Читать книгу Її - Сергій Мисько - Страница 3

Чорний колір змінила нова реальність насичена абсурдними парадоксами. Чітке і яскраве, але невидиме… і схоже на комп’ютерну гру про пригоди у магічних світах.

Порядок речей, на диво, здався мені дуже логічним. Моє минуле розлетілося на друзки. А теперішнє пропонувало аж занадто екстремальні умови. Я була, але мене не було! Майбутнє пропонувало тільки відповіді на загадки, які я ще не придумала. Ні тіла, ні свідомості і одночасно абсолютна здатність усвідомлювати це. Нажаль, керувати нею я не мала можливості. Все відбувалося всупереч моїм спробам завершити це божевілля. Інші форми, химерні персонажі. Щось зовсім незвідане, але не вороже, відмінне від вже існуючого в моєму світі.

* * *

Першими з’явилися кольорові невидимі миші. Висунули свої вусаті носики із чорних дір мороку, принюхуючись до моєї появи.

Вони швидкі та хитрі. Дарма, бо хитрі до певної міри. Напрочуд легко попадалися у мої пастки…

Поки я поселяла у скляний слоїк червону мишу з мишоловки, відчувала, як інші шість, присутніх у цьому об’ємі, спокушені наживкою, чекали своєї черги. З нетерпінням і тремтінням очікували тієї миті, коли можливість буде накинутися на згубну поживу.

Знову налаштувала мишоловку на автоматичне спрацювання. Наживкою цього разу була солодка цукерка іриска. Розраду тепер мали ці кольорові миші. Безпрограшний варіант. Наперебій ринули назустріч спокусливій смакоті. Тепер вже шість їх вовтузилося в скляному полоні. Останньою вкусила наживку зелена миша. Принада важливіша за життя. Причина в незнанні. Достоту зрозуміле для них означене пахощами.

Тільки-но я хотіла вкинути й цю мишу у слоїк, як раптом мою забавку обірвав чийсь голос. Від несподіванки я відпустила її. Зелена вертихвістка обернулася на зелений горішок і відразу зникла, не оминувши прихопити з собою цукерку…

Натомість я почула чийсь приємний до солодкого голос:

– Вітаю з летаргією… Тут діє система подвійних стандартів: вхід один, а виходів два: додому чи у невідомість. Шанс вийти звідси мізерний, але він є і доволі простий. Хочеш, називай мене Пачамачею.

– Це все сон! Зараз мене розбудить мама Фаня! – я спробувала криком заперечити цій невидимій істоті, не приховуючи роздратування від втрати зеленої миші, яка перетворилася на горішок. – Не хочу я спати!

– Це не сон… «Зараз», на разі, звучить якось невизначено. Тобі, хочеш-не-хочеш доведеться пристати на мою пропозицію.

Я трішечки оговталася, тому спробувала гнути своєї:

– Захочу, то й сама прокинутися зможу. Піду сьогодні до школи, бо я вже доросла.

– Доросла, доросла. Тепер аж занадто… Ніхто й не заперечує.

– Зараз відкрию очі і ти зникнеш.

– Знову «зараз»… Ти, до речі, вже невидима. Хочеш станемо нормальними і подивимося одне на одного?

– Хочу – не хочу. Це від мене не залежить.

– Добре. Ич яка… Тримай краще смарагдову кульку, доросла ти моя. Розжуй і проковтни. Та й чекай собі спокійно отого «зараз»! – ці слова промовила дуже гарна напівпрозора, майже гола, жінка з жмутком зеленої трави на голові замість волосся. – Ти бачиш мене? Тільки не обманюй, бо я тебе наскрізь бачу. Навіть знаю чим ти й дихаєш.

– Хто б казав про наскрізь. Якщо ви гарні, напівпрозорі, а ще… майже без одягу – бачу.

– Одяг? Хоча… На тобі, до речі, дуже гарна біло-зелена сукенка.

Тут я дійсно побачила на собі гарну сукенку. Дуже схожу на мою шкільну форму.

– Ще б пак! Нарешті ти трохи заспокоїлася.

Пачамача одягнена в дивне вбрання. Воно ніби було на ній і водночас – ні. Якщо рахувати за одяг сухе горіхове листя, яке ніби навмисне обліпило її гарне тіло, прикривши сороміцькі місця.

Вона дістала з-за спини якусь дивну пляшку, в якій літали зелені кульки. Їх було дуже багато. Жінка витрусила декілька. Вибрала навмання одну з них і люб’язно мені запропонувала. Я вирішила не ризикувати, тому спробувала чемно відмовитися від частування:

– Не люблю я пігулки. Скуштуйте краще ви.

– Це не пігулки, а смарагдові кульки. Можеш називати їх горішками. Я вже вдосталь поласувала цими кульками свого часу, – загадково посміхаючись, почала виправдовуватися красуня.

– Про це знаєте тільки ви. Всі пігулки гіркі.

– Не всі. Тобі треба повторювати двічі?

– Не знаю…

– Чого ти? Не ображайся. Ця, не гірка. Смачнюча… На смак, як горіхова іриска. Не пожалкуєш. Починай жувати. Та не пігулки це, – улесливо відповіла напівпрозора жінка.

Я нарешті наважилася скуштувати.

– Справді… Схоже на іриску зі смаком грецького горіха, – відповіла я Пачамачі.

Насправді смак у цієї кульки був неперевершений. Казковий аромат вартий всіх чудес світу. Таких кульок я ще ніколи не куштувала. Мабуть мені і всіх пігулок із цієї дивної пляшки було б замало.

– Жуй, жуй. Отак. Правильно, без цього далі ніяк. А жувати доведеться ого-го. Тут ти нікому не треба, окрім самої себе… та й то не завжди.

Я тихцем проковтнула іриску, а сама час від часу вдавала ніби продовжую жувати. Нічого не змінилося. Тому я спокійно продовжила розмову:

– Я маю бути у школі. Пусто у вас якось. Порожньо. Тільки звуки, миші та ви із своїми вибриками. До речі, зелена миша перетворилася на горішок і втекла…

Пачамача у відповідь посміхнулася:

– Впіймаєш, згодом. Можливо, навіть не тут і не за цієї днини, а вже там – дома… Вона й буде твоїм білетиком у твій новий світ… Швидко ти впоралася з кулькою. Та нічого можна й так. Давай-но перейдемо на ти.

Замість відповіді мені спало на думку просто кивнути головою.

– Миші, кажеш? Кольорові… Це звичайні місцеві лабораторні миші.

– Мабуть я відпущу й інших, – перебила я Пачамачу.

– Правильно. Хай чекають на нових відвідувачів.

– Нових?

– Нових, – передражнила мене Пачамача. – Це не вигадка, не сон, не ілюзія, не марення, не хвороба… Це твоя нова реальність, донечко моя.

– Навіть не знаю яка я тепер, де я, хто я, але я не твоя донечка.

– Може моя, а може й не моя. Знову одне й теж. Читай по губам: Пачамача. А твоє ім’я Іра.

– Пачамача… Я так назвала мою зірку. Я сама вигадала їй ім’я. А ще так скрипить коліщатко на моєму, колись триколісному, велосипедику. Тепер він ракетка на одному коліщатку. Я на ній сюди прилетіла. А ще була у мене лялька Шуша з пакетів і горіхового листя. Може ви Шуша?

– Ні, Пачамача. Я твоя зірка. А ти Іра.

– Зірка? Своє ім’я я пам’ятаю. Її або Іра. Мабуть так, але мала б бути Ірою-Іридою. Нудне й довге ім’я. Щоб і мамі й тату догодити. А ти часом не Cмерть?

– Добре. Слухай. Тут, а взагалі і там… немає ніякого розподілу на смерть та життя. Я контролюю те, що ви всі називаєте цими словами.

– Хто ж ти насправді?

– Я дно і вершина об’єднані в одне єдине. Одним словом. Я – Пачамача. Повторюю…

– Ви доволі часто вживаєте оце слово «повторювати». Мабуть воно до вподоби… Таємниці. Де я і з ким розмовляю? Виявляється замість сказати все відразу треба трішки познущатися.

– Тут можна навіть брехати, – раптом заявила Пачамача, – Це не вважатиметься злочином. Тобі просто-на-простовсе ніхто не повірить. Ха-ха. Тут все твоє і про тебе. Чи може сама собі збрешеш?. Ха-ха. Можеш сміятися над моїми жартами. Тут все й так дадуть і навіть більше, ніж тобі треба.

– Зрозуміла, – навіщось ствердно відповіла Пачамачі. – Я й не думала брехати, бо поки що не відрізняю ваших жартів від ваших не жартів.

– Її, ситуація така собі, не аби яка. Справа в тому, що ти живеш кожне своє життя не так, – дуже серйозним тоном заявила Пачамача.

– Тепер взагалі нічого не розумію, хоча згодна. Погоджусь аби ви мали спокій. Про що взагалі йдеться? Перед вами маленька дівчинка, – я говорила, але вже з великим сумнівом. – Мені треба до школи. – З кожним словом я відчувала, що починаю озвучувати не властиві мені думки, якісь дійсно аж занадто передчасно дорослі.

– Ти не маленька. Тут нема маленьких чи великих. Цілковита людська рівність. Не перебивай, не опирайся та пливи собі цією рікою. За одне єдине своє життя тут і там ти проживеш скільки життів, скільки сама побажаєш. Яким чином? Скажу.

– Хто зможе витримати почуте? Мій орган, в якому народжуються думки, відмовляється розуміти і скоро перетвориться на твердий горіх. Здаюся. Згодна. Краще вже хай щось відбувається.

Пачамача спокійно продовжила:

– Вже відбувається. Слухай далі мою казку. Для тебе є вхід і вихід… Третього варіанту не існує, якщо ти вже ввійшла кудись. Хоча, можна лишитися назавжди. Але визначитися з вибром рано чи пізно доведеться. – Чомусь аж занадто сумно резюмула Пачамача.

Я вдала ніби пристала на її поради:

– Хто б сумнівався. Просто, як є і нема. А про назавжди… Якось тупо. Можу типу треба, але страшно чи якась інша причина.

– Забудь. Краще збреши щось. Хоча – ні. На ось. Ознайомся з манускриптиком, – аж занадто зверхньо кинула Пачамача.

– Манускриптик? Де він?

– Ти й досі думаєш словами. Не намагайся запам’ятати буквально новий рецепт свого мозку. Рідкий агрегатний стан свідомості! Все тече. Все змінюється.

– Почуття гумору – це норма. Тим більш, що сміх покращує циркуляцію крові. Тим самим подовжує життя, – я спробувала трішки зняти серйозність з обличчя Пачамачі.

– Нарешті ти збрехала. Розумнице ти моя. Достойно. Почуття? Теж невдовзі маєш забути. І гумору, і інші. Але якщо ти без них зовсім не зможеш, то будь ласка. Згодом сама все зрозумієш. Зоставиш тільки зовнішні прояви. Симуляція в разі необхідності. Підкресли для себе щойно сказане.

Я вже не звертала уваги на копітке марнослів’я Пачамачі. Плила за течією і це мені почало подобатись. Слова перетворилися на чарівну мелодію.

– Забудь тих, хто повторював тобі повсякчас: «Божественна еманація». Виживає не найсильніший. Залишається переможець. Слабкий він чи сильний не матиме сенсу. Зміг збрехати й обдурити собі на користь – маєш сенс. Криптографія для безумства розуму. Видряпай лише одне слово на своїй свідомості – Я. Вклонись собі і досить.

– Щось… не те. Хоча заперечити не можу. Все вірно. Але брехати кепська права. Равно чи пізно вилізе з одного місця.

Раптом я помітила білу хмарку, яка почала розпадатися на дрібні часточки, схожі на літери. Ті, в свою чергу струнко шикувалися у стрічки. За мить переді мною з’явилася кольорова книжечка без картинок, але з назвою на кожній сторінці: «Закон одинадцяти дев’яток».

– Пачамачо, а тебе часом не цікавить чи вмію я читати? – я сама схаменулася від цієї думки.

– А чи вмієш ти читати, шановна Її? – посміхаючись, промовила Пачамача.

Я відразу відповіла:

– Вмію, але тільки по складах.

– Є нагода навчитися пристойно читати. Заодно освоїш хімію, математику, біологію і ще багацько яких дисциплін. Якщо все буде добре, то в школі буде легше й швидше… Будеш ковтати знання, мов смачні цукерки і живити мозок аби бути не така, як усі.

Книга сама себе почала повільно гортати, пропонуючи мені свій вміст: «Конструктор тіла. Практичний курс невідворотних помилок. Варіант розвитку від паразитарної ембріональної форми до невизначеної форми. Здатність до розмноження ще не ознака вищої форми. Доведи анатомо-фізіологічні константи до ідеалу. Є певні вимоги. Одна з них – площа поверхні твого тіла повинна дорівнювати площі твоїх ста долонь. Одна долоня – 1 % від загальної площі тіла. Сім фрагментів: голова – 9 %, кінцівка верхня (2) – 9 %+9 %, кінцівка нижня (2) – 9 %+9 %+9 %+9 %, тулуб – 9 %+9 %+9 %+9 %, промежина – 1 %. Кожен фрагмент дорівнює певній кількості зон. Кожна зона – дев’ять площ однієї долоні. Крім однієї – дванадцятої. Її площа – одна долоня – 1 %. Це – промежина. Ще одне… Площа твого тіла приблизно = 16000см2.

Стислий перелік основних складових людини: голова – 1 шт.; рука – 2шт.; нога – 2шт.; тулуб – 1шт».

Дивний текст… Уже прочитане розпадалося на слова, які повільно падали навколо мене, перетворюючись на своє значення. Відкарбувавшись у моїй свідомості слова безслідно зникали. Це дивовижне дійство тривало невідомо скільки часу. Мені здалося, що минула чи не ціла вічність.

Дочитавшись, книга закрилась і зникла.

Я під враженням прочитаного, вибухнула безглуздими запитаннями. Хоча мене не цікавили відповіді. Вразив не сам принцип, а невідворотна необхідність самій виконати всі ці настанови:

– Ти насміхаєшся? Що це за набір детальок? Голова, рука, нога?

– Заспокойся. Така груба градація матеріалу має свої принади і навіть таємниці. Це ж просто глина. Так зрозуміліше?

– Глина?

– Для необізнаних – так. Аби вони відразу зрозуміли і не бідкалися. Всі тонкощі з’ясуєш поступово під час процесу. Не матимеш це за таємницю чи за недоступність вищого розуму… Всі регуляторні механізми біо-конструкцій керованих свідомим автоматизмом підвладні одному закону. Побожне життя юродивого… Життя починається з першим поштовхом серця.

– Добре коли ти поряд. Тіло, тіло… А, як же інтелект і, в кінці кінців, душа?

– Буде тіло, буде й душа! Інакше, все втрачає смисл. Затям собі!

– А що далі, опісля тіла?

– Про це згодом…

– Ми з тобою теревенимо про якісь дурниці. Тільки час гаємо. Її відчуває прохолоду і хоче спати, – я вирішила трішки відпочити від нудних, надокучливих слів цієї, обліпленої горіховим листям жінки.

– Теревені, кажеш? Прохолода? Спати? Мене не обведеш навколо пальця. Так має бути! Я не ловлю час годинниками. Тут зовсім інша щільність. У твоєму світі вже минув рік, відколи ти тут казкуєш…