Читать книгу БЖД - Сашко Ушкалов - Страница 1

Будь-яка життєдіяльність – небезпечна. Особливо в тому випадку, якщо галімий світ ніяк не може (та й не хоче) тебе упіймати, якщо внутрішній голос не проминає нагоди охрестити тебе мудаком і лузером і якщо ти тупо не знаєш, що робити зі своєю свободою. Ну, хіба скористатися своїм конституційним правом (одним із дуже небагатьох) – і спокійно виригати її в бездонне, терпеливе й недремне очко унітаза.

Не кожен має друга-кришнаїта зі власним вонмобілем, якому не так уже й важливо, куди їхати, бо все одно дорога виведе на морське узбережжя. Так організований простір цієї притиреної свободи: вона потребує чогось умовно-безкінечного, чогось типу неба. Просто небо – воно не годиться, у ньому не можна купатись. Та й шлях до нього не завжди комфортний і безболісний.

«БЖД» – це road story, у якій формальні ознаки цього жанру спливають тільки ближче до кінця повісті. Ушкалов пропонує читачеві подорож, даруйте на слові, екзистенційну. Я не знаю, як інакше сказать. Подорож, у якій функцію вказівників та знаків виконує всіляка, здавалося б, непосутня фігня: редакція газетки, у якій Баз строчить астрологічні прогнози без жодної сексуальної активності, бутафорська граната, яка завжди влучає в означену провидінням ціль, надувний матрац і начальник ЖЕКа, коридори лікарні, де люди вправно ховаються від смерті. Це подорож, мета якої неозначена, але зрозуміла.

Джек Керуак знайшов Бога в небі Сан-Франциско, на Маркет-стріт, а його дружбан Ніл Кессіді пізнав Господа, коли нещадно пітнів. «Шлях до віри в кожного свій», – як сказав би про це американський проповідник Біл Даун, позаштатний персонаж повісті «БЖД», який приїхав до Всевишнього на мопеді «Ямаха». Зрештою, чом би й ні. До Бога можна приїхати і на триколісному велосипеді. А на вонмобілі – й поготів. Хоча все ж таки головний герой повісті «БЖД» воліє спершу приїхати до моря, а вже потім, якось пізніше, іншим разом… Життя так чи так коротке, наче кар’єра дівчинки, яка рекламує в супермаркеті зубну пасту, хоча й гадки не має, чи можна її ковтати.

Знову втрачене покоління – так, це воно. Кожне покоління по-своєму пропонує світові замислитись про сутність втрат і здобутків, критично поглянути на цивілізацію, прогрес й інші знаки апокаліпсиса. Кожне покоління по-своєму втрачене.

Ага, про це понаписувано дохріна і трошки. Гемінгвей, Берроуз, Селбі, Коупленд, Кінг, Паланік. Нащо вам ще одна книжка? Пояснюю: всі вони вже викричались, а Сашко Ушкалов – ще ні. Це дуже просто. Майже як різниця між життям і смертю.

Три акорди лунатимуть зі сцени вічно. Панк-рок ніколи не помре.

А, ледь не забув. Ця повість надзвичайно актуальна для країни, у якій «кожна порядна, блядь, людина має тримати вдома протигаз». Для країни, у якій Біл Даун почувається настільки кайфово, що Господь уже заманався до нього їздити та про щось балакати.

Проте «годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще».

Приємної подорожі.

Михайло Бриних