Читать книгу Рыба моей мечты - Сергей Черепанов - Страница 6
Оглавление***
Идет дождь селом… Не, не так. Это в городе – дождь: деревьев мало – не шумит, а стучит – по стеклу, по карнизу… Там – доЖДь…
А на селі – «дощ-щ-щ-щ»… іде, іде дощ, шумить на дворі, тече по вулиці, ляпа по підвіконню, поринає в кущі, рахує листя…
Одно дело – асфальт, а зовсім інше – поле чи шлях, де крапля, розрізана травичкою, до землі так і не доліта – перетворюється на шепіт, або ж – якщо дорога стара, накатана – пада вона на пил, без звуку, і там зникає…
– Я тоді ще пив, – каже Валера, – лежу на дорозі, а тут гроза – краплі великі-величезні – баххх! Бахх! – лежачи добре розгледіти мона – крапля – бах! – біля глазу – наче в сіре іржане борошно – бах! – і над кожною пилова хмарка підіймається, я аж задивись-замріявсь, а тут як загрими-и-ить! Як вдарить! – ні, нема чого лежати, треба до хати…
Іде дощ… Селом и на речке, до которой еще надо дойти, не промокнув, и потому там, где можно, идем дорогой, а ноги сами ускоряют ход, сами, кто их подгоняет? Може дощ?
– А Хилько вже побіг… Куди? —
Нет, дощ не подгоняет, шелестит, накрапывает, успокаивает. И остается нырнуть с дороги в кусты, то есть в кущі, с дороги направо, и пойти тропкою под зеленою крышей, густыми прибрежными зарослями, пойти, пригибаясь и оберегая удочки, под акациями и ольхами, и выйти – но не сразу к реке – а в узкий, глухой, как восточная улочка, коридор в очерете – а тут уже и лодки, цепи, замки и ключи на веревках и тряпках, весло, припрятанное в кущах, все как надо…
Говорят, в дождь хорошо клюет.
– А не слухайте нікого. В дощ добре спати, просинаючи життя, але, звичайно, якщо ви вже там – на рибі, – вертатися нема чого – сидіть, пильнуйте, все може бути.
И я тяну с собой батину плащ-накидку, офицерскую, с капюшоном, а при наличии «резиняк» – так Василь називає гумові чоботи – і стільця: – Сиди, пильнуй, риба заснути не дасть…
– Ну, як? – слышится из тумана… А кто ж то может быть?..
– Та-а…
– А я взяв щучку і судачка.
– З моста?..
Из тумана появляется знакомый силуєт – Валера? Он! – и походочка характерная, мягкая такая, индейская.
– А я чую голоси… Хто це?.. Ну, здоров будь… – он заглядывает в лодку, а там уже кое-что блестит. – О, відкупилася, – каже, маючи на увазі – кого? Річку? Чи може – долю…
Валеру не всегда и поймешь.
– Та-а, – отвечаю я, как Вася, с небрежной солидностью.
А Валера закуривает, забирается в соседнюю лодку, как раз между нами. У него тоже армейская накидка с капюшоном. Та еще, что с Карелии. Если кто с тропы посмотрит – три монаха на молитве, а приглядится – не, лучше – на рыбе…
Валера вже відробив, рыбу занес в хату, и я жду когда он спросит «Ну, як там?» – маючи на увазі Київ, владу, олігархів… – спросит и сам же разложит, бо не тільки з газет, але ж має і інші джерела… І то вам не шануйлівські, чи то великоцебешні, – у Києві має не аби кого, депутатів чи козацького гетьмана, тьфу, хай їм грець.
Про нього і кажуть – «не наш», кажуть і рачківські, і зухвалівські. А чому? Тому що перша його забаганка – Калєрія, дивна північна країна рибалок? Ні, не так – див-на! північ-на! фантастич-на! краї-на! рибалок і риби – рыбы, какой хочешь и не хочешь – царской, королевской, императорской: си-иг, нали-им, яа-азь – прижмуриваясь – а ку-умжа? – удивляется, сам как будто не веря в эту морскую форель, – а ха-ариийюююссс! – и всем ясно – такой не бывает, ни тут, ни в раю, – а щуки такие, что ежей целиком могут заглотить, – ляпает Валера – (зачем он это сказал?!)
И всем сразу ясно:
– Бреше… – тому и кажуть про нього – «не наш», або «знов свою Валєрію заводить…», то есть заливает не в меру, какой бы рыбацкой ота Калєрія не була…
