Читать книгу Сплячі красуні - Стивен Кинг - Страница 47

Одною з великих вигід посади одного-єдиного урядника контролю за тваринами в окрузі Дулінг – либонь, єдиною вигодою – була відсутність над Френком боса, який би ним попихав. У принципі, Френк підлягав меру і міській раді, але вони майже ніколи не з’являлися в його маленькому закуті позаду непоказної будівлі, в якій також містилося історичне товариство, відділ рекреацій та податкова, що йому цілком годилося.

Він вигуляв і заспокоїв собак (для цього нема нічого кращого за «Курячі чіпси для цуциків від доктора Тіма»137), поналивав їм води і пересвідчився, що о шостій нагодувати і вигуляти їх знову прийде Мейзі Веттермор, волонтерка зі старшої школи. Так, її черга за графіком. Френк залишив їй записку щодо різних ліків, замкнув офіс і пішов. Тільки пізніше йому дійшло, що Мейзі могла мати справи, важливіші за кількох бездомних тварин.

Він думав про свою дочку. Знову. Він налякав її цього ранку. Йому неприємно було це визнавати навіть перед собою, але він визнав.

Нана. Щось почало його гризти у зв’язку з нею. Точно, що не Аврора, але щось пов’язане з Авророю. Що воно таке?

«Передзвоню Іл, – подумав він. – Зроблю це, тільки-но дістанусь додому».

Але перше, що зробив Френк, зайшовши до маленького чотирикімнатного будиночка, який він орендував на Елліс-стрит – це зазирнув у холодильник. Небагато чим було там поживитися: два стаканчики йогурту, вже пліснявий салат, соус для барбекю «Ласкавий Бейбі Рей»138 і коробка вівсяного стауту «Дочка гірника», висококалорійного пійла, яке, як він гадав, мусить бути корисним для здоров’я – в ньому ж вівсянка, хіба ні? Він узяв одну бляшанку, і тут задзвонив телефон. Френк побачив на маленькому екрані фото Ілейн і вмить отримав просвітлення, без якого б радо обійшовся: він боїться гніву Ілейн (трішки), а його дочка боїться татового гніву (лише трішки… сподівався він.) А чи можуть на цих почуттях триматися сімейні стосунки?

Наразі це я тут доброчесний парубок, нагадав він собі, і прийняв дзвінок.

– Агов, Іл! Вибач, що не зв’язався з тобою раніше, але дещо трапилося. Сумна пригода. Я мусив усипити кицьку судді Сілвера, а потім…

Ілейн не збиралась дозволити збити себе з курсу темою кішки судді Сілвера; вона бажала відразу ущупити його. І, як зазвичай, зі старту ввімкнула свою гучність на десятку:

– Ти до всирачки перелякав Нану! Вельми дякую тобі за це!

– Заспокойся, гаразд? Я тільки сказав їй, щоб рисувала свої картини в хаті. Через той зелений мерседес.

– Я не розумію, про що ти говориш, Френку.

– Пам’ятаєш, коли вона вперше пройшла тим газетним маршрутом і розказувала, що їй довелося відбігти на моріжок Ніделгафтів, бо якийсь парубок на великій зеленій машині з зіркою спереду вискочив на хідник? Ти сказала тоді мені, щоб я дав цій справі спокій. Я дав їй спокій.

Слова виливалися дедалі швидше й швидше, скоро, якщо не візьме себе в руки, він почне їх випльовувати. Чого не розуміла Ілейн, так це того, що інколи він, щоби бути почутим, мусить кричати. Принаймні з нею.

– Та машина, яка збила кицьку судді Сілвера, також була великою, зеленою і з зіркою спереду. Мерседес. Я вже був майже певен, кому вона належить, а потім Нана ще підказала…

– Френку, вона казала, що та машина вискочила на хідник за півкварталу від неї!

– Може й так, а може то було ближче, а вона не хотіла нас лякати. Не хотіла, щоб ми заборонили їй той газетний маршрут, коли вона його тільки отримала. Просто послухай, гаразд? Я дав цьому спокій. Я бачив той мерседес на районі багато разів, але дав цьому спокій.

Скільки разів він уже це повторив? І чому це нагадало йому оту пісню з «Крижаного серця»139, яку ходила й безперервно наспівувала Нана, аж поки не впевнювалася, що зводить цим його з розуму? Френк так сильно вчепився в бляшанку стауту, що та прогнулася, якщо він не заспокоїться, він її розірве.

– Але не цього разу. Не тепер, коли він збив Какао.

– Про кого ти…

– Про Какао! Какао, кицьку судді Сілвера! На її місці могла бути моя дитина, Ілейн! Наша дитина! Коротше, той мерседес належить Ґарту Флікінджеру, тому, який вище на пагорбі.

– Це той лікар? – Ілейн нібито в’їхала. Нарешті.

– Так, він. А коли я з ним балакав, вгадай що? Він був обкурений, Ілейн. Я майже певен. Ледве речення міг скласти.

– Замість заявити на нього в поліцію ти поїхав до нього додому? Як того разу, коли ти поїхав до школи Нани і кричав на її вчительку і всі діти – включно з твоєю дочкою – чули, як ти волаєш, немов скажений?

«Нумо, перебирай старизну, – подумав Френк, ще дужче стискаючи бляшанку. – Ти завжди так. Оце або той знаменитий удар у стіну, або, як я сказав тоді твоєму батьку, що він верзе дурниці. Перебирай, витягай стару збірку хітів Ілейн Наттінг-Ґірі. Коли я вже і в труні лежатиму, ти будеш комусь розказувати, як я накричав на вчительку Нани в другому класі, і це після того, як та висміяла її наукову роботу і моя дочка через це плакала у себе в кімнаті. А коли тому слухачеві це набридне, ти ще можеш згадати, як я накричав на місіс Фентон за те, що вона розбризкує свій засіб проти бур’янів там, де цим змушена дихати моя дочка, коли катається на своєму триколісному велосипеді. Чудово. Нехай я буду для тебе поганцем, якщо це допомагає тобі в житті. Але сам я зараз говоритиму спокійно і виважено. Бо цього разу я не можу тобі дозволити натискати на мені кнопочки, Ілейн. Хтось мусить назирати за нашою дочкою, і вже доволі ясно, що ти не годишся для цієї роботи».

– Це був мій обов’язок, як батька.

Це прозвучало пафосно? Френкові було байдуже.

– Мені нецікаво побачити його заарештованим за звинуваченням у тому, що збив кішку і втік, але я маю свій інтерес у тому, щоб упевнитися, що він ніколи не зіб’є Нану. Якщо заради цього треба було його трішки налякати, тоді…

– Скажи мені, що ти не виступав там як сущий Чарльз Бронсон140?

– Ні, я був з ним стриманим.

Принаймні це було близьким до правди. То з його машиною він не був стриманим. Але Френк не мав сумніву, що такий кебетний док, як цей Флікінджер, має дебелу страховку.

– Френку, – мовила вона.

– Що?

– Навіть не знаю, з чого почати. Можливо, з того запитання, якого ти не поставив, коли побачив, що вона рисує на заїзді.

– Що? Якого запитання?

– «Чому ти сьогодні не в школі, а вдома, любонько?» Ось якого запитання.

Не в школі. Може, саме це його й гризло?

– Сьогодні так сонячно, я просто… відчуття таке, ніби літо, розумієш. Я забув, що зараз ще травень.

– Френку, ти так далеко вдивляєшся у хибному напрямку. Ти такий заклопотаний безпекою своєї дочки, що навіть не згадав, що досі триває шкільний рік. Подумай про це. Ти не помічав, як вона робить домашні уроки, коли буває в тебе? Знаєш, оті зошити, в яких вона пише, оті підручники, які вона читає? Хай будуть свідками мені Бог і син його єдиний Ісус…

Він був готовий приймати докори і готовий визнати, що деякі з них заслужені, але це лайно про Ісуса-свідка-мого було вже поза межами. Це не Божий Син з-під тієї єпископальної церкви багато років тому дістав єнота і забив нору дошкою, не Він зодягав тіло Нани і здобував їжу для її шлунку. Не кажучи вже про саму Ілейн. Френк усе те робив, і жодної магії в тому не було.

– Ближче до суті, Ілейн.

– Ти не бачиш, що з ким відбувається, окрім як із самим тобою. Світ обертається навкруг того, що сьогодні дратує Френка. Світ обертається навкруг того, що хтось не розуміє, що тільки Френк знає, як робити правильно. Бо такою є твоя типова позиція.

Я можу це прийняти. Я можу це прийняти я можу це прийняти я можу це прийняти але о, Господи, Ілейн, якою ж позахмарною курвою ти вмієш ставати, коли маєш на це настрій.

– Вона хвора?

– О, тепер ти весь із себе містер Негайна Тривога.

– Вона захворіла? Вона хвора? Бо на вигляд вона була в порядку.

– Із нею все гаразд. Я залишила її вдома, бо у неї місячні. Її перші місячні.

Френка наче громом прибило.

– Вона збентежилась і трохи злякалася, хоча ще торік я їй розказала про все, що з нею буде. І засоромилася також, бо трохи крові потрапило на простирадло. Як для перших місячних, вони проходять доволі важко.

– У неї не може бути… – На якусь мить це слово застрягло у нього в горлі. Йому довелось викашляти його, наче шматок їжі, який не туди потрапив. – У неї не може бути менструації! Їй же тільки дванадцять, заради Бога!

– Ти думав, вона вічно буде твоєю прекрасною принцесою в іскристих черевичках і з крильцями феї?

– Ні, але… в дванадцять?

– У мене це почалося в одинадцять. І не в цьому справа, Френку. Ось у чому справа. В твоєї дочки були болючі судоми, вона почувалася ніяково, пригнічено. Вона малювала на заїзді тому, що це завжди її збадьорює. А тут під’їжджає її татусь, весь заведений, і кричить…

– Я не кричав!

Ось тут уже бляшанка «Дочки гірника» не витримала. Піна ринула крізь його стиснуті в кулак пальці, ляпаючи на підлогу.

– …кричить і тягне її за майку, її улюблену майку…

Його шокував приплив пекучих сліз. Після того, як вони роз’їхалися з Ілейн, він плакав кілька разів, але ніколи під час розмови з нею. Глибоко в душі він боявся, що вона вхопиться за будь-яку виявлену ним слабкість, оберне її на плішню і, розламавши його нарозтвір, з’їсть його серце. Його ніжне серце.

– Я боявся за неї. Невже ти цього не розумієш? Флікінджер – п’яниця чи нарик, чи те й те разом, у нього та велика машина, і він уже вбив кішку судді Сілвера. Я боявся за неї. Я мусив щось вдіяти. Я мусив.

– Ти так поводишся, наче ти єдина в світі людина, яка боїться за свою дитину, але ти не єдиний такий. Я за неї боюся, і ти – головна причина, яка змушує мене боятися.

Він мовчав. Те, що вона щойно сказала, було занадто жахливим для усвідомлення.

– Продовжуй у тому ж стилі, і ми знов зустрінемося в суді, щоб переглянути твої привілеї на побачення з нею по вікендах.

Привілеї на побачення, подумав Френк. Привілеї! Йому хотілося завити. Ось що він отримав за те, що розказав їй правду про свої почуття.

– Як вона зараз?

– Нормально, я гадаю. З’їла майже весь обід і сказала, що ляже здрімнути.

Френк буквально відхитнувся назад на підборах і кинув продавлену бляшанку пінявого напою на підлогу. Ось що його весь цей час гризло, а не питання, чому Нана не в школі, а вдома. Він знав її реакцію на стрес: переспати його. А він довів її до стресу.

– Ілейн… а ти хіба не дивилася телевізор?

– Що? – Не розуміючи такого різкого повороту в розмові. – Я подивилася по ТіВо141 два пропущені випуски «Щоденного Шоу»142.

– Новини, Іл, про це в новинах! По всіх каналах!

– Про що це ти говориш? А чи ти зду…

– Підніми її! – гаркнув Френк. – Якщо вона ще не заснула, підніми її! Мерщій!

– Щось ти таке верзеш без усякого се…

От тільки був у його словах важливий сенс. Хотілося б Френкові, щоб його не було.

– Не став запитань, просто зроби це! Зараз же!

Френк обірвав розмову і кинувся до дверей.