Отрывок из книги
У цій книзі, як і в попередній трилогії «Три майстри», знову об’єднані за ознакою внутрішньої спільності портрети трьох поетів; однак це внутрішнє об’єднання зводиться лише до порівняння їхніх образів. Я не шукаю формулу духовного: я відтворюю форму духу. І, свідомо поєднуючи в книзі кілька таких образів, дотримуюся взірця художника, який підшукує для своїх картин таке приміщення, де світло так поєднує контрасти, що вирізняє приховану аналогію типажів. Порівняння завжди видається мені плідним і навіть більше – творчим началом, і я охоче користуюся ним як методом, тому що його можна застосовувати без насильства. Воно збагачує так само, як формула об’єднання, воно підносить всі цінності, приносить одкровення, що стають несподіваним рефлексом, і створює глибину перспективи, наче рама навколо портрета. Цю пластичну таємницю знав уже перший портретист слова, Плутарх, і у своїх «Порівняльних життєписах» він попарно зображував один грецький і один римський характер, для того щоб за особистістю виразніше виступив тип – його духовна тінь. Того, що прославлений родоначальник цього мистецтва досяг в історико-біографічній царині, я намагаюся досягти в близькій їй сфері літуратурної характеристики, і ці два томи повинні бути лише першими в задуманій мною серії, яку я хочу назвати «Будівничі світу. Типологія духу». Та я далекий від наміру нав’язувати світу генія якусь застиглу систему. Пристрасний психолог, творчою волею підштовхнутий до творення образів, я підпорядковую своє мистецтво лише вільному потягу, а ваблять мене лише ті образи, з якими мене пов’язує духовна спорідненість. Цим внутрішнім спонуканням мої задуми певною мірою обмежені, і я анітрохи про те не шкодую: неминуча фрагментарність лякає лише того, хто у творчості вірить у системи і самовпевнено думає, що неосяжний світ духу можна виміряти циркулем; мене ж у цьому великому задумі приваблює саме те, що він стикається з неосяжним і разом із тим не ставить собі заздалегідь жодних кордонів. І ось повільно і водночас пристрасно я споруджуватиму все ще допитливими руками випадково розпочату будівлю, і нехай купол її досягне небесної миті, що невагомо нависає над нашим життям.
Ці три героїчних образи – Гельдерлін, Кляйст і Ніцше – навіть у зовнішній долі виявляють разючу подібність: так, ніби для них був складений один гороскоп. Всі троє гнані якоюсь надпотужною, певною силою – надприродною силою із затишного «я» до згубного циклону пристрасті і передчасно закінчують свій шлях у жахливому потьмаренні розуму, у смертоносному сп’янінні почуттів – божевіллям або самогубством. Не пов’язані зі своєю епохою, не зрозумілі своїм поколінням, блиснувши, немов метеорит, вони мчать у ніч свого призначення. Вони самі не знають про свій шлях, про свою місію, бо шлях їхній – із безмежності і в безмежність; у миттєвому злеті й падінні вони ледь встигають торкнутися реального світу. У них є щось надлюдське, якась сила понад їхньою власною силою веде їх; вони не панують над своєю волею (і в жаху помічають це у короткі миттєвості, коли прокидається їхнє «я»). Вони самі під владою, вони (в двоякому сенсі цього слова) одержимі вищою силою, силою демонічною.
.....
Не таємно, не нещирістю серця, не бережливим збереженням буденного щастя – неймовірною ціною купується найвища нагорода. Поезія – виклик долі, благоговіння і сміливість водночас: хто веде бесіду з небесами, той не повинен боятися їхніх блискавок і неминучості фатуму:
До такої героїчної місії, яка в міфі Гельдерліна приділена поетові, юний мрійник – навіщо штучно приховувати? – приступає, по суті, з дуже скромним поетичним хистом. Ніщо в духовній поставі і в поетичній поведінці двадцятичотирирічного магістра не вказує на яскраву індивідуальність: форма його перших віршів, аж до окремих образів, символів і навіть слів, майже з недозволеною близькістю відтворює поетичні зразки його тюбінгенського періоду – оди Клопштока, дзвінко-стрімкі гімни Шиллера, німецьку просодію Оссіана. Його поетичні мотиви бідні, і тільки юнацький запал, з яким він повторює їх у все більш і більш піднесених варіаціях, приховує вузькість його духовного горизонту. І уява його витає в невизначеному і потусторонньому світі: боги, Парнас, батьківщина утворюють замкнене коло його мрій, навіть слова, епітети «небесний», «божественний» повертаються з нав’язливою монотонністю. Ще менш розвинена у нього розумова сторона, яка перебуває в повній залежності від Шиллера і німецьких філософів; лише пізніше похмурим полум’ям спалахує в глибині його ночі таємнича лапідарність, немов пророче мовлення оракула – не виявлення власного духу, а ніби орфічна мова духу всесвіту. Найсуттєвіші елементи форми не представлені хоча б у початках; чуттєві образи, гумор, знання людей, словом – все, що виходить із земної сфери, і, оскільки Гельдерлін, у силу впертого інстинкту, відкидає будь-яке злиття з життям, ця вроджена сліпота до життя підвищується до ступеня абсолютного примарного стану, створює ідеальну ідеологію світу. Солі та хліба, тіні і світла, фарб немає в тканині його вірша: незмінно залишається вона ефірною, примарною, невагомою, і найпохмуріші роки передають йому тільки таємниче безтілесну хмарність, якусь легкість.
.....
