Читать книгу Святослав (укр.) - Семен Скляренко - Страница 17

Багато діла було в Бразда. Тепер він, як ніколи раніше, кожному хвалився, що його батько – старійшина Ант, дід – старійшина Уліб, прадід – старійшина Воїк… Бразд не тільки хвалився, а показував: он, дивіться, лежать вони, пращури наші, на високих могилах, ніби кличуть: «За Русь! За Русь!» Тож хіба можу я, син таких славетних батьків і дідів, не дбати про Руську землю!

І Бразд дбав. Тепер, після смерті батька, ніхто в Любечі не міг сказати, коли щось траплялось, що треба піти до старійшини Анта. Ант умер, старійшини немає й не буде. Є великий князь у Києві, князь Оскол у Чернігові, волостелин у Острі Кожема, княжий муж, його посадник Бразд у Любечі.

У посадника було багато діла. Це він за княжим загадом давав людям устави й уроки. З Києва, Чернігова й волості приїжджали на замилених конях, возами й лодіями княжі тіуни, ябетники, мечники[53]. Вони веліли посаднику гнати на брань людей, давати коні й воли, жито, хутра, мед, віск.

І Бразд виконував княжий загад. Він ставив тіунів, ябетників і мечників на покорм по хижах і велів давати, поки вони стоять, по барану або ж гов’яда на тиждень, по дві кури на день, а ще й хліба, пшона, сиру, меду, гривню за в’їзд і окремо за виїзд.

Весь німіла – не мали чого дати князеві, страшний був покорм, бо в самих нічого їсти; у дворах не тільки баранів чи гов’яда, а й кур немає.

Однак знаходили, несли, давали – все на двір по посадника Бразда. Краще вже нехай він має справу з тіунами, ябетниками, ніж ходитимуть ті з двору до двору.

Проте Бразд втішав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку – дань на війні, честь від князя, славу на Русі.

Сам же Бразд не міг мати дані від ворога, честі від князя, слави в землі, і про це він не раз говорив волостелину своєму воєводі Кожемі. Бразд говорив не тільки про це, прикладаючи руки до серця й підіймаючи очі д’ горі. Він нарікав, що в цей важкий час і йому, і волостелинові Кожемі однаково – дані вони не матимуть, бо не ходять на брані, честі від князя не здобудуть, бо, крім них, є багато волостелинів, посадників, а де вже їм обом думати про славу в рідній землі?

Розуміючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, і кожного разу, коли приїжджав до волості, привозив Кожемі дарунок – сотню вевериць[54], кілька кадей меду, кілька кругів воску, додаючи до цього ще й міх з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динаріями або солідами.[55]

Кожема приймав дарунки нібито неохоче.

– Добре, – говорив він, – візьму, либонь, бо… – він схиляв свою голову ближче до Бразда й таємниче шепотів: – бо мушу дати щось і князю чернігівському… У нього, знаєш, також – ні дані на брані, ні честі від князя, ні слави на Русі.

– Хіба ж я не знаю, – посміхався на це Бразд. – Саме тому я додав трохи динаріїв.

Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князеві чернігівському він мусив дати багато, князь вимагав від Кожеми дедалі більше й більше. І Кожема йому давав, як і всі волостелини. Звичайно, князь чернігівський не забував і Кожему – на шиї у волостелина була не срібна, а золота гривна, знамена[56]. Кожеми – око з трьома рисами й променями над ним – все частіше й частіше можна було зустріти на полях, в лісах, на гонах над Десною.

Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усім їм, а також і Бразду, мати свої знамена.

– Яке ж знамено хочеш ти мати? – запитав він у Бразда.

Бразд був задоволений і, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то він хотів би мати місяць під сонцем, бо, мовляв, ходить під волостелином, як під сонцем.

– Буть по цьому, – згодився волостелин Кожема. – Роби таке знамено…

Кожема замислився.

– …І постав своє знамено, – додав він, – на землі під Любечем: від оскола Дніпра до двох рядових могил…

– Уліба і Воїка, – підказав Бразд.

– Ти їх знаєш ліпше, – махнув рукою Кожема. – У нас під Остром свої могили. А від тих рядових могил на північ до випаленого лісу, звідти ж через березову діброву знову до Дніпра, де Княжий брід.

Бразд низько, скільки дозволила йому спина, вклонився.

– А від Княжого броду, – вів далі Кожема, – назад до березової діброви, на південь сонця до трьох могил і на захід до Дніпра стоятиме моє знамено, – так велів князь чернігівський.

– Скільки маю сил, берегтиму, – ще раз вклонився Бразд.

Але не тільки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якійсь хижі. Мав же Кожема цілий терем!

Бразд почав будуватись – на власній землі, на найкращому місці, звідки видно було Дніпро, всі свої добра. І не землянку чи хижу, а рублений з товстих соснових колод, з дахом із драниці, не з вогнищем, а з піччю, з комином, обмащений зокола і всередині білою глиною терем.

Будувати його Бразду було не так вже важко, – ліс він мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тільки Бразд кликнув – всі вони з’явились: нарубали лісу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили, – добрий терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Дніпра!

Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав інше серце, він би всіх оцих закупів зробив обельними холопами[57]. Але Бразд цього не робив!

І вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж він має вірувати бога. Досі думка про це йому ніколи не приходила в голову, він вірив у богів своїх отців – Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крім того, в духів предків свого роду – домовиків.

Коли Бразд пішов з дому своїх отців, то відчув, що духів предків у нього не стало. Він не переніс вогнища, під яким вони жили, духи залишились там, де й були, – в хижі Микули. Але вони й Микулі тепер не допомагали; він жив бідно, голодував, мерз. Ні, щось сталося з духами предків, вони, либонь, пішли зовсім з роду. Бразд у них вже не вірив.

Замислювався він і над небесними богами – Перуном і іншими. Колись, у давні часи, Бразд часто до них звертався, але тоді вони йому нічого не давали, він тільки боявся їх.

Пізніше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити сам, власними руками. І він робив це потай від богів, щоб вони навіть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собі, даючи князям, дещо собі залишав, а старі боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.

Тепер Бразд боявся помсти богів. І коли стояв під час грози на дворищі, або, що набагато гірше, їхав з чимсь до Остра, чи був на Дніпрі, то, почувши далекий грім і побачивши блискавиці, які вціляли в землю, тікав, ховався, ліз у нору, під скелю, бо гадав, що це його шукають і хочуть покарати всемогучі.

– Чур, захисти мене, – шепотів, ляскаючи зубами, Бразд.

Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душі. Він зрозумів, що богам не до нього. Поглянь навкруг – скільки є таких посадників, волостелинів, князів земель, воєвод, бояр, тіунів, огнищан… Їх – як піску над Дніпром. Та хіба ж може Перун усіх їх вибити? І хоч він і надалі ховався від грому й блискавиць, але тримався спокійніше, бо менше вірив у силу старих богів, тільки йому було якось порожньо на світі без бога.

Тоді Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн він чув уже раніше. У самому Любечі, як він знав, були вже таємні християни, тільки він не цікавився ними.

Почув же він нове про Христа й християн саме від волостелина Кожеми, коли одного разу приїхав до нього й привіз кілька возів усякого добра, а на додачу трохи золота і срібла.

– От і гаразд, – сказав Кожема, – а я оце збираюсь поїхати до Чернігова, бо сам знаєш: князеві – княже…

Він помовчав, прикидаючи, скільки важить вузлик з золотом та сріблом, який йому привіз Бразд, а воднораз і зазирнув, скільки там золота, а скільки срібла.

– Треба було б більше золота покласти, – докірливо сказав Кожема, – бо надумав я, та й князь велить, у Острі храм будувати…

– Храм? – не зрозумів, про що йде мова, Бразд.

– А так, – відповів Кожема, – храм во славу богородиці, для християн. Я ж то сам також християнин… Невже не знав?

– Не знав, – відповів Бразд.

– Дивно! – промовив Кожема.

– І мені дивно, – тихо прошепотів Бразд. – Адже християни – поганини, не богу моляться – древу, пісні їхні – грецькі, і самі вони аки гречини…

Волостелин Кожема, примруживши очі, подивився на Бразда, потім запустив усю п’ятірню правиці в волосся на голові, ніби щось йому там свербіло.

– Дивно ти говориш, посаднику, – сказав нарешті він. – Хто ж ці поганини – княгиня Ольга, князь чернігівський Оскол, бояри, воєводи, я і множество людей, які вірують у Христа?

– Що ти, волостелине, що ти? – скрикнув перелякано Бразд.

– Я також, як і ти, вірив у Перуна, – вів далі Кожема, – вірив у Дажбога, Сварога – богів моїх отців. Але як я можу вірити їм днесь, чим вони мені допоможуть? Грім та блискавку нашлють на ворогів? Ні, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не візьмеш. Подивись на мене, дай мені в руки грім та блискавку, – що я ними вдію? А от золотом, сріблом, добрим хутром, медом одолію я кожного. Адже так?

Кожема замислився, посміхнувся й додав:

– З усіх старих богів найбільше любий мені Волос – він хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однією худобою я живу, є в мене терем, земля, ліси… і золото, й срібло такожде. Тепер мені потрібний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами.

З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалі були сміливішими і грізнішими.

– Я довго мучився й страждав, – говорив Кожема. – Вірити хочу, бо без бога, як і отці мої, жити не можу. А який бог мене захистить і благословить? Токмо Христос. Він не один, а одразу в трьох лицях: Бог Отець, Син, Дух. Він захищає й благословляє багатого, він допоможе бідному, – є ж бо не тільки земля, а й небо, а на небі всі ми, а такожде і бідні, будемо рівні. Я небагато хочу, я нікого не уб’ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що мені треба, нехай тільки бог благословить мене… Господи, благослови! – з великим почуттям промовив Кожема й перехрестився. – Благослови, боже, і прийми мене в царство твоє…

– Я, волостелине, дам тобі ще трохи грошей, – сказав Бразд і, вийнявши баранячий міхур, заходився рахувати динарії. – Багато не можу, а трошки дам… Десять, два-десять… Господи, благослови!

Але в цей час трапилось те, чого зовсім не ждав Бразд і що на смерть перелякало його, – над самим теремом загримів грім, вдарила блискавиця, і в світлиці стало видно, як удень.

– Перун! – крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув їхню розмову, бачив, як він дає гроші на християнську кумирню, й вирішив його покарати. – Перун, чур мене! – ще раз крикнув він, схопився на ноги, підскочив на місці, бо над теремом знову загриміло і знову вдарила блискавиця, а потім, нічого вже не тямлячи, випустив з рук міхур із грішми, а сам кинувся під лаву.

Бразд чув, як по дерев’яній підлозі терема котяться й брязкотять його гроші, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном і його помстою був такий великий, що він нічого не тямив та й не міг тямити.

Тільки тоді, коли Перун став бити далі й далі й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-під лави й подивився по світлиці.

Він побачив, що Кожема встиг викресати вогонь і запалити свічку, розчинив вікно, стоїть перед ним, дивиться, говорить:

– Ілля проїхав… Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий – Перун чи Христос?

– Динарії я розсипав, – глухо відповів Бразд, якому шкода було грошей і який не хотів признатись, що й досі боїться Перуна.

– А я зберу їх… зберу, – заспокоїв його Кожема.

Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечірню годину над Дніпром і думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?