Читать книгу Позивний Бандерас - Сергiй Дзюба - Страница 7

Ми під’їхали до блокпоста на роздоріжжі. За ним наше місце призначення – табір батальйону Збройних сил України. Над блокпостом майорів синьо-жовтий прапор. Я радів, що повернувся на передову. Не можу сидіти вдома, коли ворог топче мою землю, а особливо, якщо він прикидається українським військовим. Клятий диверсант! Як його шукати серед своїх і гадки не маю! Аналізувати, копирсатись у брудній білизні – це не моє. Хай про це подбають інші. Дивитися в очі побратимам і підозрювати – це не для мене! А от затримати російського диверсанта – готовий хоч зараз! Тільки вкажіть на нього. Наказ треба виконати – знайти цього покидька та знешкодити.

Завжди знав, що з москалями війна неминуча. Вони ніколи не ви5знають незалежності України. Їхня імперська, загарбницька душа не може навіть припустити, що ми вирвемося з чіпких пазурів двоголового чудовиська. Десять років я ретельно готувався до справжньої війни у карпатських патріотичних таборах. Удень навчалися стріляти, боротися, тактичної підготовки та виживанню в лісі. А ввечері ми збиралися з хлопцями й дівчатами біля вогнища, смажили печериці, пекли картоплю та фантазували, як будемо перетинати лінію фронту, захоплювати у полон москальських генералів. Згодом настав час іти до армії, де, завдяки відмінній фізичній і тактичній підготовці, я потрапив до військової розвідки.

– Здоров’я у тебе, як у лося,– хвалив мене наш інструктор.– На Говерлу можеш вибігти, маючи по дівчині на кожному плечі.

От і прозвали мене побратими – Говерлою. Потім були Майдан, Крим і поява зелених чоловічків на Луганщині та Донеччині. Настав час воювати. Нарешті помщуся москалям за всю наругу, що чинили вони над Україною. За Голодомор, розстріли, виселення, табори. Але не так сталося, як гадалося. Попри беззаперечність доказів присутності російських військових, війну Росії так і не оголосили. Оголосили АТО! Що таке АТО я зрозумів на власній шкурі влітку. Коли ми звільнили Слов’янськ і майже викинули рашистську сепаратистську погань із нашої території, нас раптом зупинили. Потім надійшов наказ відійти за лінію розмежування та не відкривати вогню по ворогу, який спокійно підступив зі всією технікою до Донецька. Ворог, якого ніхто не чіпає, спокійно укріплює позиції та відновлює сили. От така війна, малята!

І от знову незрозуміле перемир’я і перемовини. Про що в біса ми з ними домовляємося? Хоч убийте, не розумію я цих дипломатій. Коли червоно-чорний замайорить над Кремлем, тоді можна домовлятися.

Сержант внутрішніх військ на блокпосту ретельно перевіряв наші документи.

– Перший,– передав вартовий по рації.– Тут «бобри»2 прибули.

– Плюс,– відповіла рація.– Хай прямують до Баті!

– Ласкаво просимо! – промовив вартовий та повернув документи Індіанцю.– Вам до штабу.

Вевешник махнув рукою, наказуючи підняти важкий шлагбаум, і ми поїхали далі крізь загородження з мішків із піском, автомобільних шин і бетонних блоків розписаних патріотичними написами, які тішили око: «ПТН ПНХ», «Борітеся – поборете!», «Героям Слава!», «Смерть ворогам!».

«Таблетка» дерлася вгору. Обабіч дороги стояли дороговкази із застереженнями що схили заміновано. З вершини відкрився краєвид на всю долину: поле, за ним село, річка та чорні піраміди териконів. Краса! Якби не війна, можна було б і скупатися. Набридло їхати, хотілося розім’ятися, усе ж таки вісім годин у дорозі. Я побачив замаскований десантний міномет – «Нону», навколо якого були вириті бліндажі та ходили солдати у блакитних беретах аеромобільних військ. Далі дорога пішла вниз. Ліворуч у канаві застряг водовоз, трохи перекривши дорогу. Спітнілі солдати метушилися біля нього, наче мурахи, намагаючись виштовхнути вантажівку з ями. Праворуч були зібрані докупи екскаватори і трактори. Ми проїхали ще нижче й зупинилися біля двох вантажівок – «КАМАЗа» та «УРАЛа». Солдати в тільниках розвантажували ящики та заносили їх у штольню.

– Слава Україні! – Бандерас, висунувшись із віконця, привітався із товстим прапорщиком, одягнутим у камуфляж американського зразка. Прапорщик робив нотатки у блокнот, підраховуючи боєприпаси.

– Героям слава! – щиро, дружньо та бадьоро відповіли солдати.

– Ви хто? – підскочив до нашої «таблетки» товстий прапорщик.– І що привезли?

– Капітан Саєнко, інженерно-саперні війська,– відрекомендувався Бандерас.

– Завскладом прапорщик Коваленко,– відповів по формі військовий, потім нахилився, намагаючись зазирнути в глиб машини, де сиділи ми з Мореманом.– Отже сапери…

– Як проїхати до штабу? – поцікавився Бандерас.

Коваленко втомлено глянув на Бандераса.

– Їдьте далі. На плацу запитаєте,– відповів прапорщик і витер хустинкою рясний піт із чола, наче не солдати, а він сам розвантажував ящики.

Не сподобався мені цей прапорщик. І погляд у нього неприємний, як у щура. Треба буде тримати його в полі зору.

– Дякую,– відповів командир і Індіанець спрямував машину у вказаному напрямку. Ми проїхали на інший бік кар’єру, і зупинилися на широкому плацу. Поруч було чути гук, шум, гамір, свист.

– Там щось відбувається,– промовив Індіанець, зупинивши машину.

Я вдивився у натовп, що складався із солдатів різних родів військ, які скупчилися утворивши щільне коло. Над плацом на БТРах та вапнякових виступах кар’єру теж зібралися бійці. Усередині кола відбувалась якась метушня, але що саме – неможливо було розгледіти.

– Ходімо глянемо! – азартно запропонував Мореман.

Ми зібралися були вийти з машини, аж раптом пролунала команда Бандераса.

– Залишайтеся тут, біля машини! Поводитися природно, невимушено, не привертати уваги! Індіанець за старшого! Я до штабу.

– Плюс, командире,– чітко відповів Індіанець.

– А у вас що – язики повідсихали?! – суворо звернувся Бандерас до нас із Мореманом.

– Плюс, плюс! – відповіли ми один за одним, і Бандерас удовольнившись, швидко вийшов із машини та попрямував у бік натовпу.

– Теж мені Антоніо Бандерас,– невдоволено пробуркотів Мореман, якого позбавили розваги.

– Угамуйся! Адже він – командир! – заперечив я.

В армії завжди так: пункт перший – командир завжди правий! А коли він не правий, то дивись пункт перший.