Читать книгу «Аляска» - Сергій Бут - Страница 6

У задимлений кабінет увірвалося сонячне проміння. Власник апартаментів і всієї психушки, загасивши сигарету в попільничці, дощенту набитій недопалками, звернувся до тендітної жіночки, яка труїлася шкідливими випарами, сором’язливо стискаючи в руках ридикюль із чорного дерматину. Дамі забракло сміливості розпочати делікатну розмову, пов’язану з її чоловіком, отож Павлович – лікар, цар і бог цього закладу – взяв ініціативу у свої руки.

– Ви проходьте. Сідайте.

Чоловік вказав поважним жестом на стілець перед собою, оголивши зап’ясток правої руки, на якому наколота гадюка обвивала ніжку чаші – впізнаваний символ медицини. Жіночка пройшла кілька кроків і обережно приземлилася на стілець. Її строгий сірий сарафан, обтягнутий на талії чорним паском з елегантною брошкою у формі медузи Горгони і в тон блакитному шаликові, що обвивав шию жінки, створював їй образ суворої вчительки, який чомусь нівелювався в тумані тютюнового диму. Дама кашлянула, натякаючи на шкідливе її здоров’ю задимлене повітря, але Павлович не звернув на це жодної уваги. Він тут господар!

Нарешті з вуст гості злетіло пояснення її візиту:

– Доброго ранку. Я знову з тої самої причини, – обережно почала вона.

Павлович вільготно розвалився в м’якому кріслі, почуваючись абсолютним володарем ситуації. Його щоки поросли важкими бакенбардами, які переходили в пожовклі від тютюнового диму вуса. Якби не вбогий інтер’єр власного кабінету й лікарський халат, він скидався б на джентльмена, з келихом віскі й сигарою в руці, що вислуховує бідкання покоївки на дощову погоду.

Лікар розчинявся у власних думках, обмаль зважаючи на жінчине патякання. Він волів би уникати цих ліричних відступів, автори яких виставляли себе в кращому світлі, а запроторених ними ж до психушки родичів обмовляли, як останніх покидьків. Щоразу це відбувалося за тією самою схемою, яка вже втомила його, проте реабілітація ним же репресованих пацієнтів у таких угодах не передбачалася.

Голос жінки вирвав його з задуми й повернув до кабінету.

– Його пиятика дошкуляє мені й діткам, які приходять на приватні заняття. Ще трішки – і розпочнуться канікули, а з ними й закінчиться моє вчителювання.

Несміливим жестом учителька дістала з сумки білий конверт і простягла його психіатру. Не соромлячись ані пакунка, ні відвідувачки, Павлович грубими пальцями підтягнув його до себе. Уважно слухаючи нарікання співрозмовниці, він зазирнув усередину, на позір оцінюючи кількість отриманих купюр. Заради пристойності лікар перепитав:

– Може, ми його до звичайної наркології скеруємо?

Жінку пересмикнуло. Невже цей лікар вирішив спекатись її чоловіка всупереч попереднім домовленостям? Такий перебіг подій її аж ніяк не влаштовував, тому вона поспішила розповісти про гіркий досвід лікування її чоловіка в наркологічній клініці:

– Був він там – не допомогло. Під час лікування зірвався, потрощив обладнання, побив лікаря й санітарку, ще й спирт намагався викрасти. Удруге відмовились його брати. Добре, що Віталій, мій учень, згодився помогти. Навіть не знаю, що б я робила…

Раптом з її очей полилися сльози. Цей інструмент маніпулювання вона викликала штучно, але майстерно. Своє розчарування жінка підсилила фразою:

– Господи, який сором!

Павлович вловив жіночі хитрощі, але, одержавши дещо цінніше за жінчині сльози, вирішив підіграти своїй гості.

– Ну, перестаньте. Ми в курсі ваших проблем і вже сьогодні почали їх розв’язувати. Анатолій чемно пройшов перші процедури. Ми зробимо все, щоб його перебування в нас виявилося для всіх корисним.

Після цих слів Павлович підійшов до сейфа й вийняв звідти грубий зошит, з яким повернувся до свого місця під жвавий лемент жінки.

Зрадівши порозумінню, учителька знову защебетала:

– Я така рада, що ви мене розумієте. Робіть, як належить, Веніаміне Павловичу, а я потім ще прийду. Принесу те, що треба.

Павлович напустив на себе серйозності, виказуючи мовчазну згоду й даючи взнаки, що розмову завершено. Він схилився над зошитом, занотовуючи щось у нову графу. Жінку охопила радість, яку одразу ж загасив кашель, укотре спричинений тютюновим димом. Відкашлявшись і надякувавшись, вона поквапилася в коридор, мало не збивши на порозі Чахлого, який, не дотримуючись елементарних правил етикету, без стуку зібрався проникнути в кабінет начальника. Санітар обминув перешкоду і з гримасою невдоволення увійшов до кабінету шефа.

– Здоров. Це часом не відьма алкаша?

– Вона сама, – відповів лікар, розчиняючи навстіж вікно. – Маринував її в диму, аби швидше тлумачила свої побажання, а то запроторити рідних людей кортить, а сміливості бракує.

Хмари диму заклубочилися біля шпарини й, підхоплені протягом, полинули назовні. Павлович знову взявся за сигарету, збираючись у комфортному для себе середовищі вислухати підлеглого.

– Усі баби – відьми, особливо тещі, – процідив крізь зуби Чахлий.

Обізнаний із сімейними проблемами санітара, головний лікар не мав бажання довідуватися чергові побрехеньки про його родичок, тому одразу перейшов до справи:

– Як нічка?

– Нормально. Правда Гриша цього разу щось здав. Шрек боїться, щоб ми з ним не переборщили. Сьогодні йому довелося нести старого на власному горбі.

– Нехай справами займається, а не поради роздає, – грубим, як і його тіло, голосом обірвав лікар. Чахлий поспішив заступитися за напарника.

– Ну ти ж знаєш, він ще й досі відійти не може після смерті малого.

– А вже час! – грізно урвав Павлович і, випустивши в стелю цівку диму, докинув: – Інакше нашим пацієнтом стане.

Сарказм шефа насмішив санітара. Плести інтриги було одним із найулюбленіших занять Чахлого; головне – самому залишатися білим і пухнастим, тому за першої-ліпшої нагоди він паплюжив оточення, виставляючи себе в гарному світлі. Не став винятком і цей раз.

– Учора новенького обличчям по підлозі возив. Як з ланцюга зірвався.

Павлович пропустив останнє речення повз вуха. Він подумки тішився з додаткових прибутків, що їх давала посада. На диво, вони виявилися значно більшими, ніж зарплатня головного лікаря шпиталю. Інформація про способи їхнього лікування розліталася місцевістю з повсякчас високою швидкістю, унаслідок чого з’явилася постійна «клієнтура». Справи йшли непогано, тому на все решту він начхав. Чхав на етику й клятву Гіпократа, на нездобутий вчений ступінь і столичні комісії, що час від часу наскакували з перевірками, вимагали неабияких витрат на обіди і, так би мовити, за скромні матеріальні бонуси заплющували очі на певні недоліки в документах; і, звичайно, він чхати хотів на пацієнтів.

Теревені підлеглого забивали баки непотрібною інформацією. Робочий день лише розпочався, а лікар вже випалив сім цигарок – у таких робочих умовах пачка розійдеться до обіду. Павлович дістав із конверта кілька купюр і поклав на столі перед санітаром:

– Це вам на двох.

Не гаючись ані секунди, Чахлий змів зі столу запропоновану суму.

– Якраз вчасно. У малого день народження – обіцяв «воздушку» купити.

– Навіщо? – поцікавився Павлович.

– Нехай ворон стріляє.

Відповідь санітара здивувала лікаря, який з огляду на свої професійні навички вбачав у ній певну неадекватність, але заради власної вигоди змовчав – адже саме ті руки вигортали жар у створеному ним пеклі. Натомість начальник запитав:

– Хто вас міняє?

– Прапор з Адамом. Що з новеньким, Павловичу? – поцікавився Чахлий, ховаючи гроші до кишені халата.

– Скажи Адамові, нехай приведе його до мене.

– На перше побачення? – з єхидною інтонацією перепитав санітар.

Терпець лікарю увірвався. Звісно, усі вони робили одну справу, але кістлявий санітар більше за всіх палав спільною ідеєю. Якщо Павловича й Шрека приваблювала грошова сторона медалі, то цього нехриста – ще й садистичне задоволення від завданих людям тортур.

– За що ти так людей не любиш? – поцікавився шеф.

Чахлий зупинився на порозі й, розвівши руки, коротко відповів:

– Вони ж психи.

Санітар вибрався в коридор, де нарешті залишився наодинці з отриманою премією. Місце під кабінетом головного лікаря не найкращим чином годилося для втілення його задуму, тому Чахлий подався до напівтемного закапелку, на ходу виймаючи скручені в жмут гроші.

Чоловік роззирнувся. Переконавшись, що він сам-один, Чахлий висмикнув зі згортка кілька купюр і сховав їх до окремої кишені. Коли процедура нерівномірного розподілу преміальних завершилася на користь розподільника, він задоволено посміхнувся й рушив білим коридором в ординаторську, де пересічно здавали зміну колегам і відбувалися звичні посиденьки санітарів.

Щасливий і задоволений собою, він вплив до кабінету, де Шрек, схилившись над товстезним загальним зошитом, заповнював графік чергувань.

– Я від Павловича. Премію приніс!

Чахлий дістав із халата жменьку грошей і, демонстративно перерахувавши, розділив на дві однакові частини подачку від головного лікаря.

– Твоя частка, – промовив Чахлий, передаючи кошти.

Шрек і оком не змигнув на матеріальну винагороду, запропоновану напарником. Як і раніше, його погляд вивчав розграфлені клітинки, а рука вряди-годи обводила в кишеньковому календарі потрібні дати кульковою ручкою. Така байдужість розізлила напарника.

– Я не розумію, Шреку, мені що, більше за всіх треба? – гаркнув Чахлий.

Лютий тон колеги змусив Шрека відірватися від нотаток.

Він підвівся, узяв гроші та підійшов до вішака, з якого стягнув легеньку куртку.

– Мені теж потрібні. На пам’ятник збираю, – пояснив велетень спокійним голосом.

Під пильним наглядом Чахлого Шрек скинув халат, убрався в згадану одежину і, розправляючи комір, запитав:

– Ти додому?

– Ні, по подарунок малому.

– Я теж до малого, – сумовито мовив дужий санітар.

Шрек спохмурнів. Згадка про хлопчика навіяла йому спогади про власного сина.

– Шреку, ти це облиш. Опануй себе, – мовив худорлявий санітар, скидаючи халат коло вішака.

Суперечці між товаришами завадив один із напарників, який, заступаючи на денну зміну, вирішив розпитати про нічний стан справ у лікарні.

Адам відрізнявся від усього персоналу абсолютно поголеною головою й надмірною цікавістю до порнофільмів. Найдивніше, він цього не приховував, і кожен у лікарні знав, що саме він робить у нічну зміну. Тому здебільшого його чергування припадали на денний час доби, аби під наглядом начальства він бодай трішки виконував свою роботу. Утім, навіть на такі зміни Адам з’являвся з ноутбуком, набитим фільмами для дорослих, і за вільну хвилину переглядав завантажений напередодні ролик. Оскільки Шрек і Чахлий мали «ексклюзивні» обов’язки й таку саму платню, ніхто з них не заперечував проти тих змін. У темні справи шпиталю Адама ніхто не втаємничував, тому такий стан речей влаштовував його ще більше.

Основною ж турботою голомозого був карцер – окрема палата в підвальних приміщеннях «Аляски», куди час від часу вкидали інакодумців, порушників розпорядку чи взагалі пацієнтів, охочих до протестних настроїв. В обов’язки Адама входив догляд спеціалізованої палати, нагляд і годування бранця і, звісно, загальна допомога напарнику по лікарні.

Як завжди, Адам прийшов на роботу з ноутбуком і кинувся до розетки – заряджати ґаджет.

– Привіт, світлячки. Як зміна? – привітався з колегами Адам, упихаючи виделку в мережу.

– Нормально. Новенького з тринадцятої палати до Павловича відведи, – відгукнувся Чахлий.

– Уже? – перепитав Адам.

– Просив уже, – відказав Чахлий, проводжаючи поглядом Шрека, який зібрався піти.

– Мені час. До зв’язку.

Велетень попрощався й вийшов з кабінету, залишивши своїм колегам привід для пліток.

– Шрек зовсім здає. Ніяк не оговтається після трагедії.

Адам вислухав бідкання Чахлого, що складалися зі стислих оповідок про нічне чергування, нарікання на тещу й загалом на людство, і полегшено спровадив його за двері, за які згодом вискочив і сам – виконувати доручення шефа.

Темний коридор «Аляски» проковтнув дві людські постаті, що майже навпомацки діставалися хвіртки. Голос Адама зупинив пацієнта, і коридором розляглася луна від металевого брязкання. Відчинивши сталеві двері, санітар впустив Антона у світле приміщення головного корпусу лікарні. Протягом кількох хвилин чоловіки мовчки йшли довжелезним холом, аж поки не дісталися кабінету головного лікаря.

Адам розчахнув двері та штовхнув несміливого пацієнта всередину. Санітар витратив хвилину на привітання з шефом і коротку доповідь про ранковий стан справ у лікарні, а відтак залишив Антона на поталу начальникові.

У просякнутому димом повітрі зависла пауза. Павлович зациклився на підпалюванні цигарки й перших затяжках, які завжди дарували насолоду після короткочасної перерви. Палити він почав уже на роботі при новій посаді, яка поступово виїдала йому нерви. За короткий час нікотин настільки подружився з тілом, що жодного дня Павлович не мислив без цигарки.

Антон стояв мовчки. Нічні витівки санітарів не виходили з голови, і виклик на килим до головного скидався радше на продовження тортур, аніж на дружню бесіду. Зрештою, він тут гість, і право ініціативи належить господареві кабінету.

Можливо, у цій диво-лікарні, де вправляли людям мізки, тютюновий дим набував властивостей провідника людських думок, адже Павлович озирнувся й, розвіявши перед собою хмари диму, запросив Антона облаштуватися:

– Сідай.

Той почалапав до столу й сів на єдиний стілець.

– Мене звати Веніамін Павлович, – звернувся до Антона лікар. – Я буду тебе лікувати. Як пройшла ніч?

Антон підвів очі й глянув на психіатра. Середнього зросту широкоплечий чоловік із грубими пальцями, у яких застрягла запалена цигарка, пильно вивчав свого нового пацієнта колючим поглядом. Назвати позирк ескулапа доброзичливим язик не повертався. Навпаки, він проникав усередину, зазирав за грудну клітку прямісінько в душу, обмацуючи пацієнта прискіпливим оком на предмет адекватності.

– На що жалієшся? – урешті спитав лікар.

Питання психіатра стосувалося здоров’я співрозмовника, але неочікувано той поскаржився на інше:

– На санітарів, – коротко відповів Антон.

Павлович затягнувся сигаретою, виношуючи в голові потрібну відповідь на агресивний випад новоспеченого пацієнта. Зрештою лікар вирішив не церемонитися.

– На них усі скаржаться.

– Вони відібрали мій костюм.

– Цього вимагають правила, – пояснив Павлович.

– Це робочий гідрокостюм. Я хочу, щоб мені його повернули.

Нарікання Антона викликали в Павловича подив.

– Мої хлопці виловили тебе в морі?

Антон і незчувся, як досвід лікаря взяв гору над його безглуздою впертістю. В обізнаності Павловича щодо шляху потрапляння до лікарні не було сумнівів, натомість Антон поставав у геть негативному світлі правди, яку судилося розповісти своїми ж вустами. Покараний власною необачністю Антон набрав у груди повітря, як завжди робив у важливі моменти, і відповів:

– Ні, у церкві.

Гірка правда схилила шальки терезів, якими Павлович визначав міру адекватності співрозмовників у бік божевілля. Лікар занепокоївся, слова пацієнта вимагали додаткових обстежень. Щось виправляти було запізно, інформація втрапила до пащеки хижака, і той вправно перемелював її щелепами.

– Тобто ти вважаєш за нормальне відвідувати храм у водолазному костюмі? – лікар унаочнив Антонове безумство.

– Не вважаю. Так склались обставини, – спробував вирівняти ситуацію пацієнт.

– Ну гаразд, повернімося до першого запитання: на що жалієшся в плані здоров’я?

Повернення розмови в професійне річище дало пацієнту надію на кваліфіковану консультацію, але застереження Міхаеля не виходили Антонові з голови. Пам’ятаючи настанови сусіда, Антон стисло відповів:

– На галюцинацію.

– Яку саме? – не вгавав Павлович.

Чисті легені професійного рятівника вщент заполонив дим.

Отрута розпирала стінки дихальних шляхів, закупорювала пори й урешті-решт спровокувала напад кашлю. Рефлекси дали змогу зважити кожне слово майбутньої відповіді, яка, з огляду на психологічний стан пацієнта, обмаль відрізнялася від правди:

– Мене переслідує привид, – крізь задушливі спазми в горлі промовив Антон. – Можна вікно відчинити?

– Слушно, зорова галюцинація називається привидом. А як саме матеріалізується галюцинація?

Павлович навмисне пустив повз вуха прохання пацієнта, прекрасно усвідомлюючи, що димова завіса не дозволяє відвідувачам кабінету зосередитися на власних думках. Він послуговувався цим прийомом відтоді, як опинився на посаді головного лікаря психушки в невеличкому містечку на березі моря. Це була його маленька помста всім тамтешнім пацієнтам за колись зламану кар’єру, хоча, мабуть, їхня абсолютна більшість із величезною насолодою спровадила б його в далеку подорож, аби він швидше покинув цей шпиталь. Психіатр дочекався, поки Антон відкашляється, і спитав:

– А який саме вигляд має привид? Як переслідує? Відколи?

Навала запитань у купі з їдким димом загальмували реакцію Антона. Хлопця гнітили спогади, які змушували переживати побачені жахіття.

Після коротких вагань він таки насмілився розповісти частину правди.

– Це дідуган. Старий і потворний дід з довгим білим волоссям, як у жінки, і порожнім беззубим ротом, з якого тхне смертю.

Павлович замислено дивився вниз. Почута інформація і справді його зацікавила. Серед сотень пісних історій, озвучених у цьому кабінеті, балачки про привида набували смаку вишуканого делікатесу. Лікар навіть підігнав оповідача:

– А що він робить?

– Зводить мене з розуму, – щиро відповів Антон.

– Розберемося, – запевнив лікар і на підтвердження поцікавився. – Можеш згадати вашу першу зустріч? Коли він тобі явився?

Уперше проблемою Антона перейнялася чужа людина. Пам’ять про нічні події провалювалась у вакуум, що наповнився нікотиновим туманом. Просто зараз чоловік у білому халаті простягав руку допомоги скаліченій психіці пацієнта, який щосили намагався розібратися з жахливими видіннями, що переслідували його вже кілька тижнів поспіль і загнали аж до психушки. Накопичені враження від першого побачення з Привидом несподівано постали перед Антоновими очима.

– Це було в нічну зміну. Я повечеряв і крутився біля плитки з чайником. Цієї миті по стіні ковзнула людська тінь…

Круговерть спогадів затягувала Антона в минуле. Його погляд тьмянів. Фігура Павловича поступово розмивалася, зникаючи з поля зору, натомість матеріалізувалися спогади. Звуки й меблі кабінету заступало кухонне начиння рятувальної станції. За невеличким ілюмінатором, умонтованим у вхідні двері, шумів морський прибій.

– Я різко обернувся, але за склом нікого не було.

Реконструюючи нічні події, Антон подумки перенісся до маленької хатинки на березі моря.

Інтер’єром невиразна кімнатка скидалася на каюту: невеличкий квадрат, заставлений обшарпаними меблями радянського взірця, холодильником й імпровізованою кухнею, що містила електроплитку та мініатюрний рукомийник. Замість вікон – корабельні ілюмінатори різних розмірів; замість картин – весла і риб’ячі голови: трофеї численних працівників рятувальної станції, які через плинність кадрів звіювалися, залишаючи по собі висушені реквізити.

Порання Антона біля плити з коробкою чаю раптово перервала людська тінь, яка пробігла стіною. Звуки телевізора, що працював, заглушили присутність чужинця на дерев’яному причалі, але власним очам рятівник довіряв. Узявши гасову лампу, Антон обережно вийшов із хатинки, яка одним боком бовваніла над водою, стоячи на бетонних палях.

Хвилі, набігаючи одна на одну, створювали ритмічну мелодію, яка ковтала чужі кроки. Збентежений чоловік роздивився навсібіч, поклав лампу біля хатинки й закрокував причалом, що тягнувся на кілька метрів у море до єдиного ліхтаря, що освітлював пришвартовані човни рятівної служби. Зазираючи в розхитані хвилями судна, чоловік випустив з уваги будиночок, і тільки-но звідти повіяв невеличкий вітерець, хлопчина різко обернувся та вперше зустрів свого переслідувача.

Беззубий дідуган у біловолосій перуці стояв просто на порозі станції. Упродовж кількох секунд вони мовчки вивчали один одного, а тоді старий зробив крок, зачепивши ногою гасову лампу, облишену Антоном. Скляний ковпак розбився внаслідок незграбного руху, на секунду відвернувши дивного гостя рятівної станції від об’єкта переслідування.

Надмір адреналіну зрушив Антона з місця. З переляку він стрибнув у моторного човна й потягнув мотузку пускача. За другим разом двигун відгукнувся і, набираючи обертів, поплив у морську далечінь, рятуючи життя свого пасажира. Уже за кілька метрів утікач наважився озирнутися. Дідуган ішов причалом, пильно слідкуючи за чоловіком, що втікав. Їхні погляди зустрілися.

Навіть чимраз більша відстань не допомогла Антону позбутися страху. Старий проводжав поглядом, сповненим грізних обіцянок повернутися по душу бідаки. Човен відпливав. Вакуум довкола розсіювався, випускаючи Антона з лабетів спогадів.

Увесь цей час Павлович слухав пацієнта, розглядаючи під ногами підлогу, і лише на останній репліці подивився на оповідача, який підбив підсумок:

– Я втік. Зранку ми з напарником прийшли на станцію, а лампа стоїть ціла й неушкоджена, точнісінько там, де я її поклав.

Павлович підвівся й рушив до вікна. Брак кисню заважав сприймати інформацію навіть такому затятому курцеві, як він. Психіатр розчахнув навстіж вікно і, вдихаючи ранкову свіжість, запитав:

– Скажи, у всіх видіннях привид той самий? Чоловік із довгим білим волоссям?

– Так, – підтвердив Антон.

Провентилювавши легені ранковим повітрям, збадьорений лікар повернувся до столу, узяв ручку та почав заповнювати формуляр на нового пацієнта.

Стандартні поля зайняли півхвилини, і, коли настала черга даних хворого, Павлович розпочав уже знайому процедуру збору інформації.

– Ім’я?

Реакція пацієнта пригальмувалась, здається, ранкова прохолода по-іншому вплинула на чоловіка, що досі витав у неприємних спогадах.

– Ну… – підострожив Павлович.

– Антон. Мене звати Антон, – нарешті відповів пацієнт, готуючись до порції нових запитань, які посипалися градом відповідно до пунктів медичного бланка.

Під час опитування Павлович поставив іще одне запитання, яке вивело Антона з рівноваги:

– А як ти гадаєш, чому він тебе переслідує? Може, у нього на те є причини?

Заклопотаний писаниною лікар не зауважив на Антоновому обличчі змін, які спровокувало підступне запитання. Пацієнт трішки сполотнів, а опущені очі свідчили: знає він дещо більше, ніж говорить. Проте в розмові хлопець стояв на своєму.

– Я не знаю.

– Ну, Бог із ним. Полікуємо тебе, прокапаємо, і будеш свіжим, як огірочок.

Павлович підсунув Антону документ і ручку.

– Ось, підпиши згоду на лікування.

Антон не поспішав розписуватися, тримаючи на думці нічні пригоди, а особливо приниження з ганчіркою. Пауза не минула повз увагу його співрозмовника, який, уздрівши сумніви, поцікавився їх причиною:

– У чому річ? Підписуй.

Підкорюючись звичці, Антон ковтнув якомога більше повітря, мов перед зануренням, і пояснив власну розгубленість.

– Тут уночі санітари кудись двох психів водили…

Заспокійлива усмішка Павловича викликала в пацієнта довіру.

Антон замовк, чекаючи на пояснення.

– У них курс реабілітації, проте зовсім скоро вони одужають і їх випишуть.

Твердий голос лікаря і статус вільного пацієнта вселяли в Антона слабку надію. На відміну від інших, до шпиталю його запроторили власні страхи, а не знахабнілі родичі, як більшість хворих з «Аляски». За дві ночі, проведені в лікарні з обмеженим доступом, надокучливі видіння, що так ламали психіку на волі, не турбували, а отже, з’явився шанс усе обміркувати й скласти плани на майбутнє. Ну і зрештою уся істина залишається за стінами медичного закладу, щоправда, вагомішу її частину доведеться з’ясовувати самотужки.

Зваживши всі «за» і «проти», Антон підписав необхідні папери, і на цьому знайомство пацієнта з головним лікарем психлікарні добігло кінця.