Читать книгу Зона Омікрон. Туманонароджені - Sofiia Volodimiryvna Khoroshchak - Страница 1

Оглавление

Чи хотіли б ви опинитися на мальовничому острові? А якщо я скажу, що там майже немає людей, а природа зачаровує своєю красою? Зізнайтесь, що хотіли б. Мені б теж захотілося.

Якщо ж іще й матимете на тому острові невеликий котеджик із видом на безмежні океанські простори? Стає все цікавіше, погодьтеся.

Як щодо святкування дня народження з родиною? Чудово!

А тепер закиньте цей райський острів у пекельну гущу подій, напустіть туману та додайте купу таємниць і досі невідомих науці істот (х штук).

У результаті ви отримаєте історію, яку я зву "Зоною «Омікрон»".


Останнє, що я пам'ятаю – це спалах.

Спалах яскравого світла, спалах паніки і болю.

Спалах червоних плям перед очима від нестачі повітря…


I


Я ніколи не могла уявити собі життя посеред лісу, але саме тут я опинилася завдяки тому, що наш дім зруйнували Тіні.

Тато інколи розповідав мені жахливі історії про поодинокі напади цих дивних створінь. Тоді ще ніхто не знав звідки вони, чого хочуть, як живуть та як влаштовані.

Мій батько працював у біологічному відділенні лабораторії «Уестґейт».

Недавно туди завезли дивний надсекретний об'єкт.

Давно, ще століття тому, Альянсом ширилися чутки про таємничі зникнення людей, дивні звуки, понівечені трупи Джейн та Джонів Доу, знайдені в найнеочікуваніших місцях. Проте ніхто не вживав ніяких заходів аж доки ситуація не вийшла з-під контролю.

¤¤¤

Сидячи на гнилому пеньку посеред лісу, я мала купу часу, аби уявляти, що було б, якби все було гаразд.

Я поїхала б разом із бабусею на інший континент і вступила б до університету, про який так давно мріяла. Довелося б витратити пів літа на підготовку до вступних іспитів. Восени писала б своєму братові Лайту про те, який він лузер, бо його не приймуть нікуди, якщо він просто протиратиме штани у школі замість того, щоб вчитися.

“А чи він хоч ще живий?” Ця думка не давала мені спокою. Вже півтори доби пройшло з того часу, як ми розділилися, щоб зустрітися на побережжі біля мосту.

За розрахунками дядька Джима, таким темпом нам залишилося іти ще два дні.

Ми одноголосно вирішили йти негустими хащами вздовж узбережжя, щоб не привертати увагу на відкритій місцевості берега та не заблукати в лісі.

Я, дядько Джим і моя кузина Аліса з чоловіком та донькою вийшли раніше, щоб зробити невеликий гак і зайти до будки з припасами, адже більшість їжі з дому взяли інші.

– Сонце, ти скоро? Ми вже готові.

Голос Ліси вирвав мене із роздумів і я зрозуміла, що вже невідомо скільки часу тупо витріщаюся на дерево.

Не знайшовши потреби відповідати, просто киваю і вирушаю слідом за рештою нашої команди.

¤¤¤

Допоки уся моя родина вибиралася з-під завалів відпочинкового будиночку, сонце встигло піднятися досить високо, щоб ми змогли побачити й оцінити збитки.

Під час обвалу ми всі сиділи за столом, снідали залишками святкової вечері та прибирали сміття після грандіозного святкування мого двадцятиліття. “Грандіозним” воно було лише для моєї сім'ї, хоча, мені й цього було забагато.

Зібралася майже вся моя родина і ми провели весь день разом.

Це був ледь не найщасливіший день у моєму житті. Особливо через те, що тітка Міла і тато нарешті нормально спілкувалися і веселилися разом, чого не було вже десять років, відколи загинули бабуся з дідусем.

Мені, малій дитині, не було до кінця зрозуміло, чому вони ходять у чорному і майже не говорять одне з одним. Тітка весь час витирала носовичком вже давно сухі очі, а батько постійно крутив обручку на пальці.

Я знала, що вони робили так тоді, коли хвилювалися. Мені не було ясно яка сварка виникла між ними і чи була вона взагалі. Проте так співпало, що в той вечір вони раділи, немов діти: гралися з маленькою Місою внучкою тітки Міли й охоче допомагали надувати повітряні кульки.

Після вечері ми досить рано полягали спати, а тому прокинулися майже одразу після сходу сонця. Лайт відчайдушно ловив Місу, яка так само відчайдушно перебирала ніжками, намагаючись втекти. Дорослі пили каву і доїдали торт, поки їхні “квіти життя” бігали по будинку.

Тоді я якраз роздумувала над тим, що вже не гоже мені бігати з малими, але не дорослá ще до того, аби обговорювати з родичами політику, дітей і болючу спину. А саме в момент, коли мої думки схилялися до того, щоб допомогти Маркусу і Лайту наздогнати дівчинку, нас усіх оглушив вибух.

Він був таким потужним, що, здавалося, поглинув половину острову Євангеліс, на якому це все, власне, і трапилося. Потім ми дивувалися, адже на кількох найближчих будинках лише провалилися дахи.

Але той, що був зліва, вщент розвалився, як і наш ґанок. Північна стіна майже повністю впала, східна ж лежала напівповалена, черепиця пооблітала, вікна розлетілися на друзки, а гараж, котрий стояв подалі, зліва, тепер був просто купою брухту.

І все ж, ударна хвиля мала бути досить потужною, аби рознести сусідню будівлю і зачепити нашу, зважаючи на чималу відстань між острівними хатинами.

Ніхто сильно не постраждав і, на щастя, був ще навіть не початок сезону, тому наших найближчих сусідів в радіусі кількасот метрів точно не було.

– Агов, гляньте! – Маркус показував пальцем на ріг “вулиці”, що була лише стежкою посеред лісу.

Там у гущавину повільно від'їжджала не зовсім придатна для прогулянок на природі машина з патрульними гібраріалами, що дико волали і махали руками.

– Вони вирішили повбивати нас, чи що? – венка на татовому чолі почала пульсувати, як буває завжди, коли він злиться.

¤¤¤

Тоді вся моя родина подумала, що патрульні десь напилися і вирішили випробовувати зброю, спихнувши руйнацію на погоду, або військові навчання.

Проте коли ми дісталися найближчої хатинки, котра слугувала постом, Кім, чоловік Ліси, пішов на розвідку і жестами заборонив нам з нею і дитиною туди заходити. Джим попростував за ним. Я побачила, як він сполотнів, відступаючи і якомога тихіше тягнучи за собою Кіма.

Дядько щось сказав йому і підштовхнув, а сам залишився на місці. Ноги молодого татуся підкосилися, коли він побіг до нас.

Переляканий, бідолага не зміг розбірливо пояснити що до чого, тому просто схопив мене і свою дружину з дитиною на руках, та поволік у гущавину.

– А дядько Джим? – я не могла зрозуміти, чому ми йдемо без нього, тому вивільнилася з “обіймів” і, крутонувшись на підборах, впевнено попрямувала до маминого молодшого брата, аби висунути йому кілька претензій. Кім хотів мене зупинити, але…

– Агов, дядечку! Чому ви не…

…але не встиг. Чоловік зник у дверях, наостанок кинувши мені попередження одними лише жестами: “не галасуй”. Всередині хатини щось гучно гупнуло і протяжне виття заполонило галявину. Мені довелось закрити руками вуха, але не надто допомогло.

За кілька довгих секунд усе припинилося і я почула, як молоді батьки заспокоюють доньку, котра заливалася слізьми на іншому кінці стежини. Мені закортіло підійти і заспокоїти її, але не могла ж я так просто залишити дядька в тій халупі після такого.

“Спокійно, ти просто підеш туди, виведеш дядька, в якому б стані він не був, і ви обоє повернетеся до решти цілі і неушкоджені. Головне: дихай!”

Проте дихання не допомагало, адже я далі почула дивні звуки. Здійнявся сильний вітер і цілий хор дерев протяжно застогнав, гнучись під його натиском.

Звуки бійки…

Я очікувала вже усього, що лиш могло спасти на думку. Але мертвого юнака посеред темної хатини точно передбачити не змогла б.


II


На підлозі лежав смаглявий темноволосий юнак у сірій формі гірбрáріалів. На рукаві куртки в нього були намальовані п'ять кіл у трикутнику – знак Альянсу. Також пов'язана поверх нашивки фіолетово-чорна стрічка – державні кольори Каракуту, однієї з п’яти країн у Туманній затоці.

Здавалося, що він ще дихав, та вже сутеніло, тому рухливі силуети дерев знадвору могли зіграти з очима злий жарт.

Під завивання вітру я переступила повалені двері, з яких нещодавно здерли ще свіжу свіжу фарбу, і обережно підійшла до партульного.

“Підійшла” – трохи недоречне слово, адже між дверима і ним було всього кілька кроків, такою маленькою була хатинка.

Коробка невідомого походження слугувала хлопцю подушкою.

На диво швидко сутеніло. Навіть слабкі промені світла, що, пробиваючись крізь завісу хмар, виривали з темряви смужку підлоги, не допомагали.

До цього моменту всю мою увагу привертала людина на підлозі. Проте в одну мить волосся на потилиці стало сторчма, як тоді, коли тобі дико страшно, або за тобою хтось пильно стежить. Або і те, й інше.

Не хотіла дивитися вліво, в темряву, де могла побачити величезне, майже під стелю, чорне щось у дальньому кутку кімнати. Істота не рухалася, але було ясно, що вона жива.

Коли очі більше звикли до браку світла, можна було розгледіти постать дядька Джима, який сидів на підлозі зліва від дверей в не дуже зручній позі.

Він кривився. Від болю, чи мені здалося? Але його рука, що стискала живіт, вказувала на мою правоту.

Чоловік сидів в темній, майже чорній калюжі…

“…крові”, – додумала я. Хоча, чому саме кров? Не все так похмуро, це може бути машинне масло, або що. Хоча, кого я обдурюю?

Джим Бойрад розплющив очі, побачив мене і кволо замахав вільною рукою, аби я точно звернула на нього увагу. Далі підніс палець до вуст, похитав головою і повільно провів ребром долоні по горлу. Красномовніше вже нікуди, хоча про останню частину я й сама здогадувалася.

Оглушливий вітер повністю вщухя і тиша стала такою потужною, що розривала барабанні перетинки. Точніше, стала б такою, якби не тихе сопіння у кутку, де сиділо-лежало щось.

Я не на жарт злякалася і перевела погляд знову на Джима. Він показав пальцем у бік істоти, далі закрив долонею очі і похитав головою.

Отже, воно з якоїсь причини нас не бачить, а це пояснює те, чому не нападає знову. Сподіватимемося, що рівень його інтелекту не надто вищий за кімнатну температуру і воно не вигадає нову причину накинутися на нас.

Далі поранений підніс руку до вуха і активно закивав. Ага, тобто воно може нас почути, тому слід сидіти тихо.

Прекрасно, але проблема полягала в тому, що вітер остаточно припинився і більше не було ніякого фонового шуму. Від цієї думки у мене перехопило подих (хоча, я і так майже не дихала), але аж ніяк не від захоплення.

Наступні кілька довгих хвилин я гарячково думала над тим, як виволокти дядька з цієї халабуди, не зламавши йому ребра і не вбитися об оте. Але для цього треба було знешкодити істоту, яка іноді видавала дещо бентежні булькотливі звуки.

Зробити пів кроку до родича було важко. Не пам'ятаю, щоб мені коли-небудь було так важко ступати, якщо не брати до уваги часи, коли я вчилася ходити. Але, оскільки я їх не пам'ятаю, то можна не зважати.

Важко дихати безшумно, коли серце так сильно гупає.

Єдиний план, який я могла втілити в життя, полягав у тому, щоб… щоб зробити бодай щось. Варіантів було небагато, але сидіти на місці, рано чи пізно, означало вірну смерть. Я могла спробувати безшумно вийти з хатини, але залишати своїх в біді точно не збиралася.

Страшно, коліна підкошуються, але якщо я піду, це може, точніше сто відсотків доб’є дядька Джима, а як оговтається – то і нас усіх наздожене.

А якщо їх декілька? А як покличе надопомогу? Кількох на раз точно ніхто не здужає подолати.

Можна було покликати Кіма, але він не був значно сильнішим за мене, до того ж не такий прудкий (сама себе не похвалиш, ніхто не похвалить). Та й поки мене не буде, всяке може тут трапитись. Це опудало не сидітиме тут вічно: або нападе, або піде геть. Не хотілося чекати, поки воно обере.

Отож, залишалося піддатися хвилі адреналіну, що дико пульсувала в скронях, і кинутися на цю штуку з ножем, який лежав на підлозі біля дядькової ноги , та на який він мені вказував пальцем.

Джим хотів, щоб я його подала, але я візьму його сама, бо він вже не підведеться без наслідків. Якщо, звісно, взагалі підведеться.

“Пів кроку, пів кроку, ти майже дотягуєшся, не впади. Обережно, воно не має тебе помітити до того, як в твоїх руках опиниться холодна зброя”.

Все йшло пречудово, але раптом позаду почувся гучний стогін. Виявилося, що наш “мертвий” вартовий не зовсім мертвий.

За мить сопіння різко припинилося.

Далі все трапилося в лічені секунди: немилостиве завивання істоти, що розправила кігтисті лапи з перетинчатими крилами, крик дядька, що у відчаї стрибав на це щось, моє власне гучне схлипування. Це все сталося так швидко, що в темноті я не встигла нічого розгледіти.

Аж раптом, усе стихло.

Було вже зовсім темно. Мені не вдалося побачити, що сталося, але я й не надто хотіла. Боялася поворухнутися, гукнути дядька, бо не знала, хто тут живий, а хто – ні.

Звісно ж я не хочу, щоб він помирав. Старий-добрий дядечко Джим, який прочитав мені мою першу енциклопедію і подарував омріяну іграшкову шпагу, який підкладав зі мною гумових змій Лайтеру під подушку, бо той їх страшенно боявся. Дядечко Джим, котрий вчив мене підкрадатися до метеликів і відбиватися від хуліганів.

Я хотіла, щоб він підвівся, підійшов і сказав своє: “Ей, чого ми тут розсілися? А ну не ледарюймо! Ще три кола навколо хати і додомцю!”

Видно було лише темну купу на підлозі. Та я б із радістю пробігла хоч сотню кіл, якби він лише поворухнувся.

Настала та тиша, від якої кипить мозок і болять вуха. Концентрована, липка і смолиста, з домішком жаху. Та, від якої хочеться бити по батареях, вити, та й узагалі робити що завгодно, аби тільки вона припинилася. Але у мене не вистачило хоробрості.

Я тряслася від страху, запевняючи себе у тому, що в будь-який момент можу чкурнути звідси.

Але я не могла. Ноги приросли до землі і я не наважувалася увімкнути ліхтар, що валявся на підлозі, щоб дізнатися, що робити далі.

¤¤¤

– То що там сталося?

Аліса ніяк не могла повірити у те, що я розповіла, а її чоловік весь час дорікав собі тим, що йому слід було піти за мною, хай би там що. Але я розуміла, що в першу чергу він захищатиме свою власну сім'ю і не звинувачувала його в цьому.

– Я ж уже сотню разів розповідала!

Почувся шепіт Кіма:

– Та будьте тихіше! Міса лише заснула, та й той хлопець спить. І вам пора.

Аліса таки вирішила піти спати, а я хотіла сказати щось на кшталт: “Ти серйозно? Мого дядька годину тому вбила якась почвара просто перед моїм носом. Я досі тхну його кров'ю, вона перемішалася з пилюкою і слізьми, коли я намагалася витягнути його з-під трупа тієї істоти. У мене ломить всеньке тіло, роздерта гомілка, болять горло й голова від істерики, яка накрила мене раптовою хвилею. Я не знаю напевне, чи живі мої батьки і брат, чи ми благополучно доберемося до того холерного мосту. І тепер я маю просто піти спати?!”

Мені захотілося прокричати це. Але він був правий. Ми не зможемо нормально дістатися мосту, якщо будемо схожими на зомбі.

Але як заснути?

Ми домовилися, що першу половину ночі на варті буде Кім, далі я. Спати усім одночасно після побаченого було б дурістю, а залишатися на ногах зранку буде важко, якщо я не посплю бодай кілька годин.

Отож я поринула у неспокійний сон без сновидінь.

На диво легко змогла прокинулася, коли Кім розбудив мене і передав ніж дядька Джима.

Я завжди його любила, цей витвір мистецтва: він був гарним, невеликим, легким і мав прикольну форму. Ніколи й думати не могла про те, що ця зброя може робити так боляче, залишаючись у футлярі. Вже почав займатися світанок і ставало нестерпно холодно.

– Ти витягнула мене звідти? – голос, ледь чутний серед шелесту дерев, змусив мене обернутися і я побачила, як гібраріал підводиться на ліктях.

– Можна й так сказати, але не зовсім самотужки.

Я коротко розповіла йому що й до чого, дивуючить своїй емоційній стабільності. З кожним реченням його брови все більше наближалися одна до одної, а лице то ставало червонішим, то блідло.

Після завершення від пробурмотів щось про співчуття і що зобов'язаний Джиму життям. Я погодилася і уточнила, що взяла його з нами, аби смерть дядька хоч не була марною. Тоді він пообіцяв, що його обов'язок тепер допомагати мені у всьому і далі запала довга мовчанка.

Стало вже зовсім світло, коли він нарешті заговорив.

– Як та почвара померла?

– Тобі справді так цікаво?

– Так.

– Ти дивний. – я вирішила пояснити наперед, випередивши зустрічне питання. – Я намагаюся забути це якомога швидше, а ти розпитуєш, коли маєш блаженний дар незнання.

– Ця штука – щось… кхм, абсолютно нове, з чим ніхто раніше не зіштовхувався і…

– Ага, нове. Брешеш.

– Гадом буду!

– Брешеш! – я захлиснулася в раптовій хвилі люті. – Ти точно щось знаєш, ти і твої дружки з армії. Татові в лабораторію привозили такого, але меншого.

– Ти знаєш…? – на обличчі патрульного читалося щире нерозуміння.

– А ви хіба не планували якось повідомити людей? Науковців Альянсу? Чи «Уестґейт» вирішила не ділитися знаннями і залишити секрет в межах Йоркшиму?

Мене остаточно вивела з рівноваги його реакція хоча, направду, не знаю, якої ж я очікувала.

– Правду кажучи, ніхто достеменно не знає, що воно таке…


ІІІ


Як розказав Одгар (саме так звали того хлопця), гібраріалам мало що відомо про тих тварюк. Керівництво наказало всім вартовим на острові вистежувати і винищувати монстрів, доки не залишиться жодного, а тоді проводити регулярні патрулі.

Наскільки йому було відомо, ці істоти ще не дісталися до континентів, але й те, звідки вони взялися, досі залишалося загадкою.

Євангеліс, острів на якому ми перебували, є найпівнічнішою, крайньою точкою Альянсу. Одгар припустив, що вони могли прилетіти з незаселених територій півночі, з-за океану.

Спочатку це здавалося тупістю, адже дослідники запливали далеко в океан, але так і не знайшли нічого. Хоча, поверталися лише кораблі з записами, та й те завдяки дистанційному керуванню з континенту. Люди ні разу не припливали додому з експедицій в зону «Омікрон».

Ситуація з інших сторін була значно зрозумілішою: Альянс розташований на п'яти великих островах разом з малими прилеглими острівками. З трьох сторін його обмежують височезні гори, на вершинах яких стоїть вічна мерзлота. Проте через постійну мряку над водою і низькі хмари їх дуже важко, майже неможливо побачити.

Вчені не можуть визначитися з тим, чи на півночі є хоч щось, чи там лише безмежний океан.

Влада не надто охоче відсилає туди експедиції, а люди бояться за власне життя.

Техніка зі штучним інтелектом за сотню кіломертів від центру керування просто перестає працювати. Ніхто не знає, що чекає на людство за північним туманом.

Або не хоче знати.

¤¤¤

Весь наступний день ми прожили, точніше, проіснували, майже мовчки. Їжа, яку Кім прихопив з будиночка, не лізла в горлянку не лише через свою сухість.

Я не могла ніяк описати свій стан: мені було не те, щоб погано, чи страшно, чи соромно. Не виходило звинувачувати в смерті дядька Джима ні себе, ні Кіма, ні Одгара, ні навіть те створіння.

Мене не розривав страх перед невідомим.

Навпаки, щось усередині заворушилося: після істерик, сліз і заперечень я ніби вигоріла емоційно і сил на страх чи яскраві емоції просто не вистачало.

Тому й прийняла рішення активувати режим пасивної туги, на яку вистачало залишків енергії, і спробувати мислити максимально раціонально.

Було нелегко, адже дядько Джим часто розповідав різні історії про Омікрон і вигадував якісь моторошні деталі, щоб ми з Лайтом лякалися найменшого шороху. Вони з татом були у дружніх відносинах і часто складали байки про небезпечну заокеанську територію: батько розповідав про вчених, які їздили на експедиції, а дядько – про військових, що їх супроводжували.

Ці історії зливалися в небезпечну і п'янку версію реальності, таку ж правдиву для нас, як балакучі тварини для дітей з Тронду. Дітлахи Бойрад-Моровскі мріяли про подорож до невідомих країв на пірацькому човні, про пригоди, небезпеку, від якої волосся стає дибки, про безмежні океанські простори, у глибинах яких виблискують затонулі кораблі і невідомі науці види риб.

Коли ми виросли, це все залишилося світлим домашнім спогадом з дитинства, який виловлюєш із пам'яті в якісь важкі моменти життя.

Саме так я і зробила зараз. Іронія полягала в тому, що дядька Джима вбила істота з земель (чи вод) про які він так любив розповідати нам вечорами і якими так захоплювався. Окремі деталі тих байок перемішалися з уривками новин, чутками і власними фантазіями.

Я не знала, що вигадала я, що вигадали дядечко з татом, а що – влада.

¤¤¤

День пройшов без пригод, але ми не вкладалися в графік. Все йшло до того, що решті доведеться нас чекати. Ще й прийдемо ми з не дуже веселими новинами.

Вночі домовилися не спати Аліса й Одгар. Першим мав бути Од і я вирішила скласти йому компанію. У будь-якому випадку, заснути рано мені не вдалося б.

Він розповів про своє рішення піти вчитися в Академію гібраріалів Альянсу, про навчальні будні і стажування на Євангелісі.

Мені важко було уявити, що хлопцю ще немає двадцяти, а його вже відправили сюди, в казна-що.

– А знаєш, я тоді патрулював лише третій день.

Хлопець сумно посміхнувся і я не могла сказати точно, що саме його засмучувало найсильніше: на третій день першої в житті зміни на нього напав монстр, всіх його товаришів з острову, скоріш за все, вбили, а свою сім'ю він не бачив півтора роки і не знає, чи побачить взагалі.

Цілком вірогідно, що все разом.

Правду кажучи, ненавиджу, коли мені розповідають про свої проблеми малознайомі люди. Та й близькі теж. Я завжди готова вислухати, але правильно заспокоїти людину і дати корисну пораду – якось не моє. Рідних можна обійняти, а з чужою людиною це буде, м'яко кажучи, дивно.

Хоча, в мене теж ситуація не сильно краща: дім розвалили, дядька вбили просто переді мною, сім'ю може й не побачу ніколи. І це все одразу після дня народження.

Ми знову сиділи мовчки годину, але цього разу було якось затишніше. Не було такої незручної паузи.

Я не помітила, як заснула.

А снився мені дім. Наша сім'я, все добре, всі живі і радісні. Все занадто підозріло добре…

¤¤¤

Мене розбудило далеке виття. Холодне, як вранішня роса на траві, в якій я опинилася, перекотившись уві сні.

Було доволі темно і побачити щось здавалося майже неможливим. Але я все ж змогла помітити рух зліва. Довелося навпомацки шукати ніж: він точно лежав десь поруч, я впевнена.

Але його ніде не було.

Шурхіт, тихе сопіння й важке гупання мого серця змішалися в один суцільний безжалісний шум. Як на зло, мій мозок саме тоді спромігся згадати кожнісіньку подробицю тих страшних подій в хатині вартових: кров, купа з двох мертвих тіл, тваринний жах і запах смерті.

Руки не хотіли слухатися і повисли вздовж тіла, коліна вперто не припиняли тремтіти. Темна пляма почала рухатися в мою сторону, похитуючись і крекочучи.

– Лано?

Шепіт видався мені таким гучним, що змусив підскочити на місці, а світло ліхтаря, яке раптово з'явилося нізвідки і засліпило очі, похитнуло мою і без того слабку рівновагу. Довелося розставити руки, щоб не впасти.

– Все гаразд? – на мене дивилися два абсолютно точно людських ока і я не знала, чому мені досі хотілося вперіщити кулаком по пиці цієї «загрози».

– Одгаре? Якого біса?! Що за фокуси?

– Я тебе налякав? – його очі округлилися, я бачила це навіть в скупому світлі кишенькового ліхтарика.

Не впевнена, чи мій вбивчий погляд допоміг, але каракутець таки докумекав, що налякав мене своїм імпровізованим дефіле по вранішній траві.

– Аа, ну, я пішов у ліс, бо… кхм, хотів… кхм, ну, знаєш, природа кликала… – я не витримала і засміялася. – Ну та чого ти смієшся? Я хотів бути ввічливим.

– Вибач, я просто не змогла стриматися. У тебе був такий схвильований вираз обличчя, – я підняла руки, закликаючи до миру. – Справді не хотіла тебе образити.

Хлопець почухав потилицю і на секунду «ображено» надув губи.

– Що ж, чого ти не спиш?

– Ти розбудив мене, забув? – я здивовано підняла брови.

– Ой, точно. Я просто впав по дорозі назад і, здається, вдерся на територію місцевого угрупування метеликів. – Одгар кумедно скривився. – Вони сприйняли це як акт тероризму і напали на мене у відповідь.

Він сумно хмикнув, сів на край свого спального місця і притулив коліна до грудей. Тепер вже було видно краще, бо очі звикли до темряви і над хмарами ледь-ледь жервіло світло.

– У Каракуті мені рідко коли доводилося зустрічати світанки. Навіть в Академії ми прокидалися вже тоді, коли хмари були світлими і осяйними. А за кілька днів мого перебування на острові я щоразу помічаю, що ще до світанку, з тих чи інших причин, вже не сплю.

– А чого ти не спиш? Зараз ж черга Ліси.

Одгар глянув на Алісу, що спала, тримаючи в обіймах донечку.

– Вона твоя рідна сестра? Ви зовсім не схожі.

– Кузина, донька маминої сестри. Але ти відходиш від теми. – я вдавано розчаровано похитала головою.

– Мала дуже неспокійно спала і твоя сестра не могла заснути в мою зміну. Кім патрулював залишок ночі, а недавно розбудив мене і пішов поглянути, де вже буде той міст.

– Сам?! – я, звісно, знала, що він любить екстрим, але так чинити було вже просто дурістю. – Він збожеволів?

– Тихо! Розбудиш їх. – брюнет кивнув у сторону жінки з дитиною.

– Він хоч думає, що робить? – мій агресивний шепіт, напевне, звучав смішно, але я була занадто зла, щоб це помітити.

Хлопець не відповів нічого.

Стало вже достатньо світло і ми побачили Алісиного чоловіка, що стрімголов біг до нас. Коли його дихання вирівнялося, змога говорити повернулася і він заговорив:

–Нам треба звідси тікати.

Я підвела брову в здивуванні, адже очікувала конкретики.

– Дуже інформативно. А детальніше?

– Ті кажани-переростки йдуть? – Одгар став незвично серйозним, хоча все одно в його інтонації і виразі обличчя було щось комічне.

– Кажани? – ми обоє здивовано глянули на нього.

– Ну, вони схожі на кажанів. Дуже схожі. – гібраріал втиснув голову в плечі. – Ну, знаєте, як в мультиках. Знаєте ж?

Кім глибоко вдихнув. Потім видихнув і знову вдихнув. Ми чекали, доки він заговорить, але він не зронив ні слова.

Так тривало кілька хвилин.

– Ті тварюки близько. Я не знаю, скільки їх, але бачив на власні очі мінімум трьох. Вони мене не почули. Можливо через те, що було ще було темно і вони орієнтувалися на зір.

– Хіба не логічно, що в темноті орієнтуються на слух? – смугле лице хлопця всім своїм єством показувало неабияку спантеличеність.

– Юначе, ти сам сказав, що вони схожі на кажанів. Кажани Затоки не орієнтуються вночі очима, бо їхні, оці, як їх там, колбочки, не сприймають велику кількість світлових фотонів. Якось так. Вдень вони зір майже вимикають, якщо це так можна назвати. – Кім, як завжди, намагався копіювати мого батька, коли той розповідав про якісь свої наукові штукенції.

– Тобто в світлу частину доби в них надкрутий слух і поганенький зір, а вночі – навпаки? – Од аж сяяв через те, що правильно зрозумів якісь премудрості біології.

Кім повільно кивнув. Його похмурість і погляд, що перебігав з мене на його дружину і доньку, мене все більше лякали. В решті-решт, я наважилася висловити свої побоювання.

– Це ж ще не все, так?

– Так… – його губи звузилися до тонкої смужки (зовсім недобрий знак). – Є дві новини.

Ми втрьох стояли мовчки, доки до нас не підійшла заспана і серйозна Аліса.

– Дай вгадаю: хороша і погана? – каракутець підняв брову і нахилив голову. Мені б його безтурботний настрій.

Кім знову кивнув.

– Як передбачувано. – мої губи розтягулися в сумній посмішці.

– Не питаючи вас, почну з хорошої: так логічніше. Нам до мосту залишилось кілька годин, якщо поспішимо, бо я добіг до тієї точки, здвіки його видно. Одразу перейду до поганої: на нашому шляху зграя тих кажанів-переростків. – обличчя Одгара проясніло, адже Кім використав його авторську назву.

Ніхто не хотів говорити, та й не було слів. Аліса стояла в більшому ступорі, ніж ми з Одом, адже новини навалилися на неї ще більш зненацька.

Не знаю, скільки часу пройшло, але вже стало остаточно світло.

Міса гралася з материною сережкою і не підозрювала, чому губи її мамуні так тремтіли, а очі так сумно блищали, коли вона перевела погляд на донечку.

– Нам не можна тут залишатися. – раптова рішучість кузини захопила нас всіх зненацька, але саме вона дала поштовх заржавілому механізму.

Одгар ступив крок вперед.

– Я тут дещо пригадав.


VI


За дві години після Одгарового одкровення ми вже обшукували труп гібраріала з Йоркшиму: рудий чоловік, років сорока п'яти, з поцяткованим ластовинням лицем і шрамом на всю щоку. На передпліччі під знаком Альянсу пістрявіла блакитно-сіра стрічка.

Він був вже четвертим. В трьох попередніх не було того, що ми шукали. А, точніше, не було відзнаки старшого за званням гібраріала. Але саме цього чоловіка колись нею нагородили.

Я промацувала його шию, поки Одгар тримав тіло.

– Знайшла! – мій тихий вигук розірвав тишу і каракутець з полегшенням видихнув.

¤¤¤

– В кожній хатині вартових є підвал, в якому мають бути якісь припаси на випадок надзвичайної ситуації: патрони, зброя, консерви і ліки першої необхідності. В старшого гібраріала є ключ від цього підвалу, так ми туди й потрапимо. – хлопець здавався дуже гордим.

– А тебе не бентежить вірогідність того, що ключ не підійде, бо знайдеться не та споруда? – Кім скептично підняв брову.

– Ми бачили кілька трупів вчора. – Аліса досі була дуже блідою, але вогник рішучості палахкотів в її очах: просто як у тітки Міли, коли та щось замислювала. – Вони точно лежали недалеко від хатини.

– Отож, вирішено! – я потерла руки в очікуванні хоч якогось завдання, бо просто іти лісом до мосту кілька днів було дико нудно, а енергія, яка раптово з'явилася нізвідки, вирувала в моїх венах.

¤¤¤

Я, напевне, виглядала трішки схибленою в той момент, але байдуже.

На щастя, будинок вартових був зовсім недалеко від місця останнього спочинку його мешканців. Вікно розбите, а двері хтось вибив: не знаю, чи це була одна й та ж сама особа. Або істота.

Все інше залишилося цілим. Відчуття вже баченого не полишало мене: квадратний коридор, ледь помітні двері в іншу кімнату, плями крові на підлозі.

Одгар випередив мене, ніби прочитавши думки.

– Так, усі ці хатки однаковісінькі.

Він не здавався сильно стурбованим всією цією ситуацією загалом. Після усвідомлення цього факту, я ще більше задумалася. Язик мій – ворог мій, але я наважилася запитати про це у свого компаньйона.

Спочатку він здивувався, піднявши брови настільки високо, що вони сховалися під темним волоссям, що падало йому на очі. Тоді тихо засміявся, хоча зовсім невесело. Од сів на край одного з ліжок і почав нервово витріщатися на свої черевики.

– Знаєш, я тебе розумію. Збоку це, певно, виглядає досить дивно. Як мінімум нелогічно. Але пояснення доволі прозаїчне: я намагаюся віджартуватися від небезпеки і не показувати іншим свою паніку. В Академії нас вчили, що ні в якому раз не можна давати волю страху і що ми мусимо повертати контроль над собою всіма можливими способами. Найпростіший – вдати, що тебе це не лякає і не бентежить: піднімати бойовий дух команди своїм хорошим настроєм і посмішкою. Вдома, на Каракуті, я міг просто веселитися, безтурботно посміхатися. А головне – щиро. А після першого року в Академії усмішка приходить лише з небезпекою. І не подумай, що це через те, що мені подобається ризик чи страх. Я… я просто не можу усміхатися щиро, не думаючи про те, звідки прийде небезпека, бо вона ж точно є, раз я посміхаюся. Це перетворилося на якийсь психоз: веселість і жартики стали сигналом тривоги.

Поки він говорив, його уста не полишала посмішка, яка ставала чим раз ширшою і напруженішою.

– Але тобі так трохи спокійніше, правда ж? – після хвилинного мовчання він поглянув на мене. – Коли я не впадаю у відчай, не виказую всю свою безнадію?

Його губи час від часу тремтіли і мені захотілося посміхнутися йому, сказати, що все гаразд. Але одразу ж відкинула цей варіант, натомість спробувала підібрати правильні слова, щоб він вірно зрозумів.

Гібраліал вичікувально дивився на мене, та я далі мовчала.

Я не говорила нічого, бо не знала, що сказати в такій ситуації, як сформувати свою позицію так, щоб не образити його суворістю чи тим, що занадто жалію його. Одгар був мені фактично чужим і важко було вгадати, як він відреагує, що сприйме за образу, а що за допомогу і дружню пораду.

– Знаєш, прозвучить… не знаю, як прозвучить, але я тебе розумію. Тобто, в мене такого немає, але я можу зрозуміти твою ситуацію.

Слова не клеїлися і я не могла зв'язно висловити те, що було на думці. Знову хвилинна пауза. Одгар порушив її першим.

– Це допомагає, якщо чесно. В критичних ситуаціях допомагає не витрачати енергію на те, щоб випустити на волю емоції, не побиватися, не страждати. Допомагає не втратити глузд. – хлопець почав шарпати надірваний край сірої куртки.

– Хіба не навпаки? – темні очі поглянули на мене, коли я врешті-решт заговорила. – Тобто, коли ти стримуєш свої емоції, не можеш показати свій внутрішній страх і хвилювання, змушуєш себе посміхатися в паніці. Це ж впливає на твоє здоров'я. Я вже мовчу про підміну понять для мозку: посмішка, яка раніше асоціювалася зі спокоєм і радістю, тепер означає тривогу і страх.

Каракутець бігав поглядом по підлозі і здавався загнаним у кут. Мовчання перейшло межу мого терпіння.

– Думаю, ми достатньо відпочили.

Він здригнувся від несподіванки, кивнув, звівся на ноги і пішов до стіни в кінці кімнати. Я важко підвелася і попрямувала туди ж.

Важкі дерев'яні двері, які були там, легко відчинилися ключем, що ще недавно висів на шиї у рудого здорованя.

– Якого біса?! – вперше за весь час нашого знайомства я чула, як Одгар лаявся.

Ми стояли в малесенькій квадратній кімнатці. Абсолютно точно пустій.

– Не буду питати, де “склад”, бо ти такий же здивований, як і я. – я широко розплющила очі від здивування і розчарування.

Невже нам доведеться повернутися до Аліси і Кіма ні з чим? Ми витратили більше години на дорогу сюди при тому, що майже бігли. Виходить, що кілька годин заразом ми витратимо надарма.

Я пройшла кілька невеликих кроків до дальньої стіни, розвернулася і побачила смужку заліза, що виднілася за настіж прочиненими дверима, крізь які я раніше увійшла. Довелося закликати Ода всередину, щоб зачинити їх.

Перед нами бовваніли великі броньовані двері. Надія на те, що той самий ключ підійде, одразу ж розтанула: ніякого замка там не було. Просто невелика панель, посередині якої було заглиблення у формі долоні.

¤¤¤

– І от, ми знову біля цього ж трупа: розкрадачі могил. Прозаїчно. – юнак міцно тримав дядькового ножа і намагався відпиляти руку рудого гібраріала.

– Хіба розкрадання могил – така будення справа? – я підняла брову, притримуючи задубілу кінцівку, і намагаючись не думати про те, що вона належить мертвій людині.

– Просто це моє улюблене слово. – він розчервонівся. – Якось у словнику побачив. Але ж звучить круто, правда ж?

– Ну, звучить поетично, не можу не погодитися.

– О, ще одне класне слово. Додам у список.– здавалося, каракутцю було байдуже, що пиляти: гілку поваленого в саду дерева чи кістку мертвяка.

Долоня ніяк не хотіла від’єднуватися від кисті, тому довелося нести цілого трупа до дверей. Я за руки, Од – за ноги. На щастя, відстань не була дуже великою.

– Як думаєш, чому кожна країна обрала собі саме такі кольори, які обрала? – питання звучало якось занадто геніально сформульовано.

– А чому ти про це раптом згадав?

– Ну, просто у цього дядька на рукаві сіра з блакитним стрічка. Згадав про свою, про стрічки студентів Академії.

Я на хвилину задумалася: а й справді, який принцип? Одгар вирішив довго не чекати на мою відповідь.

– А знаєш, я думаю, що всі ці штучки доволі прості. Деякі люди хочуть виставляти себе дуже розумними і загадковими. От, ти думаєш, що національні кольори будь-якої держави щось означають? А от я думаю, що ні. Просто хтось вирішив, що вони прикольні, або це були його улюблені кольори. – здавалося, хлопець поринув у світ своїх роздумів. – До речі, ти помітила, що серед всіх державних кольорів жоден не повторюється? Особисто мене це наштовхує на думку про те, що п’ять дядечок і тітоньок зібралися за столом з десятьма барвистими картками і тягнули на вгад кожен по дві. От тобі і національні кольори. А уяви, якби хтось з них зчинив бійку за якийсь колір? Я б віддав свою почесну нашивку старости загону за можливість глянути на це.

Коли він обернувся, на його обличчі досі була трохи напружена посмішка, але очі сяяли справді щиро.

– Ну то що? Ти погоджуєшся?

– Ти маєш на увазі, чи погоджуюся я прєднатися до твого геніального клубу теорії змови?

¤¤¤

Було трохи дивно весело сміятися, несучи холодне тіло мертвого чоловіка. Він був моїм земляком. Ще й, можливо, хтось чекав його вдома з відрядження. Але він вже ніколи не повернеться.

Я намагалася не думати про це, але виходило не дуже добре.

Якщо вам раптом цікаво, то трохи незручно піднімати долоню заціпенілого трупа до заглиблення на рівні плечей.

За броньованими дверима, які після тихенького сигналу відчинилися, був світлий коридор і стрімкі сходи вниз. Стіни, стеля і сходинки були оббиті якимось світлим матеріалом.

Ми повільно спустилися десь на півтора поверхи і пройшли по прямому коридору. Вздовж стін розташувалися кілька дверей і Од обрав одну. Весь час він нервово посміхався, а я дивувалася, як під Євангелісом, одним з найдорожчих островів-заповідників з максимально неторканою природою, могли спорудити таке.

Перед нами постала світла зкімната. Велика клітка з погнутими ґратами стояла зліва від входу, та коли очі звикли до сліпучої білизни стін, змогла побачити ще з пів десятка таких самих. Одна-єдина клітка була не зламаною. На дні виднілася велика темна купа чогось.

– Тут зробили цих чудовиськ? – тремтячий голос хлопця ехом рознісся приміщенням.


V


Я переборола хвилю нудоти і обійшла клітку з мертвою істотою. Попри все бажання дослідити це місце і, можливо, дізнатися правду, я не мала права ризикувати життям Одгара, Аліси, Міси та Кіма.

– Треба вшиватися звідси. – гібраріал налякано роззирався на всі боки. – Якщо тут є камери, або якась з тих тварюк ще досі тут…

– Все гаразд. Без лишнього шуму шукаємо зброю і якісь гранати, тоді так само тихо валимо звідси, домовилися?

Як вчив дядько: якщо ти на ворожій території, або просто в небезпечному і незнайомому місці, роби те, що мусиш, але швидко і тихо, а тоді – біжи так, як тільки можеш. Правда, це стосувалося ходіння в туалет в лісі, але байдуже.

Тепер я остаточно звикла до яскравого білого кольору і освітлення. На дверях були глибокі сліди, наче щось шалено хотіло вирватися з кімнати. Якщо не зважати на двері, клітки і розкидані коробки з приладами, можна було б припустити, що це була якась лабораторія. Не так я собі їх уявляла, але дещо схоже.

На колбах і пристроях виднілися гравіювання: емблема наукової лабораторії Йоркшима «Уестґейт», в якій працює мій батько (ніколи не любила її, адже робота забирала тата на довгий час). Її філіали розташовані по всій території Альянсу Туману, але в Йордені, столиці моєї батьківщини, цю компанію заснували і найбільше розвивають. Це єдина потужна наукова лабораторія на всю Затоку і саме вона керує експедиціями в Омікрон.

Самою зоною «Омікрон» вважають територію на північ від Межі (умовна лінія на відстані приблизно сотню кілометрів від Євангелісу, яку вважають кордоном Альянсу) до… ще ніхто точно не знає до чого. Просто весь океан далі— це і є Омікрон. Принаймні, так це розумію я.

¤¤¤

Я мовчки дивилася на символ «Уестґейт» і намагалася не думати про те, що мій батько міг хоч якось бути причетним до цього.

– Здається, я знайшов.– голос Одгара вивів мене із задуми.

Він стояв навпроти коробки з написом «Звукова вибухівка». Що ж, логічно.

– І справді логічно. – гібраріал діловито ходив туди-сюди по кімнаті.

Невже я сказала це вголос?

– Тоді, беремо кілька штук і якийсь кулемет, а тоді валимо звідси.

– Занадто просто. – щось не давало мені спокою. – Але вибору нема. Ходімо звідси якнайшвидше. А про кулемет забудь. Візьми десь чотири штуки, а я пошукаю щось схоже на двоприцільний ручний арбалет.

– Воу, звідки ти знаєш про двоприцільні? Ніхто крім гібраріалів не в темі, а ти ж цивільна. – темні очі Ода округлилися.

Я гордовито підняла голову і махнула рукою.

– Дядько Джим був старшим гібраріалом. Йому пророкували блискучу кар'єру, пропонували стати міністром правопорядку Йоркшиму. Він відмовився і сказав їм всім, нехай поцілують його у дупу, бо він не сидітиме з напускною поважністю і не прийматиме нудні закони, а хоче приносити реальну користь людям. Вони прикинулися, ніби їм усе одно і розійшлися, але ми всі знали, що після таких слів його не приймуть ні в яку престижну компанію. Але його колеги говорили, що Джиму Бойраду було байдуже і були абсолютно праві. Він розповідав мені історії з свого життя і показував деякі з простих хитрощів і прийомів, які сам знав. Лайтер не завжди хотів це слухати, а мені подобалося. Я не все розуміла і знала, що це мені не згодиться, але мені й досі цікаво слухати розповіді на теми, які мене не дуже стосуються. Тато розповідав мені якісь наукові штучки, дядько теревенив про зброю і гібраріалів, і таке інше, а бабуся, яка тоді працювала прибиральницею в «Уестґейт», – про дива науки, які там відбуваються. Десь на підсвідомості воно залишається. Вибач, мене трохи занесло. Важко відповідати на такі питання коротко.

Я відчувала себе трохи дивно і по-дурному усміхнулася.

– Нічого страшного. Це цікаво, твій дядько класний. – тоді він запнувся і почервонів. – Тобто, був класним. Тобто, ну, ти розумієш. Ти… в порядку?

Одгар зіщулився, втиснув шию в плечі і скривився так, наче очікував, що арбалет, який я нарешті знайшла, зараз націлиться йому в одне із вразливих місць.

– Всі добре, не хвилюйся. Зі мною все гаразд.

На диво, мені і справді не було так погано, як я очікувала. Зброя асоціювалася в мене з дядьком Джимом і це не завдавало болю, а допомагало заспокоїтися.

Хоча, я впевнена, що будь-хто почувався б спокійніше, тримаючи напоготові новісінький двоприцільний ручний арбалет А-88 (я не втомлюся повторювати це).

– Дядько мріяв про такий. – я кілька довгих секунд буравила зброю поглядом.

– Я думаю, якби ти прикінчила цією штукою декілька тих почвар, він тобою пишався б.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Коли наш шлях знову перетинав ті ж трупи, який ми обшукували, Од заговорив.

– Як думаєш, його душа дивиться на тебе з-за хмар, чи він вже переродився? – я здивовано глянула на нього. – Знаю, дурнувате питання. Але на Каракуті всі лиш про це й торочать: чи душа людини переселяється на небо, до Бога, чи перероджується. Ну, знаєш, реінкарнація, безсмертний дух, всяке таке.

Я на хвильку задумалася. Це так дивно: в межах Альянсу є декілька релігій, але ні одна не покидає країни, на якій вона зародилася.

Переважна більшість людей – освічені, вони вірять в науку. Тому не дуже правильно одночасно поклонятися логіці й якимось божествам, коли ти маєш беззаперечні докази того, що їхні боги фізично не можуть існувати. Зараз лише люди, які не задіяні ні в яких наукових дослідженнях, робітники, селяни та їх сім'ї досі зберігають чітку релігійну позицію. В Йоркшимі атеїстів переважна більшість: це країна високорозвинена і прогресивна. А в Каракуті розвинене сільське господарство і роздрібнена торгівля. Багато людей, які починали професійно навчатися, відрікалися від своєї релігії. А ті, хто не хотів, не могли далі вчитися науці, котра заперечувала те, в що вони вірили.

Я вирішила ухилитися від прямої відповіді і натомість поцікавитися думкою компаньйона.

– Я не знаю. Направду, не знаю. Скільки б не намагався роздумувати про це, все одно не знаю. – він здавався дуже заклопотаним цим питанням.

Далі ми закрили цю тему і просто мовчки, але якомога швидше, намагалися дійти назад. Дорогою до місця зустрічі, ми теж не говорили і це трохи напружувало.

Великим розчаруванням стало те, що патронів у арбалеті виявилося небагато. Всередині був відсік зі складеними “стрілами”.

Проте фішка була в тому, що вони були мало схожі на звичні: маленькі циліндрики, які автоматично подавалися в жолоб у корпусі, де пружинний механізм відсилав їх у політ. У момент виліту з корпусу циліндр розкладався, як антена, а в повітрі вже опинявся кілок з особливого металу. Потрапляючи в ціль, він розкривався, як маленький гарпун, і лише тоді передньою частиною був схожий на звичайні стріли, які використовували до укладання мирного договору між країнами.

¤¤¤

На місці зустрічі з сімейством Райто (Аліса все ж узяла прізвище Кіма) не було нікого. Довелося бродити галявиною і шукати їх. Думку про те, щоб розділитися, одразу відкинули.

Пройшло десь із двадцять хвилин. Ми обоє почали трохи панікувати, але побачили вдалині дві людські постаті.

Одгар глибоко вдихнув і приклав долоні до рота, готовий їх гукнути. Я в міру сильно вдарила його в ділянку між нижніми ребрами. Хлопець моментально зігнувся навпіл.

Добре, хоч здогадався не крикнути мені щось схоже на: “Якого біса? Ти нормальна взагалі, людей лупцювати?!” Натомість він ледь розбірливо прошепотів: “Хороша реакція”.

Ну звісно ж, я вчилася у найкращих.

Ми підбігли до моєї кузини і її чоловіка. Кім схилився і обіймав Лісу, яка сиділа на землі і плакала. Їхній одяг був вкритий землею і плямами від трави та крові (знову щось червоне – кров, чому не гранатовий сік? це ж не так страшно).

Один рукав світлої кофтинки Аліси був повністю червоним. Коли ми підійшли ближче і я зрозуміла, що він звисав з її плеча порожнім.

Моя сестра залишилася без руки.

Молоде подружжя ще кілька хвилин не помічало нас. Ми з Одгаром дивилися то одне на одного, то на двох людей перед нами, і так і не змогли придумати нічого кращого, ніж просто мовчки стояти.

За цей час ридання перетворилися на тихі схлипування і обидва жіночі плеча, закривавлене і обляпане багнюкою, вже майже безшумно здригалися.

Згодом Кім помітив нас і обернувся. Його очі були червоними, а руки вкривали дрібні подряпини. Здавалося, він ніяк не міг наважитися сказати те, що хотів.

Райто зібрався з силами, відвів мене в сторону, впевнившись перед тим, що його дружина може сидіти сама. На відстані, яка б не дозволила їй почути те, що він скаже мені, чоловік зупинився.

– Ці бісові тварюки… – його трясло від люті, голова опустилася вниз, а з подряпин на кулаках знову просочилася кров, так міцно він стиснув мої плечі. – Одна з них, вона… вона роздерла нашу Місу.

І я лиш тепер помітила, що їхньої доньки й справді не було поруч.


¤¤¤

Я пам'ятаю, якою щасливою була Аліса, коли вперше тримала на руках свою новонароджену доньку. Вона завжди любила дітей і до самих пологів працювала вихователькою в дитячому садочку. Поки Кім сидів вдома і доглядав Місу майже весь день, його дружина далі їздила в садочок і вчила дітей рахувати і писати перед школою. Далі вона приїжджала додому, вони вечеряли, годинку-дві сиділи разом і далі молодий батько їхав на свою роботу.

Я захоплювалася цими обома: мені б бракнуло сили і терпіння для такого шаленого ритму життя. Сім'я Кіма не була повноцінною і, за його словами, виховували його не дуже ефективними методами.

Алісу виховувала наші бабуся з дідусем, бо тітка Міла, її мама, жила в Бертоні. Та й вони часто були на роботі, тому моя кузина залишалася жити в нас на тиждень, або й місяць. Коли бабуся з дідусем померли, Лісина мама приїхала і та жила з нею.

Обоє молодих людей хотіли для своєї дитиини найкращого і намагалися якомога ретельніше підібрати методи виховання, аби Міса виросла хорошою людиною. Педагогічна освіта Аліси в цьому дуже допомагала.

¤¤¤

Я не знала, як реагувати, що робити і що говорити. Проте, в цьому не було потреби: ми почули далеке пронизливе виття. В голові промайнула думка: “Я його вже чула”.

Без зайвого шуму ми повернулася до місця, де були Аліса з Одгаром. Кузина підняла голову і подивилася на мене одночасно пустими і сповненими болю очима. Не думала, що так може бути, але якось інакше описати не виходить. Вона була дуже бліда від втрати крові, а вузол, який Кім ще раніше зав'язав на рукаві, не дуже допомагав.

Я пошукала в рюкзаку, який прихопила з собою з дому, щось, що могло б замінити аптечку. Проте знайшла лиш воду. Ми витягнули поранену руку Ліси з одягу, якщо це ще можна було назвати рукою. Довелося докладати значних зусиль, аби не гепнутися на землю без свідомості і не виблювати прямо на нещасну сестру. Хоча, здавалося, вона б взагалі не звернула уваги, якби щось таке трапилося.

Якесь дивне відчуття муляло всередині свідомості і не давало зосередитися на шматуванні свого запасного верхнього одягу ножем. Одгар перев’язав передпліччя пораненої, бо в Академії, звісно ж, вчили надавати першу допомогу водою і шматками тканини.

Звісно ж, це не найкращий варіант, але найближча лікарня розташувалася за мостом, в Йоркшимі. Якщо нам пощастить дістатися моста, ми сядемо в маленькі капсули на його початку і поїдемо до материка.

Викликати підмогу не найкраща ідея: сигнал покаже наше місце перебування не лише тим, кого кличемо. Та й треба мати чим…

Через пів години ми рушили на підвенний схід, в сторону мосту. Крокували мовчки, ніхто не наважувався щось говорити. Аліса йшла, немов живий мрець (закривавлений одяг і відсутність руки переконали б у цьому будь-кого), а обличчя Кіма не виказувало нічого, окрім емоційного виснаження.

Од ішов трохи осторонь, адже над рештою з нас нависла аура сімейної трагедії. Він навіть намагався не використовувати свою нервову посмішку.

Проте я також відчувала себе трохи зайвою тут. Я дуже любила свою маленьку племінницю і мені було дико сумно через те, що з нею трапилося, але я не знала, як поводитися. Чи підійти до подружжя Райто ближче і висловити свої співчуття? Сказати, що вона в кращому світі? Чи просто дати їм побути удвох і прийти до тями?

Ми з каракутцем так і не змогли вивідати обставини, за яких зникла (або померла) дівчинка. Взуття обох батьків було пошарпаним і брудним, ніби від бігу. Я припустила, що вони заснули, або якось відволіклися, а дитина (яка, можливо, сплала і прокинулася) почалапала собі в бік, бо побачила щось цікаве, або просто їй стало нудно. Там її почув кажан-переросток і… не можу далі уявляти.

Не хотілося ні про що говорити, все плуталося в голові, а думка про те, що з тієї групи теж хтось не дійде до місця зустрічі, не допомагала. Найгіршим варіантом було те, що не дійде ніхто. Але це вже занадто песимістично, точно не в моєму стилі.

Мені хотілося знову обійняти батьків і несильно гепнути Лайтера по плечі, як я завжди робила, коли він не слухався мене. Мені хотілося знову бути п'ятирічною дівчинкою, яку дядечко Джим катає на спині, бо вдає, ніби він великий корабель, що розтинає своїм носом невідому досі частину Туманних земель ( погодьтеся, «Альянс» звучить занадто серйозно і нецікаво).

Мені хотілося, але світ чхати хотів на те, що мені, чи взагалі комусь хотілося. І це ще я культурно висловилася.

Якщо я хочу побачити тих рідних мені людей, які ще живі, то слід зробити все, що залежить від мене. Точніше, дійти до того клятого мосту. На другу умову виконання мого бажання я не маю ніякого впливу, тож маємо те, що маємо.

Зона Омікрон. Туманонароджені

Подняться наверх