Читать книгу Козацький міф - Сергей Плохий - Страница 4

Що являла собою «Історія Кониського», на яку покладався Кондратій Рилєєв, пишучи про козаків? І де він її знайшов? Часткову відповідь на друге запитання ми можемо знайти в листуванні Рилєєва з товаришем по декабристській змові, 33-річним полковником у відставці Олександром фон Брігеном. Вона міститься у листі фон Брігена Рилєєву, написаному з далекого від імперських центрів українського села Понурівки 21 жовтня 1825 року, за неповні два місяці до повстання декабристів.

Герой Бородинської битви, нагороджений за участь у ній золотою зброєю, учасник закордонного походу російської армії 1813–1814 років, фон Бріген пішов зі служби 1819 року через проблеми зі здоров’ям – він отримав дві серйозні рани. Влітку – восени 1825-го фон Бріген гостював у свого тестя Михайла Миклашевського, колишнього сенатора і губернатора кількох губерній, зокрема Малоросійської і Катеринославської. Як і улюблений Рилєєвим Острогозьк, маєток Миклашевського в Понурівці стояв на сучасному південно-західному кордоні Росії. Це було одне з козацьких поселень довкола Стародуба, який до 1760-х років виконував роль полкового міста. У цьому полку служило кілька поколінь Миклашевських, а власник Понурівки Михайло Миклашевський став полковником Стародубського карабінерного полку, створеного на основі колишнього козацького підрозділу.[38]

У поїздці фон Брігена в Україну був один таємний момент. На прохання Рилєєва він зустрівся у Києві з майбутнім «диктатором» декабристського повстання князем Сергієм Трубецьким, щоб розповісти йому про конфлікт у Петербурзі, що стосувався планів замаху на імператора Олександра І. Але в листі від 21 жовтня 1825 року фон Бріген жодним натяком не згадує свою київську місію і пише натомість про те, що однаково цікавить його з Рилєєвим, – історію українських козаків. «Исполняя желание ваше, почтеннейший Кондратий Федорович, – писав фон Бріген, – препровождаю вам при сем выписку из “Истории” Конисского». В червні 1825-го, коли фон Бріген приїхав з Петербурга до України, Рилєєв, очевидно, обговорював з ним не лише гіпотетичний замах на імператора і висилання правлячої сім’ї, а й свої літературні плани. Рилєєв далі працював над «Наливайком», писав новий драматичний твір про Богдана Хмельницького і збирався писати поему про Івана Мазепу. Йому були потрібні нові джерела з української історії. Схоже, що поет уже звірявся зі згаданою фон Брігеном «Історією Кониського», але не мав рукопису у своєму розпорядженні. Рилєєв просив друга переписати уривок з цього твору, щойно той приїде у маєток тестя. Фон Бріген радо виконав це прохання.[39]

Лист фон Брігена Рилєєву – перша писемна згадка про рукопис, який пізніше став відомий під назвою «Исторія Русовъ или Малой Россіи. Сочиненіе Георгія Конискаго, Архіепископа Бѣлорускаго». Георгій Кониський був одним з найвідоміших православних єпископів кінця ХVІІІ століття. Він народився 1717 року в Ніжині у старшинській родині. Одинадцятирічним хлопчиком Кониського відправили вчитися у Могилянську академію в Києві, провідний навчальний заклад Російської імперії. Він здобув блискучу освіту, став професором, а згодом і ректором Могилянської академії. 1755 року Кониського призначили єпископом у білоруське місто Могильов, що належало тоді Речі Посполитій. Кониський мав керувати православними єпархіями в країні, де православ’я зазнавало утисків. Що більше Росія втручалася у справи Речі Посполитої, ослабленої і залежної від іноземних держав, то жорсткішу лінію вели польські католицькі еліти проти православ’я, яке вони вважали «п’ятою колоною» Петербурга. Кониський став мішенню численних нападок і замахів з боку католицької більшості. Ледве вцілівши після одного з таких нападів, Кониський переїхав у Петербург і почав вимагати активних дій від Катерини ІІ, вчорашньої німецької принцеси, яка недавно зійшла на російський престол і хотіла продемонструвати свою відданість православ’ю. Вимоги Кониського від імені православного населення Речі Посполитої зіграли важливу роль у подіях, що привели до першого поділу Польщі 1772 року, у результаті якого Могильов перейшов Росії. Знаменитий проповідник, богослов і оборонець православ’я Георгій Кониський помер у Могильові в лютому 1795 року, за кілька місяців до третього й останнього поділу Польщі, який стер цю державу з карти Європи.[40]

1. Список «Історії русів» (бл. 1818)

За життя Кониського публікувалися його численні твори на богословську тематику. Але, судячи з «Історії русів», архієпископ був не тільки богословом. Невже Кониський мав стосунок до написання історії, причому такої, що розпалює уяву вільнодумців, які змовляються убити царя і змінити політичний устрій імперії? Передмова до «Історії» пояснює роль Кониського в написанні цього тексту. Архієпископ, ідеться у передмові, начебто тільки відредагував твір, написаний поколіннями православних ченців, і згодом надіслав його Григорію Полетиці, своєму колишньому учневі по Київській академії. Уродженець України Полетика представляв українську шляхту в комісії, яку скликала 1767 року Катерина ІІ для реформування російського законодавства в дусі Просвітництва. Він шукав «отечественную историю», до якої можна апелювати в ході роботи комісії, і йому допоміг колишній викладач Кониський. Кониський нібито надіслав «летопись» Полетиці, «уверяя архипастырски, что она ведена с давних лет в кафедральном могилевском монастыре искусными людьми, сносившимися о нужных сведениях с учеными мужами Киевской Академии и разных знатнейших малороссийских монастырей, а паче тех, в коих проживал монахом Юрий Хмельницкий, прежде бывший гетман малороссийский, оставивший в них многие записки и бумаги отца своего, гетмана Зиновия Хмельницкого, и самые журналы достопамятностей и деяний национальных, и что притом она вновь им пересмотрена и исправлена».[41]

У читача складалося враження, що він має справу з літописом, який вели у стародавньому монастирі й автори якого мали у розпорядженні документи середини ХVІІ століття, часів повстання Хмельницького. Судячи з того, що законодавчу комісію скликали в 1767-му і розпустили в 1768 році, Кониський мав надіслати «Історію» Полетиці десь у цей час. Згадки про документи Богдана Хмельницького (гетьман фігурує під своїм першим хресним ім’ям Зиновій) та його сина Юрія, який, пробувши певний час гетьманом України, справді згодом пішов у ченці, мали засвідчити вартість літопису для висвітлення подій козацької історії. Це враження мало підсилити покликання на авторитет професорів Київської академії і самого Кониського.

Текст «Історії русів» підтверджував усі ці заявки на автентичність. Він закінчувався подіями 1769 року, з чого можна було зробити висновок, що кілька параграфів додалося після того, як він вийшов з рук Кониського, але текст загалом і передмова були цілком суголосні. Попри назву «Исторія Русовъ» (означення русы часто вживали на початку ХІХ століття до слов’ян загалом), у центрі книги стояла історія козацької України, що й уточнював підзаголовок, де було вжито термін «Малоросія». Наприкінці ХІХ століття терміни «Малоросія» і «Україна» стали майже синонімами. Але у ХVІІІ і в перші десятиліття ХІХ століття поняття «Малоросія» стосувалося переважно Лівобережжя – території Гетьманату, автономної козацької держави, яка проіснувала трохи більше століття і була ліквідована Катериною ІІ в 1760-х роках.

«Історія русів», яка так захопила Олександра фон Брігена і Кондратія Рилєєва у 1825 році, була перш за все історією українських козаків. Козацька січ за порогами Дніпра сформувалася в ХVІ столітті. У середині ХVІІ століття запорозькі козаки створили власну державу й змінили розклáд сил у регіоні, зробивши ставку на Московію у боротьбі з польськими королями, своїми колишніми господарями.

Козацтво породив євразійський фронтир: у пізньому середньовіччі і в ранньомодерну епоху там зійшлися дикий степ і заселені території, хлібороби й кочовики, християнство й іслам. Завдяки цьому склався унікальний культурний клімат пограниччя. Козацтво виникло як окрема соціальна верства на краю євразійського степу на початку Нового часу. Слово «козак» у тюркських мовах означає «вільна людина, вартовий, грабіжник», і в жилах перших козаків текла радше тюркська, ніж слов’янська кров. Це були кочові вояки, які самочинно, без санкції ханів і вождів місцевих племен займалися грабунком у степу. На кінець ХV – початок ХVІ століття ситуація змінилася. Турецькі султани й намісники почали скаржитися правителям Польщі, Литви і Московського царства, чиї землі межували з причорноморськими степами, що османським підданцям завдають шкоди ватаги козаків-слов’ян. Але ті відмовлялися брати відповідальність за дії степового братства і говорили султану, що козаки походять з різних держав і народів та не підлягають жодній владі.[42]

Османи й далі нарікали, вдавалися до погроз і час від часу влаштовували походи проти нових козаків, які не тільки грабували купців у південних степах, а й наважувалися на морські виправи: нападали на турецькі кораблі у Чорному й Азовському морях та грабували приморські поселення, зокрема передмістя Стамбула, столиці Османської імперії. У 1621 році молодий турецький султан Осман ІІ повів свою армію у чорноморські степи і взяв в облогу Хотинську фортецю на кордоні Молдавії і Речі Посполитої. Зокрема він хотів покарати польського короля за напади, здійснені козаками в попередні роки. Польська армія за допомогою 20-тисячного козацького війська відбила наступ турків. Розгромлений і принижений Осман ІІ повернувся у Стамбул і загинув від рук придворних, які не пробачили йому ганьби імперії. Морські виправи козаків тривали.

Якщо для Стамбула козаки були схожі на головний біль, то для Кракова, Варшави, Вільна і Москви – на хронічну виразку. Упродовж ХVІ – ХVІІ століть козацькі поселення виникли по всьому периметру євразійського степу – як правило, вони організовувалися у більші укріплення-січі у нижній течії річок. Існували дніпровські, донські, волзькі, яїцькі і сибірські козаки. Першими самоорганізувалися дніпровські козаки. Прикордонні урядники спершу Великого князівства Литовського, а потім Королівства Польського (в 1569 році ці держави уклали Люблінську унію і об’єдналися у Річ Посполиту) намагалися контролювати козаків і нерідко були їхніми командувачами. Наприклад, першу козацьку січ за дніпровськими порогами організував князь Дмитро Вишневецький, який послужив і Великому князівству Литовському, і московському царю Івану Грізному та, за легендою, загинув у турецькому полоні.

Козаки поєднували війну з рибальством, полюванням і грабунком. Згодом вони почали займатися рільництвом на відібраних у кочовиків землях і обороною цих територій. Вони відмовлялися платити податки і не визнавали жодної державної юрисдикції. У своїй організації козаки керувалися принципами військової демократії і прямого представництва. Вибирала, знімала й карала урядників козацька рада. Для Речі Посполитої більшу загрозу становив козацький спосіб життя, а не грабіжницькі походи, які викликали лють турків і провокували їх на дії у відповідь. Козацтво приваблювало тисячі селян і рядових містян і тим самим підривало соціальний лад, піднімало градус суспільної напруги та створювало передумови для повстання. Іноді доходило до масштабних воєн та селянських жакерій, у ході яких гинули десятки тисяч людей із вищих класів і неправославних меншин – найперше католиків і євреїв.

Северин Наливайко, чиє життя описувала «Історія русів» і оспівував Кондратій Рилєєв, був ватажком одного такого повстання, яке відбулося в 1594–1595 роках. Перше велике козацьке повстання (1591–1593) очолював ще один козацький ватажок – Кшиштоф Косинський. Існує кілька потенційних причин, чому Наливайко, а не Косинський зробив таку приголомшливу кар’єру в історичній уяві пізнішої епохи. Судячи з імені, Косинський був польським шляхтичем, який опинився серед козаків, а Наливайко – православним українцем, себто, за тодішніми назвами, русином. Загони Наливайка не просто повстали проти влади і грабували шляхетські маєтки, а й повернули зброю проти ініціаторів церковної унії, яка мала на меті підпорядкувати православну церкву Речі Посполитої папі римському. Схоплений і страчений королівськими урядниками, Наливайко був ідеальним кандидатом на вакансію козацького героя, який боронив козацькі вольності і прийняв мученицьку смерть за віру і народ.

Придушивши повстання Косинського і Наливайка, польські урядники та українські князі створили видимість порядку на прикордонні, але це не зупинило зростання впливу козаків у регіоні. Королівські урядники збільшили козацький реєстр і призначили заможнішим козакам платню, щоб ті контролювали низових козаків. Участь козаків у московській Смуті (вони воювали в арміях обох Лжедмитріїв, що претендували на престол) обернулася на користь полякам: у 1610 році вони пішли на Москву регулярною армією та окупували місто. Король також скористався допомогою 20-тисячного козацького війська в 1621 році, коли армія Османа ІІвзяла в облогу Хотин. Річ Посполита отримала у своє розпорядження величезну армію, яка майже нічого не коштувала державній скарбниці, але обходилася у колосальну політичну ціну цілій державі.

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман козацького війська під Хотином, узяв під свою опіку переслідувану владою православну церкву. Після Берестейської унії королівські урядники заборонили висвячувати нових православних єпископів, і на 1620 рік церква лишилася майже без вищого духовенства. Того року з Москви повертався додому єрусалимський патріарх Теофан, і Сагайдачний переконав його висвятити нову православну ієрархію, попри пряму заборону короля. Це надавало козакам цілковито нової легітимності. Відтепер вони не лише воюватимуть за свої права і привілеї, а й боронитимуть упосліджену православну церкву й руський народ. З тим, що козаки стали настільки впливовими і важливими для оборони Речі Посполитої, виникла ще одна проблема. Щойно було набрано козацьку армію, як ставало майже неможливо її розпустити. Коли на видноколі з’являлася примара війни, селяни і містяни масово йшли в козаки, вимагали козацьких привілеїв, зокрема платні та окремої юрисдикції, відмовлялися платити податки і брали участь у закордонних походах, що ніяк не влаштовувало сусідні держави. У 1625-му, через кілька років після хотинської оборони, Річ Посполита кинула проти козаків свою армію і змусила їх розійтися. Козацький реєстр зменшили до шести тисяч, щонайменше чотирнадцять тисяч козаків більше не отримували платні. Але мир не протривав довго.

У 1630 році козаки піднялися знову. Цього разу їхнім ватажком став Тарас Федорóвич, вихрещений татарин, який зробив військову кар’єру на Січі. Він закли́кав козаків і прикордонне населення повстати проти польського гноблення і розпалив українську жакерію. Під проводом Федоровича козаки і повсталі селяни розбили польську армію і змусили владу збільшити реєстр до восьми тисяч, але ціною за це стала голова Федоровича. Коли польська влада зажадала видати його, Федоровичу і вірним йому людям нічого не лишилося, як втекти із Січі і перейти на бік Московії. Героїчна і трагічна історія Федоровича надихнула автора «Історії русів» і багатьох письменників-романтиків; вони, на взірець Тараса Шевченка, називали козацького ватажка «Тарас Трясило». Зникнення Тараса Федоровича не заспокоїло козаків – вони й даі вважали, що їхні права порушують: уряд збудував фортецю Кодак на Дніпрі, щоб відрізати козаків від Чорного моря і покласти край їхнім морським походам. Це не дуже допомогло. Наприкінці 1630-х років Наддніпрянщину сколихнула нова хвиля козацьких повстань. Їх очолили Павло Бут і Яків Остряниця, ще один герой «Історії русів». Повстання придушили, козацький реєстр знову скоротили до шести тисяч, а щоб козаки не повстали ще раз, полковниками призначили польських шляхтичів.

Здавалося, що козацьку проблему розв’язано і запанував, за висловом польських авторів, «золотий спокій». На перший погляд так і було. Зруйновану козаками Кодацьку фортецю відбудували, що ускладнило морські походи. Замість того щоб іти походами на південь, козаки пропонували свої послуги різним європейським правителям, між якими точилася Тридцятилітня війна. Але мир на прикордонні протривав недовго. У цей нібито спокійний час відбувалася кристалізація сил, які струсонуть Річ Посполиту до самого фундаменту і приведуть до створення козацької держави. Поки козацькі загони воювали в Європі й ходили морськими походами на турків (вони оминали Кодак і виходили в Чорне море через Азовське), польські і руські магнати наступали на край, колонізований козаками, і поступово прибирали собі маєтності козацької еліти. Селяни тікали від закріпачення, яке було елементом магнатської економіки, і поповнювали лави низових козаків. Для наступного повстання бракувало лише іскри.[43]

Вона несподівано спалахнула на самій верхівці козацької ієрархії. Богдан Хмельницький певний час служив писарем у Запорозькій Січі (найвища посада, яку за новими правилами міг обіймати козак) і був просто втіленням лояльного до короля старшини – випускник православної школи і католицького колегіуму, ветеран польсько-турецьких воєн у складі козацького війська, він побував у турецькому полоні і залишився лояльним до Речі Посполитої під час повстань кінця 1630-х років. Хмельницький, вірогідно, командував козацькими загонами у Франції на початку 1640-х і числився у складі козацького посольства на переговорах з польським королем наприкінці десятиліття. Хмельницькому йшов шостий десяток – саме час піти з військової служби і подумати про старість, – аж раптом він став провідником найбільшого козацького повстання в історії. На думку самого Хмельницького, йому не лишалося іншого вибору. 1647 року, коли тривала і вірна служба Хмельницького Речі Посполитій наближалася до гідного завершення, його раптом кинули у в’язницю і відібрали маєтності, а батьків хутір і дружину Богдана забрав собі слуга одного польського магната, який розширював свої земельні володіння у прикордонному краї. Хмельницький втік із в’язниці на початку 1648 року і в супроводі кількох товаришів подався на Січ. Там його обрали гетьманом. Подальші події виявилися наймасштабнішим і найуспішнішим козацьким повстанням в історії.

Хмельницький убезпечив тили, уклавши союз із кримським ханом і заручившись допомогою грізної татарської кінноти. Подібний перехід козацьким ватажком політичних, релігійних і культурних кордонів шокував Річ Посполиту і забезпечив перемоги козаків у наступні два роки. Невдовзі до Хмельницького приєдналося реєстрове козацтво, і в травні 1648 року польська регулярна армія зазнала двох нищівних поразок. Польські командувачі потрапили в полон до татар. Річ Посполита лишилася беззахисною, але Хмельницький не дуже розумів, що йому робити з цією несподіваною перемогою. Він лишився у Наддніпрянщині, створював нову армію і розсилав емісарів по Україні і Білорусії із закликом до народного повстання. Селян і містян п’янила свобода від кріпацтва, ненависть до панів і релігійний фанатизм; вони підняли зброю проти польської шляхти і євреїв, які оселялися в поміщицьких латифундіях. Почалася масова різанина шляхти і євреїв, останні були практично безборонні. Євреям довелося вибирати – християнство або смерть. Так чи так, єврейські громади в Наддніпрянщині зникли дуже надовго. Хмельницький і його найближчі соратники не брали участі в цій різанині, але гетьман згодом підняв єврейську тему, виправдовуючи козацьке повстання в очах християнської Європи: він заявляв, що поляки дозволили євреям панувати над православними русинами.

Завдяки народному повстанню Хмельницький здобув контроль над більшою частиною України. Восени 1648 року з допомогою повсталих селян козацька армія Хмельницького розбила шляхетське ополчення поляків. На кінець року, увійшовши на етнічні польські території, козаки взяли в облогу Львів і Замостя. Потім Хмельницький повернувся в Україну і тріумфально увійшов у Київ, давню князівську столицю Русі. Гетьмана зустрічав патріарх єрусалимський, народ вітав його, як руського Моїсея, визволителя з польського рабства. Через якийсь рік після втечі з в’язниці Хмельницький відповідав польським послам, які приїхали в Київ домовлятися про мир, що він правитель Русі, а поляки мусять сидіти за Віслою.

Наступного року об’єднане козацько-татарське військо зустрілося з новою польською армією, яку очолив сам король. Поляки стояли на краю поразки, а король за крок від полону – коли втрутився кримський хан. Це врятувало поляків від розгрому і зберегло баланс сил у регіоні: явна перемога когось одного була хану невигідна. Хмельницький мусив відступити. За умовами Зборівського миру (1649) козаки отримували власну автономну державу у складі трьох східних воєводств Речі Посполитої, що їх разом називали тоді Україною, – Київського, Чернігівського і Брацлавського. Хмельницький домігся збільшення реєстра до сорока тисяч.

Зборівський договір заклав правовий фундамент окремої козацької держави, що увійшла в історію як Гетьманат, але не припинив ворожнечі між козаками і поляками. 1651 року війна почалася знову, цього разу маятник хитнувся на користь польської сторони. Козаки здобули ще одну перемогу в 1652-му, а битви 1653 року нічого не вирішили. Жодна сторона не могла завдати суперникові остаточного нищівного удару. У цей момент Хмельницький, який втратив в одній із битв старшого сина, зважився на кардинальну зміну зовнішньої політики: він зробив ставку на православного московського царя, а не на кримського хана чи турецького султана. У січні 1654 року козацька рада в Переяславі ухвалила союз із Московією. Цар Олексій Михайлович брав Гетьманат під свою опіку, визнавав владу гетьмана в Україні і погоджувався на збільшення козацького реєстру до шістдесяти тисяч. Єдине обмеження гетьманської влади, встановлене угодою 1654 року, стосувалося зовнішньої політики: гетьман мав повідомляти царю про зв’язки з іншими державами. Через кілька десятиліть наступники Хмельницького вважатимуть цю угоду золотою хартією козацьких вольностей. Сам Хмельницький, мабуть, вважав переяславські статті тактичним союзом і тимчасовим обмеженням своєї влади. Цей крок виправдовувало те, що цар одразу відправив проти поляків московське військо.

У перший рік союзу росіяни захопили Вільно, а козаки повернулися під стіни Львова. Очевидно, ставка Хмельницького зіграла. Але московсько-козацькі стосунки зіпсувалися, коли цар вирішив укласти мир з поляками. Скориставшись перемогою царської і козацької армій над поляками, шведський король Карл Х атакував Річ Посполиту з півночі. Щоб не допустити гіпотетичного краху польської держави, Олексій Михайлович домовився з поляками про мир, лишивши Хмельницького у програші. Гетьман продовжив війну з поляками, уклавши союз з протестантським правителем Трансильванії Ференцом Ракочі і головним ворогом царя Карлом Х. На момент смерті Хмельницького в 1657 році козацько-московський союз фактично не діяв.[44]

Цей союз розірвав наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський, якого автор «Історії русів» вважав поляком і до якого ставився з великим презирством. На відміну від Хмельницького, Виговський до повстання 1648 року мав із козацтвом небагато спільного. Він походив зі шляхетської православної родини, працював у судах і заробив репутацію вправного урядника; потім пішов у польське військо і потрапив у полон до татар в одній із перших битв у травні 1648 року. Згідно з легендою, Хмельницький знайшов його серед татарських бранців, виміняв на коня і призначив писарем. Посада Виговського, спершу не дуже впливова, зробилася з часом другою за значенням у Війську Запорозькому, а він став найближчим соратником Хмельницького. На цій посаді проявилися не лише бюрократичні, а й дипломатичні таланти Виговського. У його діяльності відображалися традиційні схильності руської православної шляхти: вона не так вороже, як козаки, ставилася до польської держави, мала гостре відчуття шляхетської демократії і, на відміну від певних полковників козацької армії, не симпатизувала Московії.

Після смерті Хмельницького Виговського з благословення Москви обрали гетьманом Війська Запорозького, але він вважав стосунки з царем договірними. Дізнавшись, що Москва підбурює проти нього козацьких полковників, Виговський зважився на нову угоду з Річчю Посполитою. Гадяцька унія, підписана між козацькою делегацією і польськими послами восени 1658 року, проголошувала створення нової держави – Велике князівство Руське на чолі з гетьманом і старшинською елітою мало отримати рівні права з Великим князівством Литовським, яке об’єдналося з Королівством Польським після Люблінської унії 1569 року. Московія відреагувала на це відправленням в Україну 25-тисячної армії. Зіткнувшись із прямою загрозою своїй владі і не маючи сильного союзника, Виговський повторив маневр Хмельницького 1648 року і об’єднався з кримським ханом. Об’єднане козацько-татарське військо у червні 1659 року знищило московську армію в битві під Конотопом. Ворога було розбито, і мрія, яку плекали покоління руських шляхтичів – створити автономну руську державу у складі Речі Посполитої, – здавалася близькою. Проте ця ідея не дуже сподобалася козацькій старшині: Гадяцька унія, яку польський сейм повністю так і не схвалив, дискримінувала козаків на користь шляхти. Мало того, вона суттєво скорочувала прерогативи гетьмана, війська і козацького стану, порівняно з угодою між царем і Хмельницьким 1654 року. Виговський був прямо причетний до Гадяцької унії; зіткнувшись із ризиком нового козацького повстання, підтриманого Московією, він невдовзі зрікся гетьманства. Мрія руської шляхти щезла на вигнанні разом із Виговським.

Наступником Виговського став молодший син Богдана Хмельницького Юрій, і до нього автор «Історії русів» ставиться з великою симпатією. Саме з архіву Юрія нібито потрапили в «Історію русів» джерела про гетьманство Богдана. Хмельницький-молодший обійняв посаду гетьмана у вересні 1659 року. Вперше його обрали на гетьманство прихильники батька ще в серпні 1657-го, одразу після смерті Богдана, коли Юрій мав сімнадцять років. Але тоді це рішення фактично скасували на ширших козацьких радах – регентом при Юрії, а потім і повноправним гетьманом вибрали Виговського. Тепер «справедливість» першого вибору було відновлено, керівником держави і армії став 19-річний юнак, який, як швидко з’ясувалося, не мав ні харизми, ні талантів, ні досвіду свого батька. Попри те, що козацька рада вибрала Юрія за активної підтримки Москви, він незабаром пішов слідами попередника і повернув проти Московії, бо царські чиновники й далі зазіхали на права гетьмана і суверенітет козацької держави. У листопаді 1660 року Юрій Хмельницький перейшов на інший бік, об’єднався з польським королем і завдав московській армії ще однієї серйозної поразки.

Москва у відповідь організувала вибори нового гетьмана на Лівобережній Україні, яка межувала з територією Московії. Козацька держава розкололася, почався тривалий період братовбивчих усобиць – пропольські правобережні козаки воювали з промосковськими лівобережними. Цей період української історії отримав назву Руїна: суттєву частину козацької держави було розорено, а Правобережна Україна майже знелюдніла. Неспроможний керувати державою Юрій Хмельницький перетворився на маріонетку у грі сусідніх держав і став символом поразки незалежної козацької політики. У відчаї Юрій 1663 року зрікся булави і прийняв постриг. Поляки не повірили, що він остаточно кинув політику, і посадили Юрія у фортецю в Мальборку. Вийшовши на волю 1667 року, він оселився в одному з українських монастирів, але незабаром його вже вкотре повернули на політичну сцену. Йому знову віддали гетьманську булаву, і від 1677 до 1681 року він правив частиною України за підтримки турків і зробив свій внесок у розорення і знелюднення краю. У 1685 році турецькі покровителі стратили Юрія Хмельницького, коли той відмовився виконувати їхні накази. Останній нащадок Богдана Хмельницького по чоловічій лінії помер, а з ним було втрачено й ідею козацької династії та незалежної козацької держави. Руїна проходила найнижчу точку.

Правобережне козацтво, лідери якого коливалися між польськими королями й турецькими султанами, поступово зійшло зі сторінок історії. Але на підконтрольному Москві Лівобережжі воно збереглося, хоч і суттєво втратило в чисельності і силі. Москва перемогла у боротьбі за контроль над козацькими територіями та умами: вона не тільки зіштовхувала одного гетьмана з іншим і прибирала ненадійних ватажків, а й надавала козакам набагато більше прав, ніж були готові дати своїм козакам поляки й турки. Царі виділили Лівобережжю достатні військові ресурси і дали місцевому населенню відчуття безпеки, якого не знали інші частини колишньої козацької держави. Наприкінці ХVІІ століття старшина, низові козаки і прості люди масово переселялися в московську Україну. Лівобережна козацька держава, Гетьманат, переживав наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ століття політичне, економічне й культурне відродження. Поновила діяльність Київська академія, заснована Петром Могилою 1632 року; відновлювалися старі й будувалися нові церкви й монастирі; гетьмани й козацька старшина будували розкішні громадські будівлі і приватні маєтки.[45]

Новий розквіт був тісно пов’язаний з ім’ям Івана Мазепи. Уродженець Правобережжя, Мазепа почав кар’єру при дворі польського короля, продовжив службу у правобережного гетьмана Петра Дорошенка, а потім перейшов на бік лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Переказана одним з його ворогів історія кохання молодого Мазепи до дружини польського магната надихнула Вольтера, Байрона, Пушкіна і зробила гетьмана героєм європейського романтизму: його нібито покарали, прив’язавши до коня, а той приволік напівмертвого Мазепу до козаків. Автор «Історії русів» вважав Мазепу поборником української незалежності, але вірив, що той, як і Виговський, був поляком – фальшивим, двоєдушним і хитрим. Завдяки демонстрації беззастережної вірності Петру І Мазепа забезпечив собі довге гетьманство і сягнув висот влади, якої не мав жоден його попередник, крім Богдана Хмельницького. Усе закінчилося одного осіннього дня 1708 року. На Гетьманат наступала непереможна доти армія шведського короля Карла ХІІ, а Петро І відмовився виділити військо для захисту свого васала – Мазепа розчарувався в московському протектораті і перейшов на бік шведів.

Цар оголосив Мазепу новим Іудою і послав велику армію покарати зрадника та зупинити шведів. Царські війська спалили гетьманську столицю Батурин і вирізали місцеве населення. Терором і обіцянками повернути старшинські вольності цар домігся лояльності козацької армії і населення Гетьманату. У червні 1709 року армія Петра І розбила шведів під Полтавою. Шведська армія, ослаблена суворою зимою 1708 року й епідеміями, опинилася без підтримки козаків і зіткнулася з опором місцевого населення. Перемога царя під Полтавою стала, на думку багатьох дослідників, поворотним моментом європейської історії: влада Швеції стрімко занепадала, почався злет Московії / Росії. Але найдраматичніші наслідки спіткали Гетьманат.

Петро І розумів, що не варто одразу налаштовувати проти себе козацьку еліту, і після поразки Мазепи восени 1708 року дозволив вибрати нового гетьмана – Івана Скоропадського. Але після смерті Скоропадського в 1721 році нових виборів уже не проводили, – Петро І призначив керувати Гетьманатом Малоросійську колегію, у якій домінували росіяни, що було безпрецедентним порушенням прав і привілеїв козаків. Козацька еліта ремствувала, але на повстання не наважилася. Старшина занурилася в історію, згадувала славні дні Богдана Хмельницького і привілеї, надані царем ще 1654 року. Вона прагнула відновити гетьманство і після смерті Петра І отримала своє. У 1727 році новим гетьманом обрали колишнього прихильника Мазепи полковника Данила Апостола, який народився 1654-го – у рік Переяславської ради та «статей Богдана Хмельницького». У цьому факті біографії гетьмана поєдналися дві епохи козацької історії, але збіг був суто символічний. Новому гетьманові дісталася бліда тінь повноважень знаменитих попередників, і, коли 1734 року Данило Апостол помер, гетьманську посаду знову скасували. Російська імперія швидкими темпами інкорпорувала Гетьманат.

Козацькі літописці вважали 1734 рік кінцем козацької історії, але 1750-го посаду гетьмана несподівано відновили. Цього разу не стільки аби вдовольнити козацьку старшину, скільки задля кар’єри одного придворного парвеню. Імператриця Єлизавета, донька Петра І, мала роман і таємно одружилася з придворним співаком Олексієм Розумом, сином козака з Гетьманату. Розум народився 1709-го, у рік Полтавської битви. При дворі він змінив ім’я на російський манер Алексей Разумовский, що натякало на шляхетське походження. Олексій Розумовський зіграв важливу роль у сходженні Єлизавети на престол 1741 року, став графом і фельдмаршалом і протегував своєму молодшому брату Кирилу Розумовському. У вісімнадцять років молодший Розумовський став президентом Російської академії наук, а через чотири роки – гетьманом України. Він відбудував мазепинську столицю Батурин і повернув Гетьманату частину колишніх прав, відібраних у попередні десятиліття. Якщо Юрій Хмельницький уособлював крах козацтва при польських королях і турецьких султанах, то Кирило Розумовський символізував його успіх при російських імператорах. Козацький гетьман був президентом Академії наук, мало не членом імператорської родини. Однак за пишним зовнішнім фасадом небагато лишилося від колишньої незалежності гетьманів й автономії козацької держави. Невдовзі Розумовський добре відчує це на собі.

У 1762-му 34-річний Кирило Розумовський допоміг зійти на російський престол німецькій принцесі, яка увійшла в історію під іменем Катерини ІІ. Вона мала більш ніж сумнівні права на імперський престол, адже її чоловіка Петра ІІІ скинули в результаті перевороту, і він помер через кілька днів за підозрілих обставин. Іншу можливу кандидатку, незаконну доньку Олексія Розумовського й імператриці Єлизавети, розшукали в Італії і вивезли в Петербург, там вона й померла у в’язниці. Кирило Розумовський, один із головних учасників перевороту, сподівався нагороди у вигляді розширення прав Гетьманату і спадкового гетьманства для своєї родини. Але нічого подібного від нової імператриці не отримав. Вона виросла на ідеалах Просвітництва, вірила в універсальні правила та цінності і збиралася принести Росії лад, централізацію й верховенство закону. Катерина ІІ не переймалася окремими правами і привілеями автономної частини імперії. У листопаді 1764 року Розумовського відкликали в Петербург і змусили зректися булави. Посаду гетьмана скасували знову, і цього разу назавжди. Упродовж двох десятиліть Катерині ІІ вдалося повністю інтегрувати козацькі землі у склад імперії. Вона знищила Запорозьку Січ; скасувала автономію Гетьманату і поділила його на кілька губерній, які підлягали безпосередньо Петербургу; розформувала козацькі полки і запровадила в колишній гетьманській державі кріпацтво.

Розібравшись із козацькою автономією, Катерина ІІ доклала зусиль, щоб залучити старшинську еліту на імперську службу. Козацький старшина Петро Завадовський (1739–1812) був одним з фаворитів нової імператриці і з 1780-х років провадив освітню реформу в імперії – на початку ХІХ століття він став першим російським міністром освіти. Полковник київського полку Олександр Безбородько зробив ще кращу кар’єру – від секретаря імператриці до канцлера і головного архітектора зовнішньої політики імперії. Він стояв за багатьма ініціативами російської держави, спрямованими проти традиційних ворогів козаків – турків і поляків. Рука Безбородька відчувалася у мирних договорах з Оттоманською Портою, завдяки яким Північне Причорномор’я і Крим опинилися під владою Росії, та в угодах з Австрією і Пруссією, які привели до поділів Польщі і ліквідації польської держави. Колишні козацькі старшини, близькі до Безбородька й Завадовського, допомагали розширювати кордони імперії за рахунок колишньої Речі Посполитої, а інші уродженці Гетьманату, як-от архієпископ могильовський Георгій Кониський, сприяли утвердженню на здобутих територіях імперського православ’я.

4. Понурівський маєток Миклашевських

Не всі українські еліти хотіли або могли йти слідами Розумовських, Безбородька й Кониського. До більшості дрібної старшини та їхніх нащадків імперська влада ставилася зневажливо, їхні претензії на дворянство, аргументовані козацькою службою, ставили під сумнів або й заперечували. Уродженець Гетьманату Григорій Полетика зробив ім’я в Петербурзі у 1760-х роках, боронячи права та привілеї колишніх козацьких урядників у законодавчій комісії Катерини ІІ. Однак через рік комісію розпустили, а боротьба за козацькі права перейшла у сферу петицій імперській владі, бюрократичних інтриг та історичних дебатів. Як і в часи після першого скасування гетьманства Петром І, козацькі інтелектуали кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття занурилися в історію і шукали в ній аргументів на захист привілеїв, наданих їхнім предкам польськими королями і російськими царями. Зацікавлення козацьким минулим збіглося з початком епохи романтизму, з її наголосом на історичній уяві та інтересом до національних відмінностей.[46]

«Історія русів», походження якої виводили від Кониського і Полетики, виражала реакцію козацької старшини та їхніх нащадків на політичні й культурні зміни в Гетьманаті та імперії загалом. Виявилося, що ця реакція знаходила відгук не тільки в колишніх козацьких землях, а й в імперських столицях. У жовтні 1825 року полковника Олександра фон Брігена настільки вразила знайдена в маєтку тестя «Історія русів», що він збирався узятися за критичне видання рукопису, «в коем много неизвестно хорошего даже и самому Карамзину». Микола Карамзін був офіційним історіографом Російської імперії, його багатотомна «История государства Российского» почала виходити 1818 року і стала першою науковою історією Росії. В «Історії русів» фон Бріген побачив те, чого не міг знайти в офіційній історії країни.[47]

Плановане критичне видання так і не з’явилося. 14 грудня гвардійські полки під командуванням товаришів фон Брігена вийшли на Сенатську площу в Петербурзі. Повстання придушили, керівників заарештували. Влада затримувала змовників по всій імперії. Коли новини про повстання дійшли до України, Сергій Муравйов-Апостол, нащадок козацького гетьмана ХVІІІ століття Данила Апостола, і підпоручник Михайло Бестужев-Рюмін підняли повстання в Чернігівському полку, який квартирував на південь від Києва. Це повстання почалося 27 грудня 1825 року. На 3 січня 1826-го його придушили вірні уряду війська. Олександр фон Бріген перебував у маєтку тестя в Понурівці, коли вирішив, що настав час тікати з імперії. Разом з дружиною Софією Миклашевською вони поїхали на захід, але мусили повернутися через хворобу Софії. 10 січня 1826 року фон Брігена заарештували в селі Березівці під Стародубом. Його під вартою відправили в Петербург і посадили в Петропавловську фортецю до товаришів по змові. У липні 1826 року колишній полковник опинився серед щасливців, які обійшлися «громадянською стратою» на валах фортеці – над їхніми головами зламали шпаги та спалили мундири й еполети.

Фон Брігену дали два роки каторги в Сибіру. Вирок скоротили до одного року, але вигнанця не пускали в європейську частину імперії аж до самої смерті Миколи І в 1855 році. Лише тоді герою Бородинської битви знову дозволили носити пам’ятну медаль за війну 1812 року і військовий хрест за битву під Кульмом (серпень 1813). У Сибіру про воєнну звитягу полковника свідчив лише шрам від рани, отриманої під Кульмом (у поліцейському рапорті цей шрам згадувався як особлива прикмета фон Брігена). Родинне життя фон Брігена теж розлаштувалося: в Сибіру він одружився з іншою жінкою. Влітку 1857-го, коли фон Брігену нарешті вдалося відвідати маєток колишньої дружини, де його заарештували понад тридцять років тому, «Історія русів» уже була років десять як опублікована – вона вийшла 1846-го у Москві. Але перед тим ця книжка зробила приголомшливу кар’єру у вигляді рукопису, її активно переписували десятки любителів української історії. Вона справила безпрецедентний вплив на історичний і політичний дискурс Російської імперії. Фон Бріген і Рилєєв – тільки перші в довгому списку вдячних читачів, які пройнялися значенням цього твору.[48]