Читать книгу Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників - Сборник - Страница 6

Жив собі багатий чоловік, та й поїхав він у друге царство, в друге государство торгувати, а в тому царстві та не було води, а чоловікові тому так схотілося пити, що хоч умирай! От він і пішов до царя (бо вже, звісно, у царя вода є), а цар і каже:

– Як даси, чоловіче, те, що в тебе дома, то дам води.

– Окрім жінки, усе дам! – каже чоловік. А в нього та не було дітей, а жінка була важка, а як чоловік поїхав, привела сина, та такого хорошого, що й не сказать!

От і росте той син та й виріс уже чималий. Через якусь там годину поїхав чоловік додому. Приїхав, коли вибіга до нього назустріч парубок. Чоловік і питає його, чий він.

– Я ж ваш син, – каже парубок.

Чоловік зрадів, а далі як заплаче!

– Чого ти, тату, плачеш? – запитав парубок.

– Та це я так! – одмовив батько.

От росте та й росте той син, і городив він раз із батьком хлів та й найшов у загаті записочку. Подивився син у записку та й каже:

– Чому ж ви, тату, мені не сказали, що я одданий цареві?

А то була та записочка, що в ній батько обіщався цареві за воду оддать те, що дома. Бо батько, як приїхав додому, то заткнув записку у загату. Далі й каже син:

– Виряджайте ж мене, тату. Поїду я до царя.

Заплакали батько та мати та й стали виряджать сина.

Приїхав ото вже той син до царя, а в того царя та було три дочки. От найменша його зразу й полюбила. А цар той був сам змій і знав багато чарів, а найменша дочка була ще більша чарівниця од батька.

От змій зараз покликав того парубка та й каже:

– Щоб ти мені оцю ріку за ніч загатив і виорав, і пшениці насіяв, щоб пшениця виросла й поспіла, щоб ти її вижав, помолотив, перевіяв, помолов і щоб уранці мені булку приніс із неї!

Сумний вийшов парубок із хати і пішов до найменшої дочки, а та й пита його:

– Чого ти, Іване, такий сумний?

– Як мені не сумувати, коли твій батько загадав, щоб я оту ріку за ніч загатив, виорав, насіяв пшениці, зібрав, намолотив і щоб уранці булку пшеничну приніс!

– Не журись – все гаразд буде!

От, як полягали всі спати, дочка свиснула – прибігло два молодці. Вона й каже:

– Щоб ви мені оцю ріку за ніч загатили, насіяли пшениці, щоб та пшениця поспіла, щоб ви її зібрали й помолотили, змололи і щоб принесли мені з неї булку.

– Добре! – сказали молодці і позникали.

Прокинулась уранці дочка – коли вже на столі лежить гаряча булка. Вона зараз однесла її Йванові, а той – змієві.

Заскреготав той зубами, бо хотів як-небудь знищить Івана, а тепер і не пощастило, та нічого робить! От він і каже:

– Ну, на цю ніч, щоб ти виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима!

Прийшов Іван до змієвої дочки та й каже:

– Загадав батько роботу, щоб я за ніч виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима. Це вже не така трудна робота!

– Е, ні! Це ще трудніша. Кінь – то мій батько. Як тільки ти підеш туди, то він тебе і вб'є! – каже змієва дочка.

Тоді подумала, а далі й каже:

– Та вже дарма, я поможу тобі!

Тільки ото всі полягали, вона зараз свиснула, коли прибігло два молодці. Вона їм і каже:

– Підіть у конюшню, там за дванадцятьма дверима стоїть кінь. Щоб ви його за ніч виїздили!

Молодці пішли, та зараз у конюшню. Як узяли вони їздити на тому коневі, так уже йому й не хочеться, такий став, як з води витягнений. Бігав, бігав той кінь, а далі й став. Молодці його й одвели на конюшню.

От уранці змій покликав Івана та й каже:

– Ну, тепер же приходь до мене увечері!

Іван прийшов до дочки, вона й каже йому:

– Як підеш, Іване, до батька, то він тепер тебе задушить! Треба тікати. Ми удвох утечемо!

От зараз вони зібрались скоріше та й пішли.

Ідуть та й ідуть. Коли це щось застугоніло. Притулила змієва дочка вухо до землі та й каже:

– Це за нами женуться. Ну, ти будь сторожем, а я стану пшеницею.

І стала змієва дочка пшеницею, а Іван сторожем.

От прибігли слуги на конях до пшениці та й питають Івана-сторожа:

– Чи не бачив, не бігли сюди двоє – дівчина й парубок?

Іван і каже:

– Ні, бачив, бігли тоді, як сіялась оця пшениця.

Слуги й поїхали додому, а змій і питає:

– Що, не нагнали?

– Не нагнали.

– А не бачили нікого?

– Ні, бачили сторожа, стеріг пшеницю.

– Ото ж воно й єсть! Треба б тільки найбільший колосок пшениці зірвати, то б ви взяли її за голову!

От змій послав і вдруге. А Іван та змієва дочка знов пішли. Ідуть та й ідуть, коли щось застугоніло. Дочка притулила вухо до землі та й каже:

– Це за нами знов женуться! Ну, ти будь попом та читай книгу, а я стану церковкою.

І стала дочка церковкою, а Іван попом, і став служити піп. Приїздять слуги та й питають у попа, чи не бачив він, не бігли сюди парубок та дівчина. Піп і каже, що бачив тоді, як будувалась ця церква. Слуги й поїхали назад. Приїздять додому, а змій і пита:

– Не догнали?

– Ні!

– А не бачили нікого?

– Бачили церкву, а в церкві попа.

– То ж і вони!

От ізліз тоді змій на хату та як крикне:

– Подайте мені вила!

Подали змієві вила. От він підіпер одним кінцем вію, глянув та й каже:

– О, где дожену!

Та зараз і побіг. А дочка притулила вухо до землі та й каже:

– Тепер ми пропали – за нами женеться батько. Ну, ти будь козаком, а я стану криницею. Як стане змій пить воду, то ти й одрубай голову!

I стала вона криницею, а Іван козаком із шаблею. Прибіг змій до козака та й пита, чи не бачив він: не бігли дівчина й парубок? Козак каже, що не бачив.

А змій тільки глянув, то зараз і догадався та й каже козакові:

– Дай же мені води напиться!

– Не можна, з цієї криниці тільки отаман п'є воду.

А змій не слуха та зараз і нахилився до криниці, то Іван його й убив.

Тоді криниця стала знов змієвою дочкою, а козак Іваном. Приїхали вони додому і згуляли весілля.