Читать книгу Крізь час. Темна вежа II - Стивен Кинг - Страница 8

1

Едді Дін сидів на стільці. Стілець цей стояв у маленькій білій кімнаті. Це був єдиний стілець у маленькій білій кімнаті. У маленькій білій кімнаті було повно люду. У маленькій білій кімнаті стояв дим, хоч сокиру вішай. Едді був у трусах. Едді хотілося курити. Інші шестеро – ні, семеро – чоловіків у маленькій білій кімнаті були одягнені. Ці інші чоловіки стояли навколо нього, оточили його щільним кільцем. Троє – ні, четверо – курили сигарети.

Едді хотілося чесатися і смикатися. Едді хотілося стрибати і плигати.

Едді сидів спокійно, розслабившись, і дивився на чоловіків, що його оточували, з зачудуванням і цікавістю, так, наче його не доводило до сказу бажання прийняти дозу, наче він не шаленів від звичайнісінької клаустрофобії.

Причиною був інший, що перебував у його свідомості. Спочатку інший страшенно його лякав. Тепер він дякував Богові за те, що інший з ним.

Можливо, інший хворий, навіть на межі смерті, але в його хребті досить незламності, щоби ще й позичити цьому переляканому двадцятиоднорічному наркоманові.

– На ваших грудях дуже цікава червона мітка, – сказав один із митників. З кутика його рота звисала сигарета. У кишені його сорочки стирчала пачка. Едді думав, що якби йому вдалося взяти з цієї пачки сигарет п’ять, засунути їх усі до рота, вишикувавши в лінію, що тягнеться від кутика до кутика, усі їх запалити, глибоко затягнутися, то йому б полегшало на душі. – Вона схожа на смугу. Схоже, на її місці щось було приклеєне скотчем, Едді, а потім ти вирішив відірвати його і позбутися того, що він закріплював.

– На Багамах до мене причепилася алергія, – відповів Едді. – Я вам це вже казав. Тобто вже вкотре це повторюю. Я намагаюся зберегти почуття гумору, але з кожним разом це вдається мені все важче й важче.

– Пішов ти зі своїм сраним гумором, – сердито відказав йому митник. Цей тон Едді впізнав одразу. Так само звучав його власний голос, коли Едді півночі чекав на холоді продавця, а продавець не приходив. Бо ці типи теж були наркоманами. Тільки їхнім марафетом були такі, як він та Генрі.

– А дірка у тебе в пузі? Звідки вона, Едді? З публічного дому? – Третій митник показував на місце, де Едді поранився. Кров нарешті перестала сочитися, але натомість утворилася темно-пурпурова булька, що от-от лопне.

Едді показав на червону смугу від стрічки.

– Чешеться, – сказав він. І то була чистісінька правда. – У літаку я заснув – якщо не вірите мені, спитайте у стюардеси…

– А чому б це ми мали тобі не вірити, Едді?

– Не знаю. Вам часто доводиться стикатися з контрабандистами, які сплять, везучи наркотики? – Він замовк, даючи їм час обміркувати це, а потім простягнув руки вперед. Декілька нігтів були обламані. Інші – обгризені. Якось Едді зробив відкриття, що коли настає підхідняк, нігті стають улюбленою перекускою. – Мені якось вдавалося тримати себе в руках і не чесатися, але, мабуть, уві сні я добряче розпанахався.

– Або під кайфом. Може, це слід від голки? – Едді бачив, що вони кривлять душею. Варто лише один раз вколотися так близько до сонячного сплетіння – а це контрольна панель для нервової системи, – і ти вже не колотимешся більше ніколи.

– Дайте мені відпочити, – сказав Едді. – Ви так близько нахилялися до мого обличчя, коли роздивлялися зіниці, що я думав, ви збираєтеся поцілувати мене по-французькому. І ви знаєте, що я не був під кайфом.

На обличчі третього митника з’явився вираз огиди.

– А ти непогано знаєшся на ширеві як для невинного ягняти, Едді.

– Чого не було в «Пороках Маямі», те я вичитав у «Друзі читача». А тепер скажіть правду – скільки ще разів мені доведеться повторювати те саме?

Четвертий агент підняв маленький поліетиленовий пакет, усередині якого було кілька ниток.

– Це волокна. Ми чекаємо на підтвердження лабораторії, але й без того зрозуміло, що це таке. Це волокна клейкої стрічки.

– Перед тим як поїхати з готелю, я не прийняв душ, – вчетверте сказав Едді. – Я засмагав біля басейну. Хотів позбутися висипки. Алергічної висипки. І заснув. Мені взагалі в біса пощастило, що я встиг на літак. Я біг мов навіжений. Дув вітер. Що там поналипало мені на шкіру, це вже я не знаю.

Інший митник простягнув руку і провів пальцем по шкірі з внутрішнього боку руки Едді, на три дюйми вище згину ліктя.

– Еге ж, а це не сліди від голки.

Едді відштовхнув руку.

– Москіти покусали. Я вам казав. Майже зажило. Боже праведний, ви ж самі бачите!

Вони бачили. Ця оборудка готувалася не вчора ввечері, а загодя. Едді перестав колотися у вену місяць тому. Генрі б так не зміг, і це була одна з причин, чому на завдання відправили Едді. Це мусив бути Едді. Коли йому неодмінно потрібно було вколотися, він коловся у ліве стегно, дуже високо, там, де ліве яєчко прилягало до шкіри ноги… як зробив це минулого вечора, коли бліда поганка приніс йому нормальний товар. Загалом він просто нюхав. А от Генрі це вже перестало вставляти. Едді не міг точно назвати почуття, які роїлися в ньому через це… то була якась суміш гордощів і сорому. Якби вони зазирнули туди, якби тільки відсунули яєчко вбік, він точно мав би великі проблеми. Ще серйознішою проблемою міг би стати аналіз крові, але вони не могли наважитися на такий крок, не маючи жодних доказів, – а саме доказів їм і бракувало. Вони знали все, а довести не могли нічого. Ось і вся різниця між «хотіти» і «мати», як сказала б його люба матуся.

– Москіти покусали.

– Так.

– А червона відмітина – це алергія.

– Так. Вона з’явилася в мене на Багамах. Тільки там усе було ще не так погано.

– Там вона у нього і з’явилася, – сказав один митник іншому.

– Еге ж, – відповів другий. – Ти йому віриш?

– Аякже.

– Ти віриш у Санта-Клауса?

– Авжеж. Коли я був малим, то навіть один раз із ним сфотографувався. – Він зиркнув на Едді. – А у тебе є фотка знаменитої червоної мітки з того часу, коли ти ще не вирушив у свою маленьку подорож, Едді?

Едді не відповів.

– Якщо ти чистий, то чому відмовляєшся від аналізу крові? – знову втрутився перший митник, із сигаретою, що стирчала в кутику рота. Тепер вона догоріла майже до фільтра.

Зненацька Едді розлютився – просто осатанів. Він прислухався до голосу всередині.

«Давай», – одразу ж озвався голос, і Едді відчув не просто згоду – він відчув абсолютне схвалення. Так він почувався, коли Генрі обнімав його, куйовдив волосся на голові, плескав по плечу і казав: «Молодець, малий. Який же ти молодець. Тільки не задирай носа».

– Вам прекрасно відомо, що я чистий. – Він різко встав – так різко, що вони подалися назад. Він подивився на найближчого до нього митника, із сигаретою в зубах. – І от що я тобі скажу, чувак: якщо ти негайно не забереш цього цвяха для гробу від мого обличчя, я його виб’ю.

Митник відступив назад.

– Ви вже перевернули цистерну з лайном на тому літаку. Господи, та у вас було стільки часу, що вже можна було тричі це зробити. Ви перерили всі мої речі. Я нахилився, і один із вас засунув мені в дупу найдовший у світі палець. Якщо перевірка простати – огляд, то це було проклятуще сафарі. Мені було страшно вниз подивитися – все боявся, що побачу, як з мого члена висовується ніготь того чувака.

Він обвів їх розлюченим поглядом.

– Ви побували в мене в дупі, ви рилися в моїх речах, я тут сиджу в самих трусах, а ви пускаєте дим мені в обличчя. Хочете зробити аналіз крові? Ну добре. Ведіть сюди того, хто його зробить.

Вони щось промимрили і переглянулися. Здивовано. Стривожено.

– Але якщо ви хочете зробити це без санкції прокурора, – сказав Едді, – то нехай той, хто братиме кров, тягне з собою більше шприців і пробірок, бо я буду не я, якщо дамся сам. Я вимагаю, щоб сюди прийшов федеральний судовий чиновник, і кожен з вас здав той самий клятий аналіз, і на кожній пробірці написали ваші прізвища й номери посвідчень, і їх передали тому чиновникові. І щоб вашу кров перевірили на те ж саме, на що ви будете перевіряти мою, – на кокаїн, героїн, бензедрин, траву, мені це байдуже. А результати щоб потім відправили моєму адвокатові.

– Ти диви, АДВОКАТОВІ! – вигукнув один із митників. – Ви, засранці, завжди хилите до цього, правда, Едді? МІЙ АДВОКАТ з вами зв’яжеться. Я натравлю на вас СВОГО АДВОКАТА. Мене нудить від цього гівняного верзіння!

– Взагалі-то, в мене поки немає адвоката, – сказав Едді, не покрививши душею. – Я не вважав, що він мені потрібен. Але ви, чуваки, змусили мене передумати. Вам нічого не обломилося, бо в мене нічого нема. Але ж рок-н-рол не закінчується, правда? Ви хочете, щоб я танцював? Чудово. Я станцюю. Але не сам. Ви у мене теж пострибаєте.

Запала довга гнітюча пауза.

– Містере Дін, я б попросив вас іще раз зняти шорти, – нарешті сказав один із них. Цей митник був старший за інших. Вигляд у нього був такий, наче він тут усіма командує. У Едді з’явилася думка – лише підозра, – що цей чувак нарешті допер, де можуть бути свіжі сліди від голки. Досі вони там не перевіряли. Обдивилися руки, плечі, ноги… а туди не заглядали. Надто впевнені були в тому, що він попався.

– Мені настобісіло знімати речі, опускати штани і жерти це лайно, – сказав Едді. – Або ви приводите сюди людину для взяття мого і вашого аналізу крові, або я забираюся звідси. То що ви оберете?

Знову мовчанка. А коли вони почали обмінюватися поглядами, Едді зрозумів, що переміг.

«Ми перемогли, – виправився він. – Як тебе звати, чувак?»

Роланд. А тебе Едді. Едді Дін.

А ти вмієш слухати.

Слухати і спостерігати.

– Віддайте йому одяг, – з огидою наказав старший і глянув на Едді. – Не знаю, що там у тебе було і як ти цього позбувся, але попереджаю: ми це з’ясуємо.

Старий обвів його пильним поглядом.

– Сидиш. Сидиш і мало не шкіришся від щастя. Від твоєї брехні мене не нудить. Блювати мені хочеться від тебе самого.

– Вас від мене нудить.

– Точно.

– Ну треба ж таке, – сказав Едді. – Фантастика. – Я сиджу тут, у тісній кімнатці, у самому лише спідньому, оточений сімома мужиками, у яких на стегнах висять пушки, і ви кажете, що це вас від мене нудить? Та у вас, я бачу, проблеми.

Едді зробив крок у його бік. Митник деякий час залишався на своєму місці, але щось у очах Едді – неймовірний колір, що здавався наполовину коричневим, наполовину блакитним, – змусило його відступити до стіни.

– У МЕНЕ НЕМАЄ ТОВАРУ! – не своїм голосом закричав Едді. – ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ! ВІДЧЕПІТЬСЯ! ВІДВАЛІТЬ!

І знову запанувала мертва тиша. Потім старший повернувся і визвірився на когось:

– Ти що, глухий? Принеси його одяг!

На тому все й закінчилося.

2

– Думаєте, за нами хвіст? – радісно спитав таксист.

Едді повернувся до нього обличчям.

– Чому ви так вважаєте?

– Ви весь час дивитесь у заднє вікно.

– Про хвіст я навіть не думав, – зізнався Едді. Це була цілковита правда. Хвости він помітив першого ж разу, коли озирнувся. Не один хвіст, а кілька. Щоби переконатись у цьому, озиратися було не обов’язково. Лише пацієнти, випущені з лікарні для розумово відсталих, змогли б загубити таксі, в якому їхав Едді, у цей ранній травневий вечір: автомобілів на лонг-айлендській естакаді було мало. – Просто вивчаю дорожній рух, от і все.

– Ага, – сказав водій. У деяких колах така дивна фраза неодмінно викликала б шквал питань, але нью-йоркські таксисти рідко ставлять питання. Натомість вони сиплють твердженнями – і, як правило, з поважним виглядом. Більшість таких тверджень починається так: «Ох уже це місто!» – ніби ці слова – релігійне звернення перед початком служби… хоча зазвичай так і є. Цей водій теж замість спитати сказав:

– Бо якщо ви справді думали, що за нами хвіст, то його нема. Я б його зразу засік. Ох уже це місто! Господи. Свого часу мені довелося переслідувати купу народу. Ви не повірите, скільки людей стрибало у мою машину й казало: «Їдь за тою тачкою». Знаю, здається, що таке можна тільки в кіно почути, правда ж? Так і є. Але, як то кажуть, мистецтво наслідує життя, а життя наслідує мистецтво. Таке буває насправді! А щодо того, як позбутися хвоста, то це легко, якщо знаєш, як це робиться. Просто…

Бубніння таксиста стало лише тлом, на якому Едді, щоб кивнути у разі потреби, слухав рівно стільки, скільки необхідно. Якщо задуматися, то тріскотня водія насправді була досить потішною. Одним із хвостів був темно-синій седан. Едді припустив, що він належить митниці. Інший – вантажний автофургон із написом «ПІЦА ВІД ДЖИНЕЛЛІ» на бортах. Там було також зображення піци, тільки піцою було усміхнене обличчя хлопчика. Усміхнений хлопчик плямкав губами, а під картинкою було гасло «ММММММ! Піца – СМАААААКОТА!». Але якийсь молодий художник-урбаніст з балончиком фарби і примітивним почуттям гумору закреслив слово «Піца» і над ним друкованими літерами написав «ПИСЬКА».

Джинеллі. Едді знав тільки одного Джинеллі – той керував рестораном «Чотири отці». Піцерія для нього була допоміжною справою, гарантією безпеки перед аудиторами. Джинеллі і Балазар. Невіддільні одне від одного, як хот-дог і гірчиця.

За початковим задумом, біля аеропорту на нього мусив чекати лімузин із шофером, який мав домчати його до Балазарового закладу – бару в центрі міста. Але, ясна річ, початковий варіант не передбачав двох годин у маленькій білій кімнатці, двох годин безперервного допиту, який йому влаштувала одна група митників, поки інша група спочатку спускала, а потім прочісувала вміст зливних цистерн літака, шукаючи велику партію контрабандних наркотиків, у перевезенні якої підозрювали Едді, чималу партію, яку не змиєш в унітаз і не розчиниш у воді.

Тож коли він вийшов назовні, лімузина, звісно, вже не було. Водій діяв за інструкцією: якщо перевізник не вийде з терміналу за п’ятнадцять хвилин після того, як його залишить решта пасажирів, притьмом мчати геть. Водій лімузина повівся обережно і не скористався телефоном в автомобілі, який міг прослуховуватися, бо працював на радіохвилях. Балазар, мабуть, подзвонив кому треба, з’ясував, що Едді вляпався, і приготувався до того, що в нього незабаром теж виникнуть проблеми. Хай навіть Балазар визнавав, що Едді – кремінь, все одно наркоман залишався наркоманом. Не можна було розраховувати на те, що наркоман не зламається під тиском.

З усього цього випливало, що фургон піцерії запросто міг порівнятися з таксі, з його вікна могло висунутися дуло автомата, і після цього на задньому сидінні залишилося б щось дуже схоже на закривавлену тертушку для сиру. Але Едді більше хвилювався б з цього приводу, якби його протримали чотири години, а не дві. А якби його тримали шість годин, то хвилювання було б значно сильнішим. А так… дві години… він подумав, що Балазар все-таки вирішить, що він тримав язика за зубами хоча б ці дві години. І захоче дізнатися, де його товар.

Насправді Едді весь час озирався назад, бо там були двері.

Вони вабили його до себе.

Коли митники наполовину вели, наполовину волочили його сходами до адміністративної будівлі аеропорту Кеннеді, він озирався через плече, і двері були на місці – неймовірно, але безсумнівно, беззаперечно реальні. Вони летіли в повітрі на відстані приблизно трьох футів. Крізь отвір він бачив, як на берег накочують хвилі й розбиваються об пісок, бачив, що день там почав хилитися до вечора.

Двері були наче картинка з секретом, у якій сховане ще одне зображення. Спочатку ви б не помітили його нізащо в світі, але щойно воно відкрилося вашим очам, не бачити його вже було неможливо, хай там як ви намагалися.

Коли стрілець раз чи два виходив без нього, двері зникали, і Едді охоплював страх. Він почувався наче дитина, у кімнаті якої вимкнули нічник. Уперше це сталося під час допиту на митниці.

«Мені треба піти. – Роландів голос прозвучав чітко, заглушивши собою питання, якими митники закидували Едді. – Мене не буде всього лише декілька хвилин. Нічого не бійся.

«Чому? – спитав Едді. – Чому ти йдеш?»

– Що таке? – спитав його один із митників. – Ти зненацька так перелякався.

Його справді огорнув раптовий страх, але цей бовдур все одно б не зрозумів, чого він боїться.

Він озирнувся через плече, і митники теж подивилися. І не побачили нічого, крім глухої білої стіни, обшитої білими панелями з проробленими в них отворами для притлумлення звуку; Едді побачив двері – як завжди, за три фути від себе (тепер вони були в стіні кімнати, рятівний люк, якого не бачив ніхто з допитувачів). Його поглядові відкрилося більше. Він побачив, що з хвиль вилазять якісь істоти, створіння, що наче зійшли з екрана, на якому демонструвався фільм жахів – з трохи переконливішими спецефектами, ніж вам хотілося б, настільки переконливими, що все здається справжнім. Схожі на мутантів – покруч креветки, омара і павука, – вони щось белькотіли, дуже дивне й моторошне.

– У тебе що, глюки? – спитав один із митників. – Жучків на стіні побачив, Едді?

Це було так близько до правди, що Едді мало не розреготався. Він зрозумів, чому чоловік на ім’я Роланд мусив повернутися. Роландова свідомість була в безпеці – принаймні поки що, – але істоти підбиралися до його тіла, і в Едді з’явилася підозра, що Роландові треба якомога швидше прибрати його з того місця, де воно лежало, інакше його душі буде нікуди повертатися.

Зненацька він наче наяву почув голос Девіда Лі Рота, що горлав пісню «У менеееее… нікого нема…», і цього разу справді розреготався. Просто не зміг втриматися.

– Що такого смішного? – спитав митник, котрий хотів дізнатися, чи не бачить Едді жучків.

– Уся ця ситуація, – відповів Едді. – Тільки вона не смішна, а якась дивна. Тобто якби це був фільм, то зрежисований Фелліні, а не Вуді Алленом, якщо ви тямите, про що я.

«З тобою все буде гаразд?» – спитав Роланд.

«Ага, все нормально. Будь спок, чувак».

Не розумію.

Займайся своїми справами.

А. Гаразд. Я ненадовго.

І раптом він зник. Просто зник. Розчинився, наче димок, такий прозорий, що його може розвіяти навіть найменший подув вітру. Едді знову озирнувся, не побачив нічого, крім пробуравлених білих панелей, – ні дверей, ні океану, ні моторошних монстрів, – і відчув, що душа його завмирає. Не було жодного сумніву в тому, що це не галюцинації. Товар зник, а інших доказів Едді було не потрібно. Але Роланд… якось допоміг. Полегшив усе це.

– Хочеш, щоб я повісив там картину? – спитав один із митників.

– Ні, – відповів Едді й зітхнув. – Я хочу, щоб мене звідси випустили.

– Як тільки скажеш, куди подів геру, – сказав інший. – Чи це була кока? – І, як у пісеньці, все почалося знову: обертається вона й обертається, і ніхто не знає, де вона спиняється.

Через десять хвилин – десять дуже довготривалих хвилин – Роланд раптом з’явився в його свідомості. Щойно його не було, наступної миті він тут.

Едді відчув, що він страшенно змучений.

«Зробив свою справу? – спитав він.

«Так. Вибач, що примусив так довго чекати. – Пауза. – Мені довелося повзти».

Едді знову оглянувся. Дверний отвір повернувся, але тепер крізь нього було видно дещо інший пейзаж, і він зрозумів, що двері рушили слідом за Роландом так само, як і за ним тут. Від цієї думки Едді мимоволі здригнувся. Він наче був прив’язаний до цього чоловіка якоюсь надприродною пуповиною. Бездиханне тіло стрільця, як і раніше, лежало перед дверима, але тепер Едді дивився на довгу смугу узбережжя, що тягнулася до лінії припливу, де аж кишіло від потвор. Вони бродили туди-сюди, гарикали і щось лопотіли. Щоразу, коли надходила хвиля, всі вони піднімали клешні. Вони були схожі на слухачів у тих старих документальних фільмах, де Гітлер говорить, а всі салютують руками «Sieg heil!» так, наче від цього залежать їхні життя (якщо подумати, то, мабуть, так воно і було). На піску Едді побачив звивисті сліди просування стрільця.

Поки він дивився, одне зі страхопудал із блискавичною швидкістю потягнулося вгору і вхопило морську пташку, що, на свою біду, пролітала надто низько над берегом. Два скривавлені шматки того, що було птахом, упали на пісок і навіть іще не перестали смикатися, як їх зжерли панцирні страховиська. Самотня біла пір’їна повільно злетіла вгору. Клешня перервала її політ.

«Господи Ісусе, – подумав Едді, вражений побаченим. – Ну й ножиці».

– Чому ви весь час озираєтеся? – спитав головний.

– Час від часу мені потрібна протиотрута, – відповів Едді.

– Від чого?

– Від вашої пики.

3

Таксист висадив Едді біля однієї з будівель у Кооперативному містечку, подякував за доларові чайові й поїхав геть. Якусь хвилину Едді просто стояв: в одній руці тримав сумку, пальцем другої руки – закинуту за плече куртку. В цій будівлі вони з братом винаймали двокімнатне помешкання. Задерши голову, він дивився на гранітний моноліт будівлі, зведеної в стилі цегляної коробки для крекерів і з таким самим смаком оформленої. Через безліч вікон вона нагадувала Едді тюремний блок камер, а її вигляд справляв на нього настільки ж гнітюче враження, наскільки Роланда – того, іншого – вражав.

«Ніколи, навіть у дитинстві, я не бачив такої високої будівлі, – промовив Роланд. – І їх тут так багато!»

– Еге ж, – погодився Едді. – Живемо, наче мурахи в мурашнику. Тобі цей будинок може подобатися, але, скажу тобі, Роланде, він застаріває. Дуже швидко стає ветхим.

По шосе промчала синя машина. Фургон піцерії повернув і під’їхав ближче до Едді. Той одразу напружився і відчув, як Роланд у його свідомості теж весь підібрався. Можливо, врешті-решт вони вирішили його здихатися.

«Як щодо дверей? – спитав Роланд. – Може, вийдемо? У тебе є таке бажання?» Едді відчув, що Роланд готовий до будь-якого розвитку подій, але його голос звучав спокійно.

«Поки що ні, – сказав Едді. – А раптом вони просто хочуть поговорити? Але будь напоготові».

Він відчував, що ці слова були зайвими, збагнув, що Роланд більш зібраний і готовий рухатися й діяти навіть у глибокому сні краще, ніж Едді тоді, коли сон не йде на очі.

Фургон із личком усміхненого хлопчака на боці пригальмував у кількох кроках від нього. Вікно місця для пасажира вже опускалося, а Едді дожидався біля входу до свого будинку, точніше, очікував, щоб дізнатися, що ж звідти висунеться – обличчя чи дуло автомата. Довжелезна тінь Едді лежала перед ним на тротуарі, тягнучись уперед від кінчиків кросівок.

4

Вдруге Роланд залишив його самого приблизно через п’ять хвилин по тому, як митники нарешті здалися й відпустили Едді.

Стрілець поїв, але цього було не досить. Йому потрібна була вода, а понад усе – ліки. Поки що Едді не міг допомогти йому з ліками, яких Роланд справді потребував (хоча й припускав, що стрілець правий і Балазар міг би допомогти… звісно, якби захотів), адже звичайнісінький аспірин міг би принаймні збити лихоманку, жар якої Едді відчув, коли стрілець підійшов ближче, аби зняти верхню частину клейкої стрічки. Едді затримався перед кіоском для преси в головному терміналі.

Там, звідки ти родом, є аспірин?

Ніколи не чув про нього. Це чарівне зілля чи ліки?

По-моєму, те і те разом.

У кіоску Едді купив упаковку сильнодіючого анацину. Потім зайшов у снек-бар і взяв кілька довжелезних хот-догів і надвелику «пепсі». Він уже почав мастити сосиски гірчицею та кетчупом (Генрі називав такі довгі хот-доги «Ґодзилла-догами»), аж раптом згадав, що їжа призначалася не йому. Звідки йому знати, а раптом Роландові не до смаку гірчиця й кетчуп? Може, він вегетаріанець. А ще ця хрінотінь може вбити Роланда.

«Вже надто пізно», – подумав Едді. Коли Роланд розмовляв з ним – і діяв, – Едді знав, що все це відбувається насправді. Коли ж він мовчав, запаморочливе відчуття, що це сон – надзвичайно яскравий сон, який він бачив у літаку компанії «Дельта», рейс 901, що прямував до аеропорту Кеннеді, – неминуче поверталося.

Роланд казав йому, що може проносити їжу в свій світ. Стверджував, що одного разу вже зробив щось подібне, поки Едді спав. Едді не йняв віри, але Роланд запевнив його, що так і було.

«Все одно нам треба бути в біса обережними, – сказав Едді. – За мною стежать двоє митників. За нами. За тим, ким я зараз є, чорт забирай».

«Я знаю, що мусимо бути обережними, – відказав Роланд. – Їх не двоє, а п’ятеро». Раптом у Едді з’явилося одне з найдивовижніших відчуттів за все його життя. Він не водив очима, але відчув, що вони рухаються. Їх рухав Роланд.

Чоловік у футболці, що вигідно підкреслювала м’язи, розмовляв по телефону.

На лавці сиділа жінка й копирсалася в своїй сумочці.

Молодий чорношкірий, якого можна було б назвати навдивовижу вродливим, якби не заяча губа, яку хірург так і не зміг виправити повністю, роздивлявся футболки в кіоску, з якого не так давно вийшов Едді.

На перший погляд, у них не було нічого підозрілого, та Едді все одно розпізнав їх – для нього це було все одно що бачити приховане зображення в дитячому пазлі: щойно воно відкрилося твоєму поглядові, ти його вже не загубиш. Він відчув, як горять його щоки, бо саме інший вказав йому на те, що він мусив одразу помітити сам. Він побачив тільки двох. Ці троє були трохи вправнішими, але не надто. Погляд чоловіка, що розмовляв по телефону з уявним співрозмовником, був не відсутнім, а свідомим, сторожким, і саме до місця, де стояв Едді, весь час повертався погляд цього чоловіка. Жінка з сумочкою не знайшла в ній те, що шукала, але й шукати не перестала – просто безцільно перебирала її вміст. А покупець мав змогу оцінити кожну футболку на поворотній вішалці як мінімум дюжину разів.

Зненацька Едді знову відчув себе п’ятирічним хлопчиком, що боїться перейти вулицю без Генрі, який тримав би його за руку.

«Не зважай, – сказав Роланд. – І за їжу не турбуйся. Я їв жуків, коли деякі з них ще були достатньо живі, аби стрімко збігати вниз моїм горлом».

«Розумію, – відповів Едді. – Але це ж Нью-Йорк».

Він відніс хот-доги й содову на дальній кінець шинкваса і став спиною до головного вестибюля терміналу. Потім зиркнув угору, в лівий куток. Там висіло опукле дзеркало, витрішкувате, наче око гіпертоніка. У ньому він бачив усіх своїх наглядачів, але всі вони були надто далеко, аби помітити їжу й стакан содової, і це було на краще, бо Едді не мав жодного уявлення, що з ними станеться.

Поклади астин на м’ясні штуки. Потім тримай все в руках.

Аспірин.

Добре. Хоч педикольгіном назви, в’яз… Едді. Просто зроби це.

Він дістав анацин із запечатаного пакетика, який засунув було в кишеню, зібрався покласти його на один із хот-догів, і тут його осяяв здогад, що Роланд, мабуть, матиме клопіт із тим, щоби зняти захисну плівку (яку Едді вважав захистом від отрути) з коробки, не кажучи вже про те, щоби її відкрити.

Тож він зробив це власноруч: витряс три піґулки на серветку, а після деяких вагань додав ще три.

Три зараз, три пізніше, сказав він. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Гаразд. Дякую.

А що тепер?

Тримай усе в руках.

Едді знову глянув у опукле дзеркало. Двоє агентів неквапом прогулювались у напрямку снек-бару. Можливо, їм не сподобалося те, як була повернута спина Едді, а може, вони запідозрили, що відбувається якесь штукарство, і їм закортіло наблизитися, щоб пороздивлятися все краще. Якщо назрівали якісь події, то краще б їм поквапитися.

Він обхопив усе руками, відчуваючи тепло хот-догів у м’яких білих булочках і прохолоду «пепсі». Тієї миті він дуже нагадував чолов’ягу, що збирається віднести їжу дітлахам… а потім усе почало потихеньку щезати.

Він дивився вниз, розплющуючи очі дедалі ширше й ширше, поки не виникло відчуття, що вони ось-ось випадуть і повиснуть на ниточках.

Крізь булки він бачив сосиски. Бачив «пепсі» крізь стакан: вщерть наповнена льодом рідина повторювала контури стакана, якого вже не було видно.

Потім крізь довжелезні хот-доги почала проступати пластикова поверхня шинкваса, а крізь «пепсі» – біла стіна. Руки Едді плавно пересувалися назустріч одна одній, бо спротив між ними все зменшувався і зменшувався… і врешті-решт вони зімкнулися, долоня до долоні. Іжа… серветки… «пепсі-кола»… шість піґулок анацину… усе, що було у нього в руках, зникло.

«Ні фіга собі», – тупо подумав Едді й швидко подивився в опукле дзеркало.

Дверний отвір зник… так само як і того разу, коли Роланд щез із його свідомості.

«Їж на здоров’я, друже», – подумав Едді… але ж хіба ця дивна чужорідна присутність у свідомості, що називала себе Роландом, була його другом? Це ще треба довести, чи не так? Щоправда, він урятував ґузницю Едді, але це ще не означає, що він бойскаут.

І попри все Роланд йому подобався. Лякав його… але водночас і подобався.

Едді підозрював, що з часом міг би полюбити його так само, як любив Генрі.

«Добре попоїж, незнайомче, – подумав він. – Добре попоїж, залишайся живий… і повертайся».

Неподалік лежали замащені гірчицею серветки, які залишив попередній відвідувач бару. Едді зіжмакав їх, на виході вкинув у корзину для сміття і пожував повітря, наче дожовуючи останній шматочок їжі. Прямуючи до вказівників «БАГАЖ» і «ДО НАЗЕМНОГО ТРАНСПОРТУ», він наблизився до чорношкірого чоловіка і навіть зміг удати, що відригує.

– Що, не знайшли підходящої футболки? – спитав Едді.

– Перепрошую? – Чорношкірий хлопець, що вдавав, буцімто він вивчає розклад відправлення літаків компанії «Америкен Ейрлайнз», повернувся до нього лицем.

– Я думав, ви шукаєте з написом: «ПОГОДУЙТЕ МЕНЕ, Я УРЯДОВИЙ СЛУЖБОВЕЦЬ», – сказав Едді й пішов далі.

Прямуючи до сходів, він помітив, що сумкорийка поспіхом закрила сумку й скочила на ноги.

Нічого собі, та це буде цілий супермаркетівський парад на День подяки.

День минув з біса цікаво, та Едді сумнівався, що він закінчився.

5

Коли Роланд побачив, що страховиська знову виходять із води (виявляється, їхні вилазки ніяк не були пов’язані з припливом – їх спричиняла темрява), він покинув Едді, щоби перемістити своє тіло, поки до нього не добралися ті ненажерливі створіння.

Він чекав, що буде боляче, і був готовий до цього. Біль так давно супроводжував його, що вони майже стали давніми друзями. Але його вразило те, як швидко посилювалася лихоманка і як стрімко танули сили. Якщо раніше він не був на порозі смерті, то зараз вона точно його спіткає. Чи було в світі в’язня щось настільки потужне, аби відвернути її? Можливо. Але якщо він не отримає ці ліки протягом наступних шести-восьми годин, то це вже не матиме значення. Якщо все зайде надто далеко, то жодні ліки чи чари в тому або будь-якому іншому світі не допоможуть йому одужати.

Іти він не міг. Доведеться повзти.

Він уже готувався вирушати, коли його погляд упав на покручений шматок липкої гидоти і пакети з диявольським порошком. Якщо порошок залишиться тут, омаромонстри точно порозривають пакети. А морський вітер розвіє порошок на всі чотири сторони. «Туди йому й дорога», – понуро подумав стрілець. Але цього він допустити не міг. Коли надійде час, Едді Дін опиниться по вуха в неприємностях, якщо не зможе віддати цей порошок. Блеф із людьми, подібними до цього Балазара (яким його уявляв собі стрілець), рідко залишався безкарним. Він захоче побачити товар, за який заплатив, а поки не побачить, на Едді будуть спрямовані дула стількох револьверів, що хоч армію споряджай.

Стрілець потягнув до себе покручену мотузку з клейкої стрічки і перекинув її собі через шию. І поволі почав просуватися вгору узбережжям.

Він уже подолав повзком двадцять ярдів – цієї відстані було майже досить, аби вважати себе в безпеці, – коли раптом його осяяла жахлива (проте водночас і безмежно смішна) думка про те, що двері залишилися позаду. Навіщо ж, заради всього святого, він так мучився?

Повернувши голову, він побачив двері, але вже не внизу на узбережжі, а за три фути позаду себе. Якусь мить Роланд тільки й міг, що кліпати очима. Тепер він усвідомив собі те, що міг би раніше вважати суцільною маячнею, якби не лихоманка і не допит слідчих, які без кінця й краю засипали Едді питаннями: «Де ви, як ви, чому ви, коли ви?» (питання наче зливалися в нерівний хор із голосами повзучих потвор, що вибиралися на сушу з хвиль: Дед-е-чок? Дед-е-чам? Дид-е-чик?). Але це не маячня.