Читать книгу Салимове Лігво - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 7

1

Він сидів на лавочці в парку, коли помітив, що на нього дивиться ця дівчина. Дуже гарна білявка в шовковому шалику, яким було пов’язане її світле волосся. Наразі вона читала якусь книжку, але поряд з нею лежав альбом для малювання та щось схоже на вугільний олівець. Був вівторок, 16 вересня, перший день шкільних занять, і парк чарівним чином спорожнів без своїх більш галабурдних відвідувачів. Залишилась хіба що жменька матерів з немовлятами, кілька старих, що сиділи біля Воєнного меморіалу, та ця дівчина, яка сиділа в пістрявій тіні покривленого старого в’яза.

Вона підняла голову й побачила його. Якийсь сполошений вираз промайнув її обличчям. Вона опустила очі на книгу, знов подивилась на нього і почала підводитись; майже передумала; таки підвелася; сіла знову.

Він підвівся і підійшов, теж тримаючи в руці книжку, вестерн у м’якій обкладинці.

– Вітаю, – промовив він люб’язно. – Ми з вами знайомі?

– Ні, – сказала вона. – Тобто… ви ж Бенджамін Міерз, правда?

– Так, – звів він брови.

Вона нервово засміялась, не дивлячись йому в очі, окрім короткого позирку, яким намагалася оцінити барометр його намірів. Цілком очевидно, вона не була тою дівчиною, що звикла розмовляти з незнайомими чоловіками в парку.

– Я подумала, що бачу привида.

Вона поставила книжку стійма в себе на колінах. На торці товстого зшитка сторінок між палітурками він краєм ока помітив штамп «Публічна бібліотека Єрусалимового Лігва». Книжка називалася «Повітряні танці», його другий роман. Дівчина показала його власну фотографію на задній обкладинці, знімок, якому тепер уже було чотири роки. Обличчя виглядало хлопчачим і лячно серйозним – очі неначе чорні діаманти.

– З таких випадкових зародків розпочинаються династії, – промовив він, і хоча це було лише жартома кинуте зауваження, воно повисло в повітрі, немов глузливе пророцтво.

Поза ними купка малечі щасливо хлюпалася в дитячому басейні, а якась матінка наказувала Родді не розгойдувати сестричку аж так високо. Попри це, сестричка злітала вгору на гойдалці, пурхало платтячко, прагнучи в небо. Це була та мить, яку він пам’ятав довгі роки по тому, немов якийсь невеличкий, вирізаний з пирога часу, особливий шматочок. Якщо ніщо не спалахує між двома людьми, така мить просто ховається серед загального галуззя пам’яті.

Тоді вона розсміялася і подала йому книгу.

– Ви її підпишете?

– Бібліотечну книжку?

– Я в них її викуплю і заміню іншою.

Він знайшов у себе в кишені светра механічний олівець, розгорнув книгу на форзаці і запитав:

– Як вас звуть?

– Сюзен Нортон.

Він написав швидко, не роздумуючи: «Сюзен Нортон, найгарнішій дівчині в парку. Зі щирими побажаннями, Бен Міерз». Під своїм підписом він додав дату косими цифрами.

– Тепер ви мусите її вкрасти, – сказав він, віддаючи книжку назад. – На жаль, «Повітряні танці» вже розпродано.

– Я знайду її в якогось букініста в Нью-Йорку. – Вона завагалася, і цього разу її погляд йому в очі був трішки довшим. – Це страшенно гарна книжка.

– Дякую. Коли я беру її з полиці і переглядаю, сам дивуюся, як її взагалі надрукували.

– Ви її часто берете?

– Йой, але намагаюся відвикнути.

Вона весело вищирилася до нього, і вони обоє розсміялися, від чого все стало природнішим. Пізніш він матиме можливість подумати, як легко це відбулося, як гладенько. Ця думка ніколи не була затишною. Вона наворожувала образ долі, і зовсім не сліпої, а озброєної на 100 % розумною прозорливістю і наміром перемелювати безпорадних смертних між величезними жорнами всесвіту для виготовлення якогось незнаного хліба.

– Я також читала «Дочку Конвея». Мені вона теж дуже сподобалася. Гадаю, ви це чуєте повсякчас.

– Надзвичайно рідко, – чесно сказав він.

Міранді теж подобалася «Дочка Конвея», але більшість із кола приятелів, з якими він спілкувався в кав’ярнях, залишались ухильними в судженнях, а критики цей роман роздовбали. Ну, такі вони, критики. Геть сюжет, нумо мастурбувати.

– Ну, а я навпаки.

– А новий роман ви читали?

– «Біллі сказав не здавайся»? Поки ні. Міс Куґан в аптеці казала, що це доволі безсоромна книжка.

– Де там, у біса, вона майже пуританська, – сказав Бен. – Мова там груба, але коли пишеш про неосвічених селюків, просто неможливо… послухайте, можна, я пригощу вас морозивом з газованкою чи ще чимось? Мені самому оце страх як схотілося.

Вона втретє перевірила його очі. Потім усміхнулася, тепло.

– Звісно. Я залюбки скуштую. У Спенсера все чудове.

Це було лише початком.

2

– Це та міс Куґан?

Бен запитував стиха. Він дивився на високу, сухорляву жінку в червоному нейлоновому фартуху поверх білої уніформи. Її трохи підсинене сиве волосся було укладене східчастими кучериками[19].

– Так, вона. У неї є візок, з яким вона щочетверга ввечері ходить до бібліотеки і заповнює там цілу тонну формулярів-замовлень, зводячи з розуму міс Старчер.

Вони сиділи на обтягнутих червоною шкірою дзиґликах біля апарата содової, він пив газованку з шоколадним морозивом, вона – з полуничним. Заклад Спенсера також слугував як місцева автостанція, і з того місця, де вони сиділи, крізь старомодну кручену арку було видно почекальню, де з валізкою між розставлених ніг самотньо сидів смутний молодик у синій формі військово-повітряних сил.

– Не схоже, щоби він був радий їхати туди, куди йому треба їхати, правда? – промовила вона, простеживши за поглядом Бена.

– Я так уявляю, відпустка закінчилася, – сказав той. Тепер вона спитає, подумав він, чи я сам служив.

Але натомість:

– Колись і я сяду на цей автобус рейсом о десятій тридцять. Прощавай, Салимове Лігво. Напевне, матиму такий само смутний вигляд, як у того хлопця.

– Куди?

– До Нью-Йорка, сподіваюсь. Подивитися, чи зможу я зрештою жити власним коштом.

– А тут чим кепсько?

– У Лігві? Я його люблю. Але мої рідні, розумієте. Вони завжди, типу, зазиратимуть мені через плече. А це такий облом. Ну й, насправді Лігво мало що може запропонувати молодій дівчині, яка мріє про кар’єру.

Вона нахилила голову, щоб посмоктати крізь свою соломинку. Шию мала засмаглу, красиво пружну. Одягнена була в барвисту вибійчану сукню-туніку, яка натякала на гарну фігуру.

– Якої роботи ви прагнете?

Вона знизала плечима.

– У мене диплом бакалавра мистецтв Бостонського університету… не вартий паперу, на якому його надруковано, якщо по правді. Основна спеціалізація мистецтво, додаткова – англійська мова і література. Істинний подвійний глухий кут. Абсолютно поза конкуренцією в категорії освічених ідіоток. Мене навіть не навчали, як опорядкувати офіс. Дехто з дівчат, з якими я ходила до старшої школи, зараз займають ситні секретарські посади. Мені ж нелегко дався навіть курс «Друкування на машинці для особистих потреб», мені, особисто.

– То що залишається?

– Ох… можливо, якесь видавництво, – невпевнено промовила вона. – Або якийсь часопис, реклама, можливо. У таких місцях завжди знайдуть, як використати того, хто вміє малювати на замовлення. Я вмію. Я маю портфоліо.

– Ви маєте пропозиції? – запитав він лагідно.

– Ні… ні. Але…

– Не варто вам їхати до Нью-Йорка без пропозицій, – сказав він. – Повірте мені. Ви стопчете собі всі підбори на туфлях.

Вона знічено усміхнулась.

– Гадаю, вам краще знати.

– У вас тут що-небудь продавалося?

– О, так, – раптом засміялась вона. – Найбільший мій продаж на сьогодні був на замовлення корпорації «Сінекс». Вони відкривали в Портленді новий кінотеатр із трьома залами і разом купили дванадцять картин, щоби повісити у себе в фоє. Заплатили сімсот доларів. Я сплатила перший внесок за мою маленьку машину.

– Вам треба зняти номер у якомусь готелі в Нью-Йорку, десь на тиждень, – сказав він, – і обійти з вашим портфоліо всі журнали і видавництва, які тільки зможете знайти. Домовляйтеся про візити місяців за шість заздалегідь, щоби редактори й кадровики не мали нічого на той час у своїх календарях. Тільки заради Бога не зривайтеся з прикілка навмання у велике місто.

– А як щодо вас? – запитала вона, полишивши соломинку й зачерпуючи ложкою своє морозиво. – Що ви робите у штаті Мейн, у процвітаючій громаді Єрусалимового Лігва з населенням тринадцять сотень душ?

Він знизав плечима:

– Намагаюся написати роман.

Вона вмить спалахнула схвильованістю.

– У Лігві? Про що він? Чому тут? Чи ви…

Він серйозно подивився на неї:

– У вас капає.

– У мене?.. Ой, точно. Вибачте.

Вона витерла дно своєї склянки серветкою.

– Послухайте, я не мала наміру випитувати. Насправді, як правило, я не така збудлива.

– Не треба ніяких вибачень, – сказав він. – Усі письменники люблять поговорити про свої книжки. Інколи, лежачи вночі в ліжку, я уявляю статтю з моїм інтерв’ю в «Плейбої». Марна трата часу. Вони вибирають тільки тих авторів, чиї книжки модні в студентських кампусах.

Військово-повітряний молодик підвівся. Перед фасадом до бордюру з сичанням пневматичних гальм причалював «Ґрейгавнд»[20].

– Дитиною я чотири роки прожив у Салимовому Лігві. Там, на Бернс-роуд.

– На Бернс-роуд? Зараз там уже нічого нема, крім Мочарів та маленького цвинтаря. Його тут називають Злагідний Пагорб.

– Я жив у моєї тітки Сінді. Сінтії Ставенс. Мій тато помер, розумієте, а мама пережила… ну, щось на кшталт нервового розладу. Отже, вона здала мене в оренду тіточці Сінді, поки не впорядкує власні справи. Тітонька Сінді посадовила мене на автобус і відправила на Лонг-Айленд, назад до мами, приблизно через місяць після тієї великої пожежі.

Він подивився на своє обличчя у дзеркалі поза апаратом газованки.

– Я плакав в автобусі, їдучи від мами, і плакав в автобусі, їдучи від тітоньки Сінді, з Єрусалимового Лігва.

– Я народилася в рік тієї пожежі, – сказала Сюзен. – Найбільша бісова подія, яка бодай колись ставалася в цьому містечку, а я її всю проспала.

Бен розсміявся.

– Таким чином, ви років на сім старші, аніж мені подумалось там, у парку.

– Справді? – вигляд у неї був задоволений. – Дякую вам… хто б міг подумати. Дім вашої тіточки, певне, геть згорів.

– Так, – сказав він. – Та ніч серед моїх найяскравіших спогадів. Кілька людей з індіанськими помпами[21] на спинах прийшли до дверей і сказали, що нам треба вибиратися. Це було дуже хвилююче. Тітонька Сінді крутилася по хаті, хапаючи речі, вантажачи їх у свій «Гадсон»[22]. Господи Ісусе, яка то була ніч.

– Вона була застрахована?

– Ні, але будинок був орендованим і ми майже все цінне віднесли в машину, окрім телевізора. Ми намагались його підняти, та не змогли навіть з місця зсунути. То був «Відео Кінг» із семидюймовим екраном і збільшувальною лінзою перед кінескопом. Тортури для очей. Утім, у нас був лише один канал – багато кантрі-музики, фермерські новини та «Клоун Кітті»[23].

– І повернулись тепер сюди, щоб написати книгу, – зачудувалася вона.

Бен відповів не відразу. Міс Куґан розпаковувала блоки сигарет і заповнювала вітринну стійку біля каси. Немов якийсь крижаний привид, порпався за своїм високим аптечним прилавком провізор, містер Лабрі. Хлопець із ВПС стояв біля дверей автобуса, чекаючи, коли повернеться з туалету водій.

– Так, – сказав Бен.

Він розвернувся й подивився на неї, вперше просто в обличчя. У неї було дуже гарне обличчя, зі щирими синіми очима й високим, чистим засмаглим лобом.

– Це місто вашого дитинства? – спитав він.

– Так.

Він кивнув:

– Тоді ви зрозумієте. Я жив дитиною у Салимовому Лігві, і воно мене переслідувало примарою. Коли я їхав сюди, я його майже обминув, тому що боявся, що воно тепер інше.

– Тут нічого не змінюється, – сказала вона. – Чи то мало що.

– Там, на Мочарах, я з дітьми Гарденера зазвичай грався у війну. На Рояловому ставку – у піратів. У «захопи прапор» та в піжмурки – в парку. Після того, як я поїхав від тітки Сінді, ми з мамою поневірялися в багатьох недобрих місцинах. Вона позбавила себе життя, коли мені було чотирнадцять, але майже весь чарівний пилок обтрусився з мене задовго до того[24]. Найбільше його було тут. І він досі залишається тут. Місто не вельми змінилося. Роздивлятися на Джойнтер-авеню, це мов крізь тонку крижану пластинку – як оті, що в листопаді можна було назбирати з поверхні міської водної цистерни, якщо перед тим постукати по її боках – дивитися на власне дитинство. Воно хвилясте й туманне, а в деяких місцях сходить на ніщо, але більшість його все одно там є.

Він замовк, сам зачудований. Оце так промову утнув.

– Ви говорите точно як у ваших книжках, – промовила вона благоговійно.

Він розсміявся:

– І ніколи раніше не проказував нічого на це схожого. Принаймні вголос.

– А що ви робили після того, як ваша мати… після того, як вона померла?

– Тинявся, – коротко відповів він. – Їжте ваше морозиво.

Вона так і зробила.

– Дещо змінилося, – сказала вона перегодом. – Містер Спенсер помер. Ви його пам’ятаєте?

– Звичайно. Тітонька Сінді щочетверга ввечері приїздила до міста скуплятися в крамниці Кроссена, а мене посилала сюди випити кореневого пива[25]. Тоді воно було бочкове, справжнє кореневе пиво з Рочестера[26]. Вона давала мені нікель, загорнутий у носовичок.

– Воно коштувало вже дайм, коли я почала сюди ходити. А ви пам’ятаєте, що він зазвичай приказував?

Бен зігнувся, скорчив одну руку артритною клешнею і скривив кутик губ у паралітичному виверті:

– Твій сечовий міхур, – прошамкотів він. – Оті кореневі пива руйнують твій сечовий міхур, закантико.

Дівочий сміх гримонув угору до вентилятора, що повільно обертався над їхніми головами. Міс Куґан підозріливо зиркнула.

– Це було неперевершено. Тільки мене він називав дівулею.

Вони перезирнулися, задоволені.

– Скажіть, а ви хотіли б сходити сьогодні ввечері в кіно? – запитав він.

– Залюбки.

– А де найближче?

Вона захихотіла:

– «Сінекс» у Портленді, насправді. Де фоє прикрашають безсмертні полотна Сюзен Нортон.

– Звісно, де ж іще. А які фільми вам подобаються?

– Що-небудь захопливе, з автомобільними погонями.

– Гаразд. А ви пам’ятаєте «Нордик»? Він був просто тут, у місті.

– Звісно. Він закрився у 1968-му. Звичайно ми ходили туди двома парами, коли я навчалася у старшій школі. А коли фільм був поганий, кидалися коробками від попкорну в екран. – Вона захихотіла. – А такими вони переважно й бували.

– Зазвичай там показували старі репабліківські серіали[27], – сказав він. – «Людина-ракета», «Повернення людини-ракети»[28], «Креш Каллаген і бог смерті вуду».

– То було до моїх часів.

– Що ж таке з ним сталося?

– Тепер там офіс із нерухомості Ларрі Кроккета, – сказала вона. – Наш кінотеатр убив отой драйв-ін у Камберленді, я гадаю. Він, і ще телебачення.

Якусь мить вони мовчали, поринувши у власні думки. Годинник компанії «Ґрейгавнд» показував 10:45 ранку. Вони одночасно промовили:

– Скажіть, а ви пам’ятаєте…

Вони подивилися одне на одного, і цього разу, коли задзвенів регіт, міс Куґан зиркнула на них обох. Навіть містер Лабрі скинув очима.

Вони теревенили ще п’ятнадцять хвилин, аж поки Сюзен з жалем не сказала йому, що має виконати деякі справи, але так, до сьомої тридцять вона впорається і буде готовою. Розійшовшись у різні боки, обоє чудувалися такому легкому, природному випадковому зіткненню їхніх життів. Бен прогулявся назад по Джойнтер-авеню, затримавшись на розі Брок-стріт, щоб кинути побіжний погляд на Дім Марстена. Йому пригадалося, що та велика пожежа 1951 року допалала майже до самого його подвір’я, але потім вітер перемінився.

Він подумав: можливо, йому варто було згоріти. Можливо, так було б краще.

3

Ноллі Ґарденер вийшов з будівлі міської управи і сів на сходах поруч з Паркінсом Ґіллеспі якраз вчасно, щоби побачити, як Бен із Сюзен разом заходять до Спенсера. Паркінс курив «Пелл-Мелл» і чистив собі нігті складаним ножиком.

– То отой парубок, шо письменник, це ж він?

– Еге.

– А з ним ото була Сюзі Нортон?

– Еге.

– Ну, то цікаво, – сказав Ноллі й підсмикнув на собі формений ремінь. У нього на грудях важно блищала поліцейська зірка. Він отримав її поштою, замовивши в одному детективному часописі; місто не забезпечувало своїх помконстеблів значками. Паркінс мав зірку, але тримав її в своєму гамані – дивина, якої Ноллі ніколи не був здатен зрозуміти. Звичайно, усі в Лігві знали, що той констебль, але ж є така річ, як традиція. Є така річ, як відповідальність. Коли ти служитель закону, мусиш думати і про те, і про інше. Ноллі думав про обидві ці речі, і то часто, хоча міг собі дозволити бути тільки позаштатним помічником констебля.

Ніж Паркінса спорснув, зрізавши йому шматочок шкіри з пучки великого пальця.

– Дідько, – лагідно лайнувся він.

– Як думаєш, Парку, він справжній письменник?

– Звісно, справжній. Його три книжки є тут, у нашій бібліотеці.

– Правдішні чи вигадки?

– Вигадки, – Паркінс прибрав ножа і зітхнув.

– Флойду Тіббетсу не сподобається, шо ’кийсь парубок гуля з його кралею.

– Вони не жонаті, – сказав Паркінс. – І їй більше вісімнадцяти.

– Флойду це не сподобається.

– На мою гадку, Флойд може насрати собі в капелюха й одягти його собі задом наперед, – сказав Паркінс.

Він потоптав своє куриво об сходинку, дістав з кишені коробочку від «Сакретсів»[29], поклав туди недопалок і заховав коробочку назад до кишені.

– Де цей парубок, той письменник, живе?

– Там, у Єви, – сказав Паркінс. Він уважно роздивлявся свою поранену кутикулу. – Днями він їздив нагору, подивитися Дім Марстена. Дивний з лиця.

– Дивний? Тобто як це?

– Дивний та й усе. – Паркінс дістав пачку сигарет. Сонце лагідним теплом вчувалося на його обличчі. – Потім він поїхав до Ларрі Кроккета. Хотів собі винайняти те обійстя.

– Марстенове обійстя?

– Еге.

– Він шо, прибацаний?

– Може, й так. – Паркінс змахнув муху в себе з коліна штанів і задивився, як вона задзижчала геть вдалину цього яскравого ранку. – Друзяка Ларрі мав доста клопоту останнім часом. Я чув, він поїхав продавати ту «Громадську Балію»[30]. Фактично, продав її ще ’кийсь час тому.

– Шо, оту стару самопральню?

– Еге.

– Кому б це туди схотілося шось ввіпхнути?

– Хтозна.

– Ну, – Ноллі підвівся і знову підсмикнув на собі ремінь. – Гадаю, прокатаюсь я містом.

– Прокатайсь, – сказав Паркінс і закурив нову сигарету.

– Хочеш, разом?

– Ні, я, либонь, іще трохи посиджу тут.

– Окей. Бувай.

Ноллі спустився сходами, загадуючись (і то не вперше), коли ж Паркінс вирішить вийти на пенсію, щоби йому, Ноллі, взятись за цю роботу на повну ставку. Ну як, заради Бога, хтось може винюшити злочин, сидячи на сходах міської управи?

Паркінс дивився, як той іде геть, з лагідним відчуттям полегшення. Ноллі був хорошим хлопцем, але жахливо затятим. Він дістав кишенькового ножичка, розкрив і знову почав підрізати собі нігті.

4

Єрусалимове Лігво отримало статус міста у 1765-му (через дві сотні років по тому воно святкувало свій ювілей феєрверками й гульбищами у парку; від кинутого кимсь бенгальського вогню на малій Деббі Форестер загорівся костюм індіанської принцеси, а Паркінсу Ґіллеспі довелося запроторити до місцевої арештарні шістьох парубків – за появу п’яними в громадському місці), за повних п’ятдесят п’ять років до того, як у результаті Міссурійського компромісу Мейн став штатом[31].

Містечко отримало таку дивну назву завдяки доволі прозаїчному випадку. Одним з найперших мешканців цієї місцини був непривітний, цибатий фермер на ім’я Чарлз Белкнеп Теннер. Він тримав свиней, і одна з його свиноматок звалася Єрусалимою. Одного дня, просто під час годівлі, Єрусалима виломилася зі свого сажу і втекла в сусідній ліс, де здичавіла й набралася люті. Після того Теннер роками відлякував дітлахів від свого обійстя, перехилившись через хвіртку й крякаючи зловісним тоном чорного ворона: «Якшо хочте, теє, свої кишки зберегти в ваших пузах, гуляйте, теє, подалі від Єрусалимового лігва в тутейшім лісі». Це застереження вкоренилося, відтак і назва. Заледве це щось доводить, хіба те, що в Америці навіть свиня може претендувати на безсмертя.

Головну вулицю, попервах відому як Портлендський поштовий тракт, було названо на честь Елаєса Джойнтера у 1886 році. Джойнтер, член Палати представників упродовж шести років (до своєї, спричиненої сифілісом, смерті у п’ятдесятивосьмирічному віці), найближче відповідав образу осіб, якими могло пишатися Лігво, – за винятком свині Єрусалими та Перл Енн Баттс, яка у 1907 році втекла до Нью-Йорка, щоб стати одною з «Дівчат Зіґфельда»[32].

Брок-стріт перетинала Джойнтер-авеню в самісінькому центрі, і то під прямим кутом, а територія самого міста мала майже круглу форму (хоча дещо сплюснену на сході, де його межею були звиви Роялової річки). На мапі ці дві головні вулиці надавали місту вигляду, вельми схожого на телескопічний приціл.

У північно-західному квадранті цього прицілу містився північний кут Лігва, найбільш лісиста частина міської території. Там була підвищена місцина, хоча нікому, окрім хіба що якогось мешканця Середнього Заходу, вона не здалася б надто високою. Помережані старими трелювальними просіками, втомлені старі пагорби звільна спускались до самого містечка, а на останньому з них стояв Дім Марстена.

Більша частина північно-східного квадранта була відкритим полем – сіножаті, тимофіївка та люцерна. Тут текла Роялова річка, стара річка, що сточила свої береги майже до базового рівня ерозії. Вона пропливала під невеличким дерев’яним мостом Брок-стріт і пласкими, блискучими вивертами віддалялася на північ, поки не входила у місцевість біля північних кордонів міста, де під тонким шаром ґрунту близько залягав твердий граніт. Тут вона протягом мільйона років прорізала п’ятдесятифутові кам’яні скелі[33]. Діти прозвали те місце П’яним вибриком, бо кілька років тому Томмі Ретбан, брат-п’яниця Вірджа Ретбана, шукаючи собі місця відлити, гайнув з кручі. Роялова напувала забруднену фабриками Андроскоґґін[34], але сама ніколи не була брудною; єдиною промисловістю, якою могло похвалитися Лігво, була місцева лісопильня, тепер давно закрита. Звичним видовищем у літні місяці були рибалки, які закидали свої вудки з мосту Брок-стріт. Рідко траплявся день, коли комусь не щастило витягти з Роялової свій мінімум.

Найгарнішим був південно-східний квадрант. Там земля знову йшла вгору, але не було ніяких гидотних плішин від пожежі чи будь-якої руйнації верхнього шару ґрунту, яку зазвичай залишає у спадок пожежа. Лани по обидва боки Ґріффенського шляху належали Чарлзу Ґріффену, найсоліднішому фермеру-молочареві на південь від Меканік-Фоллз[35], а зі Шкільного пагорба було видно велетенську стодолу Ґріффена з її алюмінієвим дахом, що сяяв на сонці, неначе якийсь монструозний геліограф. Були в цій околиці й інші ферми, а також чимало будинків, куплених білими комірцями, які їздили на роботу в Портленд або Люїстон. Інколи восени, стоячи на верхівці Шкільного пагорба, можна було чути духмяні запахи випалюваних полів, а ще побачити той, неначе іграшковий, трак Добровільної пожежної команди Салимового Лігва, готової до втручання, якщо щось піде на зле. Урок 1951 року люди тут пам’ятали добре.

Неначе приміський пояс астероїдів, південно-західний кут колись почали осаджувати трейлерники і все, що йде разом з ними, на кшталт старих поламаних машин на бетонних блоках, гойдалок із шин на пошарпаних линвах, зблисків пивних бляшанок біля стежок, виношеної праної білизни на мотузках між принагідних жердин, достиглого смороду нечистот з абияк змонтованих хімцистерн. Будинки на цьому присілку були кревною ріднею дров’яним сараям, але майже над кожним манячила телевізійна антена і більшість телевізорів у них були кольоровими, купленими в кредит від Ґранта або Сіерза[36]. Звичайно на подвір’ях цих халуп і трейлерів було доста дітей, іграшок, пікапів, снігоходів та мотоциклів. Деякі трейлери були добре доглянутими, але в більшості випадків це здавалося зайвим клопотом. Кульбаби й відьмина трава росли вище щиколоток. Там, при самій межі міста, де Брок-стріт перетворювалася на Брок-роуд, стояв заклад «У Делла», де грали приїжджі музиканти – по п’ятницях рок-н-ролові гурти, а по суботах ансамблі кантрі-енд-вестерн. Одного разу, у 1971 році, цей заклад згорів, але був відбудований. Для більшості містечкових «ковбоїв» з їхніми подружками це було улюблене місце відвідин, щоб випити пива або утнути бійку.

Телефонний зв’язок здебільшого забезпечували лінії з блокіраторами на два, чотири або й шестеро абонентів, тому люди завше мали про кого побалакати. В усіх маленьких містах скандал постійно мліє на малому вогні, як печена квасоля у тої ж тітоньки Сінді. Найбільше скандалів постачав Присілок, проте вряди-годи хтось із трохи вищим статусом чогось свого також доливав до громадського горщика.

Керівним органом міста були міські збори, і хоча тут іще з 1965 року балакали про перехід до виборної міської ради з публічним обговоренням бюджету двічі на рік, ця ідея не мала ходу. Недосить швидко зростало місто, щоб старий спосіб став занадто болючим, але декого з новосельців така пряма демократія змушувала у відчаї підкочувати очі під лоба. Тут було троє виборних, міський констебль, піклувальник про бідних, міський клерк (щоб зареєструвати машину, треба було проїхати в дальній кінець дороги Теґґартів Ручай і хоробро відігнати двох злих собак, що вільно бігали там по двору) та шкільний повірений. Добровільна пожежна команда щороку отримувала гарантованих три сотні доларів, але головним чином то був громадський клуб для старих парубків на пенсії. Вони набирались достатньо хвилюючих вражень під час сезону випалювання трави і решту року сиділи кружком при «Надійній»[37], оповідаючи один одному довгі побрехеньки. Тут не було Департаменту комунальних служб, оскільки не малося комунального водогону, газопроводу, каналізації чи електропостачання. Через місто по діагоналі з північного заходу на південний схід проходили маршем опори лінії електропередач ЕЦМ, прорізаючи величезною, завширшки 150 футів, просікою тутешній ліс. Одна з таких опор стояла поблизу Дому Марстена, стовбичила над ним, немов якийсь позаземний вартовий.

Все, що Салимове Лігво знало про війни, пожежі чи урядові кризи, воно дізнавалося головним чином від Волтера Кронкайта у телевізорі[38]. Ох, хлопець Поттерів загинув у В’єтнамі, а син Клода Бові повернувся звідтам зі штучною стопою – наступив на протипіхотну міну – але він отримав роботу на пошті, допомагає Кенні Денізу, а отже, з цим все гаразд. Хлопці носять довше волосся і не зачісують його акуратно, як їхні батьки, але чогось гіршого в цьому ніхто насправді не вбачав. Коли в Консолідованій старшій школі відмовились від дрес-коду, Еґґі Корліс написала листа в газету «Камберлендський вісник», але Еґґі роками писала до «Вісника» щотижня, здебільшого про зло алкоголю і чудо прийняття в своє серце Ісуса Христа як вашого особистого спасителя.

Дехто з підлітків цікавився наркотиками. Син Гореса Кілбі Френк постав у серпні перед суддею Гукером і був оштрафований на п’ятдесят доларів (суддя погодився дозволити йому сплачувати штраф із заробітку, який той отримував за розвезення по хатах газет), але пияцтво було більшою проблемою. Відтоді як вік продажу алкоголю опустили до вісімнадцяти років, чимало молоді зависало «У Делла», додому вони потім мчали в сраку готовими, немов намагаючись наново вимостити шлях гумою, і вряди-годи хтось розбивався на смерть. Як от тоді, коли Біллі Сміт на дев’яноста милях[39] увігнався в дерево на дорозі Глибока Просіка, вбивши й себе, і свою дівчину ЛаВерн Дюб. Але, крім цих подій, знання Лігва про те, що шарпало всю країну, було суто теоретичним. Час тут спливав за інакшим розкладом. Нічого занадто кепського не могло статися в такому милому маленькому містечку. Тільки не там.

5

Енн Нортон якраз прасувала, коли з торбою харчів до хати влетіла її дочка, тицьнула їй перед очі якусь книжку з доволі тонколицим молодиком на задній обкладинці і почала проказувати.

– Не торохти так, – сказала їй мати. – Вимкни телевізор і тоді вже розповідай.

Сюзен прибрала голос Пітера Маршалла[40], який у «Голлівудських квадратах» саме роздавав тисячі доларів, і розповіла матері про свою зустріч із Беном Міерзом. Поки виливалася ця історія, місіс Нортон примушувала себе спокійно, зі співчутливим розумінням кивати, попри жовті застережні вогники, що завжди спалахували, коли Сюзен казала про якогось нового хлопця, – і от тепер чоловіки, гадала мати, хоча їй важко було думати, що дочка вже достатньо доросла для чоловіків. Але сьогодні ті вогники були дещо яскравішими.

– Звучить хвилююче, – сказала вона і поклала на прасувальну дошку чергову сорочку свого чоловіка.

– Він був дуже приємним, – сказала Сюзен. – Дуже невимушеним.

– Оох, мої ноги, – промовила місіс Нортон.

Вона поставила праску навдибки, змусивши її злобно зашипіти, а сама опустилась дупою в бостонське крісло-гойдалку біля панорамного вікна[41]. Потягнулася за «Парламентом» з пачки на кавовому столику і закурила сигарету.

– Ти впевнена, що він порядний, Сюзі?

Сюзен дещо оборонно всміхнулась:

– Звісно, я впевнена. Він схожий на… ох, ну я не знаю, на викладача в якомусь коледжі чи на когось такого.

– Кажуть, Скажений Бомбист[42] був схожий на садівника, – задумливо промовила місіс Нортон.

– Лайно собаче, – бадьоро відказала Сюзен. Це був той епітет, що завжди успішно дратував її матір.

– Дай-но подивлюся ту книжку, – простягнула вона руку, і Сюзен віддала її матері, раптом згадавши ту сцену гомосексуального зґвалтування у розділі про в’язницю.

– «Повітряні танці», – замислено промовила Енн Нортон і почала навмання гортати сторінки.

Сюзен чекала, покірно. Мати вгледить те місце. Вона це завжди вміла.

Вікна були прочинені, і легкий передполудневий вітерець хвилював жовті гардини в кухні – яку мама наполегливо називала буфетною, так ніби вони жили за високопанським класом. Дім у них був гарний, з добротної цегли, яку було трохи важкувато прогріти взимку, але прохолодний, немов якийсь грот, улітку. Стояв він на дальньому положистому підйомі Брок-стріт, і з великого вікна, де сиділа місіс Нортон, було видно наскрізь усе місто. Приємна панорама, а взимку вона бувала й захопливою: з довгими, мерехтливими привіллями неторкнутого снігу і будинками, що чимдалі видаються меншими, відкидаючи жовті прогони світла на засніжені поля.

– Здається, я читала на неї рецензію у тій портлендській газеті. Не вельми схвальну.

– Мені вона подобається, – сказала Сюзен уперто. – І він мені сподобався.

– Можливо, він і Флойду теж сподобається, – кинула місіс Нортон безтурботно. – Ти мусиш їх познайомити.

Сюзен буквально врізало непідробним гнівом, і це її збентежило. Дівчина думала, що вони з матір’ю вже подолали останні підліткові бурі і навіть запізнілі шквали, але ж ось тобі отаке. Вони заповзялися до древньої дискусії – індивідуальність Сюзен проти материнського досвіду і переконань – немов до якогось недоплетеного светра.

– Ми говорили вже про Флойда, мамо. Ти знаєш, що нічого тривкого між нами нема.

– У газеті також писалося, що тут є якісь доволі огидні тюремні сцени. Хлопці вовтузяться з хлопцями.

– Ох, мамо, заради Христа.

Сюзен причастилася сигаретою з материної пачки.

– Не треба святотатствувати, – незворушно промовила місіс Нортон.

Вона віддала книжку дочці назад і струсила довгий попіл зі своєї сигарети до керамічної попільниці у формі риби. Цю попільницю їй подарувала одна з її подруг по Жіночій асоціації, і ця річ якимсь невиразним чином завжди дратувала Сюзен. Було щось непристойне у струшуванні попелу до рота окуневі.

– Я приберу продукти, – сказала Сюзен, підводячись.

Місіс Нортон спокійно промовила:

– Я тільки мала на увазі, якщо ви з Флойдом збираєтесь одружитися…

Роздратування скипіло, обернувшись на ту стару, пекучу злість.

– Звідки, заради Бога, в тебе ця ідея? Я тобі коли-небудь таке казала?

– Я припускала…

– Твої припущення хибні, – відказала Сюзен із запалом і не цілком щиро. Але до Флойда вона помаленьку холонула вже протягом кількох тижнів.

– Я припускала, якщо ти півтора року зустрічаєшся з тим самим хлопцем, – продовжувала її мати м’яко і неухильно, – це мусить означати, що стосунки зайшли далі, ніж тримання за руки.

– Ми з Флойдом більше, ніж друзі, – погодилася Сюзен стримано. Хай вже сама щось додумує.

Між ними знялася відкладувана безмовна бесіда.

– Ти спала з Флойдом?

– Не твоє діло.

– Що в тебе з цим Беном Міерзом?

– Не твоє діло.

– Отак утіпаєшся в нього й накоїш якихось дурниць?

– Не твоє діло.

– Я ж люблю тебе, Сюзі. Ми з татом обоє тебе любимо.

А на це нема відповіді. А немає відповіді. А немає відповіді. От тому-то Нью-Йорк – чи деінде – є нагальною необхідністю. Зрештою, ти завжди наштовхуєшся на барикади їхньої любові, мов на стіни «м’якої палати» в психлікарні. Щирість їхньої любові робила подальшу розсудливу дискусію неможливою, а раніше говорене позбавляла сенсу.

– Гаразд, – лагідно промовила місіс Нортон.

Вона придушила сигарету на губі окуня і вкинула недопалок йому в черево.

– Я піду нагору, – сказала Сюзен.

– Звичайно. Я можу почитати цю книжку, коли ти закінчиш?

– Якщо хочеш.

– Мені хотілося б з ним познайомитись, – сказала мати.

Сюзен знизала плечима й розвела руками.

– Ти сьогодні ввечері пізно повернешся?

– Не знаю.

– Що мені сказати Флойду Тіббітсу, якщо він подзвонить?

Її знову накрило гнівом.

– Кажи йому, що сама схочеш, – вона спинилася. – Втім, ти завжди так робиш.

– Сюзен.

Вона пішла нагору, не озирнувшись.

Місіс Нортон залишилася де була, дивлячись крізь вікно на містечко й не бачачи його. Вона почула над головою кроки Сюзен, а потім стукіт розстановлюваного мольберта.

Вона підвелася і знову почала прасувати. Коли вирішила, що Сюзен уже мусить цілком зануритися в роботу (хоча не дозволила цій думці більшого, ніж мелькома спурхнути в куточку своєї свідомості), вона пішла до телефону в буфетній і подзвонила Мейбел Вертс. У ході розмови вона між іншим зауважила, що Сюзен казала, нібито в їхній громаді з’явився якийсь знаменитий письменник, і Мейбел фиркнула і сказала, та ну, ти, мабуть, маєш на увазі отого, котрий написав «Дочку Конвея», і місіс Нортон сказала так, і Мейбел сказала, що то ніяка не література, а просто книжка про секс та й годі. Місіс Нортон запитала, чи зупинився він у мотелі, чи…

Як виявилося, він живе у «Номерах Єви», єдиному в місті пансіоні. Місіс Нортон омило хвилею полегшення. Єва Міллер порядна вдова, яка не дозволить у себе ніяких фіґлів-міґлів. Її правила щодо жінок у номерах були короткими й чіткими. Якщо вона ваша мати або сестра, гаразд. Якщо ні, ви можете разом посидіти на кухні. Жодні апеляції щодо цих правил не приймалися.

Місіс Нортон повісила слухавку через п’ятнадцять хвилин після того, як майстерно замаскувала свою головну мету безтурботною балачкою.

Сюзен, думала вона, повертаючись до прасувальної дошки. Ох, Сюзен, я ж тільки бажаю тобі добра. Хіба ти цього не бачиш?

6

Вони поверталися з Портленда по 295-й, і було ще зовсім не пізно – лише трохи по одинадцятій. Після того як ця автотраса виходила за передмістя Портленда, гранична швидкість на ній становила 55 миль на годину, а кермував Бен добре. Фари «сітроена» справно прорізали темряву.

У кінотеатрі обоє тішилися, але обережно, як ото люди, що намацують кордони одне одного. Аж тут їй зринуло те запитання матері і вона промовила:

– Де ви зупинилися? Орендуєте якесь житло?

– Я знайшов собі кубельце на третьому поверсі в «Номерах Єви», на Залізничній вулиці.

– Але це жахливо! Там, нагорі, мабуть, градусів сто![43]

– Я люблю спеку, – сказав він. – Мені в ній добре працюється. Оголяюсь до пояса, вмикаю радіо і випиваю з галон пива. Так видаю на день десять сторінок першої версії тексту. Іще там також є кілька цікавих старих диваків. А коли насамкінець вийдеш на ґанок і вдихнеш вітерцю… божественно.

– І все ж таки, – з сумнівом мовила вона.

– Я думав орендувати Дім Марстена, – зауважив він мимохідь. – Навіть зайшов так далеко, щоб попитатись про це. Але його вже продано.

– Дім Марстена? – усміхнулась вона. – Ви, мабуть, переплутали назву.

– Аж ніяк. Стоїть на першому пагорбі на північний захід від міста. Брукс-роуд.

– Продано? Хто це на Бога?..

– Мене це теж здивувало. З мене час від часу підсміюються, мовляв, мені в голові клепки хитаються, але навіть я збирався його лиш орендувати. Той парубок, що з нерухомості, мені так і не сказав хто. Схоже, там якась глибока, похмура таємниця.

– Можливо, якісь люди з-поза нашого штату хочуть зробити з нього собі літню садибу, – сказала вона. – Хто б вони не були, вони божевільні. Реставрація будівлі, то одне – я б сама залюбки спробувала – але цей дім не надається до реставрації. Він був руїною вже навіть тоді, коли я була малою дитиною. Бене, а чому взагалі вам хотілося там пожити?

– Ви коли-небудь бували в ньому всередині?

– Ні, але раз на спір зазирала туди крізь вікно. А ви?

– Був. Раз.

– Моторошне місце, авжеж?

Вони замовкли, обоє думаючи про той Дім Марстена. Ці думки, зокрема, не мали пастельної ностальгії інших споминів. Скандал і насильство, пов’язані з цим будинком, сталися до їхнього народження, але маленькі містечка мають довгу пам’ять і церемоніально передають свої жахи від покоління до покоління.

Історія Х’юберта Марстена і його дружини Бьорді найближче відповідала тому образу скелета, який мусить тримати у своїй шафі місто. У Новій Англії 1920-х років Х’юбі був президентом великої автотранспортної компанії – автотранспортної компанії, що, як подейкували, провадила свій найприбутковіший бізнес після опівночі, переправляючи канадське віскі до Массачусетсу.

Він, відійшовши багатієм від справ, переселився з дружиною до Салимового Лігва у 1929-му і втратив більшу частину свого багатства (ніхто, навіть Мейбел Вертс, не знав, скільки саме) під час краху фондової біржі 1929 року.

Протягом десяти років між падінням ринку і сходженням Гітлера Марстен зі своєю дружиною жили в тому будинку відлюдниками. Єдине, коли їх бачили, це після полудня щосереди, коли вони приїздили до міста скуплятися. Ларрі Мак-Лавд, який у ті роки працював поштарем, доповідав, що Марстен отримує чотири щоденні газети, часописи «Сатердей Івнінг Пост», «Нью-Йоркер» і ще пригодницький «Дивовижні історії»[44]. Також раз на місяць він отримував чек від автотранспортної компанії, що базувалася у Массачусетсі, у місті Фолл-Ривер[45]. Ларрі казав, що може взнати, що там справді чек, зігнувши конверта і зазирнувши у віконце для адреси.

Саме Ларрі й знайшов їх улітку 1939-го. Газет і журналів – протягом п’яти днів – накопичилося в поштовій скриньці стільки, що стало неможливо всовувати туди нові. Ларрі всі їх дістав і вирушив доріжкою з наміром покласти цю пошту між сітчастими й основними дверима.

Було то в серпні, літо в розпалі, початок найспекотніших днів, і на Марстеновому переднім подвір’ї буяла зеленню трава по литки заввишки. Трельяжна решітка з західного боку будинку рясно поросла жимолостю, і гладенькі бджоли неквапливо гули над восково-білими запашними квітами. Попри ту високу траву, в ті часи будинок іще мав прекрасний вигляд і всі погоджувалися, що Х’юбі збудував найгарніший дім в Салимовому Лігві, перш ніж у нього поїхав дах.

Згідно з історією, яку перегодом з виснажливим жахом переповідали кожній новій членкині Жіночої асоціації, вже на половині доріжки Ларрі унюшив щось погане, на кшталт зіпсованого м’яса. Він постукав у передні двері і відповіді не отримав. Він зазирнув крізь шпарину, але нічого не зміг там роздивитися в щільному мороку. Замість заходити тут, він обійшов дім до задніх дверей, і то на власне щастя. Ззаду сморід був ще гіршим. Ларрі спробував задні двері, виявив їх незамкненими і вступив до кухні. Там у кутку розпростерлася Бьорді Марстен, ноги розчепірені, ступні босі. Півголови в неї було знесено пострілом майже впритул з тридцять-нуль-шостого калібру[46].

(«Мухи, – завжди в цьому місці проказувала Одрі Герсі, говорячи зі спокійною авторитетністю. – Ларрі розказував, що кухня були повна їми. Гудять усюди, сідають на… самі розумієте, і знову злітають. Мухи»).

Ларрі Мак-Лавд розвернувся і вирушив прямим ходом у місто. Він знайшов Норріса Варні, котрий був констеблем у ті часи, та трьох чи чотирьох байдичів у крамниці Кроссена – тоді цим закладом керував ще батько Мілта. Серед них був і старший брат Одрі, Джексон. Вони поїхали назад у «шевроле» Норріса й поштовому пікапі Ларрі.

До того всередині будинку ніхто з міста ніколи ще не бував, і це стало великою новиною більш як на тиждень. Коли збудження вгамувалось, портлендська «Телеґрем» зробила з цього великий репортаж. Дім Х’юберта Марстена виявився жахливим пацючим кублом, безладно захаращеним сміттям і мотлохом, з вузькими, плутаними проходами, які вели крізь стоси пожовклих газет і журналів та купи обростаючих пліснявою нечитаних дорогих книжок. Попередниця Лоретти Старчер накопала для бібліотеки Єрусалимового Лігва повні зібрання Дікенса, Скотта і Меріетта[47], й вони досі стоять там на полицях.

Джексон Герсі взяв до рук журнал «Сатердей Івнінг Пост», почав гортати і не повірив власним очам. До кожної сторінки липкою стрічкою було акуратно приклеєно доларову банкноту.

Норріс Варні з’ясував, як пощастило Ларрі, коли той пішов кругом до задніх дверей. До стільця, дулом до передніх дверей, було примотано смертельну зброю, націлену приблизно на груди. Рушниця була зведена, а прив’язана до спускового гачка мотузка тягнулася по коридору до дверної ручки. («Рушниця була заряджена, авжеж, – казала в цьому місці Одрі. – Смикни Ларрі Мак-Лавд ті двері, і полетів би просто до небесної брами»).

Були там й інші, менш убивчі лихі пастки. Сорокафунтової ваги паку газет було прилаштовано над дверима обідньої зали. Один з підсходнів, що ведуть на другий поверх, був шарнірним, і це могло комусь коштувати зламаної кісточки. Швидко стало очевидним, що в Х’юбі Марстена не просто поїхав дах – він був повноцінним психом.

Його знайшли в спальні наприкінці верхнього коридору, висячим під сволоком.

(Сюзен з її подружками з насолодою катували себе історіями, назбираними по крихтах від дорослих; в Емі Рокліфф на задньому подвір’ї стояв ігровий брусовий будиночок, і вони замикалися в ньому й сиділи у темряві, лякаючи одна одну Домом Марстена, який спромігся на статус прозивного імені ще навіть до того, як Гітлер вдерся у Польщу, і повторювали історії дорослих з такою кількістю жаских подробиць, які лишень їхні мізки здатні були уявити. Навіть тепер, коли вже спливло вісімнадцять років, вона втямила, що сама думка про Дім Марстена подіяла на неї неначе якесь чародійське закляття, насилаючи болісно чіткі образи малих дівчаток, що, тримаючись за руки, скоцюблені, сидять в ігровому будиночку Емі, й Емі проказує з разючою моторошністю: «Лице в нього було все роздуте, а язик став чорним і стирчав, і мухи повзали по ньому. Моя мама рсспитффала місіс Вертс»).

– …оселя.

– Що? Перепрошую.

Її висмикнуло назад, у сьогодення, майже фізичним ривком. Бен уже завертав із автомагістралі на з’їзд, що вів до Салимового Лігва.

– Я сказав, що то була доволі лячна оселя.

– Розкажіть мені, як воно там було, коли ви туди зайшли.

Він невесело розсміявся і перемкнув фари на дальнє світло. Прямо попереду, крізь галерею сосон і ялин, бігла дворядна асфальтівка, пустельна.

– Це почалося як дитяча забава. Можливо, тільки нею це завжди й було. Пам’ятайте, це було у 1951 році, і дітлахам доводилося щось вигадувати замість того, щоб нюхати з паперових пакетів клей для складання моделей літаків, яких тоді поки ще не винайшли. Зазвичай я часто грався з дітьми з Присілку, та більшість їх, либонь, уже роз’їхалися звідси… а тут досі південну частину Салимового Лігва називають Присілком?

– Так.

– Я штукарив з Дейві Барклаєм, Чарлзом Джеймсом, тільки зазвичай всі його кликали Сонні, з Гаролдом Роберсоном, Флойдом Тіббітсом…

– З Флойдом? – перепитала вона здивовано.

– Так. Ви його знаєте?

– Я зустрічалася з ним, – сказала вона і, боячись, що промовила це дивно, поспішливо додала: – Сонні Джеймс теж досі тут живе. У нього автозаправка на Джойнтер-авеню. Гаролд Роберсон помер. Лейкемія.

– Вони всі були старші за мене, хто на рік, хто на два. То було чимось на кшталт клубу. Закритого, щоб ви так розуміли. Приймалися тільки Криваві Пірати зі щонайменше трьома рекомендаціями.

Він сподівався проказати це легко, але скалка задавненої гіркоти ховалася в його словах.

– Але я був наполегливим. Єдине, чого мені хотілося в цьому світі, це стати Кривавим Піратом… того літа принаймні.

– Зрештою вони послабилися і сказали мені, що я зможу вступити, якщо пройду ініціацію, яку Дейві тут же й придумав. Ми разом підемо до Дому Марстена, а я мушу в нього зайти і винести щось звідти. Як здобич.

Він хихотнув, але в роті йому пересохло.

– І що сталося?

– Я заліз досередини крізь вікно. Будинок усе ще був повний мотлоху, хоча минуло дванадцять років. Газети люди, мабуть, забрали під час війни, але все інше так і полишили. У передпокої там стояв стіл, а на ньому ота снігова куля – ви знаєте, про що я кажу? У ній всередині маленький будиночок, а якщо її струснути, там іде сніг. Я поклав її собі до кишені, але звідти не пішов. Хотів довести свою вартісність. Тож я пішов нагору, туди, де він повісився.

– Ох, Боже мій.

– Пошукайте там, у скриньці для дрібничок, дістаньте мені сигарету, добре? Я хочу кинути, але зараз мені потрібно закурити.

Вона подала йому сигарету, і він тицьнув запальничку на приладовій панелі.

– У будинку смерділо. Ви повірити не можете, як там смерділо. Пліснявою і гнилими м’якими меблями, і ще якийсь тухлий запах, типу задавненого масла. І живими істотами – пацюками чи бабаками, чи чим там іще, що гніздилося в стінах і зимувало в погребі. Такий жовтий, сирий запах.

– Я скрадався вгору по сходах, маленький хлопчик, дев’ять років, переляканий до всирачки. Дім поскрипував і обсідав мене, я чув, як ті істоти поквапливо розбігаються від мене по той бік тиньку. Я не переставав думати, ніби чую за спиною кроки. Обернутися я боявся, бо можу побачити, як Х’юбі Марстен плентається позаду за мною з петлею вішальника в руці і геть чорним обличчям.

Він дуже міцно стискав кермо. У голосі не залишилося легковажності. Така інтенсивність його спогадів трішки її лякала. У жеврінні приладової панелі його обличчя взялося довгими борознами людини, що подорожує ненависною їй країною, з якою несила цілком розпрощатись.

– Нагорі сходів я зібрав усю свою хоробрість і побіг коридором до тієї кімнати. Мій план був: забігти туди, щось там вхопити, авжеж, а тоді драпати звідти к лихій годині. Двері в кінці коридору стояли зачинені. Я дивився на них і, наближаючись туди, побачив, що завіси там осунулися, а нижній край дверей упирається в поріг. Я бачив дверну ручку, сріблясту і трохи потьмянілу в тому місці, де за неї бралися руками. Коли я за неї потягнув, нижній край дверей пронизливо верескнув проти дерева, наче жінка від болю. Якби був розумнішим, гадаю, я відразу розвернувся б і чкурнув звідти, як той чорт. Але я був сповна накачаний адреналіном, тож вхопився за ручку обома руками і потягнув щосили. Двері розчахнулися. І там був Х’юбі, висів під балкою, силует його тіла окреслювався світлом з вікна.

– Ох, Бене, не варто, – сказала вона нервово.

– Ні. Я розповідаю вам правду, – наполегливо заперечив він. – Правду про те, що побачив дев’ятирічний хлопчик, правду, яку через двадцять чотири роки, у всякому разі, пам’ятає оцей ось чоловік. Х’юбі висів там і обличчя в нього зовсім не було чорним. Воно було зеленим. Набряклі очі були заплющені. Руки синюшного кольору. А потім він розплющив очі.

Бен з силою затягнувся сигаретою і шпурнув її крізь вікно у темряву.

– Я видав крик, який, мабуть, і за дві милі звідти було чутно. А потім я побіг. На половині сходів я впав, підхопився, вибіг крізь передні двері і прямо вниз по дорозі. Хлопці чекали мене десь за півмилі звідти. Тільки тоді я помітив, що досі тримаю в руці ту снігову кулю. І вона досі в мене є.

– Ви ж насправді не думаєте, що бачили там Х’юберта Марстена, чи не так, Бене?

Далеко попереду вона побачила жовте, мерехтливе світло, яке провіщало центр міста, і зраділа йому.

Після довгої паузи він сказав:

– Сам не знаю.

Він промовив це через силу, неохоче, немов краще волів би погодитися з нею і на тому закрити цю тему.

– Ймовірно, я так себе накрутив, що все те мені примарилося. А з іншого боку, може бути якась правда в ідеї, що будинки вбирають емоції, які в них хтось залишає, заряджаючись ними на кшталт… сухого акумулятора. Можливо, годяща людина, наприклад якийсь наділений розвинутою уявою хлопчик, може подіяти як каталізатор на той сухий заряд і змусити його видати активний прояв чогось… чогось такого. Я не кажу конкретно про привидів. Я кажу про якесь своєрідне тривимірне телебачення. Можливо, навіть дещо живе. Якогось монстра, як на вашу ласку.

Вона витрусила з його пачки сигарету і теж закурила.

– Хай там як, а впродовж кількох тижнів по тому я спав у себе в кімнаті з увімкнутим світлом, а сон про те, як я відчиняю ті двері, сниться мені всю решту життя. Щоразу, як у мене якийсь стрес, той сон повертається.

– Це просто жахливо.

– Ні, аж ніяк, – заперечив він. Не дуже, у всякому разі. У всіх нас трапляються погані сни.

Він кивнув великим пальцем на безмовні, сплячі будинки, повз які вони проїжджали по Джойнтер-авеню.

– Інколи я дивуюся, що самі дошки в отих будинках не скрикують від тих жахів, які трапляються у сновидіннях.

Він зробив паузу.

– Проїдьмо до Єви, посидимо трохи на ґанку, якщо ви не проти. До себе я вас запросити не можу – такі правила цього закладу – але в льодовнику у мене зберігається пара бляшанок коли, а в кімнаті є трохи «Бакарді», якщо бажаєте чарочку на сон грядущий.

– Я би радо випила одну.

Він повернув на Залізничну вулицю, вимкнув фари і завернув на маленьку немощену автостоянку, яка слугувала насельникам пансіону. Задній ґанок був біленим з червоною облямівкою, а трійко вишикуваних на ньому плетених крісел дивилися на Роялову річку. Сама ця річка була мерехтливим сновидінням. На дальнім березі річки в гілля дерев вловився пізній літній місяць, на три чверті повня, і намалював срібну доріжку поперек течії. У мовчазному о цій порі місті Сюзен було чутно слабенький пінявий звук, це вода стікала крізь дренажні шлюзи греблі.

– Сідайте. Я зараз повернуся.

Він увійшов до будинку, делікатно причинивши за собою сітчасті двері, а вона сіла в одне з тих крісел-гойдалок.

Він подобався їй, попри його дивацтво. Вона не належала до віруючих у кохання з першого погляду, хоча таки вірила, що миттєва хіть (яку приховують під більш невинною назвою «пристрасне захоплення») трапляється часто. І все ж таки він не був тим чоловіком, який зазвичай спонукає до опівнічних записів у «підзамочний щоденник» – надто сухорлявий для свого зросту, дещо блідуватий. Обличчя в Бена було самозаглибленим і свідчило про його начитаність, і очі рідко виказували хід його думок. Все це вінчала важка шапка чорного волосся, яке виглядало так, наче його розчісували радше пальцями, аніж гребінцем.

І ця історія…

Ані «Дочка Конвея», ні «Повітряні танці» не натякали на такий прихмарений склад розуму. Перший роман про дочку священника, яка тікає з дому, прилучається до контркультури і, голосуючи на дорозі великим пальцем, вирушає у довгу подорож навмання країною. Другий – історія Френка Баззі, втікача з в’язниці, який починає нове життя автомеханіком в іншому штаті і якого зрештою знову ловлять. Обидві книжки світлі, енергійні, не схоже було, щоб віддзеркалена в очах дев’ятирічного хлопчика тінь вішальника Х’юбі Марстена якось позначилася на них.

Немов лише через саме це припущення, вона мимовіль потягнулась очима від річки вгору й ліворуч від ґанку, туди, де зірки затуляв останній перед містом пагорб.

– Ось, – сказав він. – Сподіваюся, так буде добре.

– Подивіться на Дім Марстена, – сказала вона.

Він поглянув. Там, нагорі, світилося.

7

Напої скінчились і північ минула; місяць майже сховався з очей. Вони легко теревенили про те і се, а потім, у паузі, вона промовила:

– Ви мені подобаєтеся, Бене. І то дуже.

– Ви мені теж подобаєтеся. І я здивований… ні, я не те мав на увазі. Пам’ятаєте той дурний жарт, що я бовкнув у парку? Все це здається якимсь аж занадто невипадковим.

– Я б хотіла побачитися з вами знову, якщо ви захочете мене бачити.

– Хочу.

–Тільки не поспішайте. Пам’ятайте, я всього лиш дівчина з маленького містечка.

Він усміхнувся:

– Це здається таким голлівудським. Але Голлівуд – це добре. Мені належить тепер вас поцілувати?

– Так, – сказала вона, – гадаю, так належить за сценарієм.

Він сидів у сусідньому з нею кріслі і, не перестаючи погойдуватися вперед-назад, перехилився і притиснувся губами до її губ, не намагаючись дістати її язика або торкнутись її. Губи у нього були твердими від тиску його прямих зубів, і ще відчувався легенький смак-запах рому та тютюну.

Вона теж почала гойдатися, і цей рух перетворив їхній поцілунок на дещо нове. Він виповнювався й убував, легшав, а потім міцнішав. Вона подумала: «Він смакує мене». Ця думка пробудила в ній якесь таємне, чисте збудження, і вона перервала поцілунок, перш ніж той міг завести її далі.

– Ух ти, – видихнув він.

– Хочеш прийти завтра ввечері до мене додому, повечеряти? – спитала вона. – Їй-бо, мої рідні раді будуть познайомитися з тобою.

У насолоді й безтурботності цієї миті вона могла піднести матері такого хабаря.

– Домашні страви?

– Найдомашніші.

– Залюбки. Відтоді, як сюди приїхав, я живу на напівфабрикатах.

– О шостій? Ми рано вечеряємо тут, у нашім закутті.

– Авжеж. Чудово. Й оскільки зайшлося про домівку, то краще я тебе туди доставлю. Поїхали.

Дорогою в машині вони не розмовляли, доки на верхівці пагорба вона не побачила мерехтливе світло нічника – того, який її мати завжди залишала ввімкнутим, коли дочка запізнювалася додому.

– Цікаво, хто це там зараз, вночі? – запитала вона, подивившись у бік Дому Марстена.

– Новий власник, напевне, – промовив він байдуже.

– Воно не схоже на електричне, це світло, – гадала вона. – Занадто жовте, занадто слабеньке. Мабуть, гасова лампа.

– Ймовірно, там поки ще не мали можливості підключити електрику.

– Можливо. Але майже кожен, хто бодай трохи думає наперед, звернувся б до електричної компанії, перш ніж вселятися.

Він не відповів. Вони вже прибули на її заїзд.

– Бене, – зненацька запитала вона, – а твоя нова книжка про Дім Марстена?

Він розсміявся й поцілував її в кінчик носа:

– Вже пізно.

Вона йому усміхнулась:

– Я не збиралася винюшувати.

– Все гаразд. Але, мабуть, іншим разом… за денного світла.

– Окей.

– Краще катай додому, дівчисько. Завтра о шостій?

Вона поглянула собі на годинник:

– Сьогодні о шостій.

– Добраніч, Сюзен.

– Добраніч.

Вона вийшла з машини і легко побігла доріжкою до бічних дверей, а потім обернулася й помахала йому, коли він уже від’їжджав. Перш ніж зайти, вона дописала в замовлення молочареві сметану. З печеною картоплею це зробить вечерю особливою..

Вона затрималася ще на якусь хвилину, перш ніж заходити, дивлячись на Дім Марстена на пагорбі.

  8

У своїй маленькій, як коробка, кімнаті він роздягся, не вмикаючи світла, і голим заповз у постіль. Така привабна дівчина, перша така відтоді, як загинула Міранда. Він сподівався, що не намагатиметься перетворити її на нову Міранду; це було б болісно для нього і жахливо несправедливо щодо неї.

Він улігся і дозволив собі відпливати. Незадовго до того, як зануритися в сон, він зіпнувся і, спершись на лікті, подивився повз квадратну тінь друкарської машинки й тоненький стос рукопису поряд із нею крізь вікно. Після того, як подивився кілька інших кімнат, він спеціально попрохав у Єви Міллер цю, тому що вона дивилася прямо на Дім Марстена.

Світло в ньому досі горіло.

Тієї ночі, вперше відтоді, як він приїхав у Єрусалимове Лігво, йому наснився той старий сон, і ніколи ще він не приходив з такою реалістичністю після тих жахливих, криваво-червоних ночей відразу по загибелі Міранди в мотоциклетній аварії. Пробіжка по коридору, моторошне верещання дверей, коли він їх потягнув і відчинив, звисаюча фігура раптом розплющує свої огидні, набряклі очі, сам він розвертається до дверей у тій уповільненій, мулистій паніці сновидіння…

І знаходить їх замкненими.