглядала як жива, було відчуття, що вона зараз покине свій п'єдестал, і підійде привітатися, але це була лише скульптура. Поруч стояв чоловік, він був немов в бойовій готовності, він тримав лук з червоного дерева однієї рукою, а другою – стрілу неймовірною краси з блакитним пір’ям, він натягував тятиву, немов готуючись до пострілу, і це насторожувало. Третя скульптура розташовувалася трохи позаду, підносячись над іншими. Це була антропоморфна істота, схожа на ведмедя грізлі, він тримав в одній руці меч, а в інший щит.

На них, як і на жінці, були мантії, одягнені всі були однаково, у чорних штанях, футболках, і високих чоботях, як і Фіона. Навколо них струмувала вода, вона немов стікала нізвідки, подивившись вгору, вони не побачили нічого, це погляд в нескінченність. Вода вихором струменіла навколо цих трьох, разом з нею кружляли сніжинки, великі і маленькі, вони були кришталево чистими, як і вода, але видавали неймовірне світіння приємним блакитним світлом, це видовище заворожувало.

Навколо не було звичайне приміщення, озирнувшись, гурту здалося, що вони знаходяться в лісі, навколо було багато дерев і квітів. Подивившись вниз, вони побачили, що стоять в річці, вона рухалася за різними напрямами, вказуючи шлях, як дорога. Тая нахилилася, і зрозуміла, що не відчуває воду під ногами, і що вони не намокли, вона простягнула руку до води і занурилася в приємну прохолодну воду. Але їх ноги не занурювалися у воду, вони стояли, і йшли по воді, це було неймовірно.

Навколо було дуже просторо, крізь гілки дерев проглядались флюоритові стіни різних кольорів, частіше чорного, але виднілися інші яскраві гарні кольори, це виглядало дуже магічно. У деяких стін стояли дерев'яні лави, вкриті місцями м'яким бузковим або ніжно-зеленим мохом, за фонтаном стояли високі сходи з флюориту синього кольору, вони також були покриті рослинами і по ним стікала плавно вода, створюючи красиві маленькі водоспади. По перилах тяглися гілки дерев, і розцвітали бутони різних квітів, все це було схоже на казковий палац фей.

Фіона пройшла вперед, і рушила вгору по сходах, команда з відкритими ротами рушила за нею. Вгорі сходин їх чекали гарні дерев'яні двері, оброслі деревами, а за ними більш проста кімната з флюориту. Тут також по всюди була вода і рослини, але їх було менше, попереду стояв великий овальний стіл і стільці навколо, вони теж були з флюориту, вони були темно-сірого кольору, і судячи за виглядом, вони були дуже старими, місцями вже виднілися тріщини, і проростав мох болотного відтінку. Створювалося відчуття, що це занедбане місце, і його давно ніхто не відвідував, але від нього віяло якоюсь силою, поруч з ним відчувалася величезна магічна міць.

Раптово стільці почав овівати серпанок різних кольорів, і з нього хтось з'явився. Спочатку склалося відчуття, що на стільцях виникли прості мантії різних кольорів і розмірів, але коли з однією почувся високий гучний жіночий голос, гурт зрозумів, що перед ними варти.

‒ Раді вітати вас в академії, ‒ почули друзі. І мантії рушили за напрямом до них, спочатку вони немов просто парили в повітрі, але чим ближче вони підходили, тим більше вони набували обрисів живих істот.

‒ Я, Корделія, ‒ знову прозвучав гучний жіночий голос.

‒ Я, Гілберт Еддінгтон, ‒ почувся низький чоловічий голос, ‒ ми керівники цієї академії.

Друзі стояли дуже тихо, здавалося, навіть боялися зробити зайвий рух або зітхання, вони не знали, чого очікувати, і що їм необхідно робити.

З однією мантії з’явилися гарні витончені жіночі руки, з довгими, покритими червоним лаком нігтями, вони потягнулися до накидки, і через мить перед ними виникла неймовірною краси дівчина. Вона була висока, елегантна, худа з тонкою талією, але з формами, її довге густе чорне волосся з синім відливом спускалися до її округлих стегон. У неї було привабливе обличчя, з гострими вилицями, маленькими акуратними губами, і величезними бездонними очима, кольору найкрасивішою фіалки, але в них читалося стільки болю і життєвого досвіду. Тільки за ними можна було зрозуміти, що прожила вона чимало років, і пережила крайні багато подій, які залишили свій слід в її житті. Але це була лише мить, буквально через секунду її очі блищали добротою і якимось неймовірно приємним світлом, вона посміхнулася і підійшла до кожного, уклавши їх у свої обійми. Поряд з нею було так тепло і затишно, вона ніби випромінювала тепло і спокій.

Слідом за нею була скинута мантія з голови Гілберта, і погляду постав величезний чорний антропоморфний ведмідь, він був одягнений, як і всі варти, але збоку на поясі у нього висів маленький бежевий мішечок, який випромінював приємне, солодке, звабливе жовте світло. Його очі були надзвичайного лазурного кольору, великий страхітливий шрам тягнувся через око по всій щоці, на вухах у нього виднівся пірсинг, круглі срібні сережки надавали йому ще більше грізний вигляд.

У компанії завмерло серце, коли він рушив, величезний чорний ведмідь, але ніхто не смів поворухнутися перед ним, на мить здалося, що вони навіть перестали дихати. Але він дружелюбно простягнув свою руку кожному, він дуже м'яко і дбайливо потиснув руки і встав поряд з Корделією.

За ними прослідували інші, кожен підійшов привітати компанію, там були як звичайні люди, так і до досі не бачені ними істоти. Антропоморфні фігури, за ними дуже довгі істоти, з довгими руками і ногами, у них була довгаста голова, але на ній не було обличчя, це викликало страх, більш того вони були напівпрозорі, розмиті, створювалося відчуття, що їх немає тут насправді. Але чим більше дивишся на них, тим більш реальними вони стають, немов знаходячи форму, секунда, і кожен побачив в них себе, але бачення пройшло також швидко, як і виникло.

Були також неймовірної краси створіння, вони були трохи схожі на звичайних земних дівчат. Одна з яскраво-рожевими волоссям до самої підлоги і ніжно зеленою шкірою, у неї були величезні яскраво-зелені крила, закатно-рожеві очі, і зелені маленькі ріжки на голові, і щось схоже на шипи, виступаючі у неї на ключицях і трохи на руках, Друзі подумали, що вона схожа на кактус. І хоча для них це був дивний вигляд, вона виглядала чудовою і привабливою. На ній було рожеве плаття, немов з пелюсток квітів, а на поясі висів бежевий мішечок, як у Гілберта. Друга дівчина була володаркою ніжно-блакитної шкіри, яскраво-червоних очей, і волосся, яке стояло вгору і було схоже на полум'я. Її плаття було як бутон троянди малинового кольору, її тіло так само покривали шипи, а на голові красувалися закручені довгі роги. Вона була небезпечна і прекрасна одночасно.

Також були ті, хто не став знімати мантії, і відкривати свій вигляд, вони трималися трохи відсторонено, але спілкувалися дружелюбно, і сказали, що друзі ще не готові побачити їх. Ще був хтось більше схожий на дух, якась біла димова завіса, він тримався далеко від усіх, з’явився буквально на декілька секунд, і знову зник під мантією.

Компанії було дуже цікаво, хто всі ці прекрасні створіння, але було незручно питати у них, тому вони просто стояли і приймали привітання від всіх цих чудесних істот, і посміхалися, самі не знаючи чому. Після того, як всі привіталися, Корделія вийшла вперед і почувся її голос:

‒ Зараз ви познайомилися з радою академії, яка включає у себе тагат з усіх нині відомих світів. В нашій академії раді кожному прибутному най, ми надамо вам необхідну допомогу і підтримку, також ви зможете отримати всю необхідну вам інформацію, гідне навчання і дах. Ірвін, ‒ гучно сказала вона, і тут же біля неї з'явився антропоморфний рись, ‒ проводить всіх вас у ваші кімнати, де ви зможете відпочити. Також вас очікує вечеря, а завтра до вас приставлять наставника, який відповість на всі ваші питання, і введе в курс справ академії, а також розповість о ваших подальших діях. Ми змушені попрощатися з вами.

З цими словами вони всі розчинилися у повітрі, також раптово, як і з’явилися. Крім Ірвіна, він попросив слідувати за ним, і вирушив вдалину по річці, всі були настільки втомленими і враженими, що до самого їх приходу у вітальню, ніхто не зронив ні слова.

‒ Ваші кімнати за цими дверима, ‒ порушив тишу Ірвін, вказуючи на величезні залізні двері, поруч з каміном в центрі вітальні. ‒ там вгору по сходах, на дверях вказані ваші імена, в кімнаті з'явився необхідний вам чистий одяг, рекомендую відпочити і привести себе в порядок, у шістнадцятій годині вечора я буду чекати вас тут, ‒ з цими словами він пішов.

Фіона повернулася до своїх родичів, поглядаючи на годинник, ‒ у нас є три години часу, прийміть душ, переодягніться, і перш, ніж ми вирушимо на вечерю, я хочу з вами поговорити, через півтори години чекаю вас у вітальні.

Вона розвернулася і пішла до дверей, коли вона ледь доторкнулася до них, двері тут же самі відчинилися, за дверима були кручені флюоритові сходи вгору, за якими були двері з іменами кожного присутнього. Фіона протягнула руку до своєї двері, коли вона взялася за круглу металеву ручку, все навколо осяяло червоним кольором, двері відчинилися, і Фіона швидко опинилась всередині.

Друзі послідкували її прикладу, кожен підійшов до дверей зі своїм ім'ям, з легким завмиранням серця, доторкнувшись до ручок, всі відчули легке приємне печіння, а все навколо освітилося легким приємним білим сяйвом. Двері були відчинені, і кожен не роздумуючи, вирушив всередину.