Читать книгу Якщо кров тече - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 3

Дія третя: Спасибі, Чаку!

1

Марті Андерсон уперше побачив той рекламний щит якраз перед тим, як інтернет зник назавжди. Після перших коротких перебоїв мережа ще теліпалася туди-сюди десь вісім місяців. Усі погоджувалися, що це просто питання часу, і всі погоджувалися, що коли віртуальний світ врешті вимкнеться, люди якось переб’ються – обходились же вони колись без нього, правда? Крім того, були й інші проблеми, як-от вимирання цілих видів птахів і риб, а тепер ще й про Каліфорнію треба думати – вона зникала чимдалі швидше і скоро могла зникнути зовсім.

Марті виходив зі школи пізно, бо то був найменш улюблений день для працівників старшої школи – той, що присвячений розмовам учителів з батьками. Із тих батьків, з якими впродовж цього дня зустрівся Марті, дуже небагато були зацікавлені в розмові про шкільні успіхи (або їх відсутність) маленького Джонні й маленької Джейні. Здебільшого їм хотілося обговорити ймовірне остаточне зникнення інтернету, котре потягне за собою і їхні профілі у фейсбуці та інстаграмі. Жоден не згадав порнхабу, але Марті підозрював, що ті батьки, котрі таки прийшли, – і чоловіки, й жінки – оплакували прийдешню загибель і цього сайту теж.

Зазвичай Марті поїхав би додому платною магістраллю, вжух – і вдома, але це було неможливо через обвал мосту над Оттер-Крік. Це сталося чотири місяці тому, і там досі не було видно жодного знаку ремонту – лиш смугасто-помаранчеві дерев’яні загородки, що й самі вже запилюжилися і вкрилися графіті-теґами.

Оскільки магістраль закрилася, Марті мусив їхати до свого дому на Сідар-Корті просто через центр міста, разом з усіма, хто жив у східному передмісті. Через зустрічі з батьками він виїхав зі школи в годину пік, о п’ятій замість звичної третьої, і дорога, що колись забрала б у нього двадцять хвилин, тепер мала з’їсти годину або й більше, бо деякі світлофори теж не працювали. Смикання й зупинки всю дорогу, гудіння, вереск гальм, стукання бамперами, махання середніми пальцями. Він десять хвилин простояв на перехресті Мейн і Маркет, тож мав удосталь часу помітити рекламний щит на даху будівлі «Мідвест-трасту».

До сьогодні на ній рекламували котрусь із авіакомпаній, «Дельту» чи «Саусвест» – Марті не пригадував, котру саме. Цього дня екіпаж усміхнених бортпровідниць змінила фотографія місяцеликого чоловіка в окулярах із чорною оправою, котра пасувала до охайно причесаного чорного волосся. Він сидів за письмовим столом, тримаючи ручку, без піджака, але з ретельно підтягнутою до коміра білої сорочки краваткою. На руці, що тримала ручку, виднівся шрам у формі півмісяця, котрий з якоїсь причини не ретушували. Як на Марті, чоловік скидався на бухгалтера. Він весело всміхався до безладного вечірнього дорожнього руху з високого сідала на даху банку. Над його головою блакитними літерами було написано: «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ». А нижче від письмового столу – червоними: «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!»

Марті ніколи не чув про Чарльза Кранца на прізвисько Чак, але підозрював, що той мав бути великим цабе у «Мідвест-трасті», коли заслужив на пенсійну фотографію на підсвіченому щиті, мабуть, метрів п’ять на п’ятнадцять. І якщо він відслужив у них майже сорок років, то фото взяли доволі давнє – інакше його волосся мало бути сивим.

– Або відсутнім, – сказав Марті й провів рукою по власній поріділій копиці.

Через п’ять хвилин він ризикнув на головному перехресті в центрі, коли на мить прочинилося «віконце». Він просунув туди свій «пріус», напружившись в очікуванні удару й ігноруючи кулак, яким помахав йому водій, котрий ледве спромігся зупинитися за якихось десять сантиметрів до дверцят з боку Марті.

На початку Мейн-стріт був ще один затор і ще один ризикований маневр. На той час коли Марті дістався додому, він уже геть забув про рекламний щит. Він заїхав у гараж і натиснув кнопку, що опускала ворота, а тоді цілу хвилину просто сидів, глибоко дихав і намагався не думати про те, що завтра зранку доведеться пройти таку саму екзекуцію. Коли магістраль закрилася, вибору не стало. Звісно, якщо він узагалі хоче потрапити на роботу. У ту мить узяти через хворобу відгул на один день (він їх накопичив достатньо) здавалося більш привабливим варіантом.

– І я такий буду не один, – сказав він порожньому гаражу.

Він знав, що це правда. Як писали в «Нью-Йорк Таймс» (яку він читав з планшета щоранку, коли працював інтернет), невиходи на роботу по всьому світі досягли історичного максимуму.

Він однією рукою підхопив стос книжок, а другою – свій потертий старий портфель. Той був важкий від учнівських завдань, які треба перевірити. Обтяжений таким чином, він виборсався з машини й зачинив двері задом. Власна тінь на стіні, котра наче станцювала якийсь фанкуватий рух, насмішила його так, що він зареготав. Той звук злякав його – останніми днями сміх чувся нечасто. А тоді він упустив половину книжок на підлогу гаража, що поклало край усім зародкам доброго гумору.

Він підібрав «Вступ до американської літератури» й «Чотири короткі романи» (наразі він викладав своїм старшокласникам «Червону відзнаку за мужність») і ввійшов до будинку. Він ледве встиг покласти все на кухонний стіл, коли задзвонив телефон. Звісно, стаціонарний – мобільного покриття зараз майже не стало. Він іноді вітав себе з тим, що зберіг стаціонарний, тоді як багато колег давно від них відмовилися. Оті люди міцно встрягли, бо провести його за минулий десь рік стало… краще забути про це. Вже скоріше магістраль відремонтують, ніж дочекаєшся черги на телефон, і навіть стаціонарні тепер часто вибивало.

Визначник номера вже теж не працював, але Марті був упевнений в тому, хто на іншому кінці дроту, тож просто взяв слухавку й сказав:

– Салют, Фелісіє.

– Де ти був? – спитала його колишня дружина. – Я вже годину намагаюся тебе видзвонити!

Марті пояснив про зустрічі із батьками й довгу дорогу додому.

– Все гаразд?

– Скоро буде, коли чого-небудь з’їм. А ти як, Фелі?

– Більш-менш, але сьогодні було ще шестеро.

Марті без жодних питань зрозумів, шестеро кого або чого в неї сьогодні було. Фелісія працювала медсестрою в Центральній міській, де сестринське відділення тепер називало себе «суїцид-вартою».

– Прикро це чути.

– Ознака наших часів. – Він чув з її голосу, що вона знизала плечима, і подумав, що два роки тому, коли вони ще були одружені, шість самогубців за день розтрусили б їй руки, розбили б серце й позбавили б сну. Але виходило, що до всього можна звикнути.

– Ти ж п’єш свої ліки від виразки, Марті? – Вона проскочила далі раніше, ніж він устиг відповісти. – Я не присікуюсь, а просто переймаюся. Розлучення не означає, що твоє здоров’я мене не обходить, розумієш?

– Розумію, і так, п’ю.

Це була наполовину брехня, тому що прописаний лікарем сукралфат стало неможливо дістати, тож він тепер покладався на омепразол. Марті видав їй половину правди, тому що йому теж не було байдуже, як вона почувається. Насправді, тепер, після розлучення, вони могли краще порозумітись. У них навіть траплявся секс, хоч і нечастий, але з біса хороший.

– Мені приємно, що ти спитала.

– Справді?

– Так, мем.

Він відчинив холодильник. Вибір неширокий, але ще були сосиски й кілька яєць, а баночку чорничного йогурту він збереже на перекус перед сном. О, ще три банки пива.

– Добре. І скільки батьків таки прийшли?

– Більше, ніж я очікував, але до повного стадіону далеко. Більшості хотілося поговорити про інтернет. Їм наче здавалося, що я маю знати, чому він постійно підкладає їм свиню за свинею. Доводилося весь час нагадувати, що я вчитель мови й літератури, а не айтішник.

– Ти ж чув про Каліфорнію? – Вона стишила голос, ніби видавала велику таємницю.

– Так.

Титанічний землетрус того ранку, третій за місяць і набагато сильніший, ніж попередні, потягнув ще один великий шмат Золотого штату в Тихий океан. Хороша новина була в тому, що більшість населення з тієї частини штату евакуювали раніше. Погана – в тому, що тепер сотні тисяч біженців прямували на схід, перетворюючи Неваду на один з найбільш населених штатів країни. Бензин у Неваді наразі коштував п’ять баксів за літр. Тільки готівкою і тільки якщо заправку ще не вичерпали.

Марті вхопив напівпорожню пляшку молока, понюхав і відпив просто з горла, не зважаючи на злегка підозрілий аромат. Йому хотілося випити міцнішого, але він з гіркого досвіду (і трьох безсонних ночей) знав, що треба спочатку чимось вистелити шлунок.

Він сказав:

– Цікаво те, що батьки, котрі таки прийшли, більше переймались інтернетом, аніж струсами в Каліфорнії. Я так розумію, це тому, що хлібні штати досі на місці.

– А чи надовго? Я чула, як науковець на NPR казав, що Каліфорнія відшаровується, як старі шпалери. І сьогодні в Японії затопило ще один реактор. Кажуть, він був зупинений, і все добре, але я не дуже вірю.

– Цинічно.

– Ми живемо в цинічні часи, Марті. – Вона повагалася. – Дехто думає, що в Останні часи. І не тільки релігійні психи. Тепер уже не тільки. Це тобі каже поважний член «суїцид-варти» Центральної міської лікарні. Сьогодні ми втратили шістьох, це правда, але витягли назад вісімнадцятьох. Більшість – завдяки налоксону. Але… – вона знову стишила голос, – …його запаси стають геть бідненькими. Я чула, як головний фармаколог казав, що до кінця місяця вони можуть геть закінчитися.

– От лайно, – сказав Марті, дивлячись на свій портфель.

Стільки паперу треба обробити. Стільки виправити орфографічних помилок. Стільки неправильно приєднаних підрядних і туманних висновків підкреслити червоною ручкою. Комп’ютерні милиці, що перевіряють написання і граматику, схоже, не дуже допомагають. Марті тільки подумав про все це і вже втомився.

– Слухай, Фелі, мені треба йти. Перевірити тести й перечитати твори про «Лагодимо стіну» Фроста.

Думка про нагромаджені в тих творах пісні банальності аж зістарювала його.

– Гаразд, – сказала Фелісія. – Я просто… ну, перевіряла зв’язок.

– Сигнал прийнято.

Марті відчинив шафку й витяг бурбон. Він збирався почекати закінчення розмови, перш ніж наливати, щоб вона не почула булькання й не дізналася, що він робить. Дружини мають інтуїцію, а в колишніх ніби з’являється високоточний радар.

– Можна сказати, що я тебе люблю? – спитала вона.

– Тільки якщо мені можна сказати те саме у відповідь, – сказав Марті, проводячи пальцем по етикетці пляшки з написом «Давні часи». Дуже хороша марка, подумав він, для наших нових часів.

– Я люблю тебе, Марті.

– І я тебе люблю.

Хороше місце для закінчення розмови, але вона залишилася на лінії.

– Марті?

– Що, люба?

– Світ зливається в унітаз, а ми тільки й можемо сказати: «От лайно». Може, ми теж зливаємося?

– Може, – сказав він, – але Чак Кранц виходить на пенсію, тож гадаю, що в цій темряві є проблиск світла.

– Тридцять дев’ять чудових років, – відповіла вона, і настала її черга сміятися.

Він поставив молоко назад.

– Ти бачила той щит на даху?

– Ні, чула рекламу по радіо. У тій передачі на NPR, про яку розповідала.

– Якщо на NPR крутять рекламу, то це справді кінець світу, – сказав Марті.

Вона знову засміялася, і він зрадів цьому звукові.

– Скажи, яким робом Чак Кранц заслужив на таку увагу в медіа? Він схожий на бухгалтера, і я ніколи про нього не чув.

– Хтозна. Світ повен таємниць. Не пий міцного, Марті. Я знаю, що ти про це думаєш. Візьми краще пива.

Закінчуючи розмову, він не сміявся, але усміхався. Радар колишньої дружини. Високоточний. Він повернув «Давні часи» до шафки й натомість узяв пива. Вкинув пару сосисок у воду і, поки вона не закипіла, пішов до маленького кабінету перевірити, чи є інтернет.

Інтернет був, та ще й нібито жвавенький, а не такий повзучий, як завжди. Марті зайшов на «Нетфлікс», подумавши, що міг би передивитися якусь серію «Пуститися берега» чи «Дротів», поки їстиме сосиски. З’явився вітальний екран, який показував добірку, що не змінилася від учора (а не так давно добірки на «Нетфліксі» змінювалися кожного дня), але перш ніж він вирішив, котрого з поганців хоче побачити, Волтера Вайта чи Стрингера Белла, вітальний екран зник. З’явилися слово «ПОШУК» і маленький тривожний кружечок.

– Гімно, – сказав Марті. – От і подивив…

Тривожний кружечок зник, екран знов ожив. Тільки то вже був не вітальний екран «Нетфліксу», а Чарльз Кранц, що сидів за обкладеним паперами столом, тримав у руці зі шрамом ручку і всміхався. «ЧАРЛЬЗ КРАНЦ», – було написано над головою. «39 ЧУДОВИХ РОКІВ! СПАСИБІ, ЧАКУ!» – внизу.

– Хто ти в біса такий, Чакі? – спитав Марті. – Як туди втрапив?

А тоді, ніби його видих задмухав увесь інтернет, наче свічку на торті, картинка зникла, а на екрані залишилися слова «НЕМАЄ З’ЄДНАННЯ».

Того вечора воно не повернулось. Інтернет щез, як половина Каліфорнії (або вже й три чверті).

* * *

Першим, що Марті помітив наступного ранку, здавши задом з гаража, було небо. Скільки часу минуло відтоді, як він бачив таку ясну, незаплямовану блакить? Місяць? Півтора? Хмари й дощі (іноді мжичило, іноді лило) тепер стали постійними, а в дні, коли хмари розходилися, небо лишалося замиленим через пожежі на Середньому Заході. Вони обсмалили більшу частину Айови й Небраски і наразі рухалися до Канзасу, гнані шквальними вітрами.

Потім він помітив Ґаса Вілфонга, котрий насилу плентався вулицею, за кожним кроком підкидаючи стегном чималу коробку з обідом, що звисала з плеча. Ґас одягнув легкі літні штани, але з краваткою. Він був наглядачем міського департаменту громадських робіт. Хоч була тільки чверть на восьму, він мав утомлений і пригнічений вигляд, ніби то був кінець важкого дня, а не початок нового. Але якщо це новий день, то чому він іде до свого будинку, що стояв поруч із будинком Марті? А ще…

Марті опустив вікно.

– Де твоя машина?

У короткому сміху Ґаса не було гумору.

– Припаркована на тротуарі посередині Мейн-стріт разом із сотнею інших. – Він різко видихнув. – Фух, не пам’ятаю, коли я востаннє проходив п’ять кілометрів. Що, певно, говорить про мене більше, ніж тобі хотілося б знати. Якщо ти до школи, друзяко, то доведеться їхати по шосе 11, а тоді давати гака по шосе 19. Щонайменше тридцять кілометрів, і там теж буде повно машин. Може, встигнеш доїхати якраз під обід, але я б на це не сподівався.

– Що трапилося?

– На перехресті Мейн і Маркет відкрилася яма. Здоровенна така. Може, це ті дощі завинили, а ще, певно, нестача догляду. Слава Богу, не моя парафія. На дні тепер лежить не менше двадцяти машин або й тридцять, і деякі люди з деяких машин… – він похитав головою, – …вже не вийдуть.

– Господи, – сказав Марті. – Я був там просто вчора ввечері. Стояв у заторі.

– Радій, що не сьогодні вранці. Можна я залізу до тебе? Трохи посиджу? Зморився до сказу, а Дженні, певно, тільки знову лягла. Не хочу її будити, та ще й поганими новинами.

– Аякже.

Ґас сів у машину.

– Усе погано, друже мій.

– Лайно, – погодився Марті. Минулого вечора він сказав Фелісії те саме. – Виходить, лишається тільки вишкірити посмішку й терпіти.

– Я не посміхатимусь, – сказав Ґас.

– Візьмеш вихідний?

Ґас підняв руки та опустив їх на коробку з обідом, що стояла на колінах.

– Не знаю. Може, комусь подзвоню, попитаю, чи ніхто не підвезе, але надії небагато.

– Якщо таки візьмеш вихідний, то не розраховуй на «Нетфлікс» чи «Ютьюб». Інтернет знову здох, і я відчуваю, що це вже востаннє.

– Я так розумію, ти знаєш про Каліфорнію? – спитав Ґас.

– Я вранці не вмикав телевізор. Трохи проспав. – Він помовчав. – А коли б і не проспав, то все одно не хотів би дивитися, якщо чесно. Сталося щось нове?

– Ага. Решта зникла. – Він трохи подумав. – Ну… кажуть, що тридцять відсотків північної Каліфорнії ще тримається, що слід розуміти як «може, десять», але сільське господарство геть втрачене.

– Це жахливо.

Звісно, так і було, але замість жаху, паніки й жалю Марті відчував тільки якесь заклякле сум’яття.

– Можна й так сказати, – погодився Ґас. – Особливо коли Середній Захід уже обвуглюється, а південна половина Флориди стала болотами, придатними тільки для алігаторів. Сподіваюся, у тебе в морозильнику й погребі багато запасів, тому що тепер усі основні регіони, де виробляли їжу, втрачені. У Європі те саме. В Азії вже голодують. Мільйони загинули. А ще, кажуть, бубонна чума.

Вони сиділи перед гаражем Марті й дивилися, як інші люди йдуть пішки від центру, багато хто в костюмах і краватках. Одна жінка в гарному рожевому костюмі важко йшла хідником у кросівках, а взуття на підборах несла в руці. Марті пригадав, що її звуть Андреа якась там, вона живе за квартал чи два від нього. Здається, Фелісія казала, що вона працює в «Мідвест-трасті»?

– І бджоли, – продовжував Ґас. – Їм і десять років тому було важкувато, але зараз вони геть зникли, лишилося кілька вуликів у Південній Америці. Ніякого вам більше медку, солоденькі. А без них запилювати які там ще лишилися культури…

– Пробач, – сказав Марті.

Він вийшов з машини й підтюпцем наздогнав жінку в рожевому костюмі.

– Андреа? Ви Андреа?

Вона обережно розвернулася, піднявши туфлі, ніби готова в разі потреби відігнати його гострими підборами. Марті розумів: на вулицях цими днями траплялося чимало ледве прикритих одягом персонажів. Він зупинився за півтора метра від неї.