Читать книгу Клеопатра. Життя - Стейси Шифф - Страница 3

ТОГО ЛІТА ВОНА ЗІБРАЛА ЗАГІН НАЙМАНЦІВ і стала табором у пустелі, під блискучим жаром сирійського сонця. Їй виповнився двадцять один рік, вона була сиротою і вигнанкою, що вже пізнала і рідкісне щастя народитися царською донькою, і його неодмінну супутницю – придворну інтригу. Звична до неперевершеної розкоші, небаченої серед інших царських дворів, вона змушена тепер перебувати за дві сотні миль від дверей з чорного дерева й оніксових підлог рідного дому. Уже цілий рік її домом можна було назвати хіба що цей намет серед порослої чагарником пустелі. У ці місяці, рятуючи своє життя, вона залишила позаду Середній Єгипет, Палестину та південь Сирії. Та ось настало літо, яке в цих краях не бувало без пилу та куряви, і вона витратила його на те, щоб зібрати військо.

Жінки в її роду були звичні й до цього, тож Клеопатра була готова зустрітися з ворогом, який виступив їй назустріч. У небезпечній близькості, рукою подати до її табору, неподалік від приморської фортеці Пелузій на східному кордоні Єгипту розташувалось військо з 20 тисяч солдатів-ветеранів: з армією, лише вдвічі більшою за цю, три століття тому Александр Великий пройшов ледь не всю Азію. Армія ця являла собою пістряве зібрання піратів і бандитів, вигнанців, злочинців і збіглих рабів, на чолі якої стояв її тринадцятирічний брат. Разом вони успадкували єгипетський престол. Вона відтіснила його від влади, а він вигнав її з країни, над якою мали правити спільно, як чоловік і дружина. Тепер у руках брата була фортеця Пелузія з її міцними стінами з червоної цегли, масивними півкруглими баштами двадцяти футів заввишки, де й закріпилася його армія. Її ж табір стояв далі на схід, на безлюдному узбережжі, серед спекотливого моря бурштинових пісків. Бій між двома арміями здавався неминучим, її становище – у найкращому разі безнадійним. І це останній раз за дві тисячі років, коли Клеопатра VII все ще залишатиметься поза сценою. Ще кілька днів – і вона увірветься в історію. Інакше кажучи, поставши перед невідворотним, вона спроможеться на неможливе. Йшов 48 рік до Р. Х.

Ніби якесь «дивне безумство» тоді зависло над усім Середземномор’ям, розливаючись у повітрі, визріваючи зловісними прикметами, лихими передвістями та чутками, одна неймовірніша за іншу. Людей охопило якесь нервове збудження. Настрій змінювався від тривоги до піднесення, від радісної надії до відчайдушного страху, і все це за один день. Серед чуток навіть виявлялися правдиві. На початку липня Клеопатра довідалася, що громадянська війна в Римі – двобій, який зіштовхнув між собою непереможного Юлія Цезаря із нездоланним Помпеєм Великим,– мала перетнутися із її власною війною. Ця новина не могла не тривожити. Римляни, наскільки було відомо Клеопатрі, завжди захищали єгипетських монархів. Своїм троном вони завдячували саме цій незламній силі, яка за кілька поколінь перебрала під себе більшість Середземноморського світу. Щодо Помпея, то він, скільки вистачало її пам’яті, був особливим другом її батька. Десятиліттями Помпеєві, видатному полководцю, падала в руки одна перемога за іншою, на суші й на морі, він підкорював одну державу за іншою, в Африці, Азії і Європі. Клеопатра та її брат Птолемей XIII, що оце уївся на неї, були його боржниками.

Мине ще кілька днів, і Клеопатра довідається, що тебе може вбити як той, від кого очікуєш взаємну послугу, так і твій найближчий родич. 28 серпня Помпей ступив на єгипетський берег біля Пелузію, рятуючись після нищівної поразки від Цезаря. Як ніколи йому потрібні були захист і допомога. Цілком слушно він розсудив, що може розраховувати на вдячність молодого царя, чию сім’ю він завжди підтримував і яка саме йому була зобов’язана царським престолом. Тож не було такого прохання, у якому б йому могли відмовити. Але три регенти, які фактично правили від імені юного царя – його вчитель риторики Теодот, командувач царською гвардією Ахілла та євнух Потін, який із вихователів маленького фараона спритно вибився в першого міністра,– вважали інакше. Це несподіване прибуття вимагало й непростого рішення, про яке вони гаряче сперечалися. Думки різнилися. Прогнати Помпея – зробити його своїм ворогом. Прийняти – мати своїм ворогом Цезаря. А от якби вони знищили Помпея, той не зміг би запропонувати підтримку Клеопатрі, до якої був прихильний. Або ж самому сісти на єгипетський трон. «Мертві не кусаються» – такою була порада ритора Теодота, який із усмішкою на вустах навів простий силогізм, що вони не можуть ні подружитися, ні посваритися з Помпеєм. Він відправив римлянину вітальне послання та «поганенький човник». Помпей не встиг кроку ступити на берег, як на цьому ж мілководді неподалік Пелузія, на очах у всієї Птолемеєвої армії та самого малолітка-царя в пурпуровій мантії, його вдарили кинджалом, а потім обезголовили[2].

Згодом Цезар спробував придумати якесь розумне пояснення цьому варварству. У скруті, визнавав він, друзі часто перетворюються на ворогів. З тим же успіхом міг зазначити й те, що у скруті вороги можуть порозумітись і стати друзями. Фараонові радники відтяли голову Помпею передусім для того, щоб догодити Цезарю. Бо хіба був кращий спосіб улестити беззаперечного господаря Середземноморського світу? За логікою трійці, це заразом остаточно спрощувало й ситуацію з Клеопатрою. У римській громадянській війні – а це було настільки непримиренне змагання, що радше скидалося не на збройний конфлікт, а на чуму, повінь, пожежу,– тепер вона мала вигляд прибічниці сторони, що програла.

Через три дні, по п’ятах свого суперника, у єгипетській столиці з’явився і Юлій Цезар. Він прибув суходолом із невеликим загоном, випередивши основні свої сили. Александрія, велична столиця, була обителлю лихослів’я, сумнівної моралі, незрівнянної продажності. Її мешканці говорили швидко, багатьма мовами й усі одразу, то було яскраве місто запальних натур і нестримних, екзальтованих умів. У ньому вже відчувалася буря, та Цезар був обережним у проявах радості щодо перемоги і надалі поводився стримано. Коли Теодот підніс йому відрубану три дні тому Помпеєву голову, нажаханий Цезар мимоволі відвів погляд. Аж от на очі йому навернулися сльози. Певно, кілька сльозинок із них справді були щирі, адже колись Помпей був не тільки його союзником, але й зятем. Та якщо радники Птолемея сподівалися, що такий моторошний прийом допоможе спровадити Цезаря, то вони помилилися. І якщо Цезар вважав, що єгиптяни, вбивши Помпея, проголосували на його користь, то він теж помилявся, принаймні щодо жителів єгипетської столиці. Єгипетська земля зустріла його бунтами, де не було більш незваного гостя, ніж римлянин, особливо наділений атрибутами влади. Раз Цезар уже тут, то йому у кращому разі схочеться втрутитись у їхні справи. А в найгіршому – загарбати їхню країну й поневолити їх самих. Рим уже поновив на престолі непопулярного царя, який не придумав нічого кращого, ніж обкласти податками свій народ, аби розрахуватись із римськими боргами, яких коштувало йому це поновлення. Александрійці ж не горіли бажанням задурно платити за царя, якого до того ж зовсім і не хотіли. Ставати римськими підданцями теж ніхто не бажав.

Цезар знайшов собі безпечний притулок у літній резиденції, що була частиною палацового комплексу Птолемеїв біля царських верфей у східній частині Александрії. Місто вирувало – бійки спалахували то тут, то там, і крики гучною луною котилися вуличними колонадами, та в самому палаці Цезарю нічого не загрожувало. Він поквапом послав за підкріпленням. Після чого одразу ж закликав до себе недружніх брата і сестру. Розсудити їхню суперечку Цезар уважав для себе справою честі, адже з десяток років тому саме вони з Помпеєм підтримали їхнього батька. Рим був вельми зацікавлений у стабільному Єгипті, враховуючи чималий борг, який ще належало виплатити. Нещодавно Цезар пропонував це своєму суперникові, а тепер настав час ворожим сторонам «покласти край своїй непримиренності, покинути збройну боротьбу і більше не випробовувати долю». Нехай Клеопатра та її брат пожаліють і самих себе, і свою країну.

Запрошення до Цезаря означало, що Клеопатрі доведеться дещо пояснювати, а заразом і дещо прорахувати. У неї були всі причини якнайшвидше з’явитися до нього й представити йому свою сторону, доки братові радники не встигли нашкодити їй. Та ворожа армія надійно перекрила їй усі шляхи в Єгипет – Птолемей навіть не пробував розпустити військо, хоча Цезар запропонував йому це зробити. Вести своїх людей на захід, через золотисті піски, у напрямку кордону та високих башт Пелузія – значить ризикувати сутичкою. За однією версією, Клеопатра зв’язалася з Цезарем через посередника, та потім, вважаючи себе зрадженою (при дворі її не любили), вирішила сама представити йому свою справу. Залишалося тільки придумати, як прослизнути через ворожі ряди, на той бік кордону, що добре охоронявся, у царський палац, оточений зусібіч повсталими александрійцями, потайки й не втративши життя. Клеопатра, яка даром влаштовувати помпезні вистави зажила собі невмирущої слави, у своїй найпершій та найважливішій політичній авантюрі мала стати непримітною. Досить цікаве становище навіть за сучасними мірками. Щоб вийти з небуття, щоб дати початок своїй власній історії, ця жінка мала тайком прокрастись у власний будинок.

Звісно, були й певні вагання. Плутарх розповідає нам, що «вона перебувала в розгубленості, як дістатися так, аби її не відкрили», аж допоки їй – чи комусь із її оточення, адже вона теж мала своїх довірених – спала на думку геніальна витівка. Вона потребувала вистави з перевдяганням. Їй потрібні були кілька на рідкість вправних спільників, одним із яких виявився відданий сицилійський служник на ім’я Аполодор. Між Синайським півостровом, де отаборилася Клеопатра, й палацом в Александрії, де вона зросла, лежала небезпечна трясовина, що кишіла мошкарою та різними кусючими кліщами. Ця болотиста рівнина не раз ставала в пригоді єгиптянам, захищаючи їх від вторгнень зі сходу. Назву вона дістала від своєї здатності поглинати цілі армії, що ці важкі піски робили із «зловісною підступністю». Військо Птолемея контролювало узбережжя, де зогнивало Помпеєве тіло в наспіх викопаній могилі. Та найпевніший і найкоротший шлях на захід пролягав тоді не через ці заболочені розливи Пелузія, не морем уздовж берега, де б Клеопатра наражалася на небезпеку бути побаченою дозорцями чи потрапити в сильну протитечію. Тож цілком слушним видавався обхідний маневр: спочатку на південь, угору течією Нілу до Мемфісу, а потім знову до морського узбережжя, але це була подорож на вісім днів як мінімум. Цей маршрут теж був не без своїх небезпек, річкою йшов жвавий рух човнів, який до того ж ретельно контролювався митниками. Та, вочевидь, Клеопатра все ж попливла каламутними водами Нілу, супроводжувана сильним вітром та зграями комашні, як це бувало в середині жовтня. А тим часом радники Птолемея стали дибки, отримавши запрошення Цезаря. Як сміє якийсь там римський полководець викликати до себе царя? Саме нижчий за рангом має просити про аудієнцію у вищого, про що добре відомо й самому Цезарю.

А тим часом Аполлодор, щойно засутеніло, тихцем направляв маленький двовесловий човен у східну гавань Александрії до самої палацової стіни. Ближче до берега стояла суцільна темрява, хоча з відстані низинний берег міста був освітлений його уславленим маяком, заввишки в чотириста футів, одним з див античного світу. Цей сяючий стовп стояв за пів милі від Клеопатри на острові Фарос, у самому кінці рукотворної дамби. Та навіть у сяйві маяка навряд чи б хто зміг розгледіти непримітного човняра. Коли Аполлодор причалив, Клеопатра залізла в здоровенний тюк, конопляний чи шкіряний, де й випросталась на увесь зріст. Затим Аполлодор скатав тюк, для надійності затягнувши шкіряним паском, та закинув на плече (до речі, це єдина деталь, яка вказує нам на зріст Клеопатри). Під тихий плескіт хвиль він рушив через палацовий двір, що являв собою комплекс садів, різнокольорових віл і портиків із колонадами, які протягнулися майже на милю – четверту частину міста. Це будо місце, яке Аполлодор – який, напевно ж, не веслував човном аж від самої пустелі, а радше був стратегом повернення своєї цариці – знав дуже добре. На його плечі Клеопатра проминула палацову браму і потрапила до Цезаревого приміщення в палаці, який по праву належав їй. Це було одне з найдивніших повернень в історії. Багато цариць повертались із забуття, але Клеопатра – єдина, котра вийшла на історичну арену із грубого мішка на кшталт того, у якому зазвичай возили згорнуті сувої папірусу чи перевозили чималенький статок золотом. Утім, вона була майстринею всіляких трюків і перевдягань. Настане час, коли вона змовиться з іншою жінкою, що теж потрапить у небезпеку, щоб ту тайком винесли з її палацу в домовині.

Нам невідомо достеменно, чи вміст мішка виявився просто на очах у Цезаря. Хай як там було, малоймовірно, що Клеопатра з’явилась «велично» (як наполягає одне джерело), чи ж з голови до ніг усипана золотом та коштовностями (як натякає інше), чи ж хоча б більш-менш причесаною. Попри всі чоловічі фантазії, п’ять століть історії мистецтва та дві найвизначніші п’єси англійської літератури, вона була повністю одягнута, у довгій лляній туніці, обтислій і без рукавів. Їй була справді потрібна єдина прикраса, яку серед усіх єгиптянок мала право носити тільки вона: діадема, або ж широка біла стрічка, ознака монаршої влади в елліністичному світі. Навряд чи б вона стала перед Юлієм Цезарем без такої стрічки, пов’язаної через чоло з вузлом ззаду. А от у тому, що стосується Клеопатриного «знання, як привабити до себе кожного», свідчень уже не бракує. Усі знали, що варто хоч раз поспілкуватись із нею, щоб одразу ж підпасти під її чари. Для тогочасної аудиторії сама відчайдушна сміливість цього маневру – юна цариця несподівано з’являється у себе вдома, серед розкішних фресок царського палацу, куди самому Цезарю вдалося насилу потрапити,– уже була справжнім чародійством. Заднім числом можна додати, що поява ця стала шоком не тільки особистим, але й політичним. Немов блискавка вдарила тієї неповторної, трепетливої миттєвості, коли дві цивілізації, які до того прямували кожна своїм шляхом, зіткнулися раптово й несподівано. Уславлений не тільки своєю інтуїцією, але й швидкістю, Цезар був не з тих, кого легко було здивувати. Він завжди прибував раніше очікуваного і випереджав гінців, посланих повідомити про нього (за що й поплатився тієї осені, коли прибув у Єгипет раніше за свої легіони). Тож якщо його успіх можна здебільшого пояснити «швидкістю та несподіваністю його кроків», у всьому іншому він проявляв себе чітким і далекоглядним стратегом, що рідко втрачає самовладання, завжди напоготові до всяких несподіванок і непередбачених обставин. Його нетерплячості судилося пережити його. До славнозвісного Veni, vidi, vici залишався ще цілий рік, але що це, як не панегірик результативності? Він настільки добре розумівся на людській натурі, що того літа перед вирішальною битвою наставляв своїх бійців не жбурляти, як зазвичай, дротики в повітря, а штрикати ними в лице своїх супротивників із лав Помпея. Самозакоханість ворогів, обіцяв він, виявиться більшою за їхню відвагу. І мав рацію: помпеянці прикривали обличчя й тікали. Протягом попереднього десятиліття Цезар долав неймовірні перешкоди й виявляв найнеймовірнішу звитягу. Він був не з тих, хто загравав з фортуною, але водночас відчував, що її таки варто підганяти. А ще належав до того роду авантюрників, які не проти влаштувати справжню виставу, дивуючись зі свого відвертого везіння. І от тепер він побачив перед собою споріднену душу,– принаймні в тому, що стосувалося винахідливості та сміливості рішень.

У всьому іншому юна єгипетська цариця мала небагато спільного з цим «підстаркуватим чоловіком, що переситився коханням» (Цезареві було п’ятдесят два). Його любовні перемоги були настільки ж легендарними та різноплановими, як і військові подвиги. За очі цього елегантного чоловіка з різкими рисами обличчя та сяючими чорними очима й випнутими вилицями прозвали – і перебільшенням була хіба що друга частина прізвиська – «чоловіком кожної жінки й жінкою кожного чоловіка». Щодо Клеопатри, то вона вже три роки була одружена із власним братом, який з усякого погляду був «хлоп’ям», у якого – навіть якщо б він досяг у свої тринадцять років статевої зрілості, що за античними мірками було малоймовірно,– увесь цей час на думці було хіба те, як позбутися її. Пізніші коментатори таврували Клеопатру як «нечисту дочку Птолемея», як «незрівнянну сирену», «розфарбовану повію», чия «розпуста дорого коштувала Римові». Навряд чи в цієї «цариці-повії», коли вона матеріалізувалася перед Цезарем у жовтні 48 року, міг бути бодай якийсь сексуальний досвід.

Було ще дещо, що розділяло цих двох: у голові в неї було лише одне – виживання, а не спокушення. Як наглядно продемонстрували радники її брата, прихильність Цезаря – це достойний приз. Тож їй конче потрібно було довести, що вона на його боці, а не того сімейного благодійника, чию кампанію вона підтримувала і обезголовлене тіло якого тепер зотлівало на середземноморському березі. За таких обставин навряд чи знайдуться причини вважати, що Цезар відчував до неї якусь прихильність. З його точки зору, молодий цар на чолі своєї армії та прихильність александрійців були кращою ставкою. Одначе на руках Птолемея була Помпеєва кров, тож Цезар міг припустити, що йому дорожче обійдеться в Римі союзництво з убивцями співвітчизника, ніж підтримка скинутої з престолу безпорадної цариці. Він уже давно збагнув, що «всі люди куди завзятіше виступають проти своїх ворогів, ніж допомагають своїм друзям». Тож принаймні на початку Клеопатра завдячувала своїм життям радше неприязні Цезаря до її брата та відразі до порадників юного Птолемея – ці явно були не з тих людей, яким довіряють гроші,– ніж якимось своїм чарам. А ще їй просто поталанило з Цезарем. Як зазначає один літописець, інший чоловік міг узяти її життя за життя Помпея. Тепер уже Цезар так само відтяв би голову їй, і вони з єгиптянами були б квити.

Та римський полководець загалом мав м’яку вдачу. Той, хто запросто міг покласти на полі брані десятки тисяч, не менш уславився й проявами поблажливості навіть до найгірших ворогів, до деяких навіть двічі. «Не було нічого більш любого його серцю,– стверджує один із його воєначальників,– ніж милувати тих, хто просив його про милість». Тож нічого дивного, що перший номер у цьому списку посіла одна відчайдушна, красномовна прохачка царського роду. До того ж у Цезаря були й власні причини дослухатися до неї: замолоду він і сам був утікачем. Він теж наробив чимало політичних помилок. Тож хоча рішення стати на бік Клеопатри могло бути цілком логічним на той момент, воно привело до одного з найризикованіших поворотів його кар’єри. Коли він зустрів Клеопатру, та відчайдушно боролася за своє життя. Тієї пізньої осені життя їх обох було поставлене на карту. Наступні кілька місяців Цезар витримував облогу, відбиваючи удар за ударом від спритного та винахідливого ворога, що напосів на полководця з твердою рішучістю дати йому вперше в житті скуштувати справжньої партизанської війни, у місті, якого він не знав і де значно поступався силами. Тож до певної міри саме Птолемей з александрійцями спричинилися до того, що лисуватий, загартований у битвах вояк і спритна молода цариця, яким довелося відсиджуватися в палаці за наспіх зведеними барикадами упродовж шести виснажливих місяців, швидко зблизилися як союзники – зблизилися настільки, що на початку листопада Клеопатра зрозуміла, що завагітніла.

УЖЕ ДАВНО ПОМІЧЕНО, що за кожним багатством криється злочин. Птолемеї ж були неймовірно, казково багатими. Вони походили не від єгипетських фараонів, чиє місце тепер займали, а від войовничих, загартованих простим життям македонян (суворий край суворих чоловіків, як попереджав ще Геродот), які дали людству Александра Великого. А вже Птолемей, найбільш підприємливий з його воєначальників, що був йому також за придворного дегустатора, а ще другом дитинства і, за деякими переказами, далеким родичем, за кілька місяців по Александровій смерті заявив права на Єгипет. Чи не найпершим проявом їхньої сімейної здібності до ефектних дійств стало викрадення Птолемеєм тіла Александра. Його саме доправляли в Македонію. Та чи не буде, розсудив юний Птолемей, перехоплюючи поховальний кортеж, з нього більше користі для Єгипту, а передусім для Александрії, якраз для того міста, яке славетний полководець сам і заснував всього кілька десятиліть тому? Туди його й завернули, щоб помістити в золотий саркофаг і виставити в самому центрі міста як дорогоцінну реліквію, талісман, рекламу та страховку. (Уже в дитинстві Клеопатри цей саркофаг був чи то алебастровим, чи то скляним. Через брак грошей двоюрідний дід Клеопатри проміняв його оригінал на військо. Підміна ця коштувала йому голови.)

Віднині легітимність династії Птолемеїв опиратиметься на цей досить примарний зв’язок із цією найбільш міфологізованою постаттю античного світу, на яку рівнятимуться всі честолюбці, Александрову туніку приміряв на себе Помпей, а Цезар, порівнюючи його звершення зі своїми, не міг втриматися від сліз. Культ Александра Великого пронизував усю античність. Його образ так само сильно хвилював уяву римлян, як і нащадків його соратника Птолемея. Чимало хто з єгиптян виставляв статуї Александра на найвиднішому місці в оселі. Легенда про нього була настільки сильною,– а історіографія першого століття настільки доморощеною,– що не забарилася ще й така версія, ніби Александр походив від єгипетського чародія. Вже дуже скоро казатимуть, що він – прямий нащадок фараонів. Як і всі харизматичні зайди, Птолемеї мали дар перекроювати історію[3]. Не зрікаючись свого македонського походження, засновники нової династії обзавелися й минувшиною, що мала б становити підґрунтя їхнього нинішнього статусу, свого роду античним еквівалентом родового герба «на замовлення». Втім, це була правда – Птолемей походив зі знатного македонського роду, що вже було синонімом високої драми. Хай там як, але ніхто в Єгипті не вважав Клеопатру за родиму єгиптянку. Навпаки, вона походила з роду злопам’ятних, надокучливих, метких, а часом навіть схиблених розумом македонських цариць того самого роду, що й цариця Олімпія з четвертого століття до Р. Х., головним вкладом якої у світову історію був її син, Александр Великий. Все інше було суцільним душогубством.

Якщо за межами Єгипту Птолемеї пов’язували себе з легендою, що оточувала Александра Великого, то всередині країни їхня легітимність походила від сфабрикованої спорідненості з фараонами. Цим виправдовувалася практика шлюбів між рідними братами й сестрами, що сприймалася як єгипетський звичай. Серед македонської аристократії був наглядний прецедент, коли рідну сестру вбивали, але жодного – коли з нею одружувалися. Не було навіть грецького слова, що означало інцест. Птолемеї довели цю практику до крайнощів. З близько п’ятнадцяти сімейних шлюбів принаймні десять були союзами між братом і сестрою. Ще двоє чоловіків із царської династії одружилися на племінницях чи двоюрідних сестрах. Можливо, вони робили це ще й для того, аби спростити собі життя. Шлюб усередині родини зменшував як кількість претендентів на престол, так і докучливих родичів і свояків. Заодно відпадала й проблема, як підібрати підхожу дружину в чужинських краях. Це також неабияк підсилювало культ царственої родини, тільки підносячи рід Птолемеїв на недосяжну височину. І якщо житейські розрахунки робили внутрішньосімейний шлюб привабливим, то посилання на божественну спорідненість новоспеченої династії фараонів – ще один елемент вигаданого родоводу – виставляло його в цілком прийнятному світлі. Адже і єгипетські, і грецькі боги одружувалися на братах і сестрах, хоча можна було сперечатися, що Зевс та Гера являли собою бездоганний взірець для наслідування.

Якихось спадкових фізичних вад ця практика не викликала, зате з часом родове дерево Птолемеїв стало скидатися на захаращений кущ із переплетеним віттям. Певно, батьки Клеопатри були рідними братом і сестрою, тож вона мала тільки одних діда та бабу. До того ж ця пара також були дядьком і племінницею. А якщо ви виходили заміж за свого дядька, як Клеопатрина бабця, то ваш батько також доводився вам і дівером. Хоч перехресні шлюби були покликані скріплювати родину, вони мали парадоксальний ефект. Престолонаслідування стало вічною кризою для Птолемеїв, котрі отрутою й кинджалом тільки погіршували стан справ. Шлюб усередині родини допомагав нагромаджувати багатство та владу, але й надав нового змісту сімейному суперництву, ще більш прикметному серед родичів, котрі звично долучали до своїх титулів ще й просякнуті доброзичливістю епітафії. (Офіційно Клеопатра та її брат, від якого вона рятувалася втечею, іменувалися «теї неї філадельфі», тобто «нові боги, поєднані у любові брат і сестра».) Навряд чи в її роду можна було знайти когось, хто б не вкоротив віку комусь із родичів, не була винятком і Клеопатра VII. Птолемей I одружився зі своєю напівсестрою, яка змовилася проти нього зі своїми синами, двох з яких він убив. Їй першій ще за життя почали поклонятися як богині, на чиє царювання припала золота доба династії Птолемеїв. Був іще один побіжний наслідок внутрішнього шлюбу: на краще чи на гірше, але царівну з роду Птолемеїв це підносило на найвищий щабель влади. Рівні щодо всього своїм братам і чоловікам, попередниці Клеопатри знали собі ціну й наполегливо брали своє від життя. Птолемеї не балували майбутніх істориків розмаїттям імен: усі жінки царського роду були Арсиної, Береніки або Клеопатри. Розрізняти їх куди легше за їхніми злодіяннями, ніж іменами, хоча традиція залишилася непорушною і для цариць-правительок. Усі ці численні Клеопатри, Береніки та Арсиної труїли чоловіків, убивали братів і знищували всіляку згадку про своїх матерів – аби потім ушанувати пам’ять забитих родичів величними монументами.

Поколіннями царська родина віддавалася, як скажуть потім, «оргії здирництва та вбивства», що жахала навіть за кольористими македонськими мірками. Виділитись у такому сімействі було непросто, та Птолемею IV це вдалося. Він правив у часи розквіту імперії, що припали на кінець третього століття, і відзначився тим, що вбив дядька, брата й матір. Придворні полегшили йому справу з дружиною, бо ж отруїли її самі, щойно та привела на світ спадкоємця. Знову і знову матері посилали війська на синів. Сестри починали війни проти братів. Прабаба Клеопатри розв’язала одну громадянську війну проти своїх батьків, іншу – проти дітей. Та найбільше діставалося майстрам, які висікали урочисті надписи на монументах: їм доводилося виявляти неабияку спритність серед усіх цих інавгурацій та умертвінь, які ставалися майже одночасно, а також і з календарною круговертю, бо ж літочислення починалося знову із кожним новим царюванням, що заразом супроводжувалося і зміною титулу нового правителя. Не встигали вони висікти одні ієрогліфи, як династичні війни вибухали з новою силою й доводилося починати все спочатку. Свого часу мати Береніки II «позичила» в неї чоловіка-іноземця, за що двоєженець поплатився життям, про що подбала сама зневажена дружина (яку потім спіткав такий самий кінець). Не менш помітною серед інших жінок була двоюрідна прабаба Клеопатри, що царювала в другому столітті. Клеопатра III була водночас дружиною і племінницею Птолемея VIII. Той зґвалтував її, коли та була ще підлітком, хоч і був одружений з її матір’ю. Царствене подружжя нерідко сварилося. Птолемей убив їхнього спільного чотирнадцятирічного сина, розрубав на шматки й наказав віднести скриню з розрубаними частками тіла під палацові ворота саме напередодні царициних уродин. Та не забарилась із помстою, виставивши на загальний огляд ці рубані частки. Гнів александрійців не мав меж. Та куди більш дивним було те, що сталося потім: минуло з десяток років і подружжя помирилося. Наступні вісім років Птолемей VIII царював, маючи при собі двох цариць, чвари між якими не припинялися[4].

Здавалося, членам царської династії ніби на роду було написано прийняти смерть від рук владного родича, а сама ця сімейна різанина з часом стала мати вигляд якогось атрибуту верховної влади. Дядько Клеопатрин убив дружину, тим самим позбавивши життя свою мачуху (і напівсестру). Але тут він схибив, не врахувавши, що із царственого подружжя саме їй симпатизував міський люд. Його, що поцарював усього якихось вісімнадцять днів, роздерла розлючена юрба. На цьому у 80 році до Р. Х. після двохсотлітнього свавільства перервався рід прямих нащадків Птолемея. Треба було якнайшвидше знайти престолонаслідника, а надто з оглядкою на Рим, чия зоря вже сходила на горизонті. Отож із Сирії викликали Клеопатриного батька Птолемея XII, куди його спровадили двадцять три роки тому, подалі у безпечне місце. Неясно, чи там він проходив виховання саме як майбутній правитель, але безсумнівно, що його кандидатура була єдиним більш-менш придатним варіантом. На підкріплення свого божественного статусу та зв’язку з Александром Великим він почав титулуватися «новим Діонісом». Та в александрійців – які завжди цінували чистоту династії, попри головоломну мішанину цілком сфабрикованих родоводів,– для нього знаходилося лише одне з двох імен. Для них Клеопатрин батько був або «байстрюк», або «Авлет», тобто сопілкар, адже полюбляв грати на флейті – античному різновиді гобоя. У цей інструмент він вкладав пристрасті не менше, ніж у справи державні, шкодуючи лише через те, що поціновувачками його музичних талантів були хіба що другорозрядні куртизанки. Ці музичні екзерсиси ніяк не утримали його від кривавої бані, що вже увійшла в сімейну традицію, але здебільшого тому, як слід зазначити, що обставини не залишали йому іншого вибору. (Над ним не тяжіла необхідність вбивати свою матір, адже та була не царського роду. Найімовірніше, вона походила від македонської придворної знаті.) Та хай там як, непогамовна рідня виявилася не найбільшою проблемою, з якою Авлету довелося розбиратися.

Тож молода жінка, що нині разом із Юлієм Цезарем опинилася в обложеному царському палаці в Александрії, не була єгиптянкою, як і, в історичному плані, фараоном. Навряд чи доводилася ріднею Александру Великому, та й до Птолемеїв належала не цілком, хоча з обох сторін достеменно походила від македонської аристократії. Ім’я, як і родовід, цілком свідчило про її гордовитий македонський рід. «Клеопатра» по-грецьки означає «слава її батьківщини»[5]. Вона навіть не була Клеопатрою VII, якою її, власне, і пам’ятатимуть у подальшому. За такої змордованої сімейної історії цілком могло статися й так, що хтось і колись просто втратив лік царственим персонам.

Ця дивна й страхітлива історія династії Птолемеїв не повинна затулити дві речі. Якщо всі ці Береніки та Арсиної жорстокістю не поступалися своїм чоловікам і братам, то це значною мірою тому, що вони мали в руках величезну владу (за традицією вони продовжували посідати друге місце поряд з цими чоловіками та братами, але Клеопатра знехтувала цією традицією). Навіть і без матері-регентші в Клеопатри було чимало попередниць, жінок-правительок, які зводили храми, будували флоти, вели воєнні кампанії й разом зі своїми чоловіками-співправителями володарювали над Єгиптом. Загалом вона мала взірцем для наслідування куди потужніші жіночі особистості, ніж будь-яка інша цариця в історії. Чи було це наслідком загального виснаження чоловічої лінії в її родині, як про те стверджували, залишається неясним. Адже були всі причини для такого виснаження і в жінок. Але видатними серед тих поколінь, що безпосередньо передували Клеопатрі,– принаймні в тому, що стосується бачення, амбіцій, інтелекту,– були винятково жінки.

Більш того, Клеопатра виросла у країні, що могла похвалитися виключним статусом жінки в суспільстві, яка була захищена перед законом, як і чоловік. Ще задовго до її часу, і навіть за століття до прибуття Птолемеїв, єгиптянки мали право самим вибирати, з ким брати шлюб. Із часом їхня свобода навіть зросла до рівня, не баченого в античному світі. Вони отримували спадок нарівні з чоловіками й володіли власністю незалежно від них. Заміжні жінки не підкорялися своїм чоловікам. У них було право розлучатися, вони мали підтримку після розлучення. Доки посаг після розриву не було повернуто, жінка могла на свій розсуд вирішувати, у якому домі залишатися. Те, що належало їй, було її по праву. Гуляка-чоловік не міг розтринькати того, що було не його, а жінчине. Закон теж стояв на боці дружини та дітей, якщо чоловік поводився з ними негідно. Римляни немало дивувалися з того, що в Єгипті новонароджених дівчаток не покидали помирати, а виходжували, як і хлопчиків,– обов’язком римлянина було виростити тільки первонароджену дочку. Єгиптянки й одружувалися пізніше, ніж це було заведено в сусідніх народів,– тільки половина з них виходили заміж у Клеопатриному віці. Жінки давали грошові позики й керували вантажними баржами. Вони служили жрицями в храмах місцевої релігії. Вони позивалися в суді й наймали флейтистів. Дружина, вдова чи розлучена, єгиптянка володіла виноградниками, винарнями, майстернями з виробництва папірусів і парфумів, кораблями, млинами, рабами, садибами та верблюдами. У Єгипті часів Птолемеїв щонайменше третина власності перебувала в жіночих руках.

Такі звичаї в очах іноземців настільки йшли проти природного стану речей, що життя єгиптян здавалося їм якоюсь приголомшливою дивовижею. Та водночас усе це мало вигляд такий природний для цієї країни, чия велична, життєдайна річка текла ніби задом наперед, із півдня на північ, утворюючи Верхній Єгипет на півдні цієї землі, а Нижній Єгипет – на півночі. Немовби ще більше заперечуючи закони природи, Ніл розливався влітку й повертавсь у береги зимою, а єгиптяни жали свої лани у квітні й засівали їх у листопаді. Навіть у самому землеробстві все було навпаки: єгиптяни спершу засівали, потім орали, щоб прикрити зерно пухкою землею. І це було цілком природно в подібному «протиприродному» царстві, де тісто місили ногами, а писали справа наліво. Тож чи варто дивуватися, що й Геродот в одному своєму переказі – певно, добре відомому також і Клеопатрі – стверджував, що єгиптянки ходять на ринок і торгують, а їхні чоловіки сидять вдома й пораються за ткацькими верстатами. Маємо чимало підтверджень тому, що почуття гумору не було чужим Клеопатрі. Вона була справжньою майстринею розіграшу, кмітливою і дотепною. Тож можна не сумніватися, як насмішили її подальші Геродотові твердження, що Єгипет – така країна, де «жінки мочаться стоячи, а чоловіки присівши».

Та щодо іншого Геродот цілком мав слушність у своєму зачудуванні тим, що «немає у світі іншої такої країни, де було б стільки всього визначного, і таких дивовиж, які не піддаються опису». Так, Єгипет продовжував зачаровувати світ ще задовго до Птолемеїв. Він міг похвалитися своєю прадавньою цивілізацією, незчисленністю природних див і рукотворними спорудами, від величчі яких перехоплювало дух, а ще двома із семи чудес античного світу. (Звісно, за часів Клеопатри й здатність дивуватися була більшою, але ж і піраміди були вищими на тридцять один фут.) І в перервах між кровопусканням, переважно в третьому столітті і ще до того, як пороки встигли розхитати саму династію ближче до кінця другого, Птолемеї гідно завершили замисел Александра Великого, звівши в дельті Нілу чудо-місто, таке ж витончене й інтелектуальне, якими неотесами були колись його засновники. Александрія сліпила вже здалеку, ніби насичена сяйвом білого мармуру, а над усім містом головувала башта маяку. Його обриси, знані всьому античному світу, відтворювали на лампах, мозаїках, черепиці. Та й сама архітектура міста ніби віщала про строкатість місцевих звичаїв, породжених у гарячковому сплаві культур. Капітелі іонічних колон у цьому найбільшому з середземноморських портів оздоблювали орнаментом у формі листя папірусу. Величезні сфінкси та соколи вишикувалися уздовж доріг, що вели до грецьких храмів. Боги-крокодили в римському одязі прикрашали гробниці в дорійському стилі. «Зведена у найкращому із земних країв», Александрія стояла на сторожі його казкових багатств і фантастичних створінь, залишаючись улюбленою загадкою для римського світу. Юлій Цезар багато де побував, хоч і жодного разу ще не ступав на єгипетську землю, але і його навряд чи яке з її чудес вразило б настільки, як ця кмітлива молода жінка, що з’явилася перед його очима із дорожньої торби.

ВОНА НАРОДИЛАСЯ 69 РОКУ ДО Р. Х., другою із трьох дочок. За нею слідували два брати, з кожним із яких Клеопатра почергово, на недовгий строк, була поєднана шлюбними узами. Хоча для того, хто народився Птолемеєм, ніколи не бувало особливо безпечних часів, перше століття видалося чи не найгіршим. Усі п’ятеро братів і сестер померли насильницькою смертю. Серед них Клеопатра вирізняється лише тим, що сама визначила обставини своєї кончини, а це було неабияким досягненням – і, з погляду римлян, ще й доволі вагомою відзнакою. Той факт, що вона була живою на час появи Цезаря в Єгипті, уже свідчить про силу її характеру. Вона, безсумнівно, виношувала плани повернення до влади протягом року чи й більше, енергійно втілювала їх у життя останні місяці, а в ті тижні наприкінці літа – ледь не цілодобово. Не менш показово й те, що їй судилося пережити своїх братів і сестер на десятиліття. Ніхто з них не досяг дорослого віку.

Про матір Клеопатри нам зовсім нічого невідомо, жодних натяків чи посилань. Вона рано зникає зі сцени, ще за Клеопатриного дитинства, її вже не було серед живих, коли Клеопатрі виповнилося дванадцять. Невідомо навіть, чи її власна донька знала щось про неї краще від нас. Схоже, матір Клеопатри була однією з тих небагатьох жінок династії Птолемеїв, котрі трималися осторонь сімейної мелодрами[6]. У будь-якому разі Клеопатра V Трифена була на кількадесят років молодшою за Авлета, свого брата чи напівбрата, вони побралися невдовзі по тому, як Авлет зійшов на престол. Той факт, що Авлетова тітка оскаржувала його право на престолонаслідування – аж настільки, щоби вирушити в Рим і там плести інтриги проти нього,– навряд чи можна вважати подією неабиякою, враховуючи сімейні традиції. Втім, це дещо говорить про її політичні інстинкти – адже вона була далеко не єдиною, хто вважав, що Авлета більше цікавлять справи мистецькі, ніж державницькі. Попри те що він провів на троні двадцять два роки лише з однією перервою, Авлет запам’ятається як фараон, який знай собі грав на флейті, доки Єгипет наближався до неминучого краху.

Записів про ранні роки Цезаря немає буквально аніяких, але в цьому Клеопатра обскакала його: про її дитинство невідомо взагалі нічого. Та навіть якби дім її дитинства не пішов на двадцять футів під воду чи ж александрійський клімат виявися б поблажливішим до античних папірусів, то й тоді ми навряд чи б дізналися щось особливе. Обставини дитячих років мало кого цікавили за античних часів, на відміну від долі та родоводу, які вважалися куди більш значущими для подальшого життєвого шляху людини. Визначні гравці здебільшого з’являються на сцені античного театру життя вже абсолютно сформованими особистостями. Тож ми можемо цілком слушно припускати, що Клеопатра народилася в Александрії у царському палаці, що спочатку нею опікувалася годувальниця, а потім уже палацовий челядник розжовував її першу їжу, перш ніж покласти маляті в беззубого рота, що в ці дитячі вуста не потрапляло нічого їстівного, не перевірене на отруту, що її першим почтом була зграйка дітей шляхетного походження, знаних як «прийомні брати та сестри», поки що її товариші в іграх, але в майбутньому – придворне оточення юної цариці. Навіть коли вона носилася між колонами затишних портиків царського палацу, бавилася серед його фонтанів і ставів або ж гуляла пишними гаями чи в зоопарку,– Птолемеї ще здавна тримали жирафів, носорогів, ведмедів та пітона завдовжки сорок п’ять футів,– її завжди супроводжував почет. З раннього віку вона почувалася впевнено серед політиків, послів, учених мужів, поводилася невимушено в оточенні царедворців у пурпуровому вбранні. Вона гралася теракотовими ляльками та іграшковими будиночками, мініатюрними посудом та меблями, були в неї і конячка-качалка, й ручна миша, хоча ми ніколи не дізнаємось, у які саме ігри вона грала зі своїми ляльками й чи не були вони в неї, як в Індірі Ганді, учасниками різних заколотів та битв. Клеопатру, як і її старшу сестру, виховували для трону. Птолемеї завжди планували наперед будь-які несподіванки. Вона регулярно подорожувала вгору течією Нілу до сімейного палацу, що стояв одразу на березі річки, щоб долучитися до культових учт традиційної єгипетської релігії, цих ретельно режисованих урочистих процесій за участю самого фараона, його родини, радників і придворних. Мемфіс, розташований за двісті миль угору течією, був священним містом, що управлявся ієрархією жерців, про них казали, що вони живуть зі смерті. Під центральною частиною міста тяглися катакомби зі священними тваринами, що немов магніт притягували до себе пілігримів, які приходили вклонитися святиням, а заодно придбати мініатюрних муміфікованих яструбів і крокодилів у місцевих сувенірних лавчинах. Уже вдома їм поклонялися не менш ревно. З такої нагоди Клеопатру вбирали в церемоніальну сукню, утім, поки що без традиційної єгипетської корони з пір’ям, сонячним диском і коров’ячими рогами. Змалечку вона також була оточена й найкращими вихователями на весь елліністичний світ, отримуючи знання та освіту від найталановитіших учених, та ще й у місці, що безперечно вважалося головним осередком тогочасної ученості – Александрійська бібліотека і музей, що прилягав до неї, розташовувалися буквально на задньому дворі палацу. Найбільш знані та шановані серед учених були її наставниками, вчителями та лікарями. Для юної царівни завжди напоготові був медичний рецепт, урочистий панегірик, механічна іграшка або географічна карта.

Навіть її батько, найімовірніше, не отримав такої освіти,– зростав за кордоном, на північному сході Малої Азії,– але з усякого погляду це була традиційна грецька освіта, майже тотожна тій, яку отримав і Цезар, чий наставник теж студіював науки в Александрії. Освіта була здебільшого гуманітарною. Література важила чимало в грецькому світі, де літери до того ж слугували й числами, й музичними нотами. Клеопатра навчилася читати, спершу проспівуючи букви грецького алфавіту, потім впізнаючи ці букви, вирізані вчителем на вузьких дерев’яних табличках. Спочатку учень засвоював букви, далі йшло засвоєння абетки, написаної суцільними горизонтальними рядками, потім стовпчиками, згодом викладеній у зворотному порядку і, зрештою, парами з обох кінців алфавіту, великими і знову малими літерами. Коли Клеопатра перейшла до складів, вони подавалися як набір малозрозумілих і нерозбірливих слів – що важчі для вимови, то краще.

Після складів переходили до віршиків зі слів, що були так само незбагнені за змістом. Теорія свідчила, що учень, який міг прочитати таку плутанку, міг прочитати будь-що. А потім уже йшли і справжні афоризми та вірші, взяті з міфів і байок. Учневі могли поставити завдання переказати своїми словами Езопову байку, спочатку стисло й просто, наступного разу якомога виразніше та з усією красномовністю. Далі слідували ще складніші декламації та вправи. Їй могли задати написати твір від імені Ахіллеса, що вже передчував свій смертний час, чи ж переінакшити сюжет трагедії Евріпіда. Уроки були нелегкими, але такими вони й задумувалися. До навчання ставилися як до справи серйозної, що потребувала безупинних вправ, нескінченних правил, довгих годин. Про вихідні годі було й думати, навчання продовжувалось увесь тиждень, хіба що за винятком свят, які в Александрії відбувалися з поблажливою регулярністю. Принаймні двічі на місяць уся буденщина переривалася, коли александрійці відзначали свята на честь Аполлона. Поводження зі школярами було суворим. «Вуха юнака – на його спині, він слухає, коли його б’ють»,– читаємо в одному давньому папірусі. До цієї максими драматург Менандр накинув і причинно-наслідковий зв’язок: «Не січеного різкою не навчиш грамоти». Покоління школярів слухняно вишкрябували цей рядок стилосами зі слонової кістки на своїх дерев’яних дощечках, натертих червоним воском.

Ще навіть не перейшовши до речень, навіть не навчившись читати, вона закохалася в Гомера. «Гомер був не людиною, а богом» – цю фразу виводили однією з перших на уроках краснопису, разом із першими строфами «Іліади». Жодний інший текст аж настільки не наповнював собою світ, у якому жила Клеопатра. В епоху, що була одержима минувшиною і рівняла себе на діяння славетних предків, труд Гомера являв собою тогочасну Біблію. Гомер був «царем поетів», 15693 рядки його поеми становили моральне, політичне, історичне та релігійне підґрунтя, взірець величних діянь і керівних засад, слугували інтелектуальним атласом і моральним компасом. Освічена людина цитувала, перефразовувала й посилалася на Гомера. І зовсім не перебільшенням було сказати, що таких дітей, як-от Клеопатра, за висловом одного молодшого її сучасника, «вигодовували в їхньому навчанні Гомером, сповивали його віршами». За переказом, Александр Великий не лягав спати, не поклавши під голову сувій поеми Гомера. Кожен освічений грек, зокрема й Клеопатра, цитував напам’ять уривки з «Іліади» чи «Одіссеї». У часи Клеопатри александрійці віддавали перевагу першій з цих поем,– бо ж, певно, та була співзвучною тим буремним часам,– та сама Клеопатра вже змалечку вичитала в Гомера те, про що переконалася особисто, коли їй виповнився двадцять один: бувають дні, коли ти готовий битися до останнього, і дні, коли не лишається нічого іншого, як повертатися додому.

На початковому рівні Гомера студіювали, заучуючи списки богів, героїв, річок. Потім слідували складніші завдання. Яку пісню співали сирени? Чи зберегла Пенелопа цноту? Хто була мати Гектора? Заплутані генеалогії богів, певно, аж ніяк не становили труднощів для царівни з роду Птолемеїв – вони бліднули на тлі історій її роду, хоч і перепліталися з ними. Межа між людським і божественним для Клеопатри була дуже умовною. (Класні уроки знову перетинались із її особистою історією, коли вивчали життя Александра, іще одного першорозрядного героя тогочасних школярів. Клеопатра знала назубок усі його подвиги, як і кожне діяння своїх предків Птолемеїв.) Гомерові поеми вивчали за загальними правилами, починаючи з формальних питань, які вимагали від школяра не так гнучкості розуму, як міцної пам’яті. Без такої пам’яті годі було й братися за навчання. Який бог якому героєві допомагає? А як саме пролягав зворотний шлях Одіссея? Саме такого роду матеріалом напихали Клеопатрину голову, у тодішні часи це й вважалося ерудицією. Й уникнути цього зубріння було непросто. До царського оточення входили також і філософи, ритори, математики, що заразом були й наставниками та прислужниками, освіченими співбесідниками та довіреними порадниками.

Гомера вважали беззаперечним «золотим стандартом», він лише передував розлогому списку літератури для подальшого вивчення. Можна не сумніватися, що Менандр з його дотепними сценками із домашнього життя був безсумнівним фаворитом серед учнів, хоча не менш очевидно, що твори цього комедіографа в подальшому перечитувалися менше. Клеопатра знала байки Езопа, а потім познайомилась із творами Геродота та Фукідіда. Вона читала більше поезії, ніж прози, хоч не виключено, що їй знайомі також були й тексти, відомі нам сьогодні як Екклезіяст та Маккавейські книги. Серед драматургів визнаним фаворитом вважали Евріпіда, співзвучного тодішнім часам, з наскрізною темою розпусних жінок, «підступні замисли» яких надійно постачали йому сюжети для п’єс. Чимало сцен із них вона вивчала напам’ять. Есхіл і Софокл, Гесіод, Піндар і Сапфо – всі вони стануть добрими знайомими і Клеопатрі, і її компанії шляхетних дівчат. Для неї, як і для Цезаря, все негрецьке не було варте особливої уваги. Вірогідно, навіть єгипетську історію вона вивчала за грецькими текстами. Її літературні студії також супроводжувалися вивченням арифметики, геометрії, музики та астрології з астрономією (тоді мало хто розрізняв, де закінчується одне і починається інше). Тож Клеопатрі була відома різниця між зорею та сузір’ям, і, певно, вона могла щось зіграти на лірі, хоча всі ці дисципліни однаково вважалися другорядними на тлі наук гуманітарних. Бо ж навіть сам Евклід не зміг дати відповідь, коли один учень спитав у нього, для чого власне потрібна ця геометрія. Усі ці тексти вона освоювала не самотужки. Вона читала їх уголос, або ж учителі чи служники зачитували їх для своєї учениці. Читання «про себе» було менш звичним і на людях, і приватно. (Сувій папірусу завдовжки у двадцять листів був водночас ламкий і важкий для розмотування. Читання було здебільшого справою для двох рук: ви притримували сувій правою рукою та відмотували лівою ту частину, яку вже прочитали.) Граматист чи його помічник допомагав їй у цьому, розбираючи по складах її перші речення – завдання не з простих для мови, що записувалася суцільним текстом, без пропусків між словами, параграфів та пунктуації. Тож недаремно вміння читати по писаному вважалося неабияким досягненням, читець був водночас і декламатором, виголошуючи прочитане жваво та із виразністю, поставленою дикцією та відповідними ефектними жестами. У віці тринадцяти чи чотирнадцяти років Клеопатра перейшла до вивчання риторики, або науки публічного виступу, а заразом і філософії, найвеличнішої та наймогутнішої з наук, що наочно й продемонстрував наставник її брата після прибуття Помпея. Певно, цей Теодот якийсь час міг також бути й наставником Клеопатри. До неї також міг бути приставлений особистий наставник, найпевніше євнух.

Вправний ритор творив справжні чудеса. Попри те що дівчат це стосувалося меншою мірою, Клеопатра жила в культурі, що плекала вміння усного виступу, цінувала влучний аргумент, належним чином шанувала красне мистецтво ствердження й заперечення. Декламування та усний виступ зазвичай супроводжувалися сталим набором словесних виразів та арсеналом жестів, у чомусь це нагадувало своєрідний сплав законів віршування та парламентської процедури. Клеопатра навчилася вправно й точно групувати свої думки, артистично їх висловлювати, подавати влучно та граційно. Змістові, найімовірніше, відводилася другорядна роль: «Адже,– зазначав Цицерон,– як розум є славою людини, так красномовство є світочем розуму». Високо тримаючи голову, із сяючими очима та відповідною модуляцією голосу, вона опанувала мистецтво похвали, докору, порівняння. Стислою, але виразною та енергійною мовою, залучаючи доречні алюзії та історичні приклади, вона навчилася вести дискусії на різноманітні теми, інколи досить гострі: чому Купідона зображують крилатим хлопчаком із луком? якому способові життя віддати перевагу – міському чи сільському? чи справді Провидіння править світом? що б ти сказала на місці Медеї, котра ось-ось мала вбити своїх дітей? Питання завжди були однакові, хоча відповіді могли даватися різні. Деякі теми для виступів – скажімо, така: «Чи годиться вбивати свою матір, якщо вона вбила твого батька?» – могли сприйматись у Клеопатриному середовищі зовсім не так, як будь-де. І попри всю шаблонність цього навчання, жива історія теж обов’язково просочувалась у ці формальні екзерсиси. Невдовзі учні дебатуватимуть, чи слушно було б Цезареві покарати Теодота, автора вислову «мертві не кусаються»? Чи справді вбивство Помпея стало подарунком для Цезаря? А як же питання честі? І якби Цезар убив фараонового радника, щоб помститися за Помпея, чи не свідчив би такий вчинок про те, що Помпей не заслуговував на смерть?[7] Чи буде війна з Єгиптом розумною за нинішніх умов?

Ці й подібні аргументи належало викладати заразом із чіткою та продуманою хореографією. Клеопатра отримувала детальні настанови, як дихати, коли робити паузи, а коли жестикулювати, як тримати ритм промови, підвищувати чи понижувати голос. Стояти при цьому слід рівно, на весь зріст, не схрещуючи рук і не граючи нервово пальцями. За умови, що первинний матеріал не був зовсім бракований, навчання такого типу гарантовано ліпило з учня красномовного, переконливого оратора, водночас наділяючи цього оратора справжнім арсеналом засобів, як найкраще продемонструвати глибину розуму та влучність слова як у суспільному середовищі, так і у судових тяжбах. «Мистецтво публічного виступу,– як буде сказано згодом,– залежить від неабияких зусиль, постійного навчання, різноманітності вправ, чималого досвіду, глибокої мудрості та безпомилкової інтуїції». (А в іншому місці зазначають, що, подолавши подібне виснажливе навчання, будь-хто навчиться приковувати до себе людську увагу: суддя, актор чи безумець.)

Навчання Клеопатри вже наближалося до свого завершення, коли її батько помер від невиліковної хвороби. І, вірогідно, наприкінці весни того ж 51 року вона та її брат зійшли на трон під час величної церемонії за присутності верховного жерця Єгипту. Якщо ці церемоніальні дійства проводили за традицією, то було це в Мемфісі, духовній столиці Єгипту, де урочиста дорога зі сфінксами обабіч вела через піщані дюни до головного храму із його різьбленими з піщанику пантерами та левами, де прибульців зустрічали грецькі та єгипетські святилища, розписані сяючими кольорами та прикрашені яскравими знаменами. Хмари пахучого диму підносилися до небес, коли жрець у довгому лляному вбранні, зі шкурою пантери, перекинутою через плече, увінчав Клеопатру зміїними коронами Верхнього та Нижнього Єгипту. Тут, у цьому ж святилищі, вона виголосили присягу єгипетською мовою. Тільки після цього її чоло прикрасили царською діадемою. Новій цариці виповнилося вісімнадцять, її брат, молодий фараон Птолемей XIII, був на вісім років молодшим. Загалом античність була епохою молодих та ранніх. Александр Великий був полководцем у шістнадцять років, повелителем світу у двадцять. І, як було зауважено пізніше щодо Клеопатри, «деякі жінки у сімдесят молодші за більшість сімнадцятирічних».

Як вона управлялась із державними справами, цілком зрозуміло з того, що вона жила в культурі усного слова – а Клеопатра знала, що і як говорити. Навіть недоброзичливці високо оцінювали її словесну вправність. Її «блискучі очі» ніколи не згадуються, щоб заразом однаково не вшанувати її красномовність і харизму. Природа наділила її даром виголошувати промови: багатий оксамитовий голос, владна постава й неперевершене вміння водночас похвалити і підтримати своїх слухачів. У цьому плані вона мала переваги, яких не мав Цезар. Її Александрія, хоч і належала грецькому світові, розташовувалась в Африці. Водночас, будучи містом єгипетським, вона лежала в Єгипті, але не належала Єгиптові. Тож подорож від міста в країну чимось нагадувала сучасну поїздку із Мангеттена до Америки, хіба що без сучасного мовного бар’єра. Та Клеопатра від початку була звичною грати на дві аудиторії. Її родина правила країною, яка навіть античний світ вражала своєю давниною. Мова цієї країни була чи не найдавнішою в письмовій історії, а заразом також формальною й громіздкою, що передусім стосувалося того ж письма. (У побуті користувалися демотичним письмом. Ієрогліфи вживали виключно з нагод церемоніальних, навіть освічені люди розбиралися в них лише почасти. Навряд чи й Клеопатра могла легко їх читати.) Вивчення ієрогліфіки було задачею набагато важчою, ніж вивчення грецької мови, у дні Клеопатри – мови торгівлі та бюрократії, її легко освоювали й самі єгиптяни. Втім, хоча єгиптяни й вчили грецьку, рідко бувало, аби хтось докладав зусиль у зворотному напрямку. Та Клеопатра взялася й до цієї виснажливої праці – освоїти єгипетську мову. Найімовірніше, вона була першою і єдиною серед усіх Птолемеїв, хто потрудився вивчити мову тих семи мільйонів, якими вона правила. Але свого часу ці старання дістали щедру винагороду. Там, де раніше Птолемеї керували своїми арміями, покладаючись на перекладача, Клеопатра віддавала накази особисто. А це була неабияка перевага для того, хто набирав найманців серед сірійців, мідійців та фракійців, та й для будь-кого, хто плекав амбіції посісти царський престол. Ближче до рідного дому, у примхливому, етнічно неоднорідному мегаполісі, до якого стікалися емігранти із усього Середземномор’я, ця перевага також була відчутною. Скажімо, торгівельний контракт в Александрії могли укласти представники семи різних народів. Буддійські монахи вільно ходили вулицями міста, яке прийняло найбільшу юдейську громаду за межами Юдеї, котра могла налічувати ледь не чверть всього населення Александрії. Єгипет вів вигідну торгівлю товарами розкоші із Індією: блискучі шовки, спеції, слонова кістка та самі слони подорожували через Червоне море й караванними шляхами. Тож існувала неабияка причина, чому Клеопатра була особливо вправною у мовах жителів прибережного регіону. Плутарх говорить про те, що вона знала дев’ять мов, включно з єврейською та мовою троглодитів, тобто говіркою ефіопського племені, котра – якщо вірити Геродоту – «була не схожа на жодну іншу людську мову, скидаючись на пищання летючих мишей». Втім, у Клеопатриній вимові та напевно здавалася милозвучнішою. «Було справжньою насолодою просто чути звук її голосу,– зазначає Плутарх,– який, ніби багатострунний музичний інструмент, давав їй змогу переходити з однієї мови на іншу, тож небагато залишалося таких варварських народів, яким вона відповідала через толмача, а до більшості з них зверталась особисто».