Читать книгу Іван Самойлович - С. Лунiн - Страница 3

Внаслідок повстання Брюховецького Росія втратила 48 міст і містечок і зазнала величезних збитків. Але не встиг Дорошенко покинути Лівобережжя, як московська влада відновилася там так само швидко, як у 1658—1660 pp.

Князь Григорій Ромодановський зібрав велике військо й почав наступ. Наказний гетьман Дем'ян Ігнатович-Многогрішний послав був до Дорошенка по допомогу, але той наказав захищатися власними силами. Але, після того як Ромодановський визволив російську залогу Ніжина (разом з тим спаливши все місто) і майже вибив українців з Чернігова, Многогрішний разом із соратниками, у тому числі з чернігівським полковником Самойловичем, прийшов до думки, що опір не має сенсу. Замість цього вони почали з російським воєводою перемовини щодо повернення до російського підданства.

Посередниками між українцями й росіянами виступили декілька козаків зі старшин, що були в неласці у Брюховецького, а також православні ієрархи. Колишній ніжинський полковник Матвій Гвинтовка сидів у Гадячі під арештом, після того як у 1666 р. замість нього полковником був призначений Артем Мартинович. З початком повстання Гвинтовку перевели до Ніжина, а після вбивства гетьмана звільнили. У Веприку звільнили з ув'язнення колишнього осавула того ж таки ніжинського полку Василя Ігнатовича-Шумейка, брата Дем'яна, який сидів у в'язниці за побиття власної дружини до смерті (пізніше він благав простити йому це вбивство й дозволити одружитися знову в александрійського патріарха і чернігівського архієпископа й одержав їхню згоду, за що подарував обом ієрархам по коню).

Гвинтовка й Ігнатович поїхали до наказного гетьмана, щоб переконати його повернутися під царське берло. До них приєднався й стародубський полковник Петро Рославець (Рославченко). Многогрішний погодився й дозволив їм їхати до Ромодановського. Після переговорів із воєводою Гвинтовка й Шумейко прибули наприкінці жовтня 1668 р. до Москви в супроводі ніжинського протопопа Семена Адамовича, який під час повстання потерпав від людей Брюховецького. Посли оголосили, що Многогрішний і Рославець просять у царя надіслати ласкаву грамоту, а в патріарха московського – пробачити їм порушення присяги. Після цього Ігнатович просив укладення нового договору на умовах, узгоджених із Ромодановським. Наказний гетьман погоджувався на те, щоб на Сіверщині розташувалося російське військо, яке козаки зобов'язуються утримувати. Крім того, українці мали збирати фіксований обсяг податків до царської скарбниці, але без участі росіян, на власний розсуд. Ще Многогрішний просив у жодному разі не повертати полякам Київ.

А проте влада Дем'яна Ігнатовича й князя Ромодановського поширювалася лише на Сіверщину – Стародубський, Чернігівський і Ніжинський полки. Далі на південь ішла боротьба прихильників Дорошенка та вже згаданого Суховія, що виступив улітку 1668 р. у похід разом з кримськими татарами й підійшов до Путивля. До нього пристали козаки південних полків – Полтавського, Миргородського, Лубенського й Переяславського. Проте прилуцький полковник Іван Щербина не зрадив гетьмана обох сторін Дніпра, тому, впустивши до себе в місто сотню татар, усіх перебив. На боці Дорошенка залишався й Зіньківський полк.

Військо на чолі з Андрієм Ромодановським, сином воєводи, виступило назустріч Суховію, але в жовтні 1668 р. було вщент розгромлене під Гайвороном (кілометрів за десять на захід від Красного Колядина, другої батьківщини Самойловича). Андрій потрапив у полон до татар. Однак Суховію доводилося брати до уваги ще й Григорія Дорошенка, який стояв зі своїми козаками між Києвом і Черніговом, запевняючи воєводу Шереметьева, що бажає воювати лише проти татар та їхнього союзника й бути слугою цареві. У той же час Григорій обіцяв Суховію союз, але потім відрікався від обіцянок. Зрештою Суховій, постоявши в Ромнах і жорстоко пограбувавши околиці, з настанням зими пішов воювати з Петром Дорошенком і був розбитий правобережними козаками під проводом Сірка під Вільховцем, за кілька кілометрів на захід від Богуслава.

Повернімося до перемовин у Москві. Активну участь у відновленні царської влади в Україні брав чернігівський архієпископ Лазар Баранович, який завдяки повстанню Брюховецького дочекався падіння єпископа Мефодія, суперника в боротьбі за пост київського місцеблюстителя (Мефодій, просидівши рік за ґратами у Дорошенка, пробрався до Києва, але виявився нездатним переконати росіян у своїй непричетності до «бунту»; помер близько 1689 р. у московському Новоспаському монастирі). Баранович, хоча й поділяв прагнення старшини зберегти самостійність у відносинах з Росією та волів залишатися під владою константинопольського патріарха, але все ж таки переконував Ігнатовича піддатися православному цареві, а самого Олексія Михайловича благав не карати бунтівників. Згаданий Семен Адамович ставився до Росії ще лояльніше (разом з багатьма міщанами, до яких він був близьким) і прагнув того, щоб російські війська залишалися в українських містах, вбачаючи у воєводах противагу старшинській владі. Тому Олексій Михайлович не поспішав погоджуватися з наказним гетьманом і архієпископом. Барановичу він обіцяв пробачити «зрадників», але на натяки про скасування Московського договору 1665 р. відповідав наказом надіслати в Москву не лише послів від старшини, але й представників білого духівництва, міщан і навіть селян. Позиція Адамовича дуже лютила Барановича й Многогрішного.