Читать книгу Лазарит - Симона Вилар - Страница 3

Неф церкви в монастирі Сан-Сальваторе – від кам’яних плит на підлозі аж до дубових балок склепіння – прикрашав розпис. Лики і шати святих та праведників були виписані з візантійською розкішшю й випромінювали велич. Проте вся ця божественна краса ховалася в напівтемряві, адже лише в одне вузьке, мов бійниця, вікно над вівтарем пробивався надвечірній сонячний промінь. Косо спадаючи вниз, він освітлював смиренно схилену в молитві людину. Уклякнувши і торкаючись чолом міцно зчеплених пальців, чоловік палко молився. У його тихому, мов шелест тканини, голосі лунало покірне прохання:

– Для слави твоєї, Господи Всемогутній, задля мети великої і в ім’я Твоє! Благослови замислене мною заради Сина Твого, що прийняв муки на хресті заради нашого спасіння! Не позбавляй мене, Господи, милості твоєї, допоможи виконати дану мною обіцянку звільнити місто Єрусалим в ім’я Христа, бо він є Бог воскреслий і нині сущий, який судитиме в славі живих і мертвих… Дай же мені здійснити замислене, бо я лише ниций раб, а на все інше – незбагненна воля Твоя!..

Чоловік пристрасно перехрестився й поволі почав підводитися.

У сутінках храму західний промінь, наче осяйний указівний перст, торкнувся його чола, і, поволі випростовуючись, молільник начебто сповнювався таємничої величі. Спалахнув багрецем нетерпляче відкинутий поділ плаща, випросталися могутні плечі, на які з гордо підведеної голови вільно спадала золотаво-руда, густа й жорстка, як у лева, грива. Простий мідний обід, що стримував пишну шевелюру, раптом засяяв, мов золота корона. І не випадково: ця людина й насправді була властителем – королем Англії Річардом І Плантагенетом, справедливо названим Левове Серце.

Та вже за мить Річардового смирення мов і не було. Його лице набуло зовсім іншого виразу: владного, рішучого, сповненого гідності. Він уже наче з підозрою дивився на лики святих, які заповнювали кожен закуток церкви, адже звик до стриманіших і суворіших храмів Західної Європи. Але тут, на Сицилії, жили та славили Господа люди різних віросповідань: і ті, які шанували Папу, і ті, які визнавали своїм главою константинопольського патріарха; навіть у мусульман були на острові власні мечеті.

Непросто звикнути до такої мішанини мов і релігій, хоча король уже знав, що там, куди він прямує, – на Святій землі, буде так само. Що ж, молитися єдиному Господові можна по-різному…

Річард зупинився на острові по дорозі в Палестину. Так було домовлено давно: король Вільгельм ІІ Добрий[10] призначив Сицилію для спорядження кораблів хрестоносної армади. Коли мусульмани захопили Єрусалим,[11] Вільгельм першим наказав нашити на свій плащ хреста й почав готуватися в похід, аби відвоювати в чужовірців Гроб Господній.

Утім державця настигла нагла смерть, а престол Сицилії загарбав небіж покійного, братів бастард[12], – Танкред Лечче. Мало того, новий володар захопив і взяв у полон удову покійного короля Вільгельма, рідну Річардову сестру – Іванну Англійську. І, судячи з усього, аж ніяк не збирався повертати їй свободу разом із так званою «вдовиною долею», що становила переконливу суму золотом. Не йшлося й про кораблі, які його попередник обіцяв надати хрестоносному війську.

Прибуття об’єднаних сил паладинів несподівано спричинило конфлікт із корінним населенням острова. Проти Річарда повстали жителі сицилійського міста Мессіна. Вони були невдоволені, що можновладець розмістився в монастирі Сан-Сальваторе, влаштувавши там склад зброї та провіанту, й потіснив, а фактично прогнав звідти монахів. Підкорившись свого часу норманам, сицилійці сприймали Річарда як нового північного завойовника. Вони відмовлялися торгувати з хрестоносцями, не бажали надавати їм помешкання та й просто всіляко їх зневажали, не тямлячи, що воїнство, яке пішло проти грізного султана Салах ад-Діна,[13] не стерпить зухвалих кпин «зманіжених греків» – так презирливо хрестоносці казали про острів’ян.

Урешті-решт, сталося кілька сутичок. Річардів союзник Філіп Французький намагався заспокоїти сицилійців словами. Річард теж спробував залагодити ситуацію, але у своєму стилі: врізавшись у зчеплену врукопаш юрбу месіанців та своїх людей, схопив із землі дрючок і взявся гатити ним по головах, не переймаючись свій то або чужий.

Але месіанці необачно обстріляли хрестоносців із луків, і почалося справжнє побоїще, під час якого король зі жменькою прибічників розігнав величезний натовп, прорвався в місто і встановив на фортечній вежі свій прапор.

Річард діяв зухвало й відважно – недаремно в Європі він мав славу неперевершеного звитяжця. Однак Філіп Французький заявив, що похід під знаком хреста вони розпочали не задля боротьби з єдиновірцями.

Відтоді нажахані сицилійці почали називати Річарда винятково Левом, натомість Філіпа охрестили Ангелом. І Ангелові таки вдалося вмовляннями й хитрощами залагодити протиріччя. Більше того, король Танкред слухняно повернув Річардові сестру Іванну разом з її «вдовиною долею» і навіть, знехтувавши Філіпом, надав обіцяні попереднім монархом та споряджені для далекого плавання судна.

Однак коли вже все було залагоджено, Філіп Французький раптом із доброго дива відчув себе залишеним поза уваги та зневаженим і взявся вимагати в короля Англії половину отриманого на Cицилії добра.

Хай там як, а хрестоносці щасливо перезимували на острові, перечекали пору штормів і навіть під час Різдва Христового організували при стінах Палермо розкішний турнір. Король Танкред тепер усіляко виявляв свою прихильність до Річарда, натомість до Філіпа й далі виказував лише холодну ввічливість, через що той мало не скаженів.

Весна була в розпалі, настав час вирушати на Святу землю. Та Річард зволікав, очікуючи приїзду своєї матері Елеонори Аквітанської. Йому доповіли, що королева вже в Калабрії[14] і от-от відпливе на Сицилію.

Королю не терпілося, він страждав, бо не мав змоги показати на цьому недоброзичливому острові всієї своєї краси. День у день йому доводилося викручуватися, шукати обхідних шляхів, провадити дипломатичні перемовини. У ньому жила душа природженого воїна, він рвався в бій, бо саме в цьому був неперевершений. Але йому судилося бути правителем величезної Анжуйської держави,[15] і це накладало певні обов’язки… Поринувши в думки, Річард вийшов на галерею монастирської церкви.

Здаля долинав спів монахів, які, щоб не завадити молитовному зосередженню англійського Лева, відправляли службу в опрічній капличці. То була не літанія, мотив линув якось інакше, та король не міг розібрати. До того ж час від часу спів перекривали покрики чатівників, які обходили монастирський мур, і гомін зброєносців біля конов’язі. Раптом усі ці віддалені й невиразні звуки розітнув негучний владний голос. Короля кликали на ім’я:

– Річарде!

Вона стояла під склепінням арки в кінці алеї. Річард бачив її білу накидку, пишну мантію, горностаєву муфту, в яку вона ховала свої вічно змерзлі руки. З віком королева Елеонора стала мерзлякувата: навіть тепло південної весни не здатне було зігріти її старечих пальців.

– Матусю! – видихнув король і стрімко ступив до неї.

У свої сімдесят Елеонора мала величний вигляд. Роки її не схилили: спина пряма, немов древко списа, а голова гордовито підведена. Стрункість, притаманна їй замолоду, перетворилася на сухорлявість, але королева майстерно драпувала її розкішними важкими шатами. Шовкове покривало приховувало сивину, тонесенький барбет[16] закривав зморшкувату шию і підборіддя – до тонких, майже безбарвних губ, залишаючи відкритою лише верхню частину обличчя. Однак лінія її брів досі була гордовита і чітка, ніс – прямий і тонкий, а погляд блідо-зелених очей випромінював силу, яку не здолали сповнені прикрощами десятиліття. Перед Річардом стояла королева до кінчиків нігтів, і він мовчки опустився на коліно й торкнувся вустами краєчка її одягу.

– Для мене неймовірне щастя бачити вас тут, ваша величносте!

Елеонора дивилася на сина. Вона народила десятьох дітей, але справжні материнські почуття мала тільки до Річарда. Може, тому, що провела з ним більше часу, ніж із рештою? Тих вона, ледве встигала оговтатися, передавала годувальницям і нянькам, а сама знову бралася до справ держави. Чи тому, що відразу переконалася у видатній Річардовій обдарованості? Скоріше за все, він найбільше нагадував їй саму себе в молодості: такий же рвучкий, із палким серцем, Річард жадібно любив життя й прагнув перекроїти його на власний розсуд.

Як і вона, Річард обожнював усе прекрасне. Його захоплювали витончені манери, він уподобав поезію та музику, оточуючи себе обранцями, якнайкращими у своєму мистецтві. Дивлячись на них, знать намагалася дотримуватися вінценосного взірця. Поволі не лише при дворі почали шанувати блиск і вишуканість, а жорстокі забави, бруд, безпробудне пияцтво і лайливість – вважати рисою простолюдинів. Крок за кроком мати із сином змінювали сам дух Аквітанської держави, ні на мить не випускаючи з рук віжок.

Мати перехрестила схилену золотоволосу голову, і Річард випростався на весь свій величний зріст. Син виявив повагу до матері й дами, в минулому – дружини двох королів, і тепер, згідно з етикетом, неперевершеній Елеонорі належало церемонно вклонитися повелителю неозорих земель.

Але син її стримав:

– Годі вже, матусю! Ви не в тому віці, щоб схилятися перед правителями.

І ось уже сухенькі пальці королеви-матері намацали його зап’ясток і вщипнули.

– Нікому, навіть тобі, не дозволю називати мене старою. Тільки дамою!

Річард розсміявся.

Елеонора дивилася на нього з любов’ю. Він був разюче схожий на батька, Генріха Плантагенета, але було дещо і від неї. Від обох він узяв якнайкраще. Трохи з-під лоба погляд сірих, немов оркнейський граніт, очей, рішучий та суворий, від котрого в декого застигала кров у жилах, передався від Плантагенетів. Але правильні риси обличчя і золотавий полиск жорстких кучерів видавали кров герцогів Аквітанії, яку успадкувала й вона. Річард ставний, як королева, а міць і невимовну чоловічу привабливість, безперечно, подарував йому Генріх. Вона ще в юності навчила сина вишукано вбиратися, однак притаманні йому войовничий запал і нездоланна наполегливість досягати мети – риси батька, творця Анжуйської імперії, що простягалася від північних морів до Піренейських гір.

Мати й син відразу почали обговорювати справи.

Елеонора, яка замолоду й сама взяла участь у хрестовому поході,[17] схвалювала синові наміри, хоча й вважала, що він трохи поквапився, покинувши свої володіння невдовзі, як зійшов на трон. Проте Річард здивував її, розповівши, до яких мудрих і зважених кроків він удався, щоб землі під час його відсутності перебували в мирі та спокої. За Англією новий король залишив наглядати істинного лицаря, безмежно відданого Плантагенетам Вільяма Маршала, а внутрішніми справами острова мав опікуватися досвідчений канцлер Лошан. Континентальні володіння: Нормандію, Пуату, Мен, а головне, неспокійну Аквітанію, – усе це він збирається доручити самій Елеонорі.

Повернення такої безмежної влади вразило й потішило овдовілу королеву. Позаду в неї було чотирнадцять років ув’язнення за наказом її чоловіка Генріха, довгий час, коли ім’я неперевершеної Елеонори майже всі забули. Однак тепер вона знову покаже, на що здатна! Навіть вік не бентежив «Золоту орлицю» – саме так називали її в юності аквітанські трубадури. Вона й сьогодні ще готова злетіти!

– Річарде, а як щодо зазіхань на трон Івана, твого молодшого брата? – наважилася-таки запитати Елеонора. – Вони тебе не хвилюють?

Річард труснув золотавою гривою:

– Ні й ще раз ні! Я виконав Іванове бажання, віддавши йому за дружину найбагатшу спадкоємицю Глостерширу. Відтепер Іван наймогутніший вельможа Англії, проте… – він почекав, лукаво посміхаючись, – замки в його володіннях належать короні, і там розташовані гарнізони.

Це було схоже на мудрий крок. Однак Елеонора почувалася незатишно.

– На тебе чекає небезпечний шлях, сину мій. Я вдень і вночі молитимуся за тебе, але, знаєш… Не мені тобі казати: на війні може статися будь-що, а ти так і не назвав імені свого наступника.

– Чому це? – поворухнув потужними раменами король. – Не біда, що я не маю законного сина й спадкоємця. Я розпорядився, що в разі моєї загибелі трон перейде до вашого внука Артура, сина Джеффрі Бретонського.[18]

– Але ж Артура виховували французи! – спохмурніла мати-королева. – Англійці вперті й можуть не визнати Артура, сприйнявши його за іноземця!

– Мадам, – Річард галантно поцілував матері руку. – Я не такий простачок, щоб цього не розуміти. Артур як спадкоємець престолу потрібен мені, щоб стримати Іванову прудкість. Скажіть, матусю, хто на материку наважиться його підтримати, коли всі знатимуть, що волею законного короля трон успадкує Артур? І хто піде за ним в Англію, де чимало відданих мені людей? Та й на вас я розраховую. Хто краще нагляне за Іваном, щоб він не накоїв лиха? Правда ж?

І він, майже як у дитинстві, притиснув чоло до її плеча. Лев лащився до старої левиці.

Елеонора глибоко зітхнула: полегшено і водночас із жалем.

– Погодься, Річарде, було б значно надійніше, аби трон перейшов не до когось із нашої рідні, а до прямого нащадка законного короля. У твого союзника Філіпа є спадкоємець, а в тебе нема.

– Його Людовік іще немовля, – зауважив Річард. – А Філіп, хотів він того чи ні, теж пішов у похід.

– Хотів він того чи ні… – замислено повторила Елеонора. – Розумієш, Річарде, цей ангелоподібний француз підступний і лицемірний. А ти занадто щирий, хоча й розумний. Я побоююсь, що він погано на тебе вплине.

– На мене? – зарозуміло підняв брови Річард. – Але ж саме я примусив Філіпа йти битися за Гроб Господній, незважаючи на палке бажання цього Капетінга залишитися у Франції!

– Річарде, ти забуваєш, що твоє призначення – бути володарем, а не паладином!

– Хіба може король великої християнської держави дозволяти чужовірцям паплюжити величну святиню його підданих! Саме це я сказав Філіпу, коли Папа закликав до нового хрестового походу задля звільнення Єрусалима. Навіть рудобородий германський кнур Фрідріх[19],струсонувши лоєм, повів свою важку кінноту на Священну війну…

– І поліг, навіть не ступивши на Святу землю, – насмішкувато зауважила Елеонора.

Річард відсахнувся.

– Хіба можна з такого глузувати? Велика біда, що християнське воїнство втратило такого предводителя, а разом із ним значну частину своєї сили, адже Фрідріхові лицарі після його загибелі слабкодухо повтікали. І це тоді, коли на Сході об’єднуються сили сарацинів,[20] підтискаючи християн! Чи годиться вам, матінко, радіти з такого лиха, якщо ви самі колись носили хрест на плащі?

Елеонора Аквітанська промовчала.

Нині не слушний час нагадувати синові, що Священна війна з чужовірцями обернулася для неї нестерпним тягарем кочового життя, гіркотою поразок і шаленими сварками з чоловіком Людовіком, які, зрештою, призвели до їхнього розлучення. Однак лихо не без добра: розставшись із Людовіком Капетінгом, вона змогла поєднатися з тим, кого кохала всім серцем, – з Річардовим батьком Генріхом Плантагенетом.

Тому королева почала мову про те, що Річард, навіть отримавши в цьому поході лаври найвеличнішого в християнському світі воїна, насамперед мусить думати про зиск, який його держава може мати від війни з чужовірцями.

Син перебив її:

– Не задля власної слави, влади і багатства я вирушаю воювати в Левант[21], а заради великої слави Господньої!

Його очі гордо зблиснули, він міцно притиснув долоні до грудей. Істинний лицар, готовий лягти кістьми в ім’я високої мети. Таким Елеонора його виховала, таким звикла бачити. Але зараз синів запал тільки роздратував її.

– Дурниці! Усі без винятку війни відбуваються задля влади, земель і золота. І ти це знаєш. Не треба себе дурити.

Річард відповів пильним поглядом.

– Я не дитина, і справді це розумію. Анжуйська держава простягається на багато сотень миль із півночі на південь, але може статися і так, що Свята земля колись буде моєю, а за нею – і вся Мала Азія. Невже погана мета?

Очі в Елеонори засяяли. Так он про що мріє її улюбленець!

Однак це були не останні слова короля. Він одразу додав: хай там як, найважливішим для нього й надалі залишається визволення Єрусалима.

– Чи можуть християни сподіватися на милість небес, якщо почнуть відсиджуватися біля своїх вогнищ, коли самого Христа жорстоко ображено! – вигукнув Річард, і голос його здригнувся. – Де візьметься мир і спокій на землі, якщо Спаситель зрозуміє, що дріб’язкові мишачі справи для нас важливіші за пам’ять його мук на хресті?

Він у це вірив. Елеонора вірила також.

Вона досі пам’ятала крижаний жах, що охопив її, коли пронеслась чутка про падіння Єрусалима від ударів воїнства Саладінового. А нині її син готовий чинити опір натиску сарацинів, які свято вірять, що у Священній війні іслам повинен підкорити всі країни й землі, а слово їхнього лжепророка Мухамеда має поширитися на весь світ.

Річард чинив холоднокровно, ніде правди діти: він ґрунтовно підготувався до походу, зібрав величезні кошти й найкращих вояків, які будь-коли йшли проти сарацинського зеленого прапора. Він заручився підтримкою союзників, продумав кожен крок, мудро відмовився від украй складного сухопутного маршруту, що на ньому під час попередніх походів хрестоносці зазнавали незліченних втрат, а натомість спорядив чудовий флот, який морем доправить його паладинів до берегів Палестини. Він цілком міг перемогти там, де відступали інші!

Елеонора бажала йому перемоги й готова була допомагати чим тільки зможе…

Король-хрестоносець і його мати досі стояли пліч-о-пліч на галереї. Звідси відкривався чудовий краєвид на пронизливо-синє Іонічне море, що сяяло в західному сонячному промінні. У монастирській капличці відбувалася літургія, звідти час від часу долинав тяжкий дияконський бас і голоси, що за ним повторювали. Однак ці мирні звуки вже тонули в брязкоті зброї, тупотінні й вигуках ратників, злагодженому цокотінні кінських копит у куряві.

За межами монастирської обителі тривало навчання хрестоносного воїнства. Висока стіна грубої кладки ховала маневри від Річарда й Елеонори, та не виникало сумнівів, що очільники загонів не дають воякам байдикувати. Для тих, кого король зібрав на Сицилії, довгі місяці зимівлі перетворилися на нескінченну вервечку військових вправ. Річард не жалів нікого – ні себе, ні людей.

Він і тепер натхненно взявся пояснювати матері, які саме маневри вдосконалюють його воїни, що означає той чи інший сигнал рогу, яким чином лицарі-кіннотники тренують бойових коней за командою лягати на землю разом із вершником, і як це важливо під час атак кіннотних лучників, коли, щоб сховатися, доводиться використовувати щонайменшу нерівність ґрунту.

Сарацини – неперевершені стрільці, але нині в хрестоносного воїнства, на перевагу їхнім нищівним атакам, з’явилася нова зброя: на складах біля пристані чекають сотні нових арбалетів, у яких тятива не з кручених волових жил, як колись, а з металевою, виготовленою в спеціальний спосіб пружиною. Болт[22] такого арбалета набирає величезної швидкості й летить так далеко, що складно навіть уявити. Святий престол оголосив цю зброю жорстокою та безбожною, заборонивши використовувати її під час війн між християнами. Але, на думку хрестоносців, це не мало значення, адже їм протистояли облудні й підступні чужовірці.

Річард міг розповідати про те нескінченно, до того ж він знав: його мати розуміється на зброї не гірше загартованого вояка. Король розпалився, почав жестикулювати, йому стало гаряче в суконному, підбитому пурпуровим шовком, плащі, і він широким рухом відкинув його поли за спину. Цієї миті очі в нього блищали, а чоло під мідним ободом укрилося потом.

Елеонора, як завжди, мерзла. З гір у бік моря віяв прохолодний вечірній бриз. Вона щільніше притиснула до грудей муфту, у якій намагалася відігріти руки, дочекалася, поки Річард зробить паузу й промовила:

– Річарде, ти мусив би здогадатися: якщо я вже тут, то не просто так. Я привезла тобі наречену.

Король ошелешено глянув на матір. Очі його згасли, немов присипані попелом, він глибоко зітхнув і, склавши на грудях руки, схилився на парапет галереї.

– Атож, мені щось таке спадало на думку. І що, сватання було вдале?

– Інакше я не наважилась би турбувати тебе в такий відповідальний час.

Річард відвів погляд. Бриз ворушив його витке волосся, профіль здавався вилитим із бронзи й чітко вимальовувався на тлі синьо-фіолетового неба.

– І хто вона?

– Беренгарія Наваррська.

– О, крихітка Беранжер! – Річард усміхнувся, вимовляючи ім’я наваррської принцеси на аквітанський лад. – Якось її батько, король Санчо Наваррський, покликав мене на турнір у Памплону. Маленька Беренгарія вручала переможцям нагороди й дуже соромилася. Їй було тоді років десять, не більше. Вона видалася мені неймовірно скромною та милою. Я навіть спробував написати канцону на її честь, одначе так і не дописав… Але ж відтоді минуло стільки років! Я був переконаний, що принцеса Наваррська заміжня.

– Ні, на щастя, вона вільна, хоча їй уже двадцять шість.

– Забагато для нареченої, – примружився Річард. – Якщо вона так засиділася в дівках, то що з нею не те?

– А тобі сподобалося б, якби з нею було щось не те? – уїдливо заперечила королева. І раптом упівголоса додала: – Дорогою в Памплону я навідалася в округ Коньяк, де мала честь бути присутньою на весіллі твого сина Філіпа Фольконбріджа.

Король, помітно сполотнівши, з-під лоба швидко глянув на матір.

– І який він?

– Дуже схожий на тебе. Такий же високий і рудий, – кутики вуст старої королеви здригнулися в усмішці. – Я підібрала йому доладну наречену, юну й добропорядну дівчину Амалію, його однолітку. Біля олтаря обоє були чудові. Вони володітимуть містом Коньяк. Це вигідний подарунок, адже через місто пролягає шлях прочан у Сантьяго-де-Компостелла, – додала вона діловито, даючи зрозуміти, що бастард її улюбленця житиме небідно.

Але Річард переймався не цим.

– А вона… Філіпова мати… Вона там була?

– Авжеж, – незворушно відповіла Елеонора. – Адже Філіп де Фольконбрідж її первісток. Щоправда, після нього вона народила чоловікові ще вісьмох. І, повір мені, ця твоя білява красуня давно вже не така гарна, як тоді, коли ви разом верхи гасали по лісах Бретані. Та й із чоловіком у неї чудові стосунки.

На Річардових щоках напружилися жовна. Він мовчав.

Елеонорі було його шкода, і водночас вона відчувала дивне задоволення, завдаючи синові болю.

О, благородний Річард! Несамовито відважний, галантний, обдарований і надзвичайно відданий у коханні. Неймовірно: його батько не пропускав жодної більш-менш гарненької пички, Річард змалечку чув пащекування челяді про батькові амурні походеньки, але сам виявився однолюбом. Що це? Небажання уподібнюватися до шалапутного Генріха? Чи він знає таємницю кохання, про яке марять трубадури і юні дівчатка?

Її син зростав при дворі Пуату, де Елеонора вершила свої славетні «суди кохання», а лицарі й дами захоплено розмірковували про те єдине почуття, здатне заполонити людську душу до кінця днів. Юному Річардові, звісно, все це було не чуже. Ні, як і багато хто, він міг часом залізти у вікно до знудьгованої вдовички чи побавитися на дальньому кінці луки з простодушною пастушкою. А те, що коїлося в Пуату під час придушення заколоту городян, інакше, як вакханалією не назвеш. Проте Жанна де Сен-Поль, дочка безмаєтного лицаря з Бретані, не мала жодного стосунку до його безшабашних походеньок.

Коли Елеонору сповістили, що Річард обрав цю дівицю дамою серця, вона розсміялася. Королева вважала сина шибайголовою, тож утішилася, що для любовної історії він знайшов особу таку ж, як і сам. Жанна була єдиною дочкою в сім’ї, де народжувалися самі лише хлопці. Смілива й зухвала, здатна дати відсіч будь-кому, з дошкульним і гострим язиком, вона завжди рада була взяти участь у змаганнях лучників чи об’їздити норовисту кобилу.

Королева не довго спостерігала за розвитком їхніх стосунків: саме тоді вона влаштувала заколот проти чоловіка, зазнала поразки й, за наказом Генріха, її кинули у Вінчестерську вежу, де королева провела багато років. Лише на Різдво, коли її випускали з ув’язнення для участі в придворному святкуванні, Елеонора могла побачитися з Річардом і вкотре переконатися, що вони із Жанною досі нерозлучні. Річард щосили заперечував проти шлюбу з французькою принцесою Алісою, сварився з батьком і вимагав розірвати заручини, про які домовилися без його згоди. І все це, щоб навіки поєднатися з наїзницею з бретонського ведмежого закутка!

Елеонора сподівалася, що ця маячня рано чи пізно минеться. Король Генріх діяв рішучіше: наказав відвезти Жанну в Наварру і силою обвінчати. Навіжений від горя, Річард примчав до матері, ридав, упавши їй до ніг, і повторював, що це нелюдська жорстокість, що Жанна носить під серцем його дитя, і що сам Усевишній створив їх одне для одного. Ну просто тобі Ланселот Озерний, відданістю якого традиційно захоплювалися при дворі.

Навіть тоді королева не звернула належної уваги на Річардові страждання, але подбала про майбутнє внука. Коли Жанна народила, немовля відвезли в Аквітанію і дали хлопчикові освіту, цілком варту нащадкові Плантагенетів.

Річард іноді його відвідував. Шукав зустрічей із Жанною, але тільки доти, доки не переконався, що її шлюб виявився успішним, і норовливиця підкорилася долі. Саме тоді Річард оголосив, що готовий обвінчатися з французькою принцесою.

Проте весілля не відбулося з причин, які вже не залежали від Річарда. Шукаючи зцілення від непогамованого кохання, він захопився війною, став грозою бунтівних баронів і переможцем багатьох турнірів. Він також здобув славу майстра мелодійних канцон та сирвент, а дами вважали його найкуртуазнішим лицарем Анжуйської держави. Але жодна з них не витіснила з його серця Жанни де Сен-Поль, яка так і залишилася для Річарда Плантагенета єдиною.

Навіть тут, на Сицилії, багато років по тому, він змінювався на лиці й похмурнів, чуючи її ім’я. Елеонора розгнівалася.

– Годі вже, сину мій! Можеш скільки заманеться зберігати в серці любов, зітхати і квилити про свою втрачену даму, але навіть бездоганний Ланселот узяв законний шлюб, незважаючи на свої високі почуття до чужої дружини. А в тебе просто немає іншого шляху! Цього року ти досягнеш віку Христа, на тебе чекає небачений поступ, одначе, як вінценосець, ти зобов’язаний подарувати роду Плантагенетів законного спадкоємця. Ми вже не раз це обговорювали, і мені здалося, ти погодився. Тому готуйся зустріти свою наречену й здійснити з нею таїнство шлюбу!

– Мадам! – рвучко обернувся до королеви Річард. – Щоб ви знали: Філіп Французький прибув на Сицилію разом із принцесою Алісою. І наполягає, щоб я назвав її своєю королевою, інакше його участь у поході на Схід дуже непевна. Принаймні, він дозволяє собі це стверджувати.

– Яке нице нахабство!.. – видихнула Елеонора. – Сину мій, сподіваюся, ти розумієш, що це неприпустимо за жодних обставин?

Вона сполотніла, а очі хижо спалахнули.

Похила королева й досі переймалася всім, що стосувалося її чоловіка. А згадана Річардом Аліса Французька була останнім коханням старіючого короля Генріха. Алісу ще дитиною доправили до двору Плантагенетів, щоб вона, досягнувши належного віку, обвінчалася з Річардом і стала королевою Англії. Та якщо спершу сам Річард відмовлявся від шлюбу з француженкою, то згодом його батько без очевидних причин почав чинити цьому спротив. Заручини було розірвано, Франція вимагала виконання умов шлюбної угоди, врешті-решт, утрутився навіть Папа Римський, наполягаючи на негайному одруженні юної пари.

Та весілля спадкоємця англійської корони так і не відбулося. Адже невдовзі поповзли чутки, що Аліса Французька стала Генріховою коханкою й народила від нього дитину, яка незабаром померла.

Тим часом заручини не втратили чинності й по смерті старого короля. Філіп Французький усіляко наполягав на шлюбі Річарда з Алісою, перетворивши це мало не на головну умову своєї участі в хрестовому поході. Та англійський Лев не мав бажання ділити трон із французькою принцесою, збезчещеною його батьком, це було б украй ганебно. Але й ославити сестру могутнього союзника він не міг. Тому питання шлюбу з Алісою залишалося нерозв’язаним.

– Так, мадам, ваша правда. Уявити важко, якого удару завдав би моїй честі цей шлюб. Це багато хто розуміє, тільки не Філіп.

– А ти досі дослухаєшся до всього, що нашіптує тобі послідок Людовіка, мого колишнього чоловіка? Річарде, ти могутній, розумний, розважливий, але ти занадто близько підпускаєш до себе цього зманіженого пройдисвіта. Чи знаєш ти, що ляпають лихі язики при дворі короля Танктеда? Вони натякають, що ви з Філіпом – коханці, тобто содоміти!

Річард так лунко розреготався, що навіть голуби, які воркували на покрівлі галереї, голосно залопотіли крильми й порозліталися.

– Ваша величносте! – нарешті промовив він, утираючи долонею несподівану сльозу. – Погляньте на мене, та хто ж цьому повірить? Хіба я не дамський улюбленець? Чи мало я бився на турнірах задля їхньої прихильності й оспівував їхню красу у віршах? Нехай би вже про Філіпа таке мололи через його витонченість, любов до розкішного вбрання й пахощів, через його вічні скарги на вигадані болячки й тонкосльозість, недостойну воїна. Забути не можу, як після турніру, на якому загинув мій брат Джеффрі, Філіп ридав, заламуючи руки над його могилою, мов овдовіла жінка. А вони ж були тільки приятелями. Однак Філіп Французький такий, який є, зокрема в надмірному вияві почуттів.

– Але ж і ти приятелюєш із Філіпом, – мовби вагаючись, обережно промовила Елеонора. – Пригадую, ти казав, що певний час ви були нерозлийвода, їли з однієї тарелі й спали в одній постелі. Це правда?

– У поході чого тільки не буває, – відмахнувся Річард. Але, перехопивши пильний материн погляд, несподівано запитав: – Чи не посіяли ці чутки сумнівів у вашій душі? Не ображайте мене підозрами у смертному гріху!

Королева зробила заперечливий жест.

– Ні-ні, Річарде, у мене таке й близько на думку не спадало. Лише хотіла тобі сказати, що знаю, хто поширює ці огидні чутки.

– І хто ж?

– Філіп Французький. Саме він тебе оббріхує, а люди повторюють. Якщо ти кажеш, що навіть Капетінг жіночний, то від таких обвинувачень його захищає те, що він, хоча й молодший за тебе, але вже був одружений, встиг овдовіти та має сина та спадкоємця. А ти у віці, коли дехто має по дванадцятеро синів, залишаєшся холостяком, і ніхто не може пригадати жодної твоєї серйозної закоханості. Роман із Жанною де Сен-Поль не береться до уваги. Як істинний лицар ти робиш усе, щоб ім’я твоєї дами було незаплямованим.

– Але ж другої такої вже нема, – пригнічено пробурмотів Річард.

Королева наче й не почула цих слів.

– Усі знають, – вела вона далі, – що весь свій час ти, Річарде, перебуваєш із вояками і що товариство закутих в обладунки лицарів для тебе приємніше за альков будь-якої дами…

Король насмішкувато її перервав:

– Хто бодай раз побачить, як я з ранку до смеркання вправляюся з мечем і списом, як муштрую своїх людей, той зрозуміє, що після таких зусиль навряд чи виникне бажання перевдягатися в шовк і заводити ніжної альби[23] біля віконця вежі прекрасної дами. Поки зброєносці розшнуровують мої поножі, я вже починаю куняти від утоми, а коли вже занурююсь у дзбан із теплою водою, челядь мусить пильнувати, щоб я, сонний, не захлинувся в ньому. Але ж усе це не марно: ті, кого я сюди привів, нині стали найкращим воїнством у християнському світі!

– Найдорожчий мій сину, я привезла тобі наречену, – мовила на це Елеонора, – і мені те зробити було непросто. «Чому так?» – запитаєш ти. Адже король Англії нині найіменитіший і найжаданіший жених у Європі! Я теж так вважала, виряджаючи посланців до дворів різних правителів. І що? Імператор Фрідріх, який уже було майже погодився віддати за тебе свою дочку Агнесу, несподівано передумав. Потім дали відкоша при Арагонському дворі й навіть у далекій Данії, мотивуючи це тим, що, поки не буде скасовано заручин з Алісою Французькою, твій шлюб із будь-якою іншою жінкою вважатиметься незаконним. А вже при дворі графа Овернського мені назвали іншу причину: Марія Овернська не може стати дружиною англійського короля, оскільки в коханні він віддає перевагу хлопчикам та юнакам. Здогадуєшся, хто за цим стоїть?

Річард спаленів, але стримав гнів. Чути таке було нестерпно, але ще важче повірити в підступні наміри Філіпа. Незважаючи на цілковиту відмінність характерів і смаків, вони з Філіпом Французьким були близькими приятелями. Лише він підтримав Річарда, коли той повстав проти батька. Було й таке, що їх об’єднувало: пристрасть до полювання, боротьба з норовливими баронами, мрії про майбутній похід у Святу землю. Але вже тоді Річард почав розуміти, що Філіп ніколи не стане йому щирим другом. Вони завжди залишатимуться непримиренними супротивниками через становище, яке обидва посідають. Це було прикро, адже Філіп, примхливий і жвавий, чарівливий і дотепний, який, попри молодість і позірну легковажність, часто давав путні поради, досі йому подобався.

У душі він навіть намагався виправдати Філіпа, знаючи, як той переймається долею безнадійно заплямованої сестри. І все-таки Річард не міг взяти її заміж. Побратися з батьковою коханкою – чим це відрізняється від кровозмішення?

– Мадам, – урешті мовив він, – гадаю, не варто більше повертатися до цих брудних пліток. Поговоримо краще про наречену. Я розумію, який це вигідний для нас шлюб, зважаючи на те, що на наші Південні володіння будь-якої миті можуть напасти графи Тулузи. Якщо я одружуся з Беренгарією, Санчо Наваррський буде хорошим союзником і за моєї відсутності зуміє захистити ці землі. Але яка ж вона, Беренгарія? Образ сором’язливої дитини, закарбований у моїй пам’яті, – це все, що я про неї знаю.

Елеонора всміхнулася.

Річард безпомилково зважив політичні переваги запропонованого союзу, але значно важливіше те, що його нарешті зацікавила наречена. Тому королева не розповіла, що навіть при Наваррському дворі їй довелося заприсягнутися: про Річардів шлюб з Алісою Французькою не може бути й мови. Завдяки її колишній величі король Санчо Наваррський не лише погодився віддати дочку за Річарда Англійського, а й дозволив принцесі вирушити разом із королевою-матір’ю до її сина-хрестоносця.

За наказом Наваррського, принцесу Беренгарію негайно привезли з монастиря, де вона перебувала з причини своєї схильності до молитовного усамітнення й збиралася через певний час прийняти останні обітниці. Проте це суперечило намірам її батька: для своєї чарівної та освіченої дочки він бажав іншої долі.

Беренгарія, яка здобула монастирську освіту й звикла коритися, не нарікала, коли батько-монарх оголосив свою волю: вона має стати дружиною великого воїна та правителя. Навпаки, цю несподівану звістку Беренгарія сприйняла покірно і з тихою радістю. Саме така дружина, мила й поступлива, потрібна бунтівному Річардові. Вона не відволікатиме його від державних клопотів, але завжди буде готова шанобливо і з любов’ю його прийняти.

Елеонора говорила палко й переконливо. Королева розповіла, як мужньо трималася Беренгарія під час виснажливої подорожі через альпійські перевали й Італію, як скромно, шанобливо та стримано поводилася з майбутньою свекрухою.

– Нині вона в одному з монастирів у Калабрії, – повідомила нарешті Елеонора. – Принцеса готова зустрітися з тобою, Річарде, вона чекає на це й готує для тебе весільний подарунок – власноруч вишитий бісером і перлами пасок.

Річард удивлявся в далечінь. Лише три милі відділяють Сицилію від італійської Калабрії. Звідси, з гористого острівного узбережжя, італійські пагорби за затокою були нібито огорнуті блакитним маревом.

Чарівний краєвид, і десь там, нанизуючи на голку одну за одною дрібні, мов дитячі сльози, перлинки, його чекає зворушливо-прекрасна наречена. Вихованок монастирів зазвичай навчають вишивати золотом, шовком чи бісером. Мати каже, що Беренгарія скромна, слухняна та приємної вроди. Справді, кращої дружини й не побажаєш. Але чому ж йому так сумно? Може тому, що в пам’яті досі лунає дзвінкий сміх тієї, іншої?

Річард відігнав ці думки й змусив себе усміхнутися.

– Що ж, мадам, синівський обов’язок зобов’язує мене прийняти вибрану вами наречену. Щодо Аліси, то вона більше нам не заважатиме. Хоч би як казився Філіп, я вимагатиму розірвати заручини, але спершу мені потрібно знайти двох свідків, готових під присягою підтвердити, що французька принцеса мала гріховний зв’язок із моїм батьком і народила від нього дитину. Однак сподіваюся, що до цього не дійде. Честь Філіпа не постраждає, а його сестра уникне ганьби.

Елеонора мовчазно тріумфувала. Це дорого коштувало – вкотре переконатися, що великому воїнові дістався розум мудрого державного мужа.

– Уже завтра Беренгарія буде тут, і ти, не зволікаючи, зможеш із нею обвінчатися! – вигукнула королева-мати.

Але Річард несподівано різко заперечив:

– Ні! Зараз це неможливо!

І, помітивши вражений погляд Елеонори, вже спокійніше додав:

– Другий тиждень Великого посту. Які в такий час весілля?

– Що за дурниці! – обурилася мати. – При всій своїй розсудливості, ти забуваєш про важливу обставину. Якщо ти, розірвавши заручини з Алісою, зволікатимеш з одруженням, твої вороги матимуть чергову поживу для пліток. Що мені казати Санчо Наваррському? І як бути з Беренгарією?

– Я своє сказав. Зайве нагадувати, що ваш син, мадам, очолює воїнство Христа і грішити в піст йому не годиться… – Річард підняв руку, зупиняючи заперечення Елеонори. – Післязавтра я стану до сповіді перед єпископом Сицилії. Маю очистити сумління й отримати відпущення, щоб без сумнівів та вагань вести своїх паладинів на битву з чужовірцями.

– Ти помиляєшся, любий мій сину! Війна сама по собі – це гріх. І хоч яка благородна була б мета, тобі не вдасться не осквернити своєї душі кров’ю та насиллям.

– Я все одно не відступлюсь.

– Але ж Беренгарія! – Елеонора підтримала цей вигук виразним жестом у бік калабрійського берега.

– Якщо я правильно зрозумів, вона в монастирі. Монастирські стіни, хоч і на іншій землі, були принцесі домівкою протягом останніх років. Гадаю, принцеса Наваррська не надто розчарується, якщо побачить мене не завтра, а трохи пізніше. На той час я розірву заручини, сповідуюся і вгамую Філіпову лють. Повірте, мадам, тільки так гідність моєї нареченої не постраждає. До того ж… я переконаний, що така набожна особа, як Беренгарія, теж опиратиметься здійсненню шлюбного таїнства у дні Великого посту. Але я дав слово, і справа моєї честі його дотриматися…

Помовчавши трохи, він додав:

– Беренгарія могла б супроводжувати мене в поході. Так само, як це планує моя сестра Іванна.

Королева-мати насмішкувато підняла брову.

– Не дивуйтеся, мадам, – вів далі Річард. – Іванна висловила щире бажання приєднатися до хрестоносного воїнства й готова передати свою «вдовину долю» на потреби війни із сарацинами. Благочестива дама з роду Плантагенетів – цілком достойна супутниця для принцеси Наваррської. По закінченню посту, на другий день свята Пасхи Христової, ми з принцесою обвінчаємося. Думаю, це станеться на острові Крит, де наш флот зупиниться для підготовки до висадки на берег Леванта.

Елеонора схилила голову, немов засвідчуючи, що змушена прийняти ці умови. І хоча в душі її нуртував гнів, королева не могла не визнати, що Річард чинить мудро й виважено…

А вже наступного тижня було скасовано заручини з Алісою Французькою. Філіп Французький казився, адже Річард чітко пояснив, що готовий оприлюднити обставини любовних походеньок його сестри, а король Франції дуже цього боявся. Але коли Річард передав йому значну частку золота із «вдовиної долі» сестри Іванни й кілька кораблів свого флоту, Філіп остаточно вгамувався.

Проте прикрасити своєю присутністю заручини принцеси Наваррської з королем Англії Філіп відмовився, і його флот покинув гавань Мессіни в той самий час, коли в неї заходив корабель із Беренгарією на борту.

Наречена припала Річардові до душі. Струнка, тендітна, делікатна, вона у свої двадцять шість років здавалася юною дівчинкою. На її сором’язливу усмішку король відповів своєю щирою й ніжною. Королева-мати, яка пильно за цим стежила, відчула невимовну полегкість.

Під час заручин Елеонора супроводжувала молодих, але бути присутньою на обряді покаяння не змогла. Бачити сина, гордість і прийдешню славу Англії, поміж єпископів, у непідперезаній власяниці, було понад її силу.

До того ж настав час повертатися в Пуату. Відтепер Елеонорі Аквітанській належало ретельно пильнувати все, що коїлося у величезній Річардовій державі – як на континенті, так і на Британських островах.

Востаннє вони зустрілися перед самим відплиттям старої королеви. Елеонора вже стояла на корабельних сходнях, коли почула стукіт копит. Річард примчав у порт попрощатися з матір’ю.

Торкнувшись до короля рукою, вона величним жестом наказала свиті забратися, щоб їхня розмова відбулася без свідків.

– За цими клопотами й тривогами, Річарде, – почала Елеонора, – я забула про кілька важливих речей. Ні, не дивися на мене насмішкувато, твоїй матері ще вистачає тями, аби розуміти: для зрілого мужа, правителя великої держави, не настільки потрібні поради слабкої жінки. Але я таки насмілюся, а ти роби, як вважаєш за потрібне. Тобі варто уважно дослухатися думки блаженнійшого патріарха Єрусалимського Іраклія. Май у полі зору також Вільяма де Шампера. Це маршал ордену Храму, але в ньому тече кров Плантагенетів, і його, скоріш за все, буде обрано наступним Великим магістром. І, нарешті, ти мусиш якнайкраще подбати про Єрусалимського короля Ґвідо де Лузіньяна. Лузіньяни наші співвітчизники і васали, але Ґвідо помазаник Божий, як і ти, сину мій.

Поки вона говорила, на Річардовому обличчі спершу промайнуло здивування, потім – замисленність і, нарешті, – іронія.

– Мадам, про вашу мудрість знає весь світ, але, як на мене, ці поради не надто слушні. Як я можу брати до уваги патріарха Іраклія, якщо ця людина, розбещений і захланний інтриган, відкрито живе з коханкою та ще й відмовився внести викуп за християн, полонених чужовірцями? Натомість султан Саладін сам виділив кошти для їхнього звільнення, а багатьох просто відпустив із миром. Іраклій же, покидаючи Єрусалим, віз із собою повні скрині скарбів! Стосовно Вільяма де Шампера, – продовжував король, – то при всій повазі до цього лицаря, Великим магістром ордену я волів би бачити іншу людину. Тамплієри самі обирають магістра, але мені здається, що лицарі Храму, які приєдналися до мого воїнства, охоче підтримають того, кого назву я. Чи зможе після цього де Шампер стати мені в нагоді, та й чи потрібні мені його послуги? І, нарешті, Ґвідо де Лузіньян. Цей нащадок наших васалів зміг підкорити серце королеви Єрусалимської і завдяки цьому шлюбу стати правителем Святої землі. Проте він нікчемний воїн, і через його слабкоумство та боягузтво у битві при Хаттіні[24] полягло все християнське військо. З якого дива мені перейматися цією людиною? Краще вже я підтримаю Конрада Монферратського, героя, який захистив від невірних приморський Тир, коли решта твердинь одна за одною скорялися Саладіну!..

Річард говорив палко, і королева-мати спохмурніла.

– Так, Річарде, я вже стара, й мої напучування здаються тобі нікчемними. Але напруж пам’ять. Невже ти хоч раз жалкував, дотримавшись моєї поради? Чи вважаєш, що мені бракує розуму, щоб ущент розбити кожен твій аргумент? То вислухай мене бодай для того, щоб продовжити цю хвилинку прощання, адже тільки Бог знає, де й коли нам випаде зустрітися знову.

Вона озирнулася, і, впевнившись, що відстань, рипіння снастей та крики чайок надійно оберігають її слова від сторонніх вух, знову завела мову про патріарха Іраклія.

Безсумнівно, цей ієрарх аж ніяк не взірець чесного слуги Божого. Та коли Єрусалим захопили чужовірці, саме він постав перед троном Плантагенетів, благаючи про допомогу й обіцяючи будь-яку винагороду, аж до корони Священного міста. Отже, у протиборстві з охочими здобути такий ласий шматок, як Свята земля, він на боці Річарда Англійського.

Вільям де Шампер… Можливо, храмники справді оберуть магістром того, кого захоче Річард. Але не варто забувати, що де Шампер багато років жив і воював у Леванті, він знає кожну п’ядь цієї землі, і його порада може знадобитися очільнику хрестоносного воїнства безвідносно до того, хто стане Великим магістром. Адже Річард поки що не знає, що таке Свята земля і як сильно вона відрізняється від того, до чого він звик у Європі.

Про Ґвідо де Лузіньяна слід знати лише одне: в Палестині в середовищі хрестоносців спільне походження занадто цінується. Елеонора в цьому переконалася сама, а Річард зрозуміє це зовсім невдовзі. Тому Ґвідо – його людина, хоче король цього чи не хоче. Незважаючи на те що він бездарно програв Хаттінську битву, саме Ґвідо де Лузіньян почав облогу Акри. Що стосується Конрада Монферратського, якого так возвеличує Річард, то цей мисливець на удачу робить лише те, що вигідно йому самому. Тому хтозна, як марнославний Конрад поставиться до прибуття в Палестину такого видатного воїна, як Річард Левове Серце, адже він прагне слави тільки для себе! Про це слід пам’ятати і вдень і вночі.

Це були її останні слова. Елеонора Аквітанська, щільно загорнувшись у накидку, що захищала її від вітру, легко, мов у юності, побігла сходнями.

Коли сицилійський берег уже подаленів, вона пошкодувала, що через їхнє з Річардом бурхливе розставання навіть не встигла благословити сина.

Непрохана сльозинка скотилася зморшкуватою щокою. Королева-мати перехрестила гавань, причал і гірські схили, що нависли над містом. Вона молила Пречисту Діву вберегти її хлопчика від вогню, заліза й людської злоби. Сльози набігли на очі, і вона вже не розрізняла нічого, крім багряної плямки його плаща, яка досі маячіла на причалі.