Читать книгу Альманах-1. Клуб любителей поэзии «Людмила». Житомир. 1998 год - Сергей Москаленко - Страница 4
Ольга Городецкая Ти дав мені відчути силу крил… Знайти себе в загубленних світах себе… Зів'яле листя, мов беззахісна самотність бога… Як дороги вимережують роз'єднаність сердець? В жадібной цеглинній пащі псевдосвіту… Коснусь печали озера в лесу… В ностальгии ранящих ночей… Предчувствия распахивают вечность…
ОглавлениеОльга Городецкая
Вічність. Шлях. Пошук. Віра… Кохання. Надія. Духовність. Політ… Сум…
Це – мої вірші. Моя сутність живе ними і в них. В кожному рядкові – частина того світу, що зветься відчуттям душі, кожній літері – передчуття вільної, незрімої краси і дива, що відкриє перед собою звитяжний дух… Любі мої читачі, вирощуйте у себе за плечіма могутні крила, що ведуть вас дорогою любові у найпрекраснійше, величне і щире Хай ніколи не зламає вас нудьга і втома на шляху до щастя… Щасти вам!
* * *
К. Ч.
Ти дав мені відчути силу крил,
Звільнив мене, дав поштовх до польоту,
І я повірила, що крізь життєві сльоти
Я знов дістануся до сяйва Вічних сил.
Ти дав мені важливе розуміння,
Що є життя – і є політ. љ біль.
А біль – то від дошкульного невміння
Повірити у силу своїх крил.
Ти дав мені багато. Лише мить,
Що зветься у житті так просто: зустріч.-
А я – вже птаха і лечу в блакить,
Бо світ неволі моє сердце злучив.
Ти нибо випадково, мимохіть
Вернув мені надію на величність.
Ти дав мені багато: ЦІЛУ МИТЬ,
Що зветься у житті так просто: ВІЧНІСТЬ.
* * *
Знайти себе в загубленних світах себе,
Відкрити світ в відзначенних шляхами душах
Й збагнути врешті-решт, куди той шлях веде,
Що ти по ньому у неспокій рушив…
Знайти себе в забутих долях мрій,
В дитинстві Всесвіту, в бажаннях божевільних.
І в щирій радості вловивші сенс надій,
Відчути себе на хвилину зовсім вільним…
Знайти себе у не-собі хоча б на мить
І раптом в нісенітниці життєвих правил
Відчути серце світу, що в тебе болить,
Бо кожний світ на щастя має право…
Знайти Життя в загубленних світах життя,
Відчути Світ, що в Дусі стане сильним…
Знайти Себе, збагнувші зміст буття,
Й хоча б на мить від світу стати вільним…
* * *
Зів'яли листя, мов беззахісна самотність бога
В глубокій осені розірваних людскіх сумлінь.
Веде в ніщо чіясь земна, сумна дорога,
Й самотність бога – мов шматки волінь…
Звітяжний дух згаса в листах приречень,
На мить оголює їх зміст осінній дзвін…
І шлях в ніщо для них також доречний
З багаття певних помилкових змін…
* * *
Які дороги вимережують роз'єднаність сердець?
Чи ті, що розгалужені, мов віти від одної?
Чі ті, що вимальовують невичерпаність коєнь,
Що долям вказують їх напрям навпростець?
Які закони виправдовують роз'єднанність доріг?
Чі ті, що вплетені з смутку змінним вітром;
Чі ті, що виправдовують невиправданність світу,
Що ти лишив його по заду й не зберіг?
Чому не визнана у Всесвіті незмінність почуттів?
Чі то для розвітку нам треба щось втрачати?..
Та десь є віра, що у суті всіх кінців
Завжди народжується знов новий початок…
* * *
В жадібной цеглінній пащі псевдосвіту,
Вирваній із пекла шматом небуття,
Виснажені душі, втомлені від Світла,
Крають у безодні сутність Каяття
Звичне божевілльля, мороком розтяте
Прагне розірвати смугу вогких зір.
Стогне від поклонів Світло розі'пьяте
