Читать книгу Аптекар - Стефані Майєр - Страница 9

Бетмен, знявши чорну рукавичку з правої руки, притулив два пальці до сонної артерії Деніела. Нахилився, щоб послухати, як Деніел дихає. Вона оглянула руку того, хто на неї напав, – біла шкіра, пальці такі довгі, ніби мають зайву фалангу. Вона здавалась такою знайомою.

Бетмен обережно потрусив Деніела за плече, мовивши голосніше:

– Денні?

– Він під дією снодійного, – озвалась вона.

Він рвучко повернув обличчя до неї, і хоч вона не мала змоги побачити, але відчувала його пильний погляд. Раптом він скочив на ноги і кинувся до неї. Схопивши її за руки й здійнявши їх над її головою, він наблизив своє обличчя у протигазі до її обличчя.

– Що ти йому зробила? – закричав він.

Її занепокоєння безпекою Деніела вмить здиміло. У Денні все буде пречудово. А турбуватись їй зараз треба про себе.

– Йому не зле, – відповіла вона спокійно, облишивши прикидатись скривдженою мадам. – Години за дві він прокинеться після снодійного, чудово почуваючись. Я можу розбудити його раніше, якщо хочеш.

– Навряд, – гаркнув він.

Вони кілька хвилин змагались поглядами, і вона не була певна, перемогла вона чи поступилась у цім змаганні. Адже бачила лише власне обличчя, що відбивалось у протигазі.

– Гаразд, – мовив він. – Час знайти тобі місце.

Одним рухом він загнув їй руки за спину, міцно стискаючи зап’ястки правою рукою без рукавиці, тримаючи, мабуть, у лівій пістолет. Він вів її до кімнати, до складаного стільчика біля столу, а вона йшла покірно. Поряд відчувалось, як гаряче та важко дихає пес, ідучи просто за ними.

Вона на 70 відсотків була впевнена, що спроможеться вивернути руку так, що каблучка з шипами на її лівій руці притиснеться до його шкіри, але навіть не спробувала це зробити. Хоч як небезпечно, їй Бетмен був потрібен живий. У складеній нею картині того, що коїться навколо, була велика біла пляма, а Бетмен принаймні мав деякі відповіді, яких вона потребувала. Вона обережно сховала шипи знов під укриття.

Вона не пручалась, коли він її садовив – до того ж не надто ласкаво – на стілець. Витягнувши їй руки вперед, він зв’язав їх стяжкою.

– Маю відчуття, що ти з тих людей, за чиїми руками я б волів наглядати, – пробурмотів він, нахиляючись, щоб прив’язати її за литки до ніжок стільця.

Протягом цього часу псяча морда була просто навпроти її обличчя, псячі очі дивились не моргаючи. Кілька крапельок слини впали їй на рукав і вмить всотались. Бридота.

Він стяжкою прив’язав її лікті до спинки стільця й підвівся, височіючи над нею тьмяно та загрозливо. Він тримав довгий ствол із глушником німецького пістолета за кілька сантиметрів від її чола.

– Вимикач горішнього світла тут, – вона різко кивнула підборіддям у бік подовжувача ззаду столу.

До нього було під’єднано два стандартних подовжувальних дроти.

Він поглянув у зазначеному напрямку, як вона здогадалася, з острахом шукаючи очима вимикач.

– Послухай-но, усе, що може тебе вбити, спочатку вб’є мене, – зауважила вона.

Простогнавши, він відвернувся і натиснув кнопку живлення.

Кімнату залляло світло.

Несподівано намет уже не мав такого загрозливого вигляду. З огляду на все медичне начиння, він міг би скидатися на медичний намет у зоні військового конфлікту. Якщо не зважати на знаряддя для тортур на таці, звісно. Вона бачила, що він зараз дивиться саме на нього.

– Приладдя, – пояснила вона.

Вона знову відчула на собі той пильний погляд. Він зиркнув на Деніела, який лежав на столі голий та, безперечно, недоторканий. Його увагу знову привернула вона.

– Що це за світло миготить? – спитав вимогливим тоном, показуючи на маленьку чорну коробку з клавіатурою.

– Вона повідомляє мені, що двері не захищені, – легко збрехала вона.

Насправді ж коробка ні до чого не була підключена. Це був просто чудовий маневр, що відвертав увагу від справжньої пастки.

Він кивнув, повіривши, а потім нахилився, щоб поглянути в її комп’ютер. Ані відкритих документів, ані файлів на робочому столі. На шпалерах лише бляклі геометричні мотиви, дрібні білі квадратики на трохи темнішому сірому тлі.

– Де ключі? – він кивнув головою у бік Деніела.

– Примотані внизу стільниці.

Він ніби знову крізь протигаз не зводив з неї очей.

Вона прагнула мати спокійний і покірний вигляд. – Візьми зі столу, візьми, візьми, – молилась вона тихо.

Він ударив ногою по її стільцю, перекинувши його.

Вона утримувала шию рівно, падаючи, коли її ліва рука та стегно забились об підлогу так, що будуть синці. Їй ледве вдалося втримати голову, щоб знову не вдаритись об бетонну підлогу. Вона не виключала, що в неї вже є струс, а просто зараз було потрібно, щоб її мозок працював.

Він, схопивши стілець за спинку, рвучко поставив його рівно. У правій руці він тримав ключі.

– Не було потреби, – мовила вона.

– Ейнштейне, пильнуй!

І знову рикання в обличчя, і знову тече слина їй на груди. Розвернувшись, Бетмен стрімко відімкнув на Деніелові пута.

– Що в крапельницях?

– Угорі фізрозчин, унизу – поживні речовини.

– Та невже, – пролунало саркастично у відповідь. – А що трапиться, якщо я витягну трубки?

– Прокинувшись, він захоче пити. Але не бери воду у пляшках ліворуч у холодильнику, що ззовні біля намету. Пляшки отруєні.

Він повернувся, стягнувши з голови протигаз разом із бейсболкою, тож вона краще могла його розгледіти.

Таааааааааак!

Вона не показала свого полегшення, коли він кинув протигаз на підлогу.

– Ти змінила тактику, – гірко кивнув він, проводячи вільною рукою по короткому вогкому волоссі, – чи насправді отруєні пляшки ті, що праворуч?

Вона спокійно відповіла:

– Я гадала, що це хтось інший, а не ти.

А потім вона по-справжньому на нього подивилась.

І не змогла приховати своїх почуттів. Усі її теорії знову закружляли, і купа шматочків раптом стали на свої місця.

Він усміхнувся, зрозумівши, що вона побачила. Як же багато підказок вона проґавила.

Світлини, на яких Деніел і водночас не Деніел.

Пробіли в розповіді про Деніела, що міститься в течці, фото, яких бракує.

Час, дати, дати народження – найдрібніші зміни, які треба зробити, аби щось приховати.

І дивне небажання Деніела вірити в те, що бачить, коли він дивився на ті знімки.

Боротьба в ньому, щоб лишатися вірним.

І ці довжелезні пальці.

– Інший Деніел, – прошепотіла вона. Усмішка зникла.

– Га?

Видихнувши, вона закотила очі – не втрималась.

Надто вже скидалось на одну з мильних опер, які полюбляла її мама. Вона згадала, як засмучувалась кожними вихідними, проведеними разом із матір’ю, коли всі пообіддя було змарновано на неймовірно неправдоподібні драми з повільним сюжетом. Там теж були близнюки. Завжди там були близнюки.

Власне, Бетмен не надто скидався на Деніела так, як би були подібні ідентичні близнюки. У Деніела риси були витончені, добра зовнішність. А у Бетмена гострокутні риси, завжди напружений вираз обличчя. Його карі очі здавались темнішими, можливо, просто через те, що брови були насуплені й кидали тінь на очі. Волосся було такого самого кольору і теж кучеряве, але коротко підстрижене, як зазвичай буває у спецагентів. З огляду на те, що шия у нього товща, Бетмен мав тіло, натреноване радше у спортзалі, на відміну від спортивної статури Деніела. Утім, не через кремезний верх, бо тоді б його не сплутали з братом на фото. Просто натренований, рельєфніший.

– Кевін Біч, – мовила вона прісним тоном. – Ти живий.

Він сів на край столу. Поки його роздивлялась, вона й на мить не спинила очей на комп’ютерному годиннику просто біля його ліктя.

– А кого ж ти сподівалась?

– Власне, було кілька варіантів. І в усіх випадках вони б прагнули, щоб і я, і твій брат померли, – вона похитала головою. – Повірити не можу, що на таке клюнула.

– На що?

– Деніел ніколи навіть не бачив де ла Фуентеса, адже так? Це завжди був ти.

Його обличчя, що почало розслаблятись, раптом знову набуло настороженого вигляду.

– Що?

Вона кивнула на фото, розсипані по підлозі. Він ніби вперше їх помітив. Нахилився, щоб розгледіти одне, потім перегнувся, щоб схопити. І те, що під нею, і те, що поруч.

– Звідки це в тебе?

– Дякуй маленькому відділу, що працює на американський уряд, – цілком не офіційно. Я колись на них працювала. Вони попросили мене попрацювати як фрилансера…

Його обличчя зсудомилось від люті.

– Це ж цілком таємно! Ти навіть уявити не можеш, до чого я маю допуск.

Знову заговоривши просто їй в обличчя, він схопив її за грудки й підняв разом зі стільцем на кілька сантиметрів від землі.

– Ти хто така?

Вона зберігала спокій.

– Я розповім тобі все, що знаю. Мене розіграли, та мені не так весело, як тобі.

Він поставив її додолу. Вона хотіла подумки полічити, щоб позначити час, але боялась, що він помітить її неуважність. Він став, височіючи над нею і схрестивши руки.

– Як тебе звати?

Вона заговорила настільки повільно, наскільки, на її думку, була спроможна.

– Колись мене звали Джуліана Фортіс, але зараз на це ім’я видано свідоцтво про смерть.

Вона спостерігала за його виразом обличчя, щоб збагнути, чи значить щось для нього почуте. Нічого, виходячи з того, що вона бачить.

– Я працювала під орудою відділу – додаткової назви він не має. Офіційно його не існує. Вони співпрацювали з ЦРУ та деякими іншими програмами для здійснення спецоперацій. Фахівець із проведення допитів.

Він знову сів на край столу.

– Три роки тому хтось вирішив позбавитись двох ключових активів відділу. А точніше, мене та доктора Барнабі. – Досі нічого знайомого. – Гадки не маю, чому, хоча ми мали доступ до дуже таємної інформації, отже, гадаю, щось із того, що ми знали, правило за мотив. Вони вбили доктора Барнабі й намагались убити мене. Відтоді я подалась навтьоки. Вони чотири рази мене знаходили. Тричі намагались убити. А останнього разу – вибачились.

Він примружив очі, оцінюючи почуте.

– Сказали, що мають проблему й потребують мене. Вони надали мені стос файлів про ситуацію з де ла Фуентесом, назвавши твого брата його поплічником. Сказали, що за три тижні Деніел поширить супервірус на південно-західному американському узбережжі. Сказали, що в мене є три дні, аби дізнатись, де ховають вірус і як завадити де ла Фуентесу втілити свій план у життя.

Він захитав головою.

– Так багато тобі розповіли? – спитав він, не ймучи віри.

– Боротьба з тероризмом завжди була основною складовою моєї праці. Я знаю, де сховані всі боєголовки та «брудні» ядерні бомби.

Він скривив рот, приймаючи рішення.

– Оскільки ти вже обізнана в подробицях, гадаю, невеликим витоком інформації буде, якщо я скажу тобі, що я остаточно розібрався з де ла Фуентесом шість місяців тому. Те, що де ла Фуентес помер, невідомо широкому загалу. Те, що від картелю лишилось, не афішується, тому вони ніби не вразливі перед конкурентами.

Вона здивувалась тому, яке відчула полегшення. Тягар знання, що скільки людей приречені на болісне винищення, виявився набагато важчим, ніж вона гадала.

– Звісно, – видихнула вона. – Це має сенс.

– Очевидно, відділ не був настільки холоднокровним. Вони використали жахливу катастрофу, щоб мотивувати її, але знехтували простими громадянами, які досі в небезпеці.

– А Змій?

Він поглянув на неї, нічого не зрозумівши.

– Даруй. Таке прізвисько їм дали у відділі. Доморощені терористи?

– Мої помічники повбивали двох із трьох ватажків, знешкодивши південний підрозділ цілком. Ніхто не вижив.

Вона натягнуто усміхнулась.

– Ти допитуєш людей, – несподівано холодним тоном мовив він. – Ти кат.

– Так.

– І ти катувала мого брата, щоб дізнатись інформацію, про яку він не знав.

– Так. Принаймні, початкові етапи провела.

Він ударив її тильним боком руки. Рвучко її голова сіпнулася набік; стілець загойдався, і він штовхнув його ногою.

– Ти за це заплатиш, – пообіцяв він.

Вона з хвилину поворушила щелепою, перевіряючи, чи нічого не зламано. Задоволена, що серйозних пошкоджень немає, відповіла:

– Я не впевнена, та, мабуть, саме тому вони так вчинили з ним. Саме тому вони згодували мені цю хитромудру вигадку.

Крізь зуби:

– А навіщо?

– Їхні спроби вбити мене не були успішними, тож вони вирішили, що ти зробиш цю роботу за них.

Він зціпив зуби.

– Одного не збагну, – повела далі, – чому вони просто не попросили тебе це зробити. Чи, можливо, наказали б. Хіба що… ти вже не працюєш у ЦРУ? – припустила вона.

Його видала зброя. Під час свого дослідження вона дізналась, що пістолетом HDS зазвичай озброюють агентів ЦРУ.

– Якщо ти про мене не знала, то як ти знаєш, де я працюю? – вимогливо спитав він.

Почувши близько половини його запитання, вона помітила, що яскраво-білий прямокутник у зоні її периферичного бачення почорнішав.

Намагаючись не привертати до себе уваги, вона якомога глибше вдихнула носом.

– Відповідай, – рикнув він, знову здіймаючи руку. Вона не зводила з нього очей, не дихаючи.

Він вагався, насупивши брови, потім широко розплющив очі і швидко нахилився, щоб підняти з підлоги протигаз.

Він знепритомнів, перш ніж упав на підлогу.

Ще один глухий удар, і впав пес, перетворившись на копу хутра поруч з її стільцем.

В умовах тренування вона якось затримала дихання на хвилину сорок дві секунди, але більше ніколи не змогла повторити цього подвигу. Зазвичай повітря в неї закінчувалось через хвилину п’ятнадцять, що все-таки вище за середній показник, – місткість легень стала чи не найголовнішою для неї у житті. Цього разу вона, звісно, не мала можливості наперед набрати повітря із запасом, утім ціла хвилина їй не знадобилась.

Вона підскочила на стільці до непорушного тіла Бетмена й потяглась уперед, підтягнувши коліна до його спини. Ухопитись руками перед собою їй було легко… Кевін Біч кинув протигаз Деніела на підлогу, і вона, зачепивши його пальцем, перехиляла стілець назад, поки всі чотири ніжки не стали рівно на підлозі. Нахиливши обличчя якомога ближче до рук, вона натягнула протигаз на обличчя, притискаючи гумовий край так, щоб не проходило повітря. Вона видихнула з голосним свистом, прочищаючи патрон, а потім невпевнено вдихнула.

Якщо трохи хімічної речовини протекло, вона знала, що все одно з нею нічого не трапиться. Вона добре натренувалась бути невразливою і не втрачала тями настільки надовго, як інші. Але вкрай приємно починати з такого великого цабе. Підсунувшись до столу, вона потерла стяжку на зап’ястках об скальпель на таці з інструментом. Стяжка швидко луснула від тиску, який на неї чинили. Решту пут було легко зняти, і вона знову була вільна.

Найголовніше – спочатку. Вона змінила налаштування монітора комп’ютера так, щоб він вмикався після п’ятнадцяти хвилин сну.

Підняти Бетмена, який простягнувся на підлозі біля брата, вона не могла, але його руки й ноги були достатньо близько до Деніелових, тож вона мала змогу прив’язати Кевінові руку й ногу до Деніелових лівої ноги та руки фіксаторами, що на Деніелові. Він недбало жбурнув ключ на стіл поряд із Деніелом; вона поклала ключ у кишеню.

Вона не рятувала Деніела. Можливо, вона схибила, але вона й так уже скільки для нього зробила, що їй здавалось, що рятувати його – несправедливо. Та й насправді вона зовсім його не боялась. Чергова потенційна помилка.

Забравши у Бетмена всю зброю, вона витягла патрони та бойову чеку з гвинтівки й пістолета. Поставивши німецький пістолет на запобіжник, вона запхнула його собі за пасок. Він подобався їй, бо мав серйозніший вигляд, ніж її німецький самозарядник. Вона пішла до станків у корівнику, щоб знайти свій самозарядник, який запхнула поряд із «СІГ Сауером». Вона краще знається на власній зброї. Тому важливо її теж мати напохваті.

Вона знайшла свої черевики, заховала там ще зброю, а потім, крокуючи назад у намет, забрала ремені з двигуна. Пес був заважкий, і його непросто було переносити, тому вона, надягнувши на нього ремені, потягла його назад у житлове приміщення. Спочатку вона просто причинила двері й пішла геть – собаки не мають віддалених великих пальців. Утім, за мить вона змінила свою думку. Пса ж Ейнштейном звали, хтозна, на що він здатний? Вона почала шукати щось, щоб підставити під двері. Більшість важких механізмів було прикручено до підлоги. Поміркувавши кілька хвилин, вона повернулась до сірого седана. Він чудово ставав між наметом і станками. Вона поставила його просто під дверима до житлового приміщення, щільно підіпхнувши переднім бампером двері, і вимкнула двигун. А на додачу ще й поставила на ручне гальмо.

Зачинивши двері в корівник, вона знову поставила на них захист. Зиркнувши на вулицю, збагнула, що вже майже світанок. І знову до Іншого Деніела. Зняти бетменівське вбрання – непроста справа. Тканина між пластинами араміду була товста й гофрована тонким дротом, тверда, як хрящ. Їй довелося зробити два надрізи, щоб стягнути його до пояса. Вона приготувалася стягувати верхню частину вбрання та обшукати ноги, з яких слід було зняти не так багато араміду. Вона знайшла ніж у піхвах на талії, а ще по одному в кожному черевику. Стягнула з нього шкарпетки. На його лівій нозі бракувало мізинця, але зброї вона більше не знайшла. Хоча вона йому не знадобиться, якщо знову втрапить йому до рук. Усе його тіло було огорнене тонкими твердими м’язами. Спина вкрита шрамами від куль та порізів, а ще був один великий опік і дуже красномовний шрам під лінією росту волосся. Він теж вийняв свій прилад стеження. Отже, точно більше не працює у ЦРУ. Відступник? Подвійний агент?