Читать книгу БЖД - Сашко Ушкалов - Страница 2

Власне, усе почалося через оте придурасте сонячне затемнення. Із самого ранку в мене все пішло шкереберть. Прокинувшись і поплентавшись у душ, я переплутав звичайний людський шампунь із гігієнічним шампунем-кондиціонером для довгошерстих котів, через що моя коротка зачіска тепер стирчала в різні боки так, неначе мене довбонув струмом електрочайник. А приїхавши на офіс своєї газетки, я дізнався, що шеф-редактор, в народі «шефуля», він же Сан Санич, звільнив з роботи нашого штатного астролога, звільнив через те, що його, тобто Сан Саничева, дружина, між нами кажучи, рідкісна істеричка, пожалілася, типу, його прогнози не збуваються.

– Шурік, – сказала вона за сніданком, – ти довіряєш своєму астрологові?

– А що? – злякався Сан Санич, який дуже любив свою дружину.

– Ти козерог, – сказала вона.

– Чого це? – образився Сан Санич.

– Не в тому сенсі, – пояснила дружина, – за гороскопом.

– Ну і?.. – не врубався шефуля.

– Ти читав прогноз для козерогів на суботу, тобто на вчора?

– Звісно, читав, я ж шеф-редактор, – збрехав Сан Санич.

– І що? – наполягала дружина.

– І нічо… – знизав плечима шефуля.

– А де? Де? Йокелемене… – розізлилась вона.

– Що де? – зовсім розгубився Сан Санич.

– Обіцяна сексуальна активність!!!

– Чого?..

– Там було написано, що в суботу козероги будуть сексуально активні, а ти ліг і відразу ж захріп… Я навіть нову білизну вдягла… Ти хоч помітив, якого вона кольору?

– Ніби рожевого? – зовсім убито спитав шефуля.

– Ну, козерог… – процідила крізь зуби дружина й грюкнула дверима.

Словом, уранці астролог і вилетів.

Зрештою, на цьому мої невдачі могли б і скінчитися, якби Сан Санич не сказав: доки газета не знайде нового астролога, його обов’язки тимчасово виконуватимеш ти. Але, чувак, запам’ятай, жодної сексуальної активності. Отож останні дві з половиною години я тільки тим і займався, що від ліхтаря вигадував астрологічні прогнози. Без жодної сексуальної активності, звісна річ…

По обіді Сан Санич покликав мене «на коврик». Я саме застряг на горезвісних козерогах і ніяк не міг зрушити з місця – бо просто не уявляв, який у цих тупих упертих тварин може бути астропрогноз без жодної сексуальної активності. «Усе, – подумав я, – настав капець…» – і відчинив двері його кабінету.

– Слухай, Баз, – перейшов він одразу до справи, – хочеш двісті баксів за півдня?

– Мокруха, да? – спитав я.

– Ні, шоу-бізнес…

– Що завгодно, тільки не довбані козероги.

– Що-що? – перепитав шефуля.

– Нічого-нічого, кажу, мене через сонячне затемнення цілий день кумарить.

– Значить, так, – буркнув шефуля, – сонячне затемнення ще не почалося, тож забудь про своїх довбаних козерогів, збирай манатки й дуй у 163-ю школу.

– Куди-куди?

– 163-я шко-ла, – повторив він по складах.

Правду кажучи, слово «школа» викликало в мене майже ті самі асоціації, що й словосполучення «сексуальна активність» у Сан Санича. У дитинстві я був дуже непосидючий… і в більшості справ, які мені доводилось робити, обламувався вже після першої ж невдачі. Так було і з навчанням. Коли я пішов у перший клас, мене вистачило майже на півроку, аж доки я не написав першу в своєму житті контрольну з російської. Контрольна складалася всього з одного слова, яке нам видавали на карточках. Від нього треба було утворити множину… І от мені трапилося слово «сук». Не задумуючись, я написав поряд «суки» (хто б міг подумати, що правильно буде «сучья») і здав… За що мені поставили двійку, для чого викликали до школи батька, я так і не зрозумів, проте на навчання вирішив забити вже тоді, не чекаючи, доки воно принесе ще якісь неприємні сюрпризи. З наступної моєї школи, а їх я змінив – ні мало ні багато – чотири, так от, з наступної школи мене вигнали через баскських сепаратистів… Я тоді був у третьому, була весна й у нас саме мав бути перший урок праці, на якому нам мали прищепити безмежну любов до сільського господарства й узагалі – аграрного, так би мовити, світогляду. Простіше кажучи, ми мали сіяти кабачки й баклажани на пришкільній ділянці… Але замість того, щоб читати посібник з вирощування баклажанів і кабачків, я, на лихо, знайшов у шкільній бібліотеці брошуру про баскських сепаратистів й усю її прочитав, запоєм… Для чого в шкільній бібліотеці брошура про баскських сепаратистів, я тоді якось не задумувався. Так от, під враженням я перекупив у одного мажористого старшокласника петарду, завбільшки з добрячий огірок, і, коли всі садили кабачки й баклажани, зарив її в грядку, а шнур залишив нагорі. Його я підпалив тоді, як наша вчителька праці, загальмована прибалтійка, почала перевіряти, чи рівні вийшли грядки. Петарда вибухнула прямо в неї під ногами, а сира земля заліпила їй величезні тортилівські окуляри… Я більш ніж упевнений: наша загальмована прибалтійка так би нічого й не збагнула, якби на мене відразу ж не показали пальцями дві сучки-заучки.

– Чтоооо? – спитала вона в сучок-заучок…

– Ето он вас падарвал!!! – запищала перша.

– А ви ж паставітє нам пять, за то шо ми такіє харошиє? – запищала друга.

Загальмована вчителька праці хвилин чотири стояла мовчки, а потім кинула в мій бік:

– Ідьоооом к дірєктаааару…

– А как же ми? – запищали сучки-заучки.

З третьої школи мене випхали вже тоді, коли я навчався в дев’ятому. Я не був пацифістом, проте наглухо не розумів, для чого на фізкультурі в мирні часи потрібен норматив з кидання гранати. Ми довго сперечалися з фізруком, і тоді він покликав директора, колишнього афганця.

– Кидай, сопляк, – сказав той, – у школі ти маєш навчитися всього, навіть захищати родіну.

– Від кого? – не зрозумів я.

Від кого її треба захищати, він, схоже, теж не знав, тому буркнув:

– Кидай, бо викличу батьків.

І я кинув. Граната закружляла в повітрі, гепнулась об футбольні ворота, відрикошетила й влучила фізрукові в ногу, розтрощивши йому великого пальця… Фігня полягала в тому, що фізрук, судячи з усього, не був ворогом нашої батьківщини й не становив для неї жодної загрози…

Словом, я був злий на школу, тому плекав напівбожевільні плани й, зовсім природно, вирішив помститися. Але оскільки терористичний досвід баскських сепаратистів після того, як я вилетів із другої школи, почав здаватися мені не дуже дієвим, я обрав дещо іншу тактику. По закінченні одинадцятого класу я свідомо вступив у педагогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини…

– Ти ще тут? – здивовано глянув з-під окулярів Сан Санич.

– Уже зник, – видихнув я.

– До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля дверей.

– Гммм… – почав викручуватись я, – розумієте, літо скоро… Час міняти імідж…

– Імідж – це добре, – погодився Сан Санич. – Але чого від тебе штиняє дустом?

Тут я вже не знайшовся з відповіддю й просто знизав плечима. Шефуля ще раз скоса на мене зиркнув, скрушно зітхнув, мовляв, що за редакція: астролог на якийсь біс пише прогнози із сексуальною активністю, від передовика чогось штиняє дустом, – і суворо сказав:

– Робиш роботу, береш двісті баксів. Завтра вранці мої, чесно зароблені відсотки, – «чесно зароблені» він виділив логічним наголосом, – тобто рівно половина, мають лежати в мене на столі. А тепер щезни. І зроби щось зі своєю головою.

– Лежатимуть, зроблю, на все добре, – пошаркав ногами я і вже за дверима додав: – Вітання дружині, муділа. При цьому на мене недобре зиркнула секретарка – вагітна растаманка-Свєточка.

За п’ятнадцять хвилин я вже їхав у 163-ю школу, хоч зовсім не підозрював, який іще шоу-бізнес може на мене чекати. Може, там знімають шкільне порно? Але навіщо я їм потрібен, якщо від мене штиняє дустом і в мене що попало на голові?

На превеликий подив, школа 163 була зачинена, як, зрештою, і всі нормальні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці мали лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. «Ні-ні, ай лав шоу-бізнес», – заспокоював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі довбонув кілька разів ногою в масивні дерев’яні двері так, що на мене посипалась штукатурка.

І тільки потому десь глибоко всередині почулася загадкова метушня. Мені чомусь здалося, що то якась велетенська риба ковтнула людину, котра тепер намагається вибратись назовні.

– Шо нада, ля? – крізь щілину прочинених дверей на мою голову підозріло вирячився старпер у побитій міллю совковій шапці-вушанці з кривою кокардою.

– Де тут у вас шоу-бізнес? – спитав я в нього.

– Шо-шо, ля? – не зрозумів він.

– Сьогодні, крім мене, ще хтось приходив? – спростив я питання.

– Да-да, – відразу ж закивав він, – там якісь підари за школою в окопі товчуться…

– Підари? В окопі? – хотів був перепитати я, але старий уже зник за дверима, і я почув, як його кроки віддаляються таємничими коридорами школи-риби.

Галіма мілітарна тема, через яку я вилетів з третьої школи, і сексуальна, точніше, зі слів дідка, гомосексуальна, активність мене зовсім не приваблювали… тож за школу я вийшов із деяким острахом… Там було порожнє футбольне поле, турніки, смітник, а насамкінець я справді побачив купку людей, що метушилися на майданчику для допризовної підготовки юнаків. Юнаків я серед них не помітив, і це почало мене стрьомати…

– Доброго дня! – підійшов я до чуваків і привітався з усіма одразу. – Мене прислав Сан Санич…

Троє з них запитально озирнулися й кілька хвилин мовчки мене вивчали. Особливо уважно дивились ті двоє, що були з відеокамерами. Мені навіть почало здаватися, що вони мене знімають.

– А-а-а! Шурічеґ! – раптом сплеснув руками третій, що був без камери, натомість мав лисий череп і якусь непевну посмішку.

«Господи, – вжахнувся я, – правду дідок казав: такого не злякає навіть те, що від мене штиняє дустом».

– Я Сєва, – підійшов до мене лисий і простягнув руку, – я тут головний, а ти, мабуть, той актор, про якого Шурічеґ казав. Мдя-мдя-мдя, правду говорив, молодий – лице мужнє… От тіки на голові в тебе ЩО?

– Літо скоро, – знизав я плечима, – час міняти імідж.

– Ну, прича в тебе попсова, але дезик прикольний, – підбадьорив мене лисий Сєва.

«Ну й який він після цього натурал?» – подумав я, і в мене аж мурашки по шкірі побігли.

– Як називається?

– Хто? – не зрозумів я.

– Дезик.

– Кірі-кірі, – згадав я назву котячого шампуню.

– Треба й собі буде купити, – схвально закивав Сєва лисим черепом, – ладно, давай роздягайся, я тобі все по ходу поясню! – раптово змінив він тему.

– Слухай, Сєво, ти, здається, сказав «роздягайся», чи мені почулось? – з острахом перепитав я. – Я що – голий буду?

– Да-да, роздягайся! – кивнув він мені так, наче я зараз на прийомі в лікаря, а не посеред майданчика для допризовної підготовки юнаків.

– Я потрібен вам голий? – ставлю питання руба.

– Да, – каже Сєва, – тобто НІ, – миттю виправляється він.

– Але ж ти сказав «роздягайся».

– Справді? – щиро дивується лисий. – Я мав на увазі «перевдягайся»…

Я напружено зітхаю, а Сєва вже тягне мене вбік мікроавтобуса, запаркованого в кущах. На початку я був такий розгублений, що навіть не помітив його. З прочинених дверей мікроавтобуса, сидячи на купі картатих торб, за нами спостерігає стара швабра, на якій стільки штукатурки, що вистачило б відреставрувати кілька архітектурних пам’яток.

– Ось, – каже Сєва й підштовхує мене в плечі.

– Умгу, – багатозначно киває вона.

– Амга, – не менш багатозначно відповідає Сєва.

Повна дупа – абсолютно однозначно.

Швабра починає копирсатися у своїх картатих торбах і врешті-решт дістає звідти потріпаний військовий френч, галіфе й гімнастерку.

– А чоботи? – питає Сєва.

– Чоботов нєту… – знизує плечима швабра.

– Ну й ладно, – махає рукою Сєва, – роз… тобто пере… вдягайся.

Пере…вдягатися я йду за мікроавтобус, бо робити це на очах у Сєви стрьомно. Повертаюся назад у новому прикиді, але в кросах – вигляд у мене відверто даунський, для повної картини бракує тільки гранати. Сєва тим часом порпається в барсетці, що висить у нього на поясі.

«Точно шукає гранату», – думаю я, але він раптом дістає звідти двісті баксів, і вся ця затія починає здаватися мені не такою вже й провальною. Студентське життя навчило мене розтягувати шість картоплин і три кубики бульйону на цілий тиждень, а також любити гроші… Я б не сказав, що закоханий у бабки, але коли їх бачу, вони мені подобаються, однозначно подобаються.

Сєві бабки, схоже, теж подобалися, може, навіть більше за слово «роздягайся». Тому, віддавши мені двісті баксів, він помітно занервувався й подріботів до чуваків з камерами.

– Де цей довбаний гуцул? – роздратовано спитав Сєва в одного з них.

– Досі в окопі, – винувато знизав плечима той.

– Антіне Христофоровичу, ходіть сюди, актор приїхав, – гукнув убік окопу Сєва.

З окопу, який школярі вирили спеціально для уроків ДПЮ, аби вчитися боронити батьківщину від уявного ворога… ворога, про якого нічого не відомо навіть директору школи, з’являється розпатлана голова. Видно, що Антін Христофорович намагається вилізти нагору, але в нього нічого не виходить.

– Сюди, реб’ята, – гукає він, – витягніть мене з цього клятого шанця.

Чуваки ніяково дивляться один на одного, а потім зиркають на Сєву, мовляв, «а може, ну його на… може, хай там і сидить…» Сєва якось винувато киває вбік патлатої голови, мов, «нічого не поробиш, хлопці, треба витягнути цього мудака», тож чуваки з приреченим виразом на лиці йдуть за Христофоровичем, витягують його за руки нагору й, наче мішок з гівном, кидають на свіжу травневу траву, після чого повертаються назад і бережно беруть на плечі свої чорні, нагріті на весняному сонці камери.

– Значить, так, – підходить до нас патлатий, – я вже всьо чудово бачу, рекляма буде файна, але є одне «але»… Нам потрібен ще один актор.

– Антіне Христофоровичу, не потягне бюджет іще одного актора, ніяк не потягне, – почина причитати Сєва. – Розкажіть хоча б сценарій, щоб… Да, тебе, до речі, як звати? – звертається він до мене.

– Баз, – відказую я.

– Дуже приємно, Антін Христофорович, галицький режисер, – відрекомендовується розпатланий і дає мені візитівку, на якій написано «Антін Христофорович, галицький режисер». – Так от…

Тут галицький режисер раптом хапається за кишені своєї джинсівки й починає в них нишпорити. Того, що він шукає, в джинсівці нема, тому він так само хаотично нишпорить у кишенях джинсів, але там теж нема «того чогось»… Урешті-решт він засовує руку до однієї із задніх кишень і з полегшенням витягує звідти якісь колеса, висипає на долоню кілька штук і кидає в рота.

– А чого ти на мене так дивишся? – насторожено питає він.

Я знизую плечима.

– Це від голови, – продовжує виправдовуватись галицький режисер, – я ще ніяк не звикну до вашої кліматичної зони.

– Сєва, а звідки він? – пошепки питаю я.

– Ти ж чув, з Галичини… – так само пошепки відказує Сєва.

– А в них там що – інша кліматична зона? – починаю сумніватись я в своїх знаннях із географії. Кажу ж, на навчання забив ще в першому класі.

– Ага, – Сєва тицяє вбік Христофоровича й крутить пальцем біля скроні.

– Розумієш, – шепоче він, – я тут головний, але я завгосп, у мене бабки, у мене всьо, але фірма підписала контракт із цим режисером, тому нічого не вдієш…

– Але ж він на колесах.

– Нічого не знаю, – відрубує Сєва, – шеф сказав, що він креативний кретин…

Судячи з невинного виразу на обличчі, Сєва не розумів ані першого, ані другого слова…

І тут колеса, схоже, починають діяти, бо креативний кретин помітно пожвавився…

– Я сі то всьо так бачу… – пояснює він, жестикулюючи так активно, що збоку може здатися, немов він хоче злетіти. – Друга світова війна. Італійці, курва мать, наступають на ефіопів. Баз буде в нас ефіопом.

– Ефіопом? – охрінівши, перепитую я. – Але ж ефіопи – нігери, Антіне… як вас там…

– Антін Христофорович, галицький режисер, – підказує він, дихнувши мені в обличчя перегаром. – Шляк би мене трафив. Нігери, отже, нігери… Значить, так, – починає виправдовуватися він, – ти европейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії, і ти стаєш до лав армії цієї гордої й непохитної нігеро-кордофанської країни, аби ся бороти проти світового зла…

– Сєва, а що ми хоч рекламувати будемо? – обережно питаю я.

– Пиво… – зітхає Сєва.

– А до чого ж тут світове зло? – не розумію я.

– Це, – каже Сєва, – усе через їхню кліматичну зону.

– Через нігеро-кордофанську? – геть плутаюсь я.

Сєва так різко закочує очі під самого лоба, аж мені здається, що вони вже ніколи не повернуться в нормальне положення.

– Ну добре, – погоджуюсь я, – а френч, галіфе й гімнастерка… теж через кліматичну зону?..

– Ні, – відказує Сєва, – це через те, що пиво називається «Офіцерське»…

Креативно-кретинного Христофоровича накриває друга хвиля творчого пориву:

– Так… Баз сидить собі в шанці, всіх ефіопів повбивало, бо вони кепсько тямлять на військовій тактиці й військових маневрах… – аж захлинається він. – У База лишається граната й кілька флєжок «офіцерського» пива… О, ні… Ні… Ні… Сєво, Сєво мій дорогий, нічого в нас так не вийде! – картинно заламує він руки.

Сєва в розпачі хапається за голову.

– Сєвочко, нам потрібен макарон, – креативить Христофорович.

– Який макарон? – Сєвин розпач стає таким безмежним, що якби в нього росло волосся, то він би неодмінно його повидирав.

– Нам потрібен італійський зольдат, як же ти не розумієш?

– Але де я знайду вам солдата, та ще й італійського, Антіне Христофоровичу?

– Це від голови!!! – немовби переконуючи себе, кричить галицький режисер і кидає в рота ще кілька колес. —

Сєво, курва мать, але ж ми десь взяли европейського археолога, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії?

Я взагалі стою в повному ауті. Єдине, чого мені хочеться в цьому випадку, – міцно схопивши два стобаксових папірці, злиняти, просто непомітно злиняти від цих двох клоунів. Мене спиняє тільки даунський прикид і мої власні шмотки, що залишилися в мікроавтобусі під охороною старої швабри. «Така не відпустить, – думаю я, – вчепиться зубами в сідницю й…»

Аж раптом Сєвине обличчя починає випромінювати якусь незрозумілу надію. Він дістає з кишені трубу й швидко набирає номер.

– Значить, так, – каже він, – бери свій велосипед і мерщій пиздяч сюди.

Наступні хвилин десять минають у напруженій мовчанці. Сєва ходить туди-сюди й гризе нігті, Антін Христофорович лазить довкола окопу й, зробивши з вказівних і великих пальців подобу об’єктива, вибирає ракурси для зйомки майбутнього рекламного ролика.

За якийсь час на стадіон зі скаженою швидкістю влітає гопник-велосипедист у запилюженому костюмі. На всіх парах він підрулює до Сєви, зістрибує з велика й заклопотано відхекується, проте видно, що його просто розпирає природна гопницька цікавість.

– Значить, так, – з ходу обламує його Сєва, – ти будеш макароном.

Гопник, судячи з усього, трохи вилітає з колії й не зовсім ловить, чого від нього хочуть, але по-гопницьки довірливо й ствердно киває головою.

– Знайомся, це Баз, наш головний герой.

– Макарон, – діловито простягає мені руку гопник.

– Це наш кур’єр, – пояснює нарешті Сєва, – ніхто не знає міста краще за нього. Блискавка – не пацан! Антіне Христофоровичу, ми знайшли італійського солдата!

Антін Христофорович розмикає руки, тим самим ламаючи умовний об’єктив, і підходить до гопника.

– Перфектно! – каже він і дихає на гопника перегаром. – Тепер можна починати. Отже, наш головний герой – европейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії…

Після цього пасажу ентузіазм гопника поволі згасає, і я розумію, що він уже починає шкодувати.

– …залишається сам на сам із ворогом, – продовжує галицький режисер, – тобто з макароном!

– Я, це я – макарон! – почувши знайоме слово, робить крок уперед гопник.

– Гаразд-гаразд, – плескає його по щоці Христофорович. – Наш макарон має бути дуже агресивний, просто розлючений. Ти вмієш матюкатися по-італійськи? – руба пита режисер гопника.

Той розгублено хитає головою: мов, ні.

– Мдя… Так… Мммм… Словом, будеш кричати – мадонна путана! Ану повтори!

– Як-як? – знічено перепитує гопник. – Макдональдс сраний?

– Сєва, шляк би тя трафив, шо це за кретин? – обурюється Христофорович.

– Я не кретин, я кур’єр… тобто макарон, – раптово обурюється гопник.

Сєва, почувши слово «кретин» у негативному значенні, виглядає трохи спантеличеним, але й собі обурюється:

– Ніхто не знає міста краще за нього!

– Добре-добре, – якось враз втухає Христофорович. – Макарон, повтори: ма-дон-на-пу-та-на.

– Ма-дон-на-пу-та-на, ма-дон-на-пу-та-на, – повторює гопник зовсім легко з металевим призвуком у голосі, наче в лінгафонному кабінеті…

– Перфектно! – сплескує руками галицький режисер. – Усе… це твої слова, вивчи їх, ти більше нічо не казатимеш, бо в нас дуже агресивний макарон, і весь ролик агресивний буде… Значить, так, наш макарон із криками «мадоннапутана!!!» стрибає в шанець!

Почувши ще одне незнайоме слово, гопник насторожується. З виразу його обличчя я розумію, що він не зовсім доганяє, «шо за фігня така шанець», і взагалі – добре це чи погано. Однак гопницька цікавість таки бере гору й він продовжує слухати.

– Зара я розкажу вам концепцію, рибу…

Гопник дивується ще дужче. «Гаразд, мабуть, – думає він, – може, це… концепцію й можна розповісти, але рибу, як можна розповісти рибу?»

– Баз сидить у шанці, – продовжує Христофорович, – в одній руці в нього граната, а в іншій флєжка «офіцерського» пива. До речі, Сєво, у нас ще щось лишилось чи ці вже все вижрали? – якось винувато показує Христофорович на операторів.

Сєва підстрибом біжить до мікроавтобуса й тягне звідти ящик пива в якихось відстійних пляшках, закритих кришечками з кільцем.

– Баз сидить у шанці. Чутно крик макарона.

– Да, да, – я макарон, – укотре погоджується гопник.

Але на нього ніхто не звертає уваги, навіть галицький режисер не плескає його по щоці, тож він ображено ступає крок назад.

– Баз, ти в цей момент робиш дуже зле лице, перекошене від люті, – входить у раж Христофорович, – відриваєш чеку й кидаєш гранату з шанця. Ну, тут ми в студії зробим єфект вибуху, в шанець полетить земля, руки, ноги й тельбухи макаронів…

По цих словах Христофорович якось підозріло підморгує Сєві, й мені це, правду кажучи, не зовсім подобається… Гопнику, схоже, так само, бо йому, мабуть, не хочеться, щоб його тельбухи кудись летіли. Він навіть забуває про своє «я, я макарон».

– На якусь мить западає зловісна тиша. Після неї знов чутно крики макаронів. Вони все ближче й ближче, ближче й ближче… І тут, Баз, ти не витримуєш, ти кидаєшся до ящика з пивом, хапаєш флєжку, чітким рухом, наче кільце гранати, зриваєш кришечку… Робиш кілька ковтків… І… хріначиш флєжку з шанця!!! Потім другу, третю, четверту… Хріначиш-хріначишхріначиш… Аж раптом з’являєшся ти, – Христофорович підходить до гопника й знову плескає його по щоці, – із криками…

– Ма… Ма… – згадує гопник…

– Мадонна путана, – пошепки підказує йому Сєва…

– Ма-дон-на-пу-та-на, – повторює він, наче в лінгафонному кабінеті.

– Правильно, – погоджується Христофорович. – Ти стрибаєш у шанець, і ви з Базом починаєте імітувати рукопашний бій…

– Це вони… як два пальці… – для чогось додає Сєва.

– Да-да, – погоджуєтья гопник-кур’єр і якось недобре зиркає на мою неформальну зачіску.

– Що, як два пальці? – не розуміє режисер.

– Ну, у нас тут на Слобожанщині таке прислів’я є, – знічується голомозий Сєва.

– Так, ніяких двох пальців, – цитькає Христофорович, – тут усім керую я, це мій сценарій, за який я несу відповідальність! Це моя, бля, репутація, і я не потерплю в ній жодних ваших слобожанських пальців, – розпалюється кретинний, чи то пак креативний режисер. – Не перебивайте мене більше! Так от… урешті-решт, Баз душить макарона і з виразом виконаного обов’язку на лиці починає допивати пиво…

Ми всі запитально дивимось на Христофоровича, особливо гопник-макарон:

– Понарошку? – перепитує він пошепки.

– Що «понарошку»?

– Душить…

– Да-да, – підтакує Сєва. – Як же ми без кур’єра?

Христофорович робить із пальців уявний пістолет і стріляє собі в скроню, після чого продовжує:

– А в кінці… робимо єфект… комп’ютерний єфект. Так, наче по екрану телевізора хтось стріля з кулемета й виводить напис «ОФІЦЕРСЬКЕ ПИВО – БАТЬКІВЩИНА ДУМАЄ ПРО ТЕБЕ!!!»

Але ми так само запитально продовжуємо дивитися на Антіна Христофоровича. Ми з Сєвою через те, що не зовсім в’їжджаємо в концепцію й рибу, а гопник – через те, що ще й досі не знає, по-справжньому його душитимуть чи «понарошку».

– Так, – знічується Христофорович, – ви, слобожани, ні хріна не тямите в цьому бізнесі. Все. За десять хвилин зйомка.

Сєва приречено веде гопника до мікроавтобуса пере… вдягатися, а мене Христофорович примушує лізти в шанець і спускає туди ящик пива. Я, не довго думаючи, відкриваю одне й починаю входити в роль… Режисер тим часом шурує до операторів, що заздрісно поглядають на моє «офіцерське», й починає їм щось втирати. Пиво, правду кажучи, галіме. Так, наче вода з господарчим милом і бульбашками. Але настрій у мене ще гірший, тому я продовжую пити… Хвилин за десять гопника, нарешті, випускають із мікроавтобуса – він у якомусь фріцівському куртяку, в усякому разі, на плечі в нього бундесівський триколор. На італійського солдата він узагалі не змахує, власне, і на німецького теж. Він так і залишається кур’єром, який найкраще знає це місто. Здалеку я бачу, як Антін Христофорович знову плескає гопника по щоці, гопнику це не подобається, й він якось винувато зирить на свого шефа – Сєву. «Ну все, – думаю я й відкриваю друге пиво, – зараз він вирубить нашого режисера». Сьорбаючи, я спостерігаю, як Сєва знову зникає в мікроавтобусі й спочатку виносить із нього якийсь підозрілий мішок, а потім алюмінієвий тазок.

– Сєва, – кричу я йому, – а це ще на біса?

– Спецефекти… – якось загадково посміхається він. – Для вибухів спецефекти…

– Ну-ну, – відвертаюсь я, але бічним поглядом помічаю, як він навіщось вдягає довгі гумові рукавички.

Коли до мене підходить Христофорович, я вже допиваю четверте пиво й мені дико хочеться відлити.

– Всьо, зара зніматимемо, на, – каже він і кидає мені в шанець макет гранати.

Від одного її вигляду мій настрій з галімого обертається на зовсім галімий.

– Давай, ти сидиш під бруствером, тримаєш гранату, флєжку і думаєш, як ти ненавидиш італійських зольдатів.

Я всідаюся під бруствер, беру болванку, пиво і думаю натомість про те, що коли мені не відлити, то я й справді можу тут загинути. Загинути ідіотською смертю в цьому шанці. А тим часом навколо шанця починають бігати два придурки з камерами.

– Перфектно, просто перфектно! – кричить Христофорович. – Яка ненависть на лиці! Талант!

Цієї миті в мене над головою, прямо в бруствері, починає щось рватися. Я інстинктивно падаю на землю. Усе це нагадує кулеметні черги, а на голову мені сипляться шматки землі.

– Гранату, гранату! – кричить Антін Христофорович.

Я витягую перше, що валяється піді мною, й кидаю кудись угору. Здається, це було недопите «офіцерське» пиво, але Христофорович не зверта уваги.

– Ба-ба-бах! – горлає він. – Ну, це, тіпа, вибух був… а тепер спецєфекти. Баз, давай під бруствер.

Я перелажу під бруствер і одним оком бачу, як наді мною пролітають шматки землі, потім (повний пипець!) рука й нога у військовій формі. Але найцікавіше починається за секунду. На бруствер плюхається щось важке й незрозуміле – я підіймаю голову й бачу на бруствері чиїсь тельбухи, справжні тельбухи. «Господи, бідний гопник», – думаю я… І відвертаюсь…

– Пивом, пивом їх! – не вгаває Христофорович.

Це звучить так, наче я маю бомбардувати пивом саме ці тельбухи. Тоді я витягую з ящика пиво, відкриваю його й, навіть не надпивши, як було зазначено в рибі, хріначу геть. Не п’ю я, по-перше, через те, що мені дико хочеться відлити, а по-друге – на бруствері за тридцять сантиметрів від мене висять тельбухи кур’єра, який найкраще знав це місто, й мене від цього ледь не вивертає.

– А тепер макарон, в атаку, в рукопашний бій! Тільки без пальців, реб’ята, бо це моя репутація!!! – попереджає Христофорович.

Я чую, як до шанця з криками «ура-а-а-а!!!» наближається гопник. Власне, криків у сценарії не було, але мене радує вже бодай те, що він живий і здоровий, бо якби на бруствері були його тельбухи, то навряд чи він зараз кричав би своє «ура-а-а-а!!!». Гопник вилітає на бруствер, зиркає на мою неформальну зачіску осатанілими очима, – довкола нас, немов у якомусь дикому танці, крутяться оператори, – робить крок уперед і вже хоче стрибнути на мене… А я вже починаю думати, як би його краще валити… Та він раптом послизнувся на тельбухах, картинно змахнув руками й сторчма полетів повз мене, прямо на ящик із рештками «офіцерського» пива.

– Перфектно! – на якийсь біс кричить Антін Христофорович.

Гопник приземляється грудаком на пластиковий ящик і затихає. Біля нього по стінці шанця сповзають розчавлені ним тельбухи…

– Макдональдс… сраний… – хрипить гопник…

– Тельбухи, тельбухи беріть крупним планом! – нетямиться від захвату Христофорович. – А потім База! Баз, де твоя граната?

Я знаходжу гранату й міцно стискаю її в кулаці, бо відчуваю, що мій сечовий міхур зараз розірве…

– Гранату, гранату крупним планом! – лунає згори. – А тепер кидай!!!

З останніх сил я фігачу гранату кудись угору, чую відчайдушне «ай, блядь…» і розумію, що друга в моєму житті граната також влучила в ціль.

– Знято! – кричать оператори…

А я дивлюся вгору на затемнений диск сонця й помираю, помираю в братській могилі з найкращим кур’єром цього міста і з чиїмись розчавленими тельбухами…

Власне, мені зовсім не хотілося дорослішати. Увесь цей бестіарій, увесь цей цирк, уся ця божевільня – усе це мене влаштовувало. Більше того, я все це любив. Хтось інший на моєму місці неодмінно б попустився й почав би пропускати банки у свої ворота. Хтось би почувався незатишно… Уяви, ти потрапляєш під зливу, заходиш до свого друга й, доки твій одяг сохне, він дає тобі джинси своєї сестри… мовляв, не сидіти ж тобі тут у самих трусняках. «Добре, добре, – думаєш ти, – джинси сестри – це не страшно…» Але коли ти розумієш, що його сестра носить джинси на шість розмірів більші за твої… І от ти сидиш у цих джинсах… І раптом повертається вона… тобто сестра… Я веду до того, що деякі люди почуваються так усе своє життя. На щастя, до того моменту в мене нічого такого не було. Я мав роботу, я закінчував четвертий курс філології й після останнього заліку, а це, здається, мала бути «безпека життєдіяльності», мусив отримати диплом бакалавра. У мене були проблеми із жінками… Тобто проблем як таких не було, але важко було пригадати бодай одну жінку, яка б погоджувалась жити зі мною більше тижня. Остання була на чотири роки старша за мене. Пригадую, вона зателефонувала мені й сказала, що більше не хоче мене бачити.

– Щось не так? – спитав я.

– Да, – сказала вона, – мене дуже дратує твоя поведінка.

– Ти про що?

– Мене дратує, що, коли я смажу яєчню, ти зриваєш з мене одяг і починаєш мене любити… а коли ми лягаємо в ліжко і я хочу, щоб ти мене любив, ти читаєш свого довбаного Ортегу й Тангенса.

– Ортегу-і-Гассета, – виправив її я.

– Та мені насрати…

– Ой, бляааа…

– Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?

– Бляааа… як же я міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-і-Гассета…

Одним словом, із жінками мені не фортило, проте оптимізму я не втрачав. Але про все по черзі.

Перше, що я помічаю, вилізши з шанця, – це креативно-кретинного галицького режисера, який качається по землі, тримаючись за коліно. За метр від нього лежала граната. Непевними кроками я простую до найближчих кущів. Наступні кілька хвилин з мене виходить «офіцерське» пиво, а я тим часом, примружившись, споглядаю напівзатемнений диск сонця. Він, зрештою, нагадує мені забухане й заспане примружене червоне око, що спостерігає за мною. Потому я повертаюсь на наш знімальний майданчик. Бачу, як оператори й Сєва намагаються евакуювати з окопу гопника, бачу Христофоровича, який досі самотньо валяється на землі, обнявши своє коліно, але до нього нікому немає діла, навіть батьківщині… Ясна річ, для агентства куди важливіший кур’єр, який найкраще знає це місто.

– Це все ваші довбані слобожанські пальці, – раптом стогне галицький режисер і затихає. Але на нього все одно ніхто не зверта уваги.

Я плентаюсь до мікроавтобуса, залажу в бокові дверцята й починаю роздягатися. Стара швабра весь час якось недобре пасе мене поглядом. «Наче хоче вкусити за сідницю», – думаю я й починаю знімати штани. Але ні з того ні з сього вона питає:

– Маладой чєлавєк, вот скажитє, а ВИ в бога вєрітє?..

Це її «ВИ» звучить настільки виразно, аж мені починає здаватися, що в мікроавтобусі є ще хтось. І можливо, цей «хтось» зараз в одній із тих картатих торб… Адже де Сєва міг взяти тельбухи? Тельбухи просто так на дорозі не валяються. Від цих думок я випадаю в осад, хочу звестись на повен зріст, раптом б’юся довбешкою об дах мікроавтобуса й падаю кудись між крісел… А вже лежачи там, продовжую стягувати із себе штани.

– Ну почєму же ви малчітє?.. – з докором питає швабра.

У цю мить я починаю шкодувати, що в мене не лишилося ще однієї гранати.

– Ібо бог єсть, і в нєво нада вєровать, і нє бояцца гаваріть аб етом… І тому єсть прямиє доказатєльства… Как-то раз настоятіль нашево пріхода Біл Даун попал в автокатастрофу. Он пєрєізжал на мапєдє жилєзнодорожний путь, і в нєво врєзался поєзд… Но Біл вижил…

– Я не можу говорити про бога, коли без штанів, це неетично… – уриваю я швабру, доки та не почала розповідати історію створення своєї церкви й те, як покидьок Біл навернувся до бога.

– Ах, да-да… – чую я звідкись із-за крісел, і швабра кидає мені мої шмотки.

Лежачи між кріслами, я вдягаюсь, а стара тим часом підносить мені пачку агітаційних брошур і кладе поряд зі мною, точніше на крісло, під яким я лежу. Так покладають квіти на могилу невідомого солдата.

– Возьмітє, почітайтє, – додає вона.

Продовжуючи лежати на спині, я розгортаю одну з брошур і на першій сторінці читаю таке: «Путь к Богу єсть долгій і тєрністий, каждий пріходіт к Всєвишнєму по-разному, я же, Біл Даун, прїєхал к нєму на мапєдє ямаха…»

Додому довелось повертатися майже через усе місто. У себе на районі я вирішив поміняти свої сто баксів на нормальні гроші. «Дзєвачка» з обмінки підозріло глянула на мою зачіску й, певно, не вірячи, що в такого лузера, як я, можуть бути справжні сто баксів, заходилася перевіряти їх усіма можливими способами… Вона то тицяла їх в апарат з фіолетовою лампочкою, то дивилася на денне світло, то шкрябала нігтиком, аж раптом я помітив, що позаду неї стоїть мікрохвильовка…

– Тільки не в мікрохвильовку, – попросив я.

– Єслі оні фальшивиє, – сказав раптом величезний перекачаний мудак, якого я спочатку сприйняв за сейф… Схоже було на те, що в житті він був неговіркий, бо ледь-ледь добирав слова, плутався й вимовляв їх якось знехотя… – Єслі оні фальшивиє, – повторив він, – я засуну іх в жопу…

Потому він замислився, певно, над тим, чи все правильно сформулював і чи нічого бува не забув.

– Але ж це мої сто баксів, ви не маєте права засовувати їх у жопу! – обуривсь я.

Качок потягнувся за дубцем, але «дзєвачка», на щастя, сказала: «Вася, всьо в нормє, бакси настоящіє…» Вася підвис і почав обдумувати свою відповідь… Так і не дочекавшись, що ж він скаже, я забрав бабло й пішов до найближчого маркету.

Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову вибухівку, що винесла вітрину й покалічила кількадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди ходити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають… Хоч я кепсько розуміюся на маркетинг-технологіях… Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: якщо твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому, сука, вибухівку. Якщо не допоможе – за тиждень повторити процедуру.

Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що, немов набої, перебирала у своїй прозорій торбинці тюбики зубної пасти.

– Привіт, – несподівано кажу я їй, – можеш у мене нічого не питати, я чищу зуби.

– Справді? – злякано кліпає вона на мою голову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.

– Так, – запевняю я, – двічі на день, уранці й перед сном.

– Я рада, – серйозно й досі злякано каже дівчина. – А з головою твоєю що?

Я почуваюсь якось незручно – зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж мене бісить, коли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:

– Літо скоро, час міняти імідж…

По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу менеджмент, маркетинг і весь цей, сука, сучасний бізнес, докупи взятий… Усіх цих дебілів з бейджиками… У мене виникає бажання перекинути це чмо в морозильник із рибою, аби воно почитало там трохи про Біла Дауна та його мопед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз…

– Якою пастою ти користуєшся? – вичавлює вона із себе.

– Що? – не розумію я.

– Кажи, якою пастою ти користуєшся… У мене випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз нічого не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..

Я гарячково намагаюсь пригадати назву бодай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за холодильником із кокою почуло, зізнаюся:

– Галімою, дуже-дуже галімою пастою… Від її смаку в мене завжди псується настрій… А ця паста, – показую я на її сумку, – вона нормальна?

– Не знаю, – шепоче й знизує плечима дівчина, – мені її тільки-но вручили, я навіть інструкцію прочитати не встигла.

– Ну, а думаєш ти як?

– Що думаю? – перепитує дівчина, наче вона ніколи в житті ні про що не думала.

– Ну, нормальна вона чи ні?

– Думаю, нормальна…

– А чому?

– Бачиш, там такий бобрик на упаковці – з колодою.

– Справді-справді, – спантеличено знизую плечима я. – Скажи, а її можна ковтати?

– Ковтати?

– Ну да, у моєму дитинстві була дуже смачна, солодка паста, не така галіма, як зараз… Я її їв…

– Розумію, – каже дівчина, співчутливо киваючи, – важке в тебе було дитинство.

– Та ні, нормальне було дитинство, просто мій батько казав, що коли їсти зубну пасту, то можна померти від проносу.

– І що? – питає знову вона.

– Нічо, я все одно її їв… Класу до сьомого, здається… Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?

– Не знаю, – знизує плечима вона. – Якщо хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.

– Агенту? – навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру – питати різну дурню). – Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?

– Все, – каже дівчина.

– Що все? – вкотре не розумію я.

– От блядь, – вона вже починає майже кричати, – затрахав ти мене!!! І той мудак за холодильником! Да-да, – ледь не кричить вона, коли бейджик висовується з-за холодильника з кокою, – можеш там не ховатися, я все одно знаю, що ти, мудак, там. Ти стежиш за мною, нишпориш… Ненавиджу все це, підірвати цей сраний супермаркет!!! Підірвати всі супермаркети!!!

Вона вже збирається кинути свою торбу в морозильник із рибою й брошурами про Біла Дауна та його мопед, проте я встигаю схопити її за руку.

– Тссс… Ти чого?

Я дістаю з її сумки п’ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, почуваючись асоціальним елементом, швидко вшиваюсь, аби вона мене не вбила…

Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними очима дивиться на мої п’ять тюбиків зубної пасти й хапає ротом повітря.

– Що? – питаю я.

– П-п-придбавши п’ять тюбиків, – затинаючись пояснює він, – ви автоматично стаєте учасником розіграшу мопеда ямаха…

І я розумію, що треба робити звідси ноги, що він, можливо, теж належить до тієї секти й, втершись у довіру до компанії, яка виробляє зубну пасту, намагається тепер просувати ідею з мопедами й наближенням до бога.

Вилітаючи з маркету, я встигаю захопити блок честера, пляшку коньяку й банку ананасів для Кет…

На хаті був тільки Мяудзедун. Мяудзедун – це наш старий і дуже лінивий кіт. Ми знайшли його з Ікарусом півроку тому біля під’їзду. Якісь виродки посадили його в картонну коробку з-під телевізора й викинули з вікна, але котяра вижив. Побачивши це, Ікарус просто не міг його не забрати. Чому? Зрозумієте трохи пізніше. Мяудзедун виявився не таким уже й поганим чуваком, незважаючи навіть на те, що йому ні до чого не було діла. Коли в нього від старості почала випадати шерсть, я всім казав, що його трахнула міль. Ну, не в прямому сенсі, а, звісно, у переносному, хоч якби міль трахнула його натурально, – я так підозрюю, йому теж не було б до цього жодного діла. Власне, те, що його звали Мяудзедун, так само його мало обходило – він ніколи не озивався на це ім’я. Словом, він поводився, як якийсь святий на пенсії, і користі від нього не було жодної – балконні голуби на такого хижака, ясна річ, клали, миші в нас не водились, а тримати Мяудзедуна на руках теж не було радості – з нього випадали шматки шерсті й часом він пускав гази. У всьому іншому котяра був нормальною твариною.

Я від самого ранку не мав у роті жодної крихти, але на хавку мене пробило тільки тоді, коли я повернувся додому. На кухні було порожньо – зрештою, для квартири, яку ми винаймали з Ікарусом, це було нормально. Ми купували рівно стільки, скільки могли з’їсти за один раз – холодильника в нас катма, а на балконі, де в холодну пору року можна було б тримати продукти, жили й гадили голуби. Зрештою, останнє, на думку Ікаруса, – не так уже й кепсько. Знаєш, – казав він, посміхаючись, – якщо в нас закінчаться бабки або станеться якийсь страшний катаклізм, ми зможемо протриматись іще кілька місяців, хаваючи голубів. Хріново, що вони не несуть яйця…

– Які на фіг яйця? – не розумів я. – Тобі що, їхнього лайна мало?

– Такі, великі, як кури… – відповідав він.

– Нічого не вийде, – хитав головою я, – розумієш, усі порядні птахи несуть яйця в гніздах, а на наш балкон вони прилітають тільки срати. Ти бачив там хоч одну стеблинку, хоч якийсь натяк на гніздо?

Звісна річ, Ікарус нічого не бачив, бо, окрім гівна, там справді нічого не було.

Одним словом, я порився в кухонному столі, але так нічого й не знайшов. Ананаси Кет я з’їсти не міг, бо любив робити їй приємні несподіванки, а якби я з’їв ті ананаси, несподіванка була б неприємною… Їсти зубну пасту було небезпечно, бо я так і не взяв номер агента, який її ковтав. До того ж якщо я її з’їм, то де гарантія, що я не виграю мопед? А ця тема мене взагалі лякала. Аж раптом я згадав про шафку, обклеєну еротичними наклейками. У ній я знайшов півлітровий баняк, у який хтось насипав креветок, і мішечок котячого корму. «Корм не чіпатиму, – подумав я, – Мяудзедун мені не пробачить», – і глянув на креветки: ті дивилися на мене, а я хитав головою й дивився на них.

– Ти що, справді збираєшся їх їсти? – спитав мене Мяудзедун і тернувся об мою ногу.

– А що таке? – знизав я плечима.

– Бля, якісь у них підозрілі погляди… – висловив недовіру той, – таке враження, що вони нас пасуть.

– Слухай, вони дохлі.

– От я й кажу, здохли, паскуди, а тепер ще й пасуть…

– У тебе параноя, чуєш, тобі треба менше спати й більше рухатись…

– Як знаєш, як знаєш… – сказав Мяудзедун і пішов собі геть, певно, дивитися на голубів крізь вікно балкона…

Узагалі, я не їм морепродуктів, особливо рибу… Риба є для мене чимось на зразок священної істоти. Пригадую, у дитинстві, коли батько водив мене до зоопарку, я міг годинами простоювати перед велетенськими акваріумами, зазираючи крізь їхнє немите скло, а коли треба було повертатись додому, ну, коли батя встигав по п’ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я завжди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з рибами, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.

Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі креветок, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, відчуваючи, як вони пускають сік. Не в силі терпіти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздягаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх канікулах. Потім я миттю провалився в сон…

І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить напівзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс… тож я шкодую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думаю я. – Де тельбухи? Де найкращий кур’єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командирський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвилин не відбувається нічого. Потім з неба долинає рев літака й над моїм окопом пролітає кукурудзник, скидаючи агітаційну літературу. Я знову лежу й чекаю, доки ця фігня, немов підбиті птахи, спланерує до мене… БЛЯАА!!!!!! Знову Біл Даун зі своїм мопедом!!!

Я повільно висовуюсь із окопу, бачу перед собою подовбане вибухами поле й огородження з колючого дроту, за якими височіє кілька кулеметних вишок. Я наводжу бінокль на найближчу з них і з жахом усвідомлюю, що там, ближче до небес, за кулеметом сидить стара швабра, яка діймала мене в мікроавтобусі. Ліпше настроївши бінокль, я бачу за вишками їхній едем, що нагадує звичайнісінький європейський кемпінг. Там снують якісь растамани, чи що… Проте мою увагу раптом відволікає лопотіння крил і пронизливий звук двигуна. Я кидаю геть бінокль і бачу ангела… точніше, не ангела, а… словом, уявіть собі, що вийде, якщо двадцятилітньому старійшині якоїсь американської церкви, у білій сорочці з бейджиком, краваткою, в чорних штанях і дорогих шузах, приробити крила. Він рулить до мене на мопеді, однією рукою тримаючи кермо, а іншою свій наплічник, однак метрів за десять починає вагатися й глушить двигун. «Гаси його», – чую я голос старої швабри з вишки. Той порпається в наплічнику, а потім винувато знизує плечима. «Офіцерське вже скінчилося», – кричить він їй у відповідь. «А ще казали, батьківщина думає про нас!!! – репетує стара. – Кидай у нього все, що маєш». Чувак із бейджиком і крилами підарським рухом кидає в мій бік наплічник. Той падає метрів за п’ять від мого окопу. «Ну ладно, я поїхав!» – кричить він старій… «Куди, курва мать? – нетямиться від люті вона. – Кидай ще!» «Та що кидати?» – не розуміє він. «Черевики кидай, усе, що маєш, кидай!» «Ти що, довбонулася? – кричить він їй. – Вони ж із крокодилячої шкіри, 800 єврів!!!» Але повітря над його головою раптово прошиває кулеметна черга… «Гаразд, гаразд… – кричить він знову. – Почекай, сука ти божевільна. Я зараз спробую з ним домовитись. Вот ду ю ду?» – починає він розмахувати руками до мене. Фішка в тому, що англійську я знаю не дуже добре, а тієї миті мені взагалі спадає на гадку тільки одна фраза, написана на стінці біля нашої з Ікарусом квартири. Саме її я й вирішую озвучити. «Йор мазер факін кук!!!»[1] – кричу я чуваку… Той якось придуркувато посміхається й кричить у відповідь «Ай ноу!»[2] або щось типу того… «Зате я стріляю жостко!!!» – долинає згори, і мій персональний окоп, перед яким спинився ангел у шузах за 800 єврів, затуляючи своєю дуркуватою американською посмішкою карієсне сонце, починають розстрілювати з кулемета…

Я прокидаюсь від того, що мене трясе й нудить. Мені починає здаватися, що креветки, які я нещодавно їв, ожили всередині мене, ожили й зупинили мій шлунок, як терористи підземку в годину пік, з усіма наслідками, що звідси випливають. «На біса я їв ці довбані креветки? На біса? Га? У них же були такі сумні й стрьомні очі… – думаю я. – Навіть Мяудзедун мені не радив цього робити…»

Розплющивши очі, я переконуюсь, що наді мною нема жодного карієсного сонця, натомість самі газети, що ними власник квартири, яку ми винаймали, на якогось біса заклеїв стелю. Але про нього, про власника Рулерта Івановича, ще буде окрема розмова. Збоку, у кутку, біля стереосистеми втикає Ікарус. Власне кажучи, він мало чим схожий на справжнього Ікаруса, але коли втикає над стереосистемою у своїх велетенських навушниках, то збіса схожий на космонавта… на мертвого космонавта. Але я йому про це ніколи не казав. Ікарус сидить із заплющеними очима, і це означає, що зараз його чіпати не можна – він слухає «ред елвісів». Легше викопати на асфальті грядку, ніж вивести його з цього музичного коматозу. Власне, це єдина платівка, яку він слухає впродовж останніх двох років, що я його знаю. На альбомі написано: «Welcome to the Freakshow»[3], але я навіть не підозрюю, що це означає. І тут креветки в моєму шлунку роблять іще одну ротацію. Я поспішаю зірватись із надувного матраца, бо обстругати свого ліпшого друга мені жах як не хочеться, тим паче що «ред елвісів» він буде слухати навіть обструганий. Зробивши пару кроків у напрямку коридора, я раптом усвідомлюю, що його дико штормить. Таке враження, що нашу, тобто не нашу, а Рулерта Івановича, квартиру за всі його гріхи змило всесвітнім потопом разом із нами, майже безгрішними. Від цієї думки про несправедливість всевишнього, єдиний можливий шлях до якого – мопед ямаха, мій розпач стає ще глибшим. Я добираюся до клозету, чую, як у ванній шумить вода… Схоже, там хтось приймає душ, але мені, якщо чесно, пофіг, хай навіть у нашому душі зараз сам папа римський… мені нема чого йому сказати, окрім як… вельмишановний папо, я радий, що ви люб’язно зволили завітати до нашого душу, але відійдіть, ради бога, якщо не хочете, щоб я обригав вас креветками…

До клозету я заповзаю на чотирьох і починаю блювати. Блюю відчайдушно, блюю й чую, як позаду мене весь час щось шкребеться. У якусь мить це шкряботіння сповнює всю мою голову й мені здається, що там, у моєму черепі, оселилась колонія обкурених кротів, яким саме зараз конче треба вилізти назовні й побачити, як я стругаю креветками, хоч як вони можуть це побачити, вони ж сліпі… Від цієї думки мене трохи попускає. «Не все так погано, якщо я усвідомлюю причинно-наслідкові зв’язки, якщо я розумію, що, за всіма правилами діалектики, кроти не можуть бачити, як я блюю креветками, то… але, бляха, чому це шкряботіння не вщуха?..» І раптом я починаю доганяти, що нашому Мяудзедуну приспічило «по великому» й він ніяк не може дорватися до свого дурного лотка, який має бути десь біля товчка. Несподівано я помічаю, що одна з моїх рук зараз саме в ньому. Шкряботіння не вщухає.

– Зайнято, – кажу я, випльовуючи з-під язика креветку.

Але шкряботіння все одно не вщухає…

– Мяудзедуне, іди на хер! – починаю злитись я. – Кожна людина має конституційне право спокійно поригати!

З-за дверей лунає сміх – у Мяудзедуна явно так не вийшло б…

– А, це ти, Кет…

– Я, я… А там хто?.. – не може заспокоїтись вона.

– Привид з енциклопедичним словником Брокгауза і Єфрона… – мелю я перше, що спадає на гадку…

– Гаразд, привиде, – погоджується Кет, – спускай в унітаз свій словник і ходи до мене, годуватиму тебе вугіллям…

Кет – це подружка Ікаруса. Вона час від часу мешкає з нами, коли її дістають предки, ядерні фізики, а трапляється це доволі часто. Мені здається, що вона їх не любить. Каже, через те, що вони створили ядерну зброю. Ну, тобто не саме вони, а вся ця шайка… Нам з Ікарусом, правду кажучи, пофіг, тому до батьків Кет нам нема жодного діла. Ми навіть раді, що Кет їх недолюблює, бо тоді вона більше часу проводить із нами. Чого не скажеш про її батьків. Ну, тобто якщо вони нам відверто по цимбалах, то вони нас просто зневажають і мають за покидьків, оскільки ми геть не шаримо на ядерній фізиці. Але мова зараз не про те. Мова про те, що, хоч Кет і подружка Ікаруса, – я теж якби її… Чорт… Коротше, я не мав цього казати й не треба нічого думати… Я її люблю, люблю її, типу, платонічно й люблю приносити їй ананаси. І знаєте, я, в принципі, зовсім не здивуюсь, якщо по-своєму люблю її навіть дужче, ніж сам Ікарус, незважаючи навіть на те, що спить вона тільки з ним. Лиш це я й хотів сказати.

З клозету я виповзаю знову ж на чотирьох, так якось надійніше, бо коридор, здається, ще й досі продовжує штормити. Відчинивши головою двері й випавши назовні, відразу ж натикаюся на ніжки Кет.

– Привіт, ви гарні… – кажу я їм, а сам думаю: «Чорт, тільки не дивися під рушничок, тільки не дивися, Баз!»

Із заплющеними очима я всідаюся на підлогу, притуляючись спиною до стіни… Власне, я добре усвідомлюю, що вона робить це ненавмисно, але кому від того легше? Найхріновіше мені тоді, коли Ікаруса нема вдома… Часом Кет кличе мене до ванної, аби я потер їй спинку. І щоразу, коли я торкаюся запіненою мочалкою її тіла, мене переклинює… Але… Чорт забирай, це дівчина мого найкращого друга, тому… доводиться медитувати, наче якомусь довбаному давньокитайському монаху… Хоча втішного тут мало, монахів принаймні можна було зрозуміти, вони таким чином наближалися до бога, наближалися, розумієте, без жодного, блядь, мопеда, а я?! До чого я наближаюся?

– Що пив? – питає мене Кет і простягає активоване вугілля зі склянкою води.

– Спирт, – кажу я, – авіаційний спирт…

– На біса?

– Хотів уявити себе літаком, піднятися в небо й розбитися…

– Ну-ну, – хитає головою Кет, – але спирту вистачило тільки на те, щоб долетіти до клозету…

– Кет, чого ти зі мною панькаєшся, як з дауном?

– Бо я тебе люблю, дурнику, ну, в сенсі платонічному…

– Я тебе теж, – відповідаю я, – в сенсі по…

Договорити я не встигаю, бо вона натискає пальцями мої вилиці й засипає мені в пащеку жменю активованого вугілля, після чого змушує все це пережувати й запити водою.

Жменя вугілля трохи гасить мій ентузіазм, це майже так само, якби в топку паротяга накидати дохлих креветок. Але я все-таки збираюся доказати те, що почав… Несподівано мене знов починає трусити, мене кидає в жар, мій одяг стає вологий, наче спальна білизна у вагонах нашої сратої залізниці, тож мені знову доводиться стати на чотири й передислокуватися до клозету…

Цього разу креветки виходять якісь чорні. Я ловлю себе на думці, що зараз і справді дуже сильно нагадую підбитий літак, причому підбитий тією старою з вежі, літак, на якому креветки хотіли пробратися в їхній растаманський едем, а ось тепер спускаються обвуглені через товчок у самісіньке пекло.

«Чувак, підйом, – кажу я сам собі, – годі стояти тут раком, годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще». Взагалі, я завжди так роблю, коли мені галімо. «Ок, ок, – каже моє внутрішнє я, – гаразд, муділа, ти спочатку спробуй зведися, а вже потім будеш все змінювати…» «І зведуся…» – не вгаваю я й справді намагаюся різко звестись на рівні. Як не дивно, мені це вдається, проте вже наступної миті в моїх очах раптом темніє, я падаю набік, зриваю двері клозету разом із завісами й вивалююсь із ними в коридор. «Добре, що Рулерт з’явиться за кілька тижнів, – думаю я, – можна буде спробувати відремонтувати». Ну так, Рулерт Іванович – цей старий алкаш – колишній військовий, що, вийшовши на пенсію, ще кілька років викладав ДПЮ в школі – у нього ми винаймаємо однокімнатну квартиру на останньому, шістнадцятому, поверсі панельного будинку. Рулерт по-своєму уматний. Ми з Ікарусом довго ламали голову над його ім’ям, але потім усе-таки вирішили спитати, що ж воно означає. Не без гордощів Рулерт розповів, що його батько був водієм – звідси походила перша частина «рул», а мати шкільною вчителькою з літератури, яка захоплювалась латиноамериканськими авторами. Рулерт казав, що саме вона вигадала оте «ерт», як, скажімо, в імені Альберт… Ми з розумінням кивали й дякували небу, що батько Рулерта був не складальником педалей на заводі, а матінка не працювала десь на хімії…

Одного разу ми навіть врятували старого від смерті – він нажерся горілки й почав учити нас, як жити. А оскільки з п’яним Рулертом сперечатися було марно, ми, звісна річ, з усім погоджувались. НАТО – гандони! Капіталізм – гавно! – казав Рулерт. – Депутати – самі пиздоболи, шо пороху не нюхали! І президент… – тут Рулерт чогось змовк…

– Так-так, звичайно, – кивали ми, хоч нам були глибоко по цимбалах і капіталізм, і НАТО, і депутати, ну й президент так само…

– Що так, що так? – Рулерт брав своїми руками-лопатами Ікаруса за барки.

– НАТО – пиздоболи… – спокійно сидів на місці Ікарус і дивився йому прямісінько в очі.

– Ні, вони гандони!!! – кивав головою Рулерт, певно, вбачаючи якусь, тільки йому відому, метафізичну різницю між гандонами й пиздоболами.

– Так точно! – додав для чогось я.

Одним словом, коли Рулерт зрозумів, що дискусії не вийде, що ворог морально «подавлєн і убіт», то став нам показувати, як правильно вдягати протигаз.

– Кожна порядна, блядь, людина має тримати вдома протигаз, – кричав він, – на случай газової атаки.

І він таки справді правильно його вдягнув, вдягнув і затих – нам з Ікарусом це було якраз на руку, бо, крім усього цього, старий близько години грузив нас розповіддю про те, як у дитинстві заблукав у лісі на лижах. Схоже, саме тоді він і став таким відморозком…

Те, що в протигазі закритий клапан, ми помітили не відразу, десь так хвилин за п’ять – одним словом, ми помітили це раніше за Рулерта. Пригадую, Ікарус робив йому штучне дихання через кухонний рушник, а я розмахував його руками, немов інструктор, що вчить птахів літати. Прийшовши до тями, Рулерт дуже нам дякував, мовляв, бачив страшний сон, в якому його душили його ж таки учні, а ми його розбудили й урятували від усіх цих жахіть. Потому він звалив у свій дачний будиночок і не з’являвся більше місяця. Зараз він теж був не частим гостем. Приходив зазвичай тільки для того, аби отримати бабло за наступний місяць, і йшов його пропивати. Тож дверима можна було особливо не перейматися.

Я прокручую всі ці думки в голові й, власне, тільки зараз помічаю, що двері спираються на стінку коридора градусів так під 60, а сам я, наче медуза, вишу на них. Піді мною плакат Монсерат Кабальє, якому Рулерт не знайшов кращого місця, ніж тут, на дверях клозету. Я не знаю, може, старий на неї дрочить… Про смаки не сперечаються. Цей світ настільки дивний, що мільйони людей можуть пертися від потрясного голосу Монсерат, а наш господар може просто на неї дрочити.

Мені явно не подобається вся ця ситуація, але я намагаюся себе заспокоїти. «Все не так уже й погано, – думаю я, – могло б бути й значно гірше. Скажімо, на цьому плакаті міг би бути я, а на мені б зараз лежала Монсерат Кабальє… так-так, це взагалі був би повний пипець…»

Але ні… повний пипець… починається за мить. До коридора вибігає Кет. Мала в рожевих трусиках і рожевому бюстгальтері, який вона тримає на груденятах своїми лапками.

– Ой, – скрикує раптом Кет, побачивши мене. Коли наша маленька дуже лякається, вона, наче дитя, хапається своїми долоньками за щічки.

– Йой, – скрикую я, бо бачу, як її бюстгальтер падає на підлогу, а ми з Монсерат тим часом зриваємось і їдемо ще кількадесят сантиметрів по стінці.

– Не дивись на мене, – каже Кет.

– Ти на мене теж, – буркаю я й відвертаюсь.

– Це ще чого?

– Того, що я лежу на Монсерат Кабальє…

– Яка гидота, – кривиться Кет, – вставай з неї… ліпше допоможи мені застебнути бюстгальтер.

Я таки й справді злізаю з Монсерат, посилаю їй повітряний поцілунок і намагаюся застебнути бюстгальтер Кет. Я застібаю її рожевий бюстгальтер і, звісна річ, медитую. Руки тремтять, наче в алкоголіка, тож я довго не можу впоратися зі своїм завданням. Мій погляд ковзає по її плечиках, далі по спинці, потім переходить на ідеальні сіднички… «Я спокійний, – подумки кажу собі я, – я глибоко дихаю й молюся, аби до мене прийшов мій ангел-охоронець із розвідним гайковим ключем і позакручував усі мої гайки або принаймні заїхав мені тим ключем по черепу, щоб я нічого цього не бачив».

– Малий, ти що там, заснув?

– Тут заснеш… Це що, кодовий замок?

– Ні фіга він не кодовий, просто встав у правий отвір нижньої пластмасової фігнюшки лівий пиптик верхньої фігнюшки, а в лівий отвір нижньої правий пиптик верхньої… потім натисни, доки не почуєш, що воно заклацнулось, усе дуже просто…

Після пояснень Кет у мене починають плавитись мізки. Я взагалі ненавиджу бюстгальтери, бо вони нагадують мені мій перший сексуальний досвід – тоді я добрих півгодини намагався зняти його зі своєї однокласниці, шукаючи застібку десь позаду, а вона, курва, була попереду – я до такого навіть додуматись не міг. Блін, ну це було б майже те саме, якби я почав шукати груди в неї на спині. А однокласниця була така вгашена, що ніяк не могла допетрати, чого я так довго возькаюсь, і задля чогось несамовито м’яла руками мої сідниці. Одним словом, після свого першого разу я вирішив більше ніколи цим не займатися.

Нарешті мені вдається впоратися з цією трикотажною головоломкою.

– Слухай, ви з Ікарусом тут не помрете з голоду? – цікавиться Кет і тікає до кімнати.

– Ні, – кажу я, – я купив пляшку коньяку, твої улюблені ананаси й до фіга тюбиків зубної пасти з дурним бобром на упаковці…

– А?.. – чую я з-за дверей.

– Щоправда, я не знаю, чи можна її ковтати, – перебиваю я Кет.

– Ананаси – це гарно. А в тебе що, карієс? – зиркає вона на мене.

– Ні, все дуже просто, майже так само, як з твоїм бюстгальтером… Там була дівчина, яка хотіла підірвати супермаркет, бо за нею спостерігало чмо з-за холодильника з кокою…

– І що? – питає Кет.

– І тому мені довелось купити в неї багато тюбиків зубної пасти, а коли я їх купив, виявилося, що я автоматично став учасником розіграшу мопеда ямаха, точно такого, на якому Біла Дауна переїхало поїздом…

– Гаразд-гаразд… – заспокоює мене Кет. – Ти, головне, не хвилюйся… Я й не знала, що креветки мають таку токсичну дію…

Мені набридають ці дурні балачки, тому я підіймаю Монсерат, – двері вже давно перестали для мене існувати й перевтілились у всесвітньовідому співачку, – і намагаюся закрити нею прохід до клозету, але навколо раптом гасне світло. Монсерат доводиться поставити на землю й відпустити, бо, врешті-решт, вона може неправильно мене зрозуміти – ми стоїмо в темряві, я намагаюся охопити її безмежну талію… Відпустивши Монсерат, я чую, як вона з гуркотом падає в клозет, після чого світло знову з’являється, а переді мною стоїть Кет і тримає в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Якби я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.

– Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?

– Будь спок, – каже мала, – тримай! – і починає заливати червону тканину якимось дезиком.

Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо вона це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне… Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і гадаю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.

Певно, мала помічає мій здивований погляд:

– Чо витріщився? Це антистатик!

– Як-як? – ще дужче дивуюсь я.

– Ан-ти-ста-тик! – по складах повторює вона. – Це щоб колготки не прилипали до спідниці.

– Ну й ну… – кажу я й киваю головою.

– А тепер, – просить мала, – порозмахуй нею, нехай вивітриться.

– Як? – питаю я й роблю рух, наче обкурений тореадор.

– Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.

Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він довго тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, потім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я вимахую в повітрі.

– Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися… І де вони тепер?

– Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.

– Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тик, хіба не бачиш?

– Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.

– Ну, – кажу я, – щоб вона не прилипала до сідниць, як же ти не розумієш?

– І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.

– Що саме? – не розумію я.

– Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?

– Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до мене, – і бризкаю в його бік антистатиком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що коли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурнуватими питаннями.

На допомогу мені приходить Кет. Вона забирає в мене спідничку й шепоче на вухо:

– Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, тоді тобі стане легше…

– Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – питаю я.

– Ні, алкоголіком.

«Дивно, як у сім’ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.

Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Ікарус мене розбудив, було лише близько дев’ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин… Цей придурок стояв наді мною й бемкав ложкою об порожню каструлю, співаючи марсельєзу. З цього я міг зробити висновок, що півпляшки коньяку, залишеного мною біля матраца, вже давно випарувалось. Відкривати очі було в облом, проте Ікарус ніяк не втихомирювавсь. За мить до нього долучився сусід-фараон з нижнього поверху, що довбав чимось металевим по батареї й матюкався, судячи з усього, через те, що не знав слів марсельєзи.

– Слухай, Ікарусе, втухни, під нами живе фараон. У нього є наручники, кийок і пістолет…

– Мало того що фараон, то йому ще й ведмідь на вухо наступив, – бурчить Ікарус, урвавши спів і бемкнувши ще кілька разів задля годиться.

Проте фараон не вгаває, він продовжує довбати по батареї, а до нього підключається ще добра половина під’їзду.

У мене складається таке враження, що для всіх цих людей шматок залізяки, який тягнеться крізь їхні квартири, став утіленням світового зла – так завзято вони по ньому хріначать… Пригадую, якось за результатами тесту наш універський психолог встановив, що Ікарус і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери, курва…

– Ви лузєри. Панятно? – так і сказав він і вишкірився.

Не знаю, як я, а щодо Ікаруса, то всі ці тести гівна не варті.

Хіба може лузер за півхвилини вчинити такий масовий психоз?

– Ну й якого хріна було це робити? – не розумію я.

– У мене сьогодні день народження, – розводить руками Ікарус і прямує на кухню, – нехай усі знають.

– Агов, чувак, ти чо? Ми ж його два місяці тому святкували! – кричу я йому навздогін.

– Ні-ні, ти не доганяєш, сьогодні мій справжній день народження… Я серйозно…

Ця новина змушує мене остаточно прочуматись…

Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна назвати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й працював нічним сторожем на автостоянці. Зрештою, не скажу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів за ніч робив обхід. Ще можна було погратися потужним прожектором, але його дозволяли вмикати тільки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ, мені не пояснював, що таке екстрена ситуація… Майже щоночі на нашій стоянці залишала свій мерс одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів… Скажімо так, це й була моя екстрена ситуація – коли вона залишала авто й поверталася назад до виходу, я, наче персональний ангел-охоронець, освітлював їй шлях. А вона, вихляючи стегнами, як на подіумі, й пахкаючи слім-сигареткою, натомість дратувалася, кричала, що я маніяк, і тицяла мені фак, дурна курка. Вона навіть не розуміла, що схожа в той час на богиню, що їй, можливо, більше ніхто так не освітлюватиме сцену в її довбаному блядському лайфі… Але мова не про те…

Я дуже гарно пам’ятаю той ранок, пам’ятаю всі-всі дрібнички, кольори, запахи, пам’ятаю навіть свої думки… Отож того дня я якраз повертався зі зміни, що закінчувалась о восьмій. Довкола лежали купи мокрого снігу, який почав підтікати, й тоді, здається, був перший по-справжньому теплий день – 5—7 вище нуля. З неба сіяла мжичка. Перед гуртожитком я сів на мокру лавку й вирішив покурити. Мій болоньєвий плащ не промокав, а з бейсболки скрапувала синя вода. Час від часу цигарку заливало й мені доводилось підкурювати знову – тоді мокрий тютюн починав пускати ядучий дим і в мене котилися з очей сльози. Я не знаю, чого я там сидів і дивився собі під ноги, можливо, щось відчував. Повз мене пробігло четверо нігерів, прикриваючись від дощу пакетами, в яких лежали конспекти, а потім на землю спустився великий голомозий грак. Він почав длубатись у пакеті з недоїдками, раз по раз насторожено на мене озираючись. «Ох і хрінова ж штука, ця соціальна модель людства, – подумав я, – якщо навіть серед птахів починають з’являтися гопники».

Не знайшовши нічого поживного, гопуватий грак підстрибнув і полетів геть. Я вкотре підкурив згаслу цигарку й помітив стару з пуделем, а також її маленьку онуку, яку вона, певно, вела до школи. Вони повільно наближались до мене – на обох були поліетиленові плащі, а на пуделі – дурнуватий болоньєвий картатий комбінезон. Вони здалися мені прикордонниками якоїсь держави, не звичайної держави, що є на всіх географічних картах, а якоїсь своєї – внутрішньої, чиї стежини й проходи вони ретельно охороняли від контрабанди, нелегалів та інших напастей. Стара пройшла повз і не звернула на мене жодної уваги, за нею пробіг прикордонний пудель, але її мала раптом зупинилась навпроти мене й глянула прямо в очі. Лице дівчинки було рясно вкрите веснянками, два молочні зуби в неї випали, а на ногах красувалися гумові чоботи з жабками. Вона доволі довго мене розглядала, аж її бабця встигла дійти до кінця алеї. «Що, – думав я, – що зі мною не так? Чого вона витріщається на мене, наче на труп? Може, я сидів тут, курив і не помітив, як віддав богові душу?»

– Куриш? – спитав я нарешті, аби порушити незручну мовчанку, й простягнув їй недопалок, що втретє засичав і згас.

Мала заперечно похитала головою.

– Правильно… як тебе звати?

– Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями… – винувато шморгнула носиком вона.

– Ну, – кажу я, – бачиш, яка штука, я й питаюся, як тебе звати, аби познайомитись, ну, щоб усе було в порядку, щоб ми одне одного знали й могли розмовляти, щоб у твоєї мами, в разі чого, не було жодних претензій…

Дівчинка посміхнулась і показала мені язика. «Ну от, – думаю, – я починаю користуватись успіхом у жінок». Але в ту мить позаду мене несподівано падає щось дуже велике. Мала застигає з витріщеними очима й навіть забуває сховати язика – дивлячись на неї, хтось би міг подумати, що то боїнг або шматок забутої в космосі орбітальної станції. Я, звісно, теж охрінів, повільно повертаю голову назад і бачу чувака в оранжевому комбінезоні, який розпластався на підталій кучугурі снігу… такі комбінезони носять американські зеки. Дощ раптово стих, а з-за хмар виповзло слабеньке сонце. Я перестрибую через лавку, падаю біля незнайомця на коліна, дивлюся в його сповнені безмежною тугою очі й не знаю, що сказати. На той час я взагалі не уявляв, про що можна говорити з людьми, які падають звідкись згори. Я дістаю ще одну цигарку, й після третьої затяжки в мене трохи прояснюється в голові.

– Ти звідки? – нарешті питаю я перше, що спадає мені на думку.

– Звідти, – насилу шепоче він і багатозначно показує очима кудись у напрямку неба.

На більше його не вистачило – він знепритомнів. Я підсунувся до нього ближче, вліз колінами в калюжу й почав дослухатись до його серця. Воно билося, наче моряк у затонулому підводному човні, а в його легенях щось свистіло…

– Ікарус… – пробелькотіло позаду мене дівча.

Я підняв голову й побачив, як до нас наближається її бабця в поліетиленовому дощовику. Її дурнуватий прикордонний пудель був на довгому повідцеві, тож нагодився перший і почав обнюхувати волосся незнайомця, неначе справді хотів переконатися – Ікарус це чи ні, і вирішити – потрібен він тут, на їхній території?.. Не вагаючись, я забичкував йому в носа цигарку – змалку не люблю пуделів, – той завищав і дременув, потягнувши за собою свою хазяйку. Стара розбризкувала калюжі, тож якоїсь миті мені почало здаватися, що її пудель – то катер, а сама вона їде на водних лижах. За ними підстрибом, наче карликова русалка, подалася й мала, покинувши нас з Ікарусом (я вирішив називати його саме так) напризволяще.

Я кинувся в общагу й хотів викликати «швидку», але вахтерка навідріз відмовилась давати мені телефон, з острахом зиркаючи на мій забрьоханий одяг і не розуміючи, якому там іще Ікарусу знадобилась «швидка». Я так розгубився, що не придумав нічого кращого, як силою забрати в неї апарат, але стара курва так вчепилася в нього обома руками, що аж посиніла від напруги.

– От, бля… – кричав я майже в істериці, – ти що, хочеш, щоб Ікарус помер? Він там, він упав і розбився…

Тоді вахтерка взагалі схопила чорний телефон і міцно, наче серце, притисла його однією рукою собі до обвислих мішків-грудей, а іншу руку багатозначно звела й зібрала вказівний, середній і великий пальці докупи, певно, збираючись мене перехрестити, наче якогось заблукалого, забрьоханого й убитого життям демона.

«Ну що ж, – подумав я, – якщо вона вже вважає мене демоном, то…» Я й собі звів руку… збираючись дати їй у вухо… Власне, в такій чудернацькій позі нас і застали якісь мантелепи з першого курсу, що теж почали вимагати телефон, одна поперед одної викрикуючи, що треба викликати «швидку». Побачивши таку силу демонів і розуміючи, що всіх їх не перехрестиш, вахтерка миттю капітулювала. Я вибіг на вулицю, зняв свого плаща й накрив ним Ікаруса, а сам сів поряд на землю й закурив. Я нічого не відчував, окрім порожнечі…

Коли Ікаруса повезли до лікарні, я поплентався до себе. Лікарі навіщось забрали мій плащ, тож я добряче змерз і довго втикав під гарячим душем. «Лайно, – думав я, – завтра ні в чому буде вийти на вулицю». Надвечір, трохи відіспавшись, я спустився на восьмий поверх до Міхи, той завжди був у курсі всіх справ і розповів мені, що Ікарус (він назвав мені його ім’я, але воно відразу ж вилетіло в мене з голови), так от, що Ікарус випав із курилки п’ятого поверху, міліція оформила все як нещасний випадок у стані алкогольного сп’яніння, але Міха, похитавши головою, додав, що це зовсім не факт, що йому, скорше за все, допомогли… «Да, – сказав він нарешті, – і ще ця сука Ліда Петрівна, – він мав на увазі вахтерку, що хотіла мене перехрестити, – збирається катати на тебе заяву ректору». Певно, вона перестала вважати мене демоном, бо інакше куди б вона тоді скаржилася на мене, на демона?

– Хай катає, – буркнув я, – до ректора я не піду. Може, коли потеплішає…

Решту весни я проходив у кількох светрах, вдягаючи поверх них спортивну болоньєву вітрівку. Плащ мені, зрозуміло, так ніхто й не повернув, але я не дуже-то й шкодував за ним. Час від часу я заходив до Міхи й питався, як справи в Ікаруса. Той казав, що хріново, сімнадцять переломів, часткова втрата пам’яті через струс мозку й узагалі, типу, лікарі так прикинули й зробили висновок, що в найкращому разі чувак до кінця свого життя кататиметься на інвалідному візку й ходитиме по справах у судно. Але сам Ікарус був іншої думки…

Сталося так, що червень і липень я просидів у місті й мені чи не вперше в житті пощастило заробити нормальні бабки безпосередньо завдяки своїй професії. У середині червня до мене несподівано зателефонував Вітя Болт. Кажу несподівано, бо власного телефону в мене тоді не було. Так от, він вийшов на мене через якихось абсолютно лівих чуваків і подзвонив у общагу. Тоді Ліді Петрівні все-таки довелося віддати мені телефон. Вона зробила це знехотя й весь час дослухалася до того, про що ж такий «демон», як я, може говорити по телефону. Виявилось, що Вітя Болт доволі авторитетний дядя. Він вирішив не зволікати й одразу ж перейшов до діла: