Читать книгу Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Сборник - Страница 12

Жив гуцул Дументій. Він ніколи не ходив на ярмарок – не мав що продавати і за що купувати. Думав із заздрістю про тих, що кожного тижня з чимось їхали до міста.

А Дументієва жінка тримала пацятко[7]. Так його доглядала, так його годувала, що за рік з пацяти стала велика льоха.[8]

«Тепер я піду на ярмарок, як порядний ґазда», – тішився Дументій.

Нарешті настав довгожданий день.

– Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй гроші помалу, – наказувала жінка, виряджаючи Дументія на ярмарок.

– Не бійся, жінко. Най бояться ті, що будуть купувати, аби я їх не обдурив! – відповів згорда чоловік.

А про Дументієву льоху наперед дізналися три купці-шахраї. Вони уже порадилися, як ошукати Дументія, й чекали з нетерпінням, аби вивів льоху із села.

Купці-шахраї стояли при дорозі один від одного далеко.

Коли Дументій підійшов до першого, той запитав:

– Що, вуйку, женете на ярмарок козу?

– Агій на твоє лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. – відтяв йому Дументій попри саму шкіру.

Купець-шахрай реготав, аж підскакував. Гуцул погнав свою льоху далі. Підійшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:

– Дай Боже щастя, вуйку!

– Дякую вам.

– Продавати женете козу? Скільки правите за неї? – спитав і не кліпнув.

– Тисячу лей! – кинув Дументій спересердя, аби тому збитошникові відхотілося його чіпати.

– Даю двісті.

– Давай мамі своїй! – скипів гуцул і сіпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.

Але дорогою Дументій уже прислухався, як його льоха рохкає, обзирав її з усіх боків і навіть обмацував, чи немає у неї рогів.

«Як ще хтось скаже, – думав він, – що це коза – не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»

Підійшов до третього купця-шахрая.

– На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? – спитав той. – Скільки хочете за неї?

– Аби тебе смерека втяла! – розсердився Дументій.

– Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?

– Сімсот лей!.. – сказав гуцул.

– Даю триста, – і купець-шахрай схопився за гаманець.

– Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!

Дументій узяв гроші й вернувся додому.

Жінка вибігла назустріч:

– За скільки продав льоху?

– За триста лей…

Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:

– Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.

– Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!

Жінка схопила колотач і, як оса, – на нього.

Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і кожному господареві мовив:

– Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип'ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»

Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:

– Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.

Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку – пішли за Дументієм.

Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.

– Заплачено, пане добродію! – гукнув господар і вклонився Дументієві.

Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.

Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.

– Заплачено, пане добродію, – вклонився господар.

Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:

– Заплачено, пане добродію!

Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.

– Вуйку, що ви хочете за те фівкало?

– Е-е-е, воно у мене чарівне, я не продаю.

– Але ми вам заплатимо стільки, скільки скажете, – умовляють гуцула.

– Три тисячі лей!

Купці-шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші та й – додому.

Купці-шахраї повешталися по ярмарку, а коли зголодніли, зайшли до ресторації. Наїлися, напилися, потім один вийняв із кишені свистало. Господар ресторації мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свистіли усі три купці-шахраї, аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до комедіантів.

– Заплачено? – спитали купці-шахраї.

– Ні! Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші! – розсердився господар ресторації.

У другій ресторації, а потім і в третій їм теж відповіли:

– Ви не свистіть, а гроші заплатіть!..

Поїхали в гори, до Дументія. Той уздрів їх здалеку і напудився. Покликав жінку й каже:

– Я лягаю на стіл, а ти мені засвіти свічки та й голоси, як над мерцем.

– Най буде, чоловіче…

Вчинився гуцул мертвим, а жінка коло нього ламає руки й плаче:

– Ой не кидай мене, чоловічку! Яким ти файним був чарівником! Нащо ж ти мене зачарував, а тепер лишаєш, як сирітку? Ой Боже, що я буду робити одна?

Купці-шахраї стали на порозі й почали хреститися. Та не могли вгамувати злість. Один схопив макогін і почав так гатити по миснику, що на долівку полетіли одні черепки.

Дументій злякався. Схопився на ноги і витріщив очі. А тоді спитав:

– Звідки ви дізналися, що коли макогоном бити по горшках, то воскресають мертві?

– Хіба від того воскресають?

– Адіть, я воскрес. Самі видите…

– Тоді продай нам макогін.

– За тисячу лей…

Купці-шахраї заплатили гроші, взяли із собою чудодійний макогін і пішли шукати легкого заробітку. Дійшли аж до столиці. Там висіли чорні прапори.

– Що сталося? – спитали людей.

– Умерла цариця, – відповіли їм.

Купці-шахраї пішли до палацу, стали перед царем і промовили:

– О пресвітлий царю, ми дізналися у світі про твоє велике горе і прийшли тобі на поміч. Можемо царицю воскресити, але за те даси мішок золота.

– О мої вірні піддані, я вам подарую і три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю!

– Добре, царю… Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, – попросили купці-шахраї.

Скоро у покоях не лишилося жодної душі.

Купці-шахраї витягли із торби «чудодійний макогін» і почали бити ним по скляних шафах, дзеркалах і вікнах. Розбивали все, що тільки могли.

Але мертва цариця і не думала вставати.

– Ану, схопіть цих злодіїв, – крикнув цар своїм катам.

Купців-шахраїв кинули до темниці. Відай, там їм постинали голови.

І все.