Читать книгу Пісня Сюзани: Темна Вежа VI - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 3

Променетрус

Оглавление

ОДИН

– Чи довго триватиме магія?

Спершу ніхто не відповів, тому Роланд перепитав знову, цього разу вже дивлячись прямо туди, де у протилежному кутку священникової вітальні сиділи Хенчик з роду манні та Кантаб, жонатий на якійсь з численних онук Хенчика. За звичаєм манні, вони тримали один одного за руки. Старший цього дня втратив онуку, та якщо він і журився, емоції не відбивалися на його незворушно закам’янілому обличчі.

Поряд з Роландом, нічиєї руки не тримаючи, сидів мовчазний, з жахливо блідим обличчям Едді Дін. Біля нього на підлозі, схрестивши ноги, примостився Джейк Чемберз. Хлопчик затяг собі на коліна Юка, Роланд такого ніколи раніше не бачив та й не повірив би, що цей пухнастик-шалапут може дозволити з собою таке витворяти. Обидва – і Едді, й Джейк – були заляпані кров’ю. Кров на сорочці Джейка належала його товаришу Бенні Слайтмену. В Едді на сорочці була кров Марґарет Айзенгарт, колишньої Марґарет з Клану Червоної Стежини, загиблої онуки старого патріарха. Обидва – і Едді, й Джейк – виглядали втомленими так само, як почувався Роланд, проте він був цілком певен, що цієї ночі відпочинку їм не буде. Звіддаля, з міста, долинули вибухи феєрверку, співів, свята.

А тут ніхто не святкував. Бенні й Марґарет загинули, а Сюзанна пропала.

– Хенчику, скажи мені, благаю, скільки часу триватиме магія?

Старий якось зніяковіло погладив собі бороду.

– Стрільцю, Роланде, не можу я цього сказати. Магія дверей тієї печери поза моїм… Ти мусив би і сам це розуміти.

– Скажи, що ти сам про це думаєш. Зважаючи на те, що ти точно знаєш.

Едді здійняв руки. Вони в нього були брудними, під нігтями засохла кров, і до того ж тремтіли.

– Скажи, Хенчику, – промовив він голосом тихим і таким пригніченим, якого Роланд від нього ніколи не чув. – Скажи, благаю тебе.

Увійшла Розаліта, невтомна робітниця отця Каллагена, з тацею в руках. На таці стояли три філіжанки й карафа паруючої кави. Принаймні вона знайшла час, щоб скинути запилюжені, заляпані кров’ю джинси й сорочку і перевдягтися у домашнє плаття, але шок так і залишився в її очах. Вони визирали з її обличчя, немов зі своїх нірок якісь малі звірятка. Вона мовчки націдила каву і подала філіжанки. Та й кров вона не дочиста змила, помітив Роланд, беручи філіжанку. Залишилася смужка на тильному боці правої руки. Чия це кров: Бенні чи Марґарет? Звідки йому було знати. Та його це не вельми й обходило. Вовків було подолано. Колись вони можуть прийти знову або й ніколи більше не з’являться у Кальї Брин Стерджис. Це справа ка. А їхня проблема – Сюзанна Дін, котра насамкінець зникла, забравши з собою Чорну Тринадцятку.

Хенчик промовив:

– Ти-бо питавсь про печеру?

– Атож, отче, – підтвердив Роланд. – Про тривкість магії.

Отець Каллаген взяв філіжанку, неуважно посміхнувся і кивнув, проте без жодного слова подяки. Відтоді, як вони повернулися з печери, він майже не говорив. На колінах у нього лежала книжка, що називалася «Салемз-Лот», написана вона була чоловіком, чийого імені він ніколи не чув. Нібито белетристика, але там йшлося про Доналда Каллагена, себто про нього. Він жив колись у місті, про яке там розповідалося, брав участь в описаних там подіях. Він подивився на задню сторінку обкладинки, на той клапан, де вміщують фотографію автора, чомусь ледь не впевнений, що побачить власне обличчя, яким воно, радше за все, було 1975 року, коли відбувалися ті події, але там не було ніякого зображення, лише текст про письменника, та й з нього мало що можна було довідатися. Живе у штаті Мен. Одружений. До цієї написав ще одну книжку, відгуки на яку були доволі добрими, якщо вірити цитатам на обкладинці.

– Що потужніша магія, то довше вона триває, – мовив Кантаб і запитально подивився на Хенчика.

– Атож, – погодився Хенчик. – Магія й чародійство – одне й те саме, і вони розгортаються іззаду. – Він зробив паузу. – З минулого, сказати б ото так.

– Ці двері прочинялися в багатьох місцях і багато разів у той світ, звідки прийшли мої друзі, – сказав Роланд. – Аби вони мені відчинилися знову, але тільки туди само, де й два останніх рази. Два найостанніших. Це можливо зробити?

Вони чекали, поки Хенчик з Кантабом усе обміркують. Манні були великими мандрівниками. Якщо хтось знав, яким чином, якщо хтось і міг зробити те, чого прагнув Роланд – чого вони всі прагнули, – то саме ці фолькен.

Кантаб шанобливо нахилився до старого діна Клану Червоної Стежини. Щось зашепотів. Хенчик слухав, на його обличчі не відбивалося ніяких почуттів, потім своєю старечою, покарлюченою рукою він повернув голову Кантаба вбік і сам йому щось зашепотів.

Ворухнувся Едді, і Роланд відчув, що Едді готовий ось-ось зірватися, либонь, почне кричати. Він заспокійливо поклав руку йому на плече, й Едді розслабився. Принаймні на якийсь час.

Перемовини пошепки тривали десь хвилин зо п’ять, і всі терпляче чекали. Навіть Роланду важко було слухати віддалені звуки святкування; а бозна, що міг відчувати Едді.

Нарешті Хенчик поплескав Кантаба долонею по щоці й обернувся до Роланда.

– Ми гадаємо, це можливо зробити, – сказав він.

– Слава Богу, – буркнув собі під ніс Едді. А тоді голосніше: – Слава Богу! Ходімо туди. Ми можемо почекати вас на Східному Шляху…

Обидва бородані захитали головами, Хенчик радше в суворому жалю, Кантаб ледь не з виразом оприявненого жаху.

– Ми не підемо до Печери голосів у темряві, – мовив Хенчик.

– Ми мусимо! – вибухнув Едді. – Ви не розумієте! Питання навіть не в тім, як довго протриває магія і чи триватиме вона взагалі, питання в тому, який буде час по той бік! Він біжить там швидше, і коли він збігає, то все – його не повернеш! Господи, може Сюзанна саме зараз народжує те маля, а якщо воно якийсь канібал…

– Послухай-но мене, юний хлопче, – промовив Хенчик, – І слухай мене уважно, благаю. День уже майже згас.

Це було правдою. Ще ніколи, скільки пам’ятав себе Роланд, день не втікав так швидко йому крізь пальці. Рано, майже одразу по світанку, була битва з Вовками; потім там, на дорозі, – святкування перемоги й туга за полеглими (їх було на диво мало, як виявилося). Потім прийшло усвідомлення того, що пропала Сюзанна, ривок до печери, їхні знахідки там. Коли вони повернулися до місця битви на Східнім Шляху, вже перейшло за полудень. Більшість містян уже пішли звідти, радісно повели додому своїх врятованих дітей. Хенчик доволі легко погодився на цю нараду, але на той час як вони дісталися будинку священика, сонце вже схилялося до обрію.

«Ну, принаймні перепочинемо вночі», – подумав Роланд, сам не знаючи – втішатися цим чи журитися. Сон піде йому на користь, єдине що він знав напевно.

– Я слухаю уважно, – сказав Едді, але оскільки Роланд так і не прибирав руку йому з плеча, тож і відчув, як тремтить юнак.

– Якби ми навіть воліли вирушити туди зараз, нам не вдалося б переконати інших піти разом із нами, – сказав Хенчик.

– Ти їхній дін…

– Атож, так називаєш мене ти, я й сам гадаю, що, мабуть, ним і є, але це не наше слово, є-кен. У більшості випадків вони слідують за мною, до того ж вони пам’ятають про свій борг твоєму ка-тету за сьогоднішню роботу і готові віддячити вам будь-яким доступним їм способом. Але у темряві вони нізащо не підуть тією стежкою, та ще й до того заклятого місця. – Хенчик повільно й вельми переконливо хитав головою. – Ні, на таке вони не зважаться. Послухай, юначе. Ще до настання суцільної темряви ми з Кантабом можемо повернутися до Клану Червоної Стежини. І там ми запросимо чоловіків нашого народу до Темпи, у нас це те саме, що Зала зібрань у безпам’ятного племені. – Він скинув оком на Каллагена. – Благаю прощення, панотче, якщо це визначення для тебе образливе.

Каллаген неуважно кивнув, не підводячи погляду від книги, якої він так і не перестав крутити в руках. Книга була покрита прозорим пластиком, як це часто роблять з цінними першими виданнями. Позначена розчерком олівця на форзаці ціна становила $ 950. Усього лише другий роман якогось молодого автора. Він не міг зрозуміти, в чому ж полягає цінність цієї книжки. Якщо їм трапиться її хазяїн, чоловік на ім’я Кельвін Тауер, він його неодмінно про це розпитає. І то буде лише початок допиту.

– Ми пояснимо, чого саме ти хочеш, і закличемо волонтерів. Я гадаю, що з шістдесяти восьми чоловіків Клану Червоної Стежини всі, окрім хіба чотирьох-п’яти, зголосяться на допомогу – вони зосередять воєдино їхні сили. Це буде потужний кхеф. Це ж так буде по-вашому? Кхеф? Спільнота?

– Так, – відповів Роланд. – Спільнота води, кажемо ми.

– Та куди там поткнутися такій кількості людей до лазу в печеру, – сказав Джейк. – Це неможливо, навіть якщо половина їх всядеться на плечі іншій половині.

– Нема потреби, – сказав Хенчик. – Всередину ми направимо найпотужніших – тих, що ми їх звемо надсилачами. Решту можемо вишикувати вздовж стежки, пліч-о-пліч й вагадлом до вагадла. Вони будуть там завтра вранці раніше, ніж сонце торкнеться дахів. Я закладаюся на це своїм годинником.

– Нам ще сьогодні треба зібрати магніти й вагадла, – сказав Кантаб. На Едді він дивився знічено, з якимсь острахом. Юнак страшенно страждав, це було очевидно. А він же стрілець. Стрілець може пальнути раптом, але ніколи не зробить цього наосліп.

– Може так статися, що буде пізно, – промовив Едді, що сидів, похиливши голову. Та тут він скинув на Роланда своїми світло-карими очима. Тепер вони в нього потемнішали від виснаження й налилися кров’ю.

– Завтра може бути запізно, навіть якщо магія не розвіється.

Роланд відкрив було рота, але Едді підняв палець.

– Не кажи ка, Роланде. Якщо ти ще хоч раз скажеш ка, присягаюся, в мене голова вибухне.

Роланд стулив рота.

Едді обернувся до двох бороданів у темних, схожих на квакерські хламидах.

– Тож ви не впевнені, що магія триватиме довго, чи не так? Двері, які нам ще можна відчинити цієї ночі, можливо, від завтра залишаться для нас замкненими назавжди. І ніякі створені манні магніти й бомби-вагадла не зможуть їх прочинити.

– Атож, – сказав Хенчик. – Але твоя жінка прихопила з собою магічну кулю, і, наскільки ми можемо гадати, Серединний і Прикінцевий світи позбавились її.

– Я б продав власну душу, аби тільки повернути цю кулю сюди, взяти її до рук, – чітко промовив Едді.

Вочевидь, це шокувало всіх, навіть Джейк з Роландом відчули нестримне бажання сказати Едді, що той мусить відіграти назад, не промовляти ці слова. Надто потужні сили протидіяли їм у пошуках Вежі, темні сили, а Чорна Тринадцятка була їх найвиразнішим сіґулом. Корисним в інших випадках можна також скористатися на шкоду, і в райдужних звивинах ховаються свої зловмисні чари, а в Тринадцятці їх найбільше. Вони, либонь, у ній і зосереджені. Навіть якби їм дісталася ця куля, Роланд ладен був битися, аби лиш вона не потрапила до рук Едді Діна. У його теперішнім стані жалобної відстороненості куля б його або знищила, або за кілька хвилин перетворила на свого раба.

– І камінь пив би, аби мав рота, – озвалася Роза різко, аж усі здригнулись. – Едді, облишмо питання магії, згадай ту стежку, що веде вгору. Та уяви собі п’ять дюжин чоловіків, чимало з них старі люди, віком майже як Хенчик, а ще серед них пара сліпих, мов кажани, і подумай, як вони дертимуться туди в темряві.

– Валун, – додав Джейк. – Пам’ятаєш той валун, повз який треба протиснутися по слизькому краєчку провалля?

Едді похмуро кивнув. Роланд бачив, як він намагається погодитися з тим, чого не в змозі змінити. Навпомацки схиляється до здорового глузду.

– Сюзанна Дін теж стрілець, – зауважив Роланд. – Вона й сама зуміє подбати про себе якийсь час.

– Не думаю, щоб Сюзанна могла зараз втілювати самостійні рішення, – відповів Едді. – І тобі це теж зрозуміло. Врешті-решт, це дитина Мії, і Мія триматиме все під контролем, поки ця дитина – її малюк – не народиться.

Раптом Роланда осяяло, і, як уже не раз траплялося впродовж довгих років, його інтуїція виявилася правдивою.

– Вона могла всім керувати, коли вони йшли звідси, але там вона може й не втримати керування.

Нарешті, підвівши очі від книги, яка так вразила його, заговорив Каллаген:

– Чому так?

– Тому що там не її світ, – відповів Роланд. – Той світ – світ Сюзанни. Якщо вони не знайдуть спосіб, як їм співпрацювати, вони там можуть загинути всі разом.

ДВА

Хенчик і Кантаб вирушили до манні Червоної Стежини, по-перше, щоб розповісти зборам старійшин (всуціль із чоловіків) про те, що було перероблено вдень, а по-друге, про ту ціну, яку вони мусять заплатити за цю роботу. Роланд пішов з Розою до її хатини. Та стояла на схилі, трохи вище від ще недавно охайної вбиральні, тепер майже геть зруйнованої. Всередині цієї вбиральні недоладним сторожем стирчав зламаний робот-вістовий Енді (котрий колись виконував багато інших функцій). Розаліта роздягала Роланда повільно, догола. А вже коли він лежав як мати народила, вона простерлася на ліжку поруч з ним і мастила його своїми особливими мазями: рани – котячою олією, а більш чуттєві місця – якоюсь жирнішою, з легким запахом, сумішшю. Вони кохалися. Кінчили разом (випадковий фізичний збіг, що його дурні сприймають за знак долі), до них долітали вибухи феєрверку на центральній вулиці Кальї й хвацькі вигуки, які видавали фолькен, більшість з котрих, судячи з їх гомону, були вже добряче під мухою.

– Спімо, – шепнула вона. – Завтра я тебе вже не побачу. Ні я, ні Айзенгарт, ні Оверголсер, і ніхто більше в Кальї.

– Так ти провидиця? – спитав Роланд. Голос його звучав розслаблено, аж безтурботно, проте, навіть коли він вганявся в глибини її жару, його не полишала тривога за Сюзанну: втрачену частинку його ка-тету. Навіть якби не трапилося нічого іншого, самої цієї втрати було достатньо, щоб завадити йому отримати справжній відпочинок і полегшення.

– Ні, – відповіла вона. – Але час від часу я маю передчуття, як і кожна жінка, особливо коли її чоловік ось-ось її покине.

– То я для тебе дійсно цей… Твій чоловік?

Вона подивилася сором’язливо і водночас уперто.

– Атож, за той коротенький час, що ти перебував тут, мені сподобалося вважати тебе ним. Скажеш, я не права, Роланде?

Він різко мотнув головою. Приємно було знову стати чоловіком якоїсь жінки, нехай навіть на короткий час.

Вона побачила в його жесті щирість, і лице її посвітлішало. Погладила його по худій щоці.

– Нам пощастило зустрітися, Роланде, справді ж? Зустрітися в Кальї.

– Атож, леді.

Вона торкнулася того, що залишилося від його правої руки, а тоді правого стегна.

– А як твої рани?

Їй він не міг брехати.

– Лютують.

Вона кивнула, потім взяла його за ліву руку, яку йому вдалося вберегти від почвар омарів.

– А ця?

– В порядку, – сказав він, хоча й відчував у ній глибокий біль. Притаєний. Той, що чекає свого моменту, щоб оприявнитися. Розаліта називала це сухим крутієм.

– Роланде! – промовила вона.

– Га?

Очі її дивилися на нього спокійно. Вона так і не відпускала його ліву руку, потискуючи її, визбируючи її таємниці.

– Кінчай свої справи якомога швидше.

– Така твоя порада?

– Атож, серце моє. Поки твої справи не кінчили тебе.

ТРИ

Едді сидів на задньому ґанку будинку панотця, поки не залягла ніч і день, який ці фолькен від сьогодні називатимуть Днем перемоги на Східному Шляху, відійшов в історію (де він перетвориться на міф… звісно, за тієї умови, що світ триматиметься купи достатньо довго для того, щоб це відбулося). Звуки бучного святкування у місті значно поголоснішали, Едді навіть почав усерйоз загадуватися, чи не спалять вони там геть центральну вулицю. А його це обходить? Аніскілечки. Ще й докинув би: гуляй, дитино, доки твоя година. Поки Роланд, Сюзанна, Джейк, Едді та три жінки – вони себе називали Сестри Орізи – билися з Вовками, решта фолькен Кальї трусилися в місті або ж ховалися біля річки в рисових очеретах. Якихось десять років мине – та де там, навіть п’ять! – і вони переповідатимуть одне одному, як одного осіннього дня, стоячи пліч-о-пліч із стрільцями, наваляли кому треба.

Це було несправедливо, і в глибині душі він розумів, що це несправедливо, але ніколи за все своє життя він не почувався таким безпорадним, таким розгубленим, а отже, і плюгавим. Він наказував собі не думати про Сюзанну, не загадуватись, де вона зараз може бути і чи народилося вже її демонічне дитя, а натомість все думав і думав про неї. Вона вирушила до Нью-Йорка, принаймні це він знав напевно. Але в який час? Там люди їздять при газовому світлі у двохколісних екіпажах чи, може, користуються антигравітаційними таксі на реактивній тязі, якими кермують продуковані «Північним центром позитроніки» роботи?

А чи жива вона ще взагалі?

Він викинув би з голови ці думки, якби міг, але розум – така жорстока річ. Сюзанна ввижалася йому в якійсь канаві у Альфабет-Сіті1, зі свастикою, вирізаною в неї на лобі, і повішеною на шиї табличкою «ВІТАННЯ ВІД ВАШИХ ДРУЗІВ З ОКСФОРД- ТАУНА».

У нього за спиною прочинилися кухонні двері в будинку священика. Почулося м’яке чалапання босих ніг (слух у нього тепер був гострий, добре налаштований, як і решта його вбивчої зброї) і клацання кігтів. Джейк з Юком.

Хлопець усівся поруч з ним в Каллагенове крісло-гойдалку. Він залишався одягненим і не зняв з себе саморобної кобури. Там містився «рюгер», який Джейк вкрав у свого батька того дня, коли втік з дому. Сьогодні від нього відгонило… ні, не кров’ю. Поки що ні. Мастилом? Едді криво посміхнувся. Мало в цьому гумору.

– Не можеш заснути, Джейку?

– Ейку, Ейку, – погодився Юк і розпластався на дошках підлоги біля ніг Джейка, поклавши морду між лапами.

– Ні, я не можу перестати думати про Сюзанну, – відповів Джейк, трохи помовчав і додав: – І про Бенні.

Едді розумів, що це природно: хлопець бачив, як просто в нього на очах розірвало його друга, як тут не думати про нього, але водночас Едді підступив до горла гіркий клубок ревнощів, ніби весь жаль Джейка мусив би належати дружині Едді Діна.

– Винен той хлопець Тейвері, – сказав Джейк. – Саме він. Запанікував. Побіг. Зламав собі гомілку. Аби не він, Бенні був би зараз живий…

А потім дуже стиха – Едді був певен, у того хлопця серце б похололо, якби він таке почув, – Джейк завершив:

– Френк… скурвий… Тейвері.

Едді простягнув руку, яка не бажала втішати, і змусив її торкнутися голови хлопця. Волосся в того було довге. Давно немите. Чорт забирай, воно потребувало стрижки. Потребувало матері, котра б точно знала, як про цього хлопця подбати. Нема тут матері, принаймні для Джейка. А ось вам і маленьке чудо: даруючи втіху, Едді й сам відчув полегшення. Не так, щоб аж, та хоч трішечки.

– Відпусти, – промовив він. – Що сталося, те сталося.

– Ка, – гірко погодився Джейк.

– Кай-єт, ка, – підтакнув Юк, не підводячи морди.

– Амінь, – проказав Джейк і розсміявся.

Від цього сміху війнуло тривожним холодком. Джейк витяг «рюгер» з саморобної кобури і подивився на нього.

– Цей револьвер пройде, бо він родом з того боку. Так каже Роланд. Та й інші, мабуть, теж, бо ми не стрибатимемо у тодеш. А як ні, то Хенчик сховає їх у печері, а потім ми за ними, може, ще повернемось.

– Якщо ми потрапимо до Нью-Йорка, – сказав Едді, – там повно зброї. Ми собі знайдемо.

– Не такої, як у Роланда. Я збіса сподіваюся, що мій пройде. Жодної зброї не залишилося в жодному зі схожих на цей світів. Гадаю, так.

Едді тримався такої ж думки, але не вважав за потрібне її висловлювати. У місті прогриміло, і потому настала тиша. Вщухає гуляння. Нарешті вщухає. Завтра, безперечно, сьогоднішнє поголовне святкування продовжуватиметься цілий день, але вже поменшає п’яних, а притомних побільшає. Роланда з його ка-тетом чекатимуть, щоб привітати як почесних гостей, але, якщо боги творіння виявлять свою ласку і двері відчиняться, їх тут уже не буде. Уполювати Сюзанну. Відшукати її. Геть з голови полювання. Це буде пошук.

Ніби прочитавши його думки (а він дійсно був здатен на це, бо вельми чутливий), Джейк промовив:

– Вона ще жива.

– Звідки ти можеш це знати?

– Ми б відчули, аби вона була мертва.

– Джейку, ти можеш її торкнутися?

– Ні, хоча…

Не встиг він договорити, як якийсь глибинний гуркіт докотився з-під землі. Ґанок раптом почав розгойдуватися то вгору, то вниз, немов човен у бурхливому морі. Вони чули, як стогнуть дошки. З кухні долинуло торохтіння посуду, ніби там хтось цокотів зубами. Юк підвів голову й заскімлив. На його маленькій лисячій мордочці з притиснутими до голови вухами застиг кумедний переляк. Щось перекинулось і розбилося у вітальні Каллагена.

Першою – нелогічна, проте сильна – в Едді з’явилася думка, що Джейк убив Сюзанну, просто оголосивши живою.

На мить землетрус посилився. Десь, виламуючись зі своєї рами, задеренчала шибка. Щось важко прогуркотіло в темряві. Едді припустив, вгадав – це та напівзруйнована вбиральня, от тепер вона цілком завалилася. Сам того не усвідомлюючи, він зірвався на рівні. Поряд, вчепившись йому в зап’ястя, стояв Джейк. Едді дістав Роландів револьвер, і тепер уже вони обоє стояли так, ніби приготувалися до стрільби.

З глибин землі долинув фінальний буркіт, і ґанок у них під ногами врешті втихомирився. У деяких ключових точках уздовж Променя попрокидалися люди, вони здивовано озиралися довкола. На вулицях одного з Нью-Йорків репетували сирени автомобільної сигналізації. Вранішні газети повідомлять про невеличкий землетрус: розбиті вікна, жертв немає. Всього лиш незначний струс фундаментально надійного геологічного щита.

Джейк широко розплющеними очима дивився на Едді. Він зрозумів.

Позаду них прочинилися двері, і на ґанок вийшов Каллаген, на нім були благенькі білі труси до колін. І більш нічого, окрім золотого розп’яття на шиї.

– Це був землетрус, авжеж? – промовив він. – Я пережив один колись у Північній Каліфорнії, але не пам’ятаю жодного відтоді, як опинився в Кальї.

– Це було дещо збіса набагато більше за звичайний землетрус, – промовив Едді і махнув рукою. Тамбурний ґанок дивився на схід, і обрій на тім боці спалахував беззвучними артилерійськими вибухами зелених блискавок. Нижче по схилу від будинку священика, прочиняючись, рипнули двері затишної хатинки Розаліти і тут же грюкнули, закрившись. Розаліта і Роланд рушили під гору разом, вона в сорочці, він у джинсах, обоє босі, по росі.

Едді, Джейк і Каллаген почали спускатися їм назустріч. Роланд виглядав рішучим і зібраним у світлі тремтливих спалахів зі сходу, де на них чекав Край грому і Двір Багряного Короля, а після Прикінцевого світу – сама Темна вежа.

«Якщо, – подумалося Едді. – Якщо вона ще там стоїть».

– Джейк тільки-но казав, що, якби Сюзанна вже була мертва, ми б про це взнали, – промовив він. – Тоді б з’явилося те, що ти називаєш сіґулом. А тут оце. – Він показав священику на галявину, де випнулося нове пасмо, суцільною десятифутовою смугою воно прорвало моріжок, демонструючи брунатні зморшкуваті губи землі. Собачий хор заходився гавкотом у місті, та ані звуку не подавали фолькен, поки що принаймні; Едді подумав, що більшість з них просто проспали все шоу. Сном п’яних переможців. – Це ж не має стосунку до Сюзі. Правда ж?

– Напряму – ні.

– І не наше воно, – уточнив Джейк. – Інакше б руйнування були набагато гіршими. Як ти гадаєш?

Роланд кивнув.

Роза дивилася на Джейка з сумішшю здивування й остраху.

– Що не наше, хлопчику? Про що це ти говориш? Точно, це був не землетрус!

– Ні, – сказав Роланд. – Це був променетрус. Надломився один з Променів, на яких тримається Вежа, котра підтримує все. Просто тріснув.

Навіть у зрадливому жеврінні чотирьох світлодіодних ламп на ґанку Едді помітив, як з обличчя Розаліти Муньйос збігли всі кольори. Вона перехрестилася.

– Який Промінь? Один з тих самих Променів? Скажи, що це не так! Скажи, що це неправда!

Едді раптом згадався давній бейсбольний скандал. Як маленький хлопчик канючив:

– Скажи, що це не так, Джо.

– Не можу, – відповів їй Роланд. – Бо це правда.

– А скільки їх там, тих Променів? – спитав Каллаген.

Роланд поглянув на Джейка і злегка кивнув:

– Складай свій іспит, Джейку з Нью-Йорка, говори і кажи правду.

– Шість Променів пов’язують дванадцять порталів, – почав Джейк. – Дванадцять порталів стоять на дванадцяти кінцях землі. Роланд, Едді й Сюзанна розпочали свій шлях від Порталу Ведмедя, а мене підібрали між ним і Ладом.

– Шардик, – промовив Едді. Він задивився на останні зблиски світла на сході. – Так звуть ведмедя.

– Так, Шардик, – підхопив Джейк. – Отже, ми на Промені Ведмедя. Всі Промені сходяться до Вежі. Наш Промінь по інший бік Вежі?..

Він кинув погляд на Роланда, благаючи допомоги. Роланд теж подивився на Едді Діна. Схоже, Роланд і зараз ще продовжував їх наставляти на Шлях Ельда.

Едді чи то не помітив його погляду, чи вирішив, що краще його проігнорувати, проте Роланда це не спинило.

– Едді, – стиха гукнув він.

– Ми на Стежині Ведмедя, Шляху Черепахи, – промовив він апатично. – Я не розумію, яке це має значення, оскільки нам треба дійти лиш до Вежі, але по інший її бік лежить Шлях Черепахи, Стежина Ведмедя. І він продекламував:

Черепаху здоровенну уяви!

На собі вона тримає світ людви.

Думає вона неспішно і ласкаво про всіх нас,

На цій думці світ тримається якраз.


І тут уже вірш підхопила і продовжила Розаліта:

На спині у черепахи правда сидить,

Вірність із любов’ю поряд видить.

Черепаха любить землю і моря,

Любить навіть дитинча таке, як я.


– Не зовсім так, як колись, ще малюком, запам’ятав я і навчив моїх друзів, – сказав Роланд. – Але доволі близько до того, за буквою і духом.

– Ім’я Великої Черепахи – Матурин, – додав Джейк і знизав плечима. – Якщо це має якесь значення.

– Ти не маєш можливості взнати точно, який зламався? – прискіпливо вдивлявся Роландові в обличчя Каллаген.

Роланд похитав головою.

– Я знаю одне, Джейк має рацію – це не наш Промінь. Якби це був наш, нічого б не встояло на сто миль навкруг Кальї Брин Стерджис. А може, й на тисячу миль, хтозна. Навіть птахи попадали б з неба, обсмалені.

– Ти говориш про Армагеддон, – тихо, тривожним голосом прорік Каллаген.

Роланд мотнув головою, проте начебто й не заперечуючи.

– Мені не знайоме це слово, панотче, але, безперечно, я маю на увазі велике руйнування й загибель. І десь, вздовж Променя, який пов’язує Рибу й Пацюка, саме це, можливо, й трапилось.

– Ти точно впевнений у цьому? – глухо запитала Роза.

Роланд кивнув. Одного разу він уже був пережив це, коли повалився Ґілеад і його цивілізація, як він тоді зрозумів, скінчилася. Тоді й пустився він берега, вирушив у мандри з Катбертом, Аланом, Джеймі та ще кількома іншими з їхнього ка-тету. Тоді обломився один з шести Променів, і, майже напевне, він не був першим.

– Скільки Променів залишилося, скільки їх ще підтримують Вежу? – спитав Каллаген.

Схоже було, що Едді вперше зацікавився чимось, окрім долі своєї зниклої дружини. Тепер він дивився на Роланда ледь не уважно. А чом би й ні? Врешті-решт, це було ключове питання. «Все в світі служить Променю» – так кажуть, хоча насправді все служить Вежі, Вежу утримують Промені. І якщо вони переломляться…

– Два, – промовив Роланд. – Залишилося щонайменше два, я гадаю. Цей, що йде через Калью Брин Стерджис, та ще один. Хоча бозна, скільки часу вони ще протримаються. Нам треба поспішати.

Едді заціпенів.

– Якщо ти вважаєш, що ми можемо вирушити без Сюзі…

Роланд нетерпляче струснув головою, ніби кажучи Едді, щоб той не клеїв дурня.

– Нам не пробитися без неї до Вежі. Наскільки я розумію, нам також не пробитися туди й без малюка Мії. Все в руках ка, і, як казали у моїй країні, ка не має ані серця, ані розуму.

– От із цим я погоджуюсь, – сказав Едді.

– Ми можемо отримати іншу проблему, – сказав Джейк.

Едді несхвально подивився на нього.

– Нам не потрібні інші проблеми.

– Я розумію, проте… а що, як цей землетрус заблокував вхід до печери? Або… – Джейк завагався, а тоді неохоче виклав те, чого саме він насправді боявся. – Якщо зовсім її обвалив?

Рука Едді метнулася вперед, він вхопив Джейка за сорочку й рвонув на себе.

– Замовкни. Не смій навіть думати про таке.

Тепер вони вже почули голоси, що долітали з міста. Либонь, знову фолькен збираються на майдані, здогадався Роланд. І вкотре подумав, що про минулий день, а тепер і про цю ніч у Кальї Брин Стерджис згадуватимуть тисячу років. Звісно, якщо так довго ще простоїть Вежа.

Едді відпустив Джейка і раптом поплескав по тому місцю на сорочці, за яке був ухопився, ніби хотів розгладити там зморшки. Посміхнувся силувано, від чого його лице набуло хворобливого старечого вигляду.

Роланд обернувся до Каллагена:

– Чи точно манні з’являться завтра вранці? Ти знаєш цю породу краще за мене.

Каллаген знизав плечима:

– Хенчик – людина слова. А от чи переконає він своїм словом інших після того, що тільки-но трапилося… От цього, Роланде, я не можу знати.

– Краще б йому пощастило, – похмуро промовив Едді. – Так буде краще для нього.

Роланд з Ґілеаду запитав:

– Хто хоче зіграти в «погляньте»?

Едді вирячився, не в змозі такому повірити.

– Нам не заснути до самого світанку, – пояснив стрілець. – Мусимо якось вбити час.

Тож вони сиділи за картами (грали в «погляньте»), і раз за разом вигравала Розаліта, записуючи рахунок на грифельній дошці; ані сліду тріумфу не помічалося на її обличчі – на ньому взагалі не відбивалося жодних емоцій, які міг би вгадати Джейк. Йому кортіло спробувати «доторк», проте він вирішив, що неправильно було б використовувати своє чуття без дійсно поважної причини. Піддивлятися, що криється за «покерним» виразом обличчя Рози, – це було б те саме, що зазирати їй під спідницю. Або підглядати, як вони кохаються з Роландом.

Тим часом гра тривала, і, вже коли почав світлішати обрій на північному сході, Джейк нарешті здогадався, про що вона весь час думає, бо й сам він думав про те саме. Від сьогодні й до самісінького кінця десь в глибинах свідомості всі вони будуть перейматися думкою тільки про ті два останні Промені.

Очікуватимуть, що якийсь з них, а то й обидва, переломляться. Чи вони будуть десь вишукувати сліди Сюзанни, чи Роза стоятиме в себе вдома біля плити, чи навіть Бен Слайтмен сидітиме на ранчо Воуна Айзенгарта в жалобі за своїм мертвим сином – усі вони відтепер думатимуть про одне й те саме: їх залишилося тільки два, а Руйначі і вдень і вночі працюють проти них, вгризаються, нищать Промені.

Скільки часу залишилося до того, як усе скінчиться? І як саме воно скінчиться? Чи вони почують всеосяжний гуркіт, коли поваляться оті темно-сірі кам’яні брили? Чи небо роздереться навпіл, мов якась благенька ганчірка, і звідти посиплються жахиська, що живуть у темряві тодешу? Чи вистачить їм часу, щоб скрикнути? Чи настане потім потойбічне життя, чи навіть Небо й Пекло будуть геть знищені падінням Темної вежі?

Він подивився на Роланда і послав йому найчіткішу, на яку тільки спромігся, думку: «Роланде, допоможи нам».

І отримав відповідь, яка наповнила його мозок холодною втіхою (ой-ой, втіха, що дарує холод, краща за повну її відсутність): «Якщо зможу».

– Погляньте, – промовила Розаліта і виклала свої карти. Вона зібрала Жезли – це вже само по собі високий клас, – і все вінчала Дама Смерті.


ЗАСПІВ:

Комала-кам-ком!

Ось молодик з револьвером,

Він утратив свою милу,

Коли вона кинулась бігом.


ВІДСПІВ:

Комала-ком-один!

Слід по ній розвіявся як дим!

Збігла вона од свого милого,

І тепер він тужить сам-один.


1

Альфабет-Сіті – відома своїм поліетнічним населенням частина району Іст-Вілідж на Мангеттені в районі авеню, які мають назви: A, B, C, D. (Тут і далі прим. пер.)

Пісня Сюзани: Темна Вежа VI

Подняться наверх