Читать книгу Саламандра (збірник) - Стефан Грабинский - Страница 9

[13]

Коли я повертався із відвідин родини, стрілило мені в голову пішки дійти до найближчої станції. Лагідне літнє надвечір’я неначе запрошувало до мандрівки серед золотих піль стиглого жита і лук, занурених у запахи польових квітів. Та вже десь посередині дороги я почав шкодувати: у повітрі стало якось душно і парко, хмари, які цілий день повзли кудись стороною, раптом збилися докупи і зависли понурою ковдрою над самою головою. Заносилося на бурю.

Я пришвидшив крок, щоби дістатися до залізничної станції ще до того, як піде дощ, і рушив навпростець через ліс, аби спростити дорогу. Хвилин через п’ятнадцять поспішного маршу плутаними стежками я зрозумів, що мої зусилля даремні, і від бурі таки не втекти.

Раптово хмари роздер сліпучий зиґзаґ блискавки, і глухе лопотіння сполохало лісову тишу. Дощисько хлюпонув наче з відра.

Від першого шквалу зливи я сховався у густі зарості, влізши, як у перину, в густі хащі ліщини. Так і перечекав критичний момент.

Коли дощ трохи втихнув, я покинув свій прихисток і рушив далі. Тепер було чимраз важче йти по розмоклому, слизькому ґрунті, кілька разів я спіткнувся і мало не впав навзнак, послизнувшись на якійсь мокрій гілці. До всього ще й стемніло, і я майже втратив орієнтацію. Через півгодини такого ходу, мокрий, як хлющ, я понуро виглядав поміж плетивом лісових стежок і стежинок рятівний шлях. Зрештою, зрозумів, що пішов не тою дорогою і таки заблудився у лісі.

Становище було фатальним. Я запалив сірника, щоб у його світлі переконатися, що вже сьома година вечора, а значить – про поїзд навіть мріяти нема чого: надто пізно.

Дощ, правда, перестав, проте перспектива провести ніч у лісі, на мокрій землі, зовсім не тішила мене. З упертістю потопельника я вхопився якоїсь стежки і, не оглядаючись, почав бігти наосліп між двома шеренгами кошлатих сосен.

Біг зігрів мене і подвоїв сили, через кільканадцять хвилин ліс порідшав, і я вибрався із проклятих хащів на чисте, порожнє, доки око сягало, поле. Видобувся на якийсь путівець, що вів кудись у сутеніючу даль. Постановив іти ним, не міняючи напряму, у надії, що приведе мене до якогось села чи хутора.

Місяць, що визирнув на якусь хвилю із важких хмар, знову зник, я йшов у цілковитій пітьмі.

Знову затягла дрібна мжичка, що пробирала до кісток. Я змерз, як пес, у легкому літньому одязі. Пер уперед себе у цілковитій темряві, намагаючись не збитися з дороги. Раз втрапив у якусь яму і ледве вибрався з дощівки, яка зимно хлюпала під ногами.

Я вперто йшов уперед. Врешті почув під ногами ріденьку травичку, що поросла поміж глибокими коліями путівця.

За якийсь час із правого боку долинув до мене запах черемхи.

Пришвидшивши крок, я із задоволенням вдихав його, щораз міцнішого, згодом домішався ще аромат акацій. Напевно, я наближався до якогось села чи помістя. Наді мною розлого шуміли дерева. З усіх сил я почав видивлятися у напрямі того шуму, проте нічого не побачив: панувала чорна, хоч око виколи, пітьма.

Мені по обличчі мазнула мокра гілка, обливши цілим водоспадом крапель. Втер очі і лапнув рукою вгорі, аби намацати ту гілляку, проте замість неї пальці вхопили тверде дерево штахет.

«Сад, – подумав я з радістю. – Або ж парк. У кожному разі знайду притулок на ніч».

Щоби не заблукати, вже не випускав із рук огорожі і повільно, крок за кроком, рухався вперед, ведучи пальцями по дерев’яних дошках, неначе тримався за провідну нить посеред нічного мороку. Потім штахети відступили, повертаючи кудись углиб. Фіртка. Я ввійшов і замкнув її за собою: у тиші глухо пролунав скрип деренчливих завіс.

Я йшов якоюсь алеєю: наді мною вчувався рух дерев, які росли з обох її боків, навколо панував шерех листя і лопотіння гілок, якими шарпав вітер. Не бачив нічого – навіть стовбури дерев зливалися з чорнотою ночі. Пройшовши так кількасот кроків, я несподівано вдарився головою до чогось твердого, підніс руку в напрямі перешкоди і зрозумів, що то були штахети. Отже, тут подвір’я закінчувалося, напевно, стежка, якою я йшов, не була центральною. Імовірний будинок мав би бути в кінці головної стежки, яка, певно, десь перехрещувалась із тою, якою я випадково пішов. Треба було шукати перехрестя стежок. Я обернувся і почав обережно прямувати у зворотному напрямі. Та чомусь не міг втрапити на бажану дорогу, яка, за моїми розрахунками, мала б завести мене до будинку.

Пошуки не увінчалися успіхом: за кільканадцять хвилин ходу я знов опинився коло фіртки. Зрозпачений невдачею, промоклий до нитки, почав усе спочатку, постановивши тепер іти по штахетах направо і дослідити спершу той бік.

Та заледве я пройшов пару кроків, як наткнувся на якийсь пень. Падаючи, рефлективно викинув угору праву руку, щоби вхопитися за дерево чи гілку. Замість того рука наштовхнулась на ріг будинку. Я поводив рукою по стіні. Дерев’яна, збита з негибльованих дощок. Намацав двері, замкнуті кілком…

Завагався: ввійти чи шукати далі?..

Хатиною та буда бути не могла.

Раптом я відчув, що далі йти вже не можу, що я вже цілком виснажений тривалою важкою мандрівкою. Якийсь час мною вже била лихоманка. Постукав. Зсередини ніхто не відповів. Приклав вуха до стіни, наслухаючи. Цілковита тиша. Нетерпляче вирвав кілок і цілим тілом наліг на ті двері. Вони відчинилися на диво легко. В обличчя вдарив запах свіжого сіна і воску.

«Цікава комбінація», – спало мені на думку, поки квапливо замикав за собою двері.

– Добрий вечір! – голосно обізвався я.

– Добрий вечір! – відповіла луна.

Приміщення, до якого я втрапив, було порожнім. Голос гудів, як у бочці.

Попробував запалити одного, другого сірника – відсиріли. Треба було зорієнтуватися без світла. Навпомацки пересувався вздовж стін, вивчаючи їх поверхню. У другому куті мене затримав якийсь предмет, який глухо задуднів, коли я наштовхнувся на нього ногою. Я хотів було обминути його і йти далі, та рука провалилася без опору, і я упав у щось всередину. Предмет був порожнистим.

«Що за чорт? – подумав я, чіпляючись за край, що виступав. – Ночви чи корито?»

Врешті видобувся назовні. Раптом мені стало не по собі.

– Де я? – крикнув я на повний голос.

Жодної відповіді. Я стояв, як вкопаний, ловлячи вухами мертву пустку. Глуху тишу ночі не порушував ані найменший шум, навіть подих. Чулися лише пришвидшені удари мого власного серця.

Тоді вирішив продовжити вивчення будинку. Ноги заплутались у якійсь шматі чи одязі, що валявся на підлозі. Нахилився, підняв. То була подерта волога лаха, що тхнула гниллю і запахом старих лойових свічок. Відкинув її з відразою.

Втомлений мозок снував здогади про місце мого перебування. Куди я потрапив? Може, то була буда садівника? Теплий запах сіна манив мене до центру будинку.

«На ньому, напевно, можна переспати, хоч би й на підлозі!»

Я пішов на той запах, та вдарився грудьми у якусь перешкоду. Стіл чи поміст, застелений свіжим сіном. Витягнув руку і задоволено погладив пахучий настил. Тапчан був порожнім, я знайшов, нарешті, собі ложе.

Не роздумуючи, скинув промоклу до нитки маринарку і, поклавши її в головах, блаженно витягнув утомлене тіло на тій підстилці.

Надворі все ще падав дощ, по даху стукали великі тяжкі краплі. У гілках дерев шумів вітер. Заколисаний тою монотонною музикою, вичерпаний довгим блуканням по дощі в бурю, я одразу впав у стан дрімоти. Якусь мить я витав поміж сном і дійсністю, у голові клубочилися дивні видіння: образи, обриси, постаті… А потім я провалився у густу темну імлу – нарешті напливла перша хвиля сну і покрила мене, занурюючи у небуття. Незабаром я опинився десь далеко, затягнутий нуртом сну, в цілком новому оточенні, поміж чужими, вишукано одягнутими людьми.

* * *

Покої старосвітського палацу. На стінах турецькі гобелени, реліквії предків і мисливська зброя. Якась зала – простора, світла, у хмарах тютюнового диму. Посередині, при столі з зеленим сукном – група мужчин у фраках. Грають у карти – віст. Обличчя змучені, пом’яті. Напевно, після безсонної ночі. Три постаті – двоє мужчин і одна жінка – притягують загальну увагу. Гарні люди. Особливо отой блондин із характерним англійським профілем. Расовий тип. Грає нервово, постійно програє. Темно-сині очі щохвилі піднімаються над картами і впиваються у бліду темноволосу пані, яка сидить коло свого чоловіка в накинутій на плечі шалі.

Тих двох людей – її і красеня-блондина – щось пов’язує, якась сильна, сердечна таємниця. Погляд жінки вп’явся в обличчя того, що програє. Лице її чоловіка насуплене, мармурово-непроникне, глибока складка перекреслила йому чоло під буйною каштановою чуприною. Він грає рівно, спокійно, лише час від часу нахиляється до недогарка свічки з правого боку і припалює від неї цигарку. Тоді його сірі сталеві очі шукають очей противника і дивляться в них зимно, з напруженою увагою. Гра точиться невблаганним, фатальним ходом.

Минають довгі хвилини, години… Пані під заслоном шалі трохи висуває округле, чудово вирізьблене рамено, і шукає руки блондина. Їхні долоні на мить зустрічаються і вмить сполохано сахаються.

Чоловік нервово здригнувся, миттєво опанував рух уже занесеної руки. Лише обличчя посіріло, як попіл, брижилося нервовими, гострими лініями і зусиллям волі знову перетворилось у маску байдужості.

Зауважив…

Блондин почав роздавати карти. Впали королі, валети, закрутився дзиґою на сукні бубновий туз.

Жінка встає і щось говорить. Перепрошує гостей, наказує подати ранкову закуску. Проходячи коло блондина, злегка зачіпає його, немов ненароком, широким рукавом кімоно. Її постать зникає за портьєрою. Мужчини провели її поклоном і знову повертаються до вісту.

Видно, у грі склалася надзвичайно цікава ситуація, бо обличчя гостей часами оживають і зраджують напружену увагу. Виграв господар дому.

Входить служниця і подає на таці чай з тістечками. Гості споживають сніданок. Замішання і рух крісел використовує слуга, щоби спритно всунути блондинові у руку дрібний паперовий згорток. Той жадібно вхопив, кинувши навколо швидкий, вивчаючий погляд. Зітхнув полегшено: ніхто не зауважив…

Відсутність господині привернула увагу чоловіка. Він щось запитує слугу і виходить. Дуже вигідний момент. Щасливий суперник ховається у фрамузі вікна, розгортає папір, читає. Кров кидається йому в обличчя, в очах грають іскри. Згорнув, сховав на грудях. Докурює цигарку, відступає у глиб кімнати і, скориставшись розгардіяшем, зникає за дверима, що навпроти портьєри.

За якийсь час повертається чоловік, очі гостро блищать, у них палають іскри гніву. Була сварка. Його увагою заволодіває якийсь повний гість і тягне в кут на розмову. Чоловік бреде за ним, хоч і неохоче. Минає п’ятнадцять хвилин, півгодини…

Розім’явшись, гості поволі повертаються на свої місця довкола зеленого столу. Зауважили відсутність блондина. На кількох обличчях промайнули посмішки, падають уривки якихось слів, фраз. Погляди мимоволі перехрещуються на господареві.

Той поривчасто встає, блідий, пройнятий нервовим дрожем.

– Перепрошую. Мушу знайти заблукалого гостя. Незабаром повернуся – буду до послуг панства.

Зникає у глибині дому. Видно довгу анфіладу покоїв, старих, заглушених оксамитом шпалер кімнат – відчиняються одні за одними двері, відхиляються тяжкі портьєри. Падають у кути злі, допитливі погляди, свердлять алькови, обзирають спальні…

Вийшов на ґанок, збіг сходами, повернув уліво. Кроки тихі, обережні. Почув якісь звуки, похапливий шепіт. Заглянув через ґрати обплетеної диким виноградом альтанки. Побачив… Поклала йому голову на груди, наставила розхилені вуста. Цілував її довго, протяжно…

Раптом сцена змінилася. Посеред альтанки стояв чоловік. На вустах холодний іронічний усміх, у руках стек.

– Вибачайте…

Жінка зірвалася з лавки, хотіла щось промовити. Її перервав посвист удару. З коротким скриком піднесла руку до щоки, на якій розквітнув продовгуватий, червоно-синій пруг… Блондин кинувся на шаленця з гнівом, замахнувся рукою до його обличчя. Та дорогою наткнувся на опір: його затримала міцна, сталева рука…

– Знайдемо інший спосіб вирішення тої справи.

Наказовим рухом витяг руку до жінки і вказав на будинок:

– Прошу нас залишити самих.

Пішла. Німа гра обличчя, поєдинок поглядів. Очі ворогів майже водночас зупиняються на кошику, який пані залишила на столі. На дні кошика два клубки – зелений і блакитний. Губами чоловіка блукає загадковий посміх, взяв клубки, поклав на долоню, бавиться ними, перекочуючи по руці. Запитально дивиться на другого.

Підняв блакитну кульку:

– Смерть.

Блондин кивнув на знак згоди.

Підсуває долоню із зеленою кулькою.

– Життя.

– Згоден.

– Хто буде тягнути жереб?

Діалог перериває великий англійський хорт. Породиста тварина вбігла до альтанки короткими, пружними стрибками і ластиться до ніг блондина. Той погладив пса по лобі і, вказуючи на нього супротивникові, промовив:

– Нерон.

– Добре.

Чоловік уклав до кошика обидва клубки і поставив його на столі. Тепер їх узяв суперник і, тримаючи у руці, звернувся до пса:

– Принеси, Нероне, принеси!

З пальців вилетіли різнокольорові кульки і, проробивши подвійну параболу, упали за кільканадцять кроків на стежку: зелена ближче, на кілька метрів далі блакитна.

– Візьми, Нероне! – заохотив блондин.

Пес кинувся з місця і бігом наблизився до клубочків. Обидва мужчини спостерігали з альтанки за його рухами. Нерон вхопив у зуби ближчий зелений клубок і вже хотів було повернутися до господаря зі здобиччю, коли спостеріг другий під клумбою. Звіря на мить завагалося, потім підбігло до клумби. Гордий із сумлінного вирішення проблеми, хорт вертався до альтанки, тримаючи у високо піднесеній пащі обидва клубки. Та зачепив ногою якийсь корінь, підскочив і вдарився головою до гілки. Тоді, напевне, з його зубів випав кудись поміж кущі один клубок. За мить уже подавав задиханою мордою своєму господарю те, що мав у зубах.

Блакитний клубок.

Блондин відібрав його і погладив пса по блискучій оксамитній шерсті.

– Дякую, Нероне.

Усміхнувся і, дивлячись на свого переможця, спокійно додав:

– Добрий пес. Справді. Мій пес. Честь.

У відповідь мовчазний уклін.

Швидким, нервовим кроком блондин покинув альтанку, перейшов парк і через фіртку вийшов у поле. За ним біг Нерон. Молодий чоловік сповільнив крок і повернув до порослого густими кущами берега ріки. Механічно розсував вологі стовбури, занурювався у ліс мокрих стебел. Його прекрасно скроєний фрак виділявся різким чорним контуром серед зелені, пронизаної золотом ранкового сонця. Пес самовіддано супроводжував свого господаря, котрий, здавалося, не помічав його. Вийшовши із гущавини на лужок, раптом обернувся і побачив-таки вірного товариша. В осклілих від розпачу очах зблиснув гнів. Підскочив і копнув звіра з усієї сили.

– Ану, геть, підла тварюко!

Пес заскавулів, заточився і з докором поглянув у очі господарю. Блондин відвернувся і пішов далі. Тепер брів над самою рікою. Тупий погляд снував поверхнею води, супроводив течію. Коло ніг почулося покірне скавуління пса: Нерон перепрошував за невідому йому провину, лизав руки, ластився до ніг. Чоловік видобув із кишені малий, короткий револьвер і вистрілив йому в голову. Тварина тихо заскавуліла й упала до ніг господаря, опустивши прострілену голову на витягнуті лапи.

Блондин розсіяно глянув на зброю і, зауваживши брак набоїв, відкинув геть у кущі. Потім без роздумів скочив у річку. Вода під ним збурилася, приснула пінистим плюскотом і замкнулася над своєю жертвою…

Я прокинувся.

Був ясний, погідний день. Я лежав навзнак. На обличчя із заґратованого маленького віконця у протилежній стіні будиночка щедро лилася ціла злива сонячного проміння. Засліплений блиском, я примружив очі, а тоді уважно розглянувся навколо. Несподівано по тілі пробіг зимний тремт: у куті стояла труна. Її відкриті нутрощі зяяли на мене пусткою смерті.

Відвів очі, погляд упав на ріг помосту, на якому я лежав. Був накритий якоюсь плахтою чи то куском матерії. Машинально взяв її до рук: то була лаха, брудна від пороху й болота, рясно покрита сльозами свічок. Нагадав собі минулу ніч і шмату, яку підняв у темряві. Бррр… ногою скинув її на землю.

Протер очі. Рештки сну розвіялися. Цілком отямився.

Де ж я?

Під лівою рукою, що була занурена у сіно ложа, відчув якийсь твердий предмет, який до того несвідомо тримали мої пальці. Лінивство не дозволило мені ворухнутися і переконатися, що то було. Я лише повернув голову у той бік, проте нічого не побачив: стіна соломи і сіна заслоняла мою голову і той предмет, за який трималися мої пальці. Почав обмацувати його. Та невже?! Тепер я мав враження, що мої пальці дотикаються до чогось м’якого, неначе сукно… Чийсь рукав, чи що? І тут до мене дійшло. Моя рука цілу ніч підсвідомо трималася за передпліччя людини.

Я аж підскочив на помості. Вал соломи посунувся, відступаючи мужчину, що лежав тут-таки коло мене, на тому ж тапчані. Короткий погляд на обличчя товариша – і кров похолола в жилах: я упізнав блондина, якого бачив у сні.

То було те саме аристократичне обличчя, ті самі прекрасні риси, але тепер ще підкреслені гострим мазком смерті. Він штивно лежав на солом’яній підстилці у пом’ятому, ще вологому фраку, з водоростями, що сплутались у буйному ясному волоссі, зі смугами мулу на штанях і сорочці.