Читать книгу Сім днів і вузол смерті - Сергій Пантюк - Страница 2

Ранкове радіо – запеклий ворог людини з перепою. Голос диктора хірургічним скальпелем розпанахує важкий сон, нахабно ставлячи перед фактом – наступний день розпочався. Але вставати ще рано, та й бажання такого нема, і навіть піти й заткнути пельку цьому галасієві ліньки, бо знаєш – зайві рухи витрусять із тебе залишки сну, а натомість подарують гострий біль у скронях і потилиці.

«Хоч би кварту води здогадався біля себе поставити,» – подумав Орест, і, поволі зсунувши ковдру, усвідомив, що й роздягнутися у нього вчора не вистачило сил. Він дотягнувся до бра, клацнув вимикачем і світло різнуло йому вічі гарячим суховієм. Оговтавшись, встав, почвалав на кухню і зопалу почав жлуктити воду, що, як завжди, мала іржавий присмак. Вирішив випити міцного чаю і, шукаючи у кишенях сірники, знайшов там і цигарки.

Нікотин привніс у Орестове мислення деяку світлість, і з пам’яті почали виринати трохи нечіткі фрагменти вчорашнього вечора. Пиячили, базікали, мучили комп’ютер.

Стоп!

Якась нова програма.

І раптом Орест здригнувся – він згадав усе.

Програма відтворення людського життя. Спочатку людей із енциклопедії, знайомих, потім його, Ореста.

Комп’ютер назвав дату його смерті.

Засвистів чайник. Орест запарив улюблений цейлонський, знову потягся за цигаркою. Потім вимкнув радіо. Дата його смерті. Дурниці. Це якась Мегабайтова штучка. Чорний жарт. Не може ж купа металу і пластику передбачати долю живої людини. Не може. Чи може? Якби ця дата була переміщеною у часі років на сорок уперед, Орест би лише посміявся. Але вона настане через сім днів. Тиждень. І тому сміятися важко.

Людина здатна сприймати факт лише чужої смерті. Про свою думають навіжені і розчаровані. А ще – невиліковно хворі, бо усвідомлюють усю невідворотність долі. Але вони не знають дати. Тому й дякують Богу за кожен подарований день. А тут нема ні фізичної, ні психічної недуги. Є дата. А може це і є початком божевілля? Треба розібратися на тверезу голову. Сьогодні ж.

Орест прагнув одігнати свої думки, але вони поверталися, дзижчали, лізли у голову, наче передосінні напасні мухи. Він випив чай, роздягся і пірнув під ковдру. Треба ще поміркувати. Спробувати розкласти все по засіках. Воно проясниться. Мусить прояснитися.

В Орестовій уяві виразно зринув образ Олюньки. Він так учора і не зателефонував їй. Залив усе горілкою. Ні, так не можна, вона ж хвилюється. Зателефонувати зараз? Ще рано. Та і що він їй скаже? Що нажерся, як свиня і дізнався про день своєї смерті? Ні, спочатку треба все з’ясувати. Якщо говорити зараз, вона зрозуміє, що щось не так. Допитуватиметься. А Орест не зможе збрехати. У нього взагалі не виходить брехати. Треба почекати.

Сон не з’являвся. Орест вертівся в ліжку, наче вуж. За вікном розвиднялося. Звівшись на лікті, пронизав очима скло і побачив туман, що мовби вата, лежав між сусідніми будинками. Перше березня. Перший день весни. Ще є одна цигарка.

Мабуть, пора вставати і готувати сніданок. Треба себе зайняти роботою, заклопотати. Він знову побрів на кухню, дістав із холодильника ковбасу і декілька яєць, розігрів пательню. «Олії мало залишилось», – подумав раптом. «Хоча на сім днів вистачить», – випливло саме. «Ні, у мене дійсно дах їде», – резюмував, відрізаючи скибку хліба.

Задзеленчав телефон. Йдучи у кімнату, Орест зауважив, що на годиннику майже восьма. Слухавка озвалася голосом Вінька:

– Я тебе не розбудив? Вітаю!

– Та ні, я саме снідати почав. А незабаром і на роботу пора човгати…

– А я сьогодні вирішив узяти тайм-аут. Маю знайому вдовичку-лікарку, може, напише якийсь папірець. Та й гріх щось робити у п’ятницю…

Орест аж тепер збагнув, що сьогодні останній день робочого тижня. Вчорашня подія мовби розділила світ на дві недотичні реальності – його, Орестову, і якусь іншу, загальну, чи навіть окремішню. Він так глибоко поринув у власну реальність, що відчуття тяглості часу зникло. І лише слово «п’ятниця» у Вінькових вустах повернуло все на свої місця.

– Слухай, у мене теж великого завантаження немає. Треба тільки шефа зараз попередити. – Орест на хвильку примовк. – То може продовжимо у Мегабайта вчорашні дослідження?

Вінько з охотою підтримав Орестову пропозицію. Він, власне, і телефонував з такою метою, але мав сумніви, чи варто виступати ініціатором. Думки про Мегабайтову програму не дали Вінькові нормально виспатися, у душі поселилася неприємна тривога. Він пам’ятав про домовленість з Орестом зустрітися під час обідньої перерви, але після тривалих ранкових роздумів усе ж вирішив ненав’язливо пришвидшити події.

– Не знаю, чи Олег буде на своїй основній службі, чи десь у іншому місці, – задумався у слухавку Вінько. – То ж я зараз напосядуся на телефон, аби його виловити, а ти спокійно снідай і чекай мого дзвінка. А далі зорієнтуємося.

За час розмови яєчня встигла добряче вистигнути, тож Орест узявся її розігрівати. Він прагнув цілковито зосередитися на цьому занятті, та непрохані думки настирливо морщили йому надбрів’я. Звичайною послідовністю та стрункістю ці мислені потоки не відзначалися: химерні й аморфні силуети та стряпаті обривки зсотувалися у липкий клубок, присутність якого він майже фізично відчував у черепній коробці. Снідав механічно, їжа здавалася йому схожою на вату, якою послуговується дантист, лікуючи зуби. І тільки черговий ковток диму навпіл із міцною кавою дозволив його уяві сконцентруватися.

Отже, п’ятниця. Орест підійшов до календаря: 7 березня припадає на четвер.

Він народився також у четвер.

Коло мусить замкнутися?

Ні, це все нереально!

Чого ж Вінько не дзвонить, забув чи що?

Четвер… Четвер?!

Тієї ж миті замість обридлого пітьмяного клубка у свідомості Ореста виникла подія десятилітньої давнини, про яку він за інших умов, мабуть, якщо би й згадав, то з іронією. Тоді він повертався із Черкас від однокурсника, з яким заприятелював під час першого року навчання на факультеті іноземних мов. Кілька днів безперервної пиятики закінчилися доволі приємно – дідусь товариша, великий колекціонер і знавець козаччини, подарував Орестові справжнісіньку козацьку люльку із власноручно відреставрованим чубуком. Глиняна основа люльки була помережана чудернацькими позначками, на двох кільцях звисав срібний ланцюжок. І хоч Орест тоді погано уявляв собі, як користуватися таким величезним знаряддям для куріння, подарунок йому припав до душі: він одразу уявив, як поважно виглядатиме ця люлька на старенькому килимку в гуртожитській кімнаті. А для початку він прикріпив люльку до паска, удвічі пропустивши ланцюжок через петельку, чим викликав ще одну хвилю задоволення з боку приятелевого дідуся, який, незважаючи на поважний вік і декілька добрячих чарок, таки поволікся разом із онуком проводжати Ореста на автостанцію.

В Умані він вибіг за межі станції, аби купити цигарки. Поряд із кіоском, на вкритому пилюкою газоні розмістилося строкате циганське сімейство. Мати прагнула розділити між купою голодних циганят декілька дешевих пиріжків, діти, штовхаючись і простягаючи одне поперед одного руки, гелготали, наче перелякані гуси. Придбавши цигарки, Орест покрокував у бік платформи, коли раптом відчув доторк до плеча. Озирнувшись, побачив кремезного цигана, який одразу ж блиснув золотими зубами:

– Послухай, де взяв таку люльку? Продай мені. Даю сто карбованців і зверху свою, – циган добув із кишені дерев’яну, страшенно закіптюжену «носогрійку». – Я без жартів, ось гроші.

– Вибачте, це подарунок, – відповів Орест, але циган посипав такими умовляннями, що хлопець розгубився і замислився. Із заціпеніння його вивів станційний гучномовець, який саме оголосив про наближення відправки автобуса.

– Ще раз вибачте, але подарунок я не можу продати! – вже рішуче промовив він тоді і пішов. Майже біля автобуса його наздогнала циганка, та ж сама, яка нещодавно годувала своїх дітей пиріжками.

– Я зараз міліціонера покличу, – Орест рвучко ухилився від її доторку, – чого ви до мене вчепилися? Не продається ця люлька, чи я незрозуміло кажу?

– Та Бог із нею, – несподівано спокійно промовила циганка. – Ну виб’є мене чоловік зайвий раз, мені не звикати. Просто я долю твою побачила, хочеш розкажу? І грошей мені не треба від тебе, тільки скажи – хочеш?

Це, звичайно, трохи заінтригувало Ореста. Помітивши, що водій несе документи на від’їзд, він заспішив:

– Ну, якщо ти так багато знаєш, то скажи хоча б, коли я помру?

– У такий самий день, що й народився. А люльки ти даремно не продав, – скоромовкою протріщала циганка і швидкою ходою попрямувала у бік свого тимчасового міні-табору.

Орест тоді тільки посміявся з циганського пророцтва. Проте тепер, коли вся картина відтворилася перед ним, як на кіноекрані, задумався. Він достеменно згадав: циганка сказала не «у той самий», а «у такий самий день, що й народився». Тобто, мала на увазі не дату, а день тижня. І день цей, виходить, четвер…

До речі, люлькою, принагідно згадав Орест, теж довго милуватися не довелося – кімнати в гуртожитках, у яких мешкали хлопці, тоді нагадували прохідні двори. Тож хтось невдовзі й прилагодив ноги відстояному в боротьбі з циганами подарункові. І лише нещодавно Орест випадково дізнався, що цим «кимось» був не хто інший, як його черкаський приятель – якось протверезівши, його дідусь докорінно переглянув факт власної щедрості, і велів онукові будь-яким способом повернути люльку додому. Хлопцеві ж було не надто зручно пояснювати неординарну ситуацію, тому він і пішов шляхом найменшого опору. Про це Оресту під час випадкової зустрічі у відрядженні розповів інший колишній однокашник-черкащанин, який на час зникнення люльки, саме їхав додому за сімейними обставинами і отримав завдання передати дідусеві мало не втрачену назавжди реліквію.

Отямившись від спогадів, Орест упіймав себе на думці, що досі не повідомив керівництво фірми про свою сьогоднішню відсутність. За рік роботи він зумів привчити шефа не ставити зайвих запитань – обов’язки свої виконував сумлінно, у разі необхідності не шкодував особистого часу, тому влаштовувати зайві вихідні йому ніхто не забороняв. Проте сьогодні шеф все ж попрохав Ореста забігти хоч на пів-годинки, бо уночі приповз якийсь дуже важливий факс від німецьких партнерів. Подумки вилаявшись, що плани його раптово порушилися, Орест пообіцяв бути в офісі о десятій. «Ще й Вінько чортів досі мовчить», – він нервово накрутив його номер, але слухавку ніхто не підняв. Махнувши рукою на телефон, одягся і вибіг на вулицю.

А в цей час Вінько з Мегабайтом уже сиділи у майже порожньому дешевому пивному барі.

– Віньку, заприсягаюся, ніякого жарту в тому нема, – Олег ліниво смакував пиво. – Ця програма така ж реальна, як і будь-який примітивний «Бухгалтер». Похибки, звичайно, можливі, але ж я вам пояснював, за яких умов. І хто просив Орка свої дані давати? Він що не бачив, що я сам вже давно заплив у повну віртуальність?

– А він набагато кращим був? – Вінько загасив недопалок. – Коротше, Олежку, жвинди йому, що на душу ляже, але при зустрічі ти мусиш переконати Ореста, що вчора з нас поприколювався. Він цілком серйозно перейнявся цим, розумієш? Це ж можна з глузду з’їхати!

– Я зараз піду до себе і ще раз перегляну програму. Може я й насправді щось прогавронив. Це був би найкращий варіант. Хоча навряд, я все чудово пам’ятаю. Віньку, я вже, здається, знаю, що робитиму далі. Я штучно перероблю прогноз і скажу Оркові, що сп’яну переплутав цифри дати його народження. І в його ж присутності виведу документ, згідно із яким йому ще жити і жити. Думаю, у його ж інтересах мені повірити. Принаймні, заспокоїться, дурні думки повідганяє нафіг.

– А що ж буде насправді, Мегабайте? Не можу повірити, що людина здатна пізнати речі, які за усіма канонами мав би знати лише Господь. Здається, ти вчинив якийсь надзвичайний і непростимий гріх…

– Ну, гріх вчинив не так я, як електроніка. Та й, між нами кажучи, ідея ця також не моя, а одного поважного пана, який у астрології почувається мов риба у воді. Він просто не сильно шарить у компах, а тому лише завантажував мене матеріалом, а я вже все те зводив докупи. Хоча, чесно, Віньку, мені теж не по собі. Я чудово усвідомлюю, що такі речі не варто було чіпати. Не наша це прерогатива. Але, знаєш, коли ми з тим чоловіком побачили, що програма невдовзі запрацює, таке шалене натхнення з’явилося, таке незбагненне піднесення, що досі того стану пояснити не можу. Потім, правда, повне спустошення відчув, але, зізнаюся тобі, скільки я не тестував після того програму, старий, в’їдь, жодного збою не було, жодного ерору. Звідки я знав, що Орест такий необачний фінт викине?

– Гаразд, Олежко, дуй до себе і швиденько роби те, що надумав, а я зв’яжуся з Орестом і за годинку ми будемо в тебе.

Олег, кивнувши, попрямував до виходу, а Вінько пішов до шинквасу розраховуватися. Запитав дозволу скористатися телефоном, кілька разів набрав Орестів номер, але намарне. «Де він подівся? – подумав тривожно. – Може, за цигарками вибіг?» Механічно почав гортати сторінки записника, але раптом згадав, що мобільника свого Орест нещодавно загубив і ще й вирішив певний час почекати, а раптом хтось поверне. Підсміхнувшись з такої наївності, Вінько залишив просякнутий кислим пивом ганделик.

Його зустрів по-справжньому білий і трохи мерехтливий світ. Це вже важко було назвати звичайним снігопадом, бо не чарівні й досконалі сніжинки, а безформенні мокрі клапті заліплювали йому очі й вуха. Вінько спробував заховати голову у комір, але снігова волога одразу ж почала затікати під одяг. Він забіг у першу-ліпшу прохідну арку, обтрусився, мов кіт, і дістав цигарки. Дійсно, узимку сніг налаштовує на спокій і філософський настрій, а від цієї весняної сльоти лише роздратування… Але куди ж подівся Орест? Не міг же він проігнорувати нашу домовленість!

– Вогню можна? – Вінько мовби прокинувся і побачив перед собою коротко стриженого, трохи розгубленого юнака у бруднющій робі. Першим бажанням, яке одразу виникло, було послати цього волоцюгу подалі, але, опанувавши себе, він тільки знизав плечима, мовби не зрозумів прохача.

– У нас тут із татом халтурка невелика, – хлопець, здалося, відчув Віньків стан. – Офіс якомусь адвокатові ремонтуємо, час підтискає, а в тата сірники закінчилися…

– Офіс, – майже вголос повторив Вінько, простягаючи хлопцеві одну із запальничок, яких він зазвичай мав по кишенях кілька, – а телефон там є?

– А як же адвокатові без телефону?

– Пропоную бартер, – Вінько тепер вже привітно усміхнувся, – я зроблю один дзвінок по місту, а вам залишиться ця запальничка.

Аж тепер він згадав, що Орест мав намір відпроситися з роботи, але це не означало, що його стовідсотково відпустять. Тож захопившись ідеєю якомога швидше опрацювати Мегабайта у потрібному напрямку, він підсвідомо зациклився лише на єдиному сценарії подій.

Орест дійсно виявився на місці. Він повідомив, що закінчує термінову роботу, потім мусить владнати ще деякі справи, а «рівно о дванадцятій плюс-мінус п’ять хвилин» готовий бути в Мегабайта.

Насправді ж із перекладом факсового повідомлення Орест впорався досить швидко, зі слів директора склав лист-відповідь, попрохав секретарку приготувати каву й усамітнився у своєму крихітному кабінеті. Важкі думки знову повернулися до нього, здалося, що він забрів у лабіринт, з якого вихід є, але шукати його вже нема бажання. Найвірогідніше, саме так насправді почувався Робінзон Крузо, коли остаточно переконався, що є на загубленому острові єдиним мешканцем. Невідворотність – жахливе слово, а у сьогоднішній ситуації – й поготів. Щоправда, десь на самому дні його свідомості, ще тріпотіла маленька надія, що невдовзі вони зустрінуться з Мегабайтом, і той, зареготавши на всі зуби, обізве його, Ореста, пришмалком і пояснить, що вся ця програма «є повною фігнею і забавкою», а тоді вони, підштурхуючи невдоволеного Вінька, втрьох упхаються до популярної корчми «Чумацький віз» і знову наріжуться до свинячого рохкання. Орест періодично прагнув підкликати цю свою надію ближче до поверхні, але вона одразу ж мовби танула у непроглядному темно-сірому тумані. Він відчував непереборну потребу поділитися з ким-небудь своїм станом, але певної кандидатури визначити не міг. Кілька разів поривався зателефонувати до Олюньки, та придумані перед цим стрункі словесні конструкції миттю вивітрювалися з голови. Він клав слухавку і знову думав до болю у скронях, до відчуття битого скла в очах. І в якийсь момент, коли вже сам із собою погодився, що крім Вінька, ні з ким не обговорюватиме цієї проблеми, все раптом розклалося, як у вдалому комп’ютерному пасьянсі.

Отже, незалежно від того, що скаже сьогодні Мегабайт, треба першочергово звільнитися від зайвих клопотів. Наразі такий клопіт існує один – оця нездала служба, яка хоч і приносить чималу копійчину, але здебільшого забирає до двох третин часу із кожної доби. Орест пригадав, що його контракт передбачає відпустку у будь-який час після відпрацьованого року, але «за умови відзнайдення аналогічного спеціаліста для тимчасової заміни». Він розшукав у шухляді папірець із номером телефону університетської однокурсниці Діани, яку нещодавно випадково зустрів у місті і змушений був вислухати довжелезну тираду про те, як їй набридло щоденно виконувати роль домогосподарки, і як би їй хотілося знайти хоч якусь роботу, бажано за фахом. На щастя, Діана була вдома і одразу ж погодилася «підзаробити на косметику». Звелівши їй негайно викликати таксі і мчати в офіс, Орест написав заяву на відпустку «у зв’язку з сімейними обставинами», трохи подумав і додав через тире слово «одруження». Саме у цей час його й потурбував по телефону Вінько. Вирішивши для себе, що відпусткові гроші він мусить отримати одразу після підписання шефом заяви, Орест підлаштував під свій час і майбутню зустріч з Мегабайтом.

Невдовзі директорова секретарка ввела до Орестового кабінету розпашілу від подолання крутих офісних східців Діану. Орест із холодним виразом обличчя ще раз переглянув свою заяву, і не бажаючи вислуховувати чергової порції теревенів колишньої однокурсниці, швидко повів її до приймальні. Із тону розмови Орест зрозумів, що Діані набридла роль не лише домогосподарки, а й вірної дружини. Досвідчений шеф теж миттю ухопив цей момент, а кілька німецьких і англійських спічів у виконанні Діани розклали усі крапки над «і». Дзвінок головному бухгалтерові вирішив фінансове питання, і Орест збігав до найближчого гастроному за пляшкою коньяку і шоколадними цукерками. Пообіцявши шефові й Діані, яка ще й досі щебетала у його кабінеті, що «після весілля транш буде неодноразово подвоєно», Орест залишив на столі ключ від свого службового приміщення і, зіславшись на загрозливий брак часу, попрощався.

Він вистрибнув із маршрутного таксі на центральному міському майдані. Годинник на ратуші показував за чверть дванадцяту. До Мегабайтового офісу Орест вирішив пройтися пішки, аби принагідно зазирнути у «Магію кави» – одну з найпристойніших і найдорожчих кав’ярень міста, де заборонялося палити, але вміло створений персоналом затишок міг заспокоїти навіть справжнього неврастеніка.

Мокре й сіре місто прагнуло затримати Ореста рвучким зустрічним холодом, жбурляло на нього краплями брудної води з-під коліс прудких автомобілів. Кілька разів він силкувався запалити цигарку, але, здавалося, вітер сьогодні був здатен пронизувати навіть долоні.

Підкреслено ввічливий швейцар нечутно відчинив затемнені двері кав’ярні, і Орест миттєво поринув у царство східних ароматів. Він пошукав очима вільний столик і зовсім випадково погляд його вихопив серед декількох відвідувачів Вінькову постать. «От жук, він теж вирішив коньячком розім’ятися» – подумав Орест, підходячи до приятеля.

– Що, у дурнів думки збігаються? – міцно потиснув Вінькову правицю і, присідаючи, одразу ж замовив всюдисущому офіціантові каву з коньяком.

– Та я оце забіг трохи раніше до Мегабайта, але на місці його чомусь не виявив. Врешті, ми ж на дванадцяту домовилися…

– Коби він знову не нажерся, бо останнім часом наш Олег не просихає, – зауважив Орест.

– Не думаю, зранку щось і для фірми зробити треба. Якби він лише бухав, то хто б його терпів і ще й гроші платив?

Орестові принесли його замовлення і він, красномовно кивнувши на годинник, попрохав рахунок за себе й Вінька.

– Мені упали щойно свіжі копійки, тож я і виставляю. Але це лише початок, обід також за мною, – заспокоїв Орест обуреного товариша.

– І звідкіля ж тобі ті копійки упали?

– Я взяв відпустку за минулий рік.

– Ти ж планував улітку – на весілля і медовий місяць.

– Віньку, про яке літо мова? У мене є сім днів, із сьогоднішнім включно. Чи ти забув?

– Орку, я все це дуже ретельно обдумав і дійшов висновку, що Мегабайт все ж таки нас розіграв. Щось надто хитро-веселим був у нього голос, коли я домовлявся про зустріч…

Вінько зумисне повільно ковтнув кави, що майже вистигла, упівока спостерігаючи, чи не насторожив Ореста своїми не надто обережними словами. Але заспокоївся, бо йому здалося, що у зіницях приятеля спалахнули м’які вогники надії. «Фундамент закладено, – подумки відрапортував сам собі, – тепер справа за Олегом».

– Ходімо, Орку, час підтискає.

Фірма «Амперсанд Ltd», у якій Мегабайт мав основну роботу, займала два перші поверхи колись секретного науково-дослідного інституту якихось надтвердих металосплавів. Те, що залишилося від свого часу серйозної організації, і зараз існувало у трьох невеличких кімнатках на мансарді цієї ж споруди. Дві кімнатки займали літній директор і така ж літня його секретарка, у третій тіснилося декілька наукових співробітників із креслярським і ще якимось приладдям невідомого застосування. Помітно скорочений штат науковців теж займався невідомо чим, але платню всі отримували регулярно – установа залишалася юридичним власником усього приміщення, а коштів, що сплачували за оренду численні фірми й фірмочки, усім вистачало для нормального існування. Саме сюди колись потрапив за університетським направленням новоспечений інженер електронно-обчислювальних машин Олег Флис, саме тут він почув про комп’ютери і захопився ними, саме тут він став тим Мегабайтом, без якого протягом певного часу не відбувався жоден запуск оргтехніки у місті. І якби Олег стабільно не дружив із чаркою, то він, а не його однокурсник Сашко Рубінштейн на прізвисько Сало, був би власником і директором цього крутого «Амперсанду Ltd». Власне, так воно все і розпочиналося. Але, очевидно, фортуна не любить п’яниць, навіть, таких талановитих як Олег…

Саме ці проблеми обговорювали Орест і Вінько, поки не наблизилися до Олегового кабінету.

– Він десь неподалік, – законстатував Вінько, смикнувши двері, які виявилися незамкнутими. – Якби ішов кудись далеко, не залишав би таку дорогу техніку напризволяще.

Кабінет зберіг сліди учорашньої пиятики: ряд порожніх пляшок під стіною, переповнена сміттярка, шматок огірка на підлозі. Повітря, щоправда, було чистим і свіжим, очевидно, прийшовши на роботу, Олег відчинив кватирку. Орест витяг з-під стола целофановий пакет, який вони з Віньком учора принесли, і склав у нього використану тару.

– У них тут що, прибиральниця штатом не передбачена, – пробурчав він, складаючи у стосик розсипані папери.

Вінько ж, пильно озирнувшись довкола, дійшов до невтішного висновку, що Мегабайт уже встиг завалити їхній ранковий план. Пояснення було єдине – десь неподалік виринула непередбачена пляшка. Але відверто непокоїтися він не хотів, аби Орест, бува, не запідозрив про існування змови з Мегабайтом.

– Ну що, Орку, посидимо трохи і почекаємо. Якщо хвилин за п’ятнадцять не з’явиться, пошукаємо по сусідніх офісах.

Тепер Вінько звернув увагу, що Орест уважно читає якийсь папір.

– Що там у тебе? – він наблизився упритул.

– Віньку, це ж той прогноз, що зробив для мене Олегів комп’ютер. Я ж учора його так собі проглянув, третє через десяте. А тепер бачу, що все це – чистісінька правда. Поглянь, – Орест простягнув два стандартних аркуші.

Прочитаний текст дійсно схвилював Вінька: короткі і зрозумілі фрази, схожі на довідникові, розповідали чиюсь біографію від першого і до останнього дня. І Орест вважав, що це його біографія. Усі факти, котрі Вінько достеменно знав, збігалися, але, очевидно, було ще щось інше, чого він знати не міг, проте для Ореста це «щось» мало неабияке значення. Він знову помітно зблід і дивився кудись крізь стіну. Спростовувати уголос це комп’ютерне писання Вінько вважав недоречним, бо чітко усвідомлював, що Орест ще більше повірив у правдивість прогнозу. Негайно потрібен був Мегабайт, де його чорти носять, курва-мама?!

– Ходім, Орку, шукати того хріна обталапаного, бо так і до вечора тут можна просидіти.

Скориставшись відсутністю секретарки, хлопці увійшли до кабінету Сашка Рубінштейна, якого непогано знали через Олега. Більше того, інколи зображаючи демократичного керівника, Сашко, чи, як він тепер себе називав, Олександр Йосипович брав посильну участь у пиятиках, що, як правило, відбувалися вечорами в Мегабайтовому кабінеті. Після підкреслено щирих привітань Сашко повідомив, що чув Олегів голос у коридорі близько десятої ранку, то ж тепер здивований, що його немає на місці. Отримавши пораду поцікавитися про Олега в інших співробітників фірми, Орест і Вінько знову опинилися у коридорі.

– Слухай, а до своїх колишніх колег із наукового інституту він не міг під дах залетіти? – раптом осяяло Вінька. – Вони ж, наскільки я розумію, всі друзі-співпляшечники. Сьогодні перше число, а про перебої з зарплатнею у них я щось не чув. Ходімо?

Мансарда гула, мов вулик, що й підтвердило Вінькове припущення. Хлопці постукали у двері однієї з кімнат і зазирнули всередину. За імпровізованим столом сидів напевне весь склад наукової установи із керівництвом включно, проте Мегабайта видно не було.