Читать книгу Країна розваг - Стівен Кінг - Страница 3

* * *

Машина в мене була, однак восени тисяча дев’ятсот сімдесят третього року до «Джойленду» від «Пляжного готелю» місіс Шопло в містечку Гевенз-Бей я діставався переважно пішки. Мені здавалося, так буде краще. А власне, найкраще. На початку вересня пляж Гевен-Біч стояв майже порожній, і це було суголосно моєму настрою. Та осінь виявилася найпрекраснішою в моєму житті. Я так вважаю дотепер, хоч минуло вже сорок років. Та водночас я ще ніколи не почувався таким нещасним. Це теж правда. Люди думають, що перше кохання солодке і приємне, та ще солодшим воно стає, коли перший зв’язок рветься. Про це склали тисячу пісень у стилі поп і кантрі, ви їх чули – якомусь дурнику розбили серце. Утім, те перше розбите серце болить найбільше, загоюється найповільніше і залишає по собі найпомітніший шрам. Що в цьому солодкого?

* * *

Увесь вересень і початок жовтня небо над Північною Кароліною було ясним, а повітря теплим навіть о сьомій ранку, коли я виходив зі своєю квартирки на другому поверсі й спускався зовнішніми сходами. Навіть якщо з дому я виходив у легкій куртці, то вже на другій половині тих трьох миль, що відділяли містечко від парку розваг, куртка теліпалася, зав’язана на поясі.

Першу зупинку я робив у «Кондитерській Бетті» – купував пару ще теплих круасанів. По піску за мною тяглася моя тінь, щонайменше двадцять футів завдовжки. Над головою кружляли чайки – вони вловили пахощі круасанів, загорнутих у воскований папір. А коли я повертався (зазвичай це було близько п’ятої вечора, хоча іноді й довше затримувався – у Гевенз-Бей, містечку, яке з кінцем літа поринало в сон, мене ніхто не чекав), тінь супроводжувала мене по воді. Коли починався приплив, вона похитувалася на хвилях, наче повільно танцювала хулу[1].

Звісно, я не певен на сто відсотків, але мені здається, хлопчика, жінку й собаку я побачив, ще коли вперше вирушив тим шляхом. Уздовж усього узбережжя між містечком і манливими мерехтливими блискітками «Джойленду» тяглася низка літніх будиночків. Чимало серед них було дорогих, чимало вже наглухо зачинили після Дня праці[2]. Та тільки не найбільший з них, не той, що нагадував зелений дерев’яний замок. Дощана доріжка вела від широкого заднього дворика до того місця, де водорості поступалися дрібному білому піску. У кінці доріжки стояв столик для пікніка, який затіняла велика яскраво-зелена пляжна парасолька. Під нею сидів хлопчик на інвалідному візку. На голові в нього була бейсболка, а ноги від попереку й донизу навіть у найтепліші дні, коли температура коливалася в межах сімдесяти градусів[3], вкривала ковдра. На мій погляд, йому було років п’ять, не більше від семи так точно. Собака, джек-рассел-тер’єр, або лежав коло нього, або сидів біля ніг. Жінка сиділа на одному зі стільців біля столика, іноді читала книжку, та переважно просто дивилася на воду. Вона була дуже вродлива.

Дорогою туди чи назад я завжди махав їм на знак привітання, і хлопчик відповідав мені помахом руки. Вона – ні, принаймні попервах. Тисяча дев’ятсот сімдесят третій був роком нафтового ембарго ОПЕК, роком, коли Річард Ніксон заявив, що він не шахрай, роком, коли померли Едвард Г. Робінсон та Ноел Ковард. То був втрачений рік Девіна Джонса. Я був двадцятиоднорічним незайманцем з літературними претензіями. Усе моє майно складалося з трьох пар джинсів, чотирьох пар боксерських трусів, «форда» – драндулета (з хорошим радіо), скороминущих суїцидальних намірів і розбитого серця.

Приємно, правда?

* * *

Серцеїдку звали Венді Кіґан, і вона не заслуговувала на такого хлопця, як я. Щоб дійти цього висновку, мені знадобилася більша частина життя, проте ви ж знаєте, як стара приказка мовить: краще пізно, ніж ніколи. Вона була з Портсмута, штат Нью-Гемпшир, я походив з Саут-Бервіка, штат Мен. По суті, її можна було назвати моєю сусідкою. Ми почали «ходити разом» (як це модно було казати в ті часи) на першому курсі УНГ[4] – познайомилися на вечірці для фрешменів, хіба не казка? Як в одній з тих поп-пісень.

Два роки ми були нерозлучні, скрізь ходили й усе робили разом. Усе, крім «цього». Ми обоє вчилися й працювали при університеті. Вона в бібліотеці, я в їдальні «Коммонз». Нам випав шанс зберегти цю роботу протягом літа тисяча дев’ятсот сімдесят другого, і авжеж, ми ним скористалися. Гроші там платили не такі аж великі, але можливість бути разом видавалася безцінною. Я думав, що влітку тисяча дев’ятсот сімдесят третього все буде так само, поки одного дня Венді не заявила, що її подруга Рене знайшла їм роботу в універмазі «Філінз» у Бостоні.

– А мені тепер що робити? – спитав я.

– А ти зможеш приїжджати до мене, – відповіла вона. – Я буду страшенно скучати за тобою, але правда, Дев, нам із тобою тільки на користь піде, якщо ми трохи побудемо нарізно.

Слова, що найчастіше віщують кінець. Напевно, ця думка відбилася в мене на обличчі, бо Венді стала навшпиньки й поцілувала мене.

– У розлуці любов міцнішає, – сказала вона. – Крім того, якщо в мене буде своє житло, ти зможеш залишитися на ніч.

Але, кажучи це, вона не дивилася на мене, та й на ніч я в неї ніколи не залишався. «Забагато сусідок, – казала вона. – Замало часу». Звісно, такі проблеми можна було легко подолати, проте чомусь ми цього не зробили, що само по собі мало би бути для мене промовистим знаком. Озираючись назад, я бачу, наскільки промовистим насправді він був. Кілька разів ми підійшли до «цього» впритул, але «це» так і не сталося. Вона завжди зупиняла мене, а я не наполягав. Я був дуже галантним, хай поможе мені Бог. Відтоді я частенько замислювався над тим, що б змінилося (на краще чи на гірше), якби я таким не був. Але тепер я точно знаю, що галантним хлопцям рідко дають. Напишіть це на аркуші паперу й повісьте в себе на кухні.

* * *

Перспектива провести ще одне літо, замітаючи підлогу в їдальні й складаючи брудні тарілки у старезні посудомийні машини в їдальні, не надто мені всміхалася, особливо коли Венді за сімдесят миль на південь милуватиметься яскравими вогнями Бостона. Але то була постійна робота, якої я потребував, а інших підробітків не намічалося. Та раптом у лютому нагода змінити роботу приїхала до мене на конвеєрі з брудним посудом.

Того дня хтось читав «Керолайна Лівінґ», запихаючись стравами дня – бургерами «Мексикалі» й картоплею-фрі «Карамба». Цей хтось залишив на таці журнал, а я його підібрав разом із тарілками. Хотів був викинути у смітник, та потім передумав. Безплатне чтиво – воно й в Африці безплатне чтиво. (А я мусив заробляти собі на навчання, не забувайте про це.) Я запхав його собі в задню кишеню та й геть забув, аж поки не прийшов у свою кімнату в гуртожитку. Там, коли я перевдягав штани, журнал випав на підлогу й розгорнувся на розділі з оголошеннями.

Той, хто читав журнал, обвів кружальцем декілька оголошень про роботу… хоча зрештою, напевно, ця людина вирішила, що вони всі їй не підходять, інакше «Керолайна Лівінґ» не опинилася б на конвеєрі. Оголошення, на яке я звернув увагу, містилося ближче до кінця сторінки, хоч його й не обвели. Перший рядок жирними літерами проголошував: «РОБОТА ПОБЛИЗУ РАЮ!» Хіба міг англійський філолог прочитати таке і не пійматися на гачок? І хіба міг похнюплений двадцятиоднорічний юнак, у чиїй душі наростав страх, що його дівчина віддаляється од нього, не піддатися чарам, коли уявляв собі роботу в місці під назвою «Країна розваг»[5]?

В оголошенні був номер телефону, і я, не в змозі опиратися імпульсу, подзвонив. Через тиждень у мою поштову скриньку в гуртожитку лягла заява про працевлаштування. У листі, що її супроводжував, було написано: якщо я хочу отримати роботу на все літо і повний день (а я хотів), то виконуватиму багато різних доручень, і майже всі вони будуть пов’язані з допомогою відвідувачам. Я повинен мати чинне посвідчення водія, а також пройти співбесіду. Наближалися весняні канікули, тож я міг пожертвувати поїздкою на тиждень додому в Мен і натомість з’їздити на цю співбесіду. Та тільки я планував провести хоча б частину цього тижня з Венді. Може, у нас би навіть дійшло до «цього».

– Їдь на співбесіду, – сказала Венді, коли я їй розповів. Ані тіні вагання не промайнуло в її голосі. – Принаймні буде пригода.

– Мені б з тобою була пригода, – завважив я.

– У нас буде повно часу наступного року. – Вона зіп’ялася навшпиньки й цьомнула мене. (Вона завжди ставала навшпиньки.) Чи зустрічалася вона вже тоді з тим іншим хлопцем? Мабуть, ні, але, безперечно, уже накинула на нього оком, бо він разом із нею слухав курс «Основи соціології». Про це мала знати Рене Сент-Клер, і якби я спитав, вона б, швидше за все, мені все вивалила (патякати язиком було улюбленою справою Рене, сто відсотків, що на сповіді вона доводила священика до виснаження), але є такі речі, про які краще не знати. Наприклад, чому дівчина, яку ти кохав усім серцем, постійно відмовляла тобі, але практично за першої ж нагоди стрибнула в ліжко з іншим хлопцем. Я не певен, що людям удається повністю забути своє перше кохання – десь там глибоко всередині воно все ще запускає пазури. Якась частина мого «я» досі хотіла б знати, що було зі мною не так. Чого мені бракувало. Тепер мені перевалило за шостий десяток, волосся посивіло, я переміг рак простати, але мені досі хочеться знати, чому я не підійшов тоді Венді Кіґан.

* * *

Я сів на поїзд, що називався «Південним» і курсував від Бостона до Північної Кароліни (ніякої пригоди в цій поїздці не було, зате вона коштувала дешево), а від Вілмінґтона до Гевенз-Бей дістався автобусом. Співбесіду зі мною проводив Фред Дін, котрий (серед інших своїх обов’язків) виконував у «Джойленді» роль менеджера з найму працівників. Чверть години порозпитувавши мене про різне, а потім глянувши на моє водійське посвідчення і свідоцтво про закінчення курсів невідкладної допомоги, видане Червоним Хрестом, він вручив мені пластиковий бейджик на шнурку. Великими літерами на ньому було написано «ВІДВІДУВАЧ», стояла дата того дня й усміхалося мультяшне зображення синьоокої німецької вівчарки, яка чимось нагадувала відомого дойду Скубі-Ду.

– Погуляй трохи парком, – запропонував Дін. – Покатайся, якщо захочеш, на «Колесі Кароліни». Атракціони ще не всі запустили, але цей працює. Скажи Лейну, що я дозволив. Я тобі дав перепустку на один день, але ти маєш повернутися сюди до… – Він позирнув на наручний годинник. – Ну скажімо, до першої. Скажеш, чи не передумав працювати. У мене лишилося п’ять вільних місць, але всі вони однакові – для привітних помічників.

– Дякую, сер.

Він усміхнувся і кивнув.

– Не знаю, як тобі, а мені цей парк до душі. Тут усе трохи старе і розхитане, але в цьому є свій шарм. Я колись пробував працювати у Діснея, не пішло. Там занадто… не знаю…

– Корпоративно? – здогадався я.

– Точно. Занадто корпоративно. Усе таке до блиску натерте, гламурне. Кілька років тому я вернувся в «Джойленд». І не пожалкував ні разу. Ми тут усе робимо трохи навмання – в цьому парку ще зберігся давній дух мандрівних цирків. Іди, повештайся. Подумаєш, як тобі. А ще важливіше – відчуєш, як тобі.

– А можна спершу одне запитання?

– Звісно.

Я тицьнув пальцем у свою перепустку.

– Що це за псина?

Фред усміхнувся на всі тридцять два.

– Це веселий песик Гові. Талісман «Джойленду». Парк побудував Бредлі Істербрук, перший Гові був його собакою. Того пса вже давно нема серед живих, але якщо ти працюватимеш тут цього літа, то бачитимеш його постійно.

І це виявилося правдою… і неправдою водночас. Проста загадка, та розгадка трохи далі попереду.

* * *

«Джойленд» був незалежним парком атракціонів, не таким великим, як «Сікс Флеґс»[6], і до «Діснейворлду» йому було дуже далеко, та все ж його площа вражала: а надто коли Джойленд-авеню, головна вулиця, і Дорога Гінчаків, другорядна вулиця, стояли майже порожні й здавалося, що завширшки вони як дороги на вісім смуг. Я чув дзижчання бензопилок і бачив чимало роботяг – найбільша бригада трудилася на «Громовиці», одній з двох «американських гірок» «Джойленду», – та відвідувачів ще не було, бо парк відкривався лише п’ятнадцятого травня. Однак працювало декілька фургончиків, які заробляли тим, що продавали обіди робітникам, та ще стара леді перед яткою провісниці майбутнього, розцяцькованою зірками, дивилася на мене пильно й підозріливо. За одним винятком, усі атракціони було наглухо зачинені.

За винятком «Колеса Кароліни». Було воно заввишки сто сімдесят футів[7] (про це я дізнався згодом) і оберталося дуже повільно. Біля нього стояв дебелий м’язистий чолов’яга у линялих джинсах, потертих і заквецяних брудом замшевих чоботах та майці. На голові в нього був хвацько зсунутий набік капелюх-котелок, що прикривав вугільно-чорне волосся. За вухом стирчала цигарка без фільтра. Він скидався на комічного карнавального кликуна з якогось старого коміксу. На помаранчевому дерев’яному ящику біля нього стояв відкритий ящик з інструментами і великий портативний радіоприймач. «Зе Фейсез» співали «Лишися зі мною». Чоловік пританцьовував у такт, тримаючи руки в задніх кишенях джинсів і погойдуючи стегнами. На мить у мене в голові промайнула думка, абсурдна, проте кришталево ясна: «Коли я виросту, хочу бути схожим на нього».

Він показав на мою перепустку.

– Тебе Фредді Дін прислав, так? Сказав, що все зачинено, але на великому колесі покататися можеш.

– Так, сер.

– Катання на колесі означає, що тебе приймуть. Він любить, щоб ті, хто ввійшов до числа небагатьох обраних, оглядали місцевість з висоти пташиного польоту. Ти станеш до роботи?

– Напевно.

Чоловік простягнув руку.

– Я Лейн Гарді. Ласкаво просимо на борт, хлопче.

Я відповів йому рукостисканням.

– Девін Джонс.

– Радий знайомству.

Він пішов доріжкою, що спадисто підіймалася до атракціону, що неквапом обертався, узявся за довгий важіль, схожий на важіль перемикання передач в автомобілі, та потягнув його на себе. Колесо повільно зупинилося. Розфарбована у яскраві барви кабінка (на кожній з них було зображення веселого песика Гові) погойдувалася, готова прийняти пасажира.

– Залазь, Джонсі. Ти злетиш угору, де повітря прозоре і кінця-краю не видно просторам.

Я заліз у кабінку й зачинив дверцята. Лейн поторсав їх, щоб пересвідчитися, що замкнено надійно, опустив захисну перекладину й пішов назад до свого пульту керування.

– Капітане, до зльоту готовий?

– Думаю, що так.

– Дивовижа чекає. – Він підморгнув мені й посунув важіль керування вперед. Колесо знову почало обертатися, і зненацька Лейн Гарді опинився піді мною. Він дивився вгору. Так само, як і стара жінка біля палатки для ворожіння. Вона вигнула шию і затулила очі від сонця. Я весело помахав їй рукою. Вона помахом не відповіла.

Я піднімався понад усім, що було внизу, крім химерних вигинів і проваль «Громовиці», відчував прохолоду повітря, такого, яким воно буває напровесні, і мені здавалося (тупо, але правда), що всі мої турботи й негаразди лишилися десь унизу.

«Джойленд» не був тематичним парком, і це дозволяло зібрати в ньому потроху різних атракціонів. Другі «американські гірки» звалися «Скаженою трясучкою». Крім того, була ще водяна гірка – «Плюсь-Хрясь капітана Немо». На дальньому західному кінці парку розташовувався окремий маленький парк для дітлахів – так зване «село Виляй-Крути». Ще була зала для концертів, де здебільшого виступали (про це я теж дізнався пізніше) другосортні співаки кантрі та рок-музиканти, чий пік популярності припав на п’ятдесяті-шістдесяті роки. Пам’ятаю, якось там дали спільний концерт Джонні Отіс і великий Джо Тернер. Я ще спитав у Бренди Раферті, головного бухгалтера (котра також виконувала роль мами дівчаток-скаутів для голівудських кралечок), хто вони такі. Брен подумала, що я тупак. Я подумав, що вона стара. Напевно, ми обоє мали рацію.

Лейн Гарді почекав, коли я піднімуся аж на самісінький верх, а тоді зупинив колесо. Я сидів у кабінці, яка погойдувалася на вітрі, міцно тримався за перекладину і дивився на досі не знайомий мені світ. На захід простягалася рівнинна місцевість Північної Кароліни, неймовірно зелена як для хлопця з Нової Англії, який звик вважати березень всього-на-всього холодним і брудним провісником справжньої весни. На сході лежав океан. Темно-сині хвилі з металевим відливом розбивалися пінними кремово-білими баранцями на березі, уздовж якого я впродовж кількох місяців носитиму в обидва боки своє розбите серце. А просто переді мною виднілися веселі каруселі «Джойленду» – великі й маленькі атракціони, концертна зала та ятки, сувенірні крамнички й автобус «Веселий пес», що розвозив відвідувачів по найближчих мотелях і, авжеж, на узбережжя. На півночі лежав Гевенз-Бей. З висоти пташиного польоту над парком (згори, де повітря прозоре) містечко здавалося купкою дитячих кубиків, над яким вивищувалися і вказували на сторони світу чотири шпилі церкви.

Колесо знову рушило. Я спускався, наче малий у оповіданні Редьярда Кіплінга, що їхав на хоботі в слона. Лейн Гарді зупинив колесо, проте дверцята мені не відчинив. Зрештою, я вже майже був працівником.

– Ну і як?

– Супер, – сказав я.

– Ага, непогано як на бабусин атракціон. – Він поправив свій котелок, скосивши його на інший бік, і поглянув на мене оцінюючи. – Скільки в тобі зросту? Шість і три[8]?

– Шість і чотири.

– Ага. Побачимо, як тобі сподобається катати свої шість і чотири на колесі в середині липня у шкурі, співаючи «З днем народження» якомусь розбещеному малому шмаркатому засранцю з цукровою ватою в одній руці і напіврозталим ріжком морозива в іншій.

– У якій шкурі?

Але Гарді вже йшов до своєї машинерії і не відповів. Може, не розчув через радіо, бо з нього саме горлав «Крокодилячий рок». А може, хотів, щоб моя майбутня праця в ролі одного з веселих песиків «Джойленду» стала сюрпризом.

* * *

До зустрічі з Фредом Діном я мав убити понад годину, тому прогулявся Дорогою Гінчаків до вагончика, де продавали гарячі обіди (й, судячи з усього, бізнес ішов непогано). Не все в «Джойленді» було пов’язано з собачою темою, проте їй присвятили чимало місць. Не винятком стала і ця забігайлівка, під вивіскою «Смаколики-цуциколики». Мій бюджет для цієї подорожі в пошуках роботи був сміховинно малим, проте я подумав, що кілька баксів на чилі-доґ і паперовий пакетик картоплі-фрі якось уже дозволю собі витратити.

Коли я порівнявся з яткою хіроманта, переді мною виросла Мадам Фортуна. Хоча це не зовсім правильно, бо Фортуною вона була лише в період з п’ятнадцятого травня до Дня праці. Протягом цих шістнадцяти тижнів вона вбиралася у довгі спідниці, сітчасті багатошарові блузки й шалі, прикрашені розмаїтими кабалістичними символами. У вухах у неї теліпалися золоті кільця, такі важкі, що відтягували мочки, і розмовляла вона з сильним циганським акцентом, завдяки якому здавалася персонажем з фільму жаху тридцятих років, з тих, де показували оповиті імлою замки й зловісно завивали вовки.

Решту місяців року вона була бездітною вдовою з Брукліну, яка колекціонувала статуетки Гуммель[9] і любила дивитися фільми (особливо сльозливі мелодрами, де якась дівчинка захворює на рак і красиво вмирає). Того дня на ній був скромний чорний діловий костюм зі штанами й туфлі на низьких підборах. Кольоровий штрих додавав рожевий шарфик навколо шиї. Голову Фортуни вінчала кучма густих неслухняних сивих кучерів, проте то була перука і поки що вона зберігалася під скляним куполом у будиночку в Гевенз-Бей. Власне волосся віщунки було коротко стрижене й фарбоване в чорний колір. Фанатка любовних історій із Брукліну і провидиця Фортуна мали тільки одну спільну рису: обидві вважали себе екстрасенсами.

– Над тобою нависла тінь, юначе, – проголосила вона.

Опустивши погляд, я побачив, що вона цілковито має рацію. Я стояв у тіні «Колеса Кароліни». І вона теж.

– Та не ця, дурко. Над твоїм майбутнім. Ти відчуватимеш голод.

Я вже його відчував, до того ж сильний, проте цуциколик завдовжки з фут невдовзі його втамує.

– Це дуже цікаво, місіс… е-е…

– Розалінд Ґолд. – Ворожка простягнула руку. – Але ти можеш називати мене Роззі. Як усі. Хоча поки сезон… – Вона ввійшла в образ, тобто заговорила так, наче вона – Бела Луґоші[10], тільки з грудьми. – Боки дзезон, я… Фортуна!

Я потиснув їй руку. Якби вона була не лише в образі, а й у костюмі, на зап’ясті б задзеленчало з півдесятка золотих браслетів.

– Дуже приємно. – І, приміряючи той самий акцент: – А я… Дефін!

Вона навіть не всміхнулася.

– Це ірландське ім’я?

– Так.

– Ірландці сповнені журби, багато хто з них володіє даром бачити. Не знаю, чи ти маєш у собі цей дар, однак таку людину ти зустрінеш.

Насправді я був сповнений радості… поряд із усепоглинущим бажанням запхати в себе цуциколика, бажано приправленого чилі. Усе це дуже нагадувало пригоду. Я сказав собі, що це відчуття вивітриться, коли я наприкінці робочого дня вимиватиму туалети чи витиратиму блювотиння з сидінь «Чашок-кружляшок», але на ту мить усе здавалося просто ідеальним.

– Ви відпрацьовуєте свій образ?

Вона випросталася в повен зріст (щонайменше п’ять футів шість дюймів[11]).

– Ніякий це не образ, дитинко. – Вона промовила «обрез» замість «образ». – Євґеї – найчутливіша ґаса у світі. Це всім відомо. – І заговорила без акценту. – Крім того, працювати в «Джойленді» краще, ніж ворожити по руці на Другій авеню. Журливий ти чи ні, ти мені подобаєшся. Від тебе йдуть хороші вібрації.

– Це одна з моїх улюблених пісень «Біч Бойз».

– Але попереду на тебе чекає велике горе. – Вона помовчала: старий, як світ, трюк із підкресленням важливості. – І, напевно, небезпека.

– А ви бачите в моєму майбутньому вродливу жінку з темним волоссям? – Венді була вродлива жінка з темним волоссям.

– Ні, – сказала Роззі. А наступні її слова змусили мене заклякнути на місці. – Вона в твоєму минулому.

Оо-кей.

Я обійшов її, намагаючись не торкатися, і рушив у бік цуциколиків. Вона була шарлатанкою. Щодо цього я не мав ні найменших сумнівів, та торкатися її чомусь не хотілося.

Але марно. Вона пішла за мною.

– У тебе в майбутньому – маленька дівчинка і хлопчик. У хлопчика є собака.

– Напевно, веселий песик. І звуть його Гові.

Мою спробу розрядити обстановку Роззі цілковито проігнорувала.

– На дівчинці червона кепка, в руках у неї лялька. Одне з цих дітей має дар бачити. Котре з них – не знаю. Це від мене приховано.

Цієї частини її гри я майже не чув, бо думав про те, що вона сказала раніше, зі звичайним акцентом мешканки Брукліну: вона в твоєму минулому.

Згодом з’ясувалося, що Мадам Фортуна багато в чому помилялася, проте справжні екстрасенсорні здібності в неї теж були, і того дня, коли я проходив співбесіду щодо літньої роботи у «Джойленді», вони працювали на повну потужність.

* * *

Роботу я отримав. Містера Діна особливо порадувало моє свідоцтво про вміння надавати невідкладну допомогу, видане Асоціацією молодих християн того літа, коли мені виповнилося шістнадцять. Літа, яке я називав «літом нудьги». Упродовж наступних років я дізнався, що в нудьги є чимало переваг.

Я повідомив містерові Діну, коли в мене закінчується навчання, і пообіцяв, що приїду в «Джойленд» за два дні по тому, на командні збори й підготовку. Ми поручкалися, і він привітав мене в лавах працівників. Певної миті я навіть думав, що він попросить мене гавкнути з ним разом, як веселий песик, або щось із цієї опери зробити, але він лише побажав мені вдалого дня і вийшов зі мною з офісу, низенький чоловічок з пронизливим поглядом і граційною ходою. Стоячи на маленькому ґанку з цементних блоків перед офісом для найму працівників, слухаючи шум прибою і вдихаючи вологе солоне повітря, я знову відчув радість і несамовите бажання, щоб уже почалося літо.

– Ви тепер у розважальному бізнесі, юний містере Джон, – сказав мені новоспечений бос. – Це, звісно, не мандрівний цирк, нині ми вже від цього трохи відійшли, але не те щоб і дуже далеко. Ви розумієте, що це означає – бути у розважальному бізнесі?

– Ні, сер, не дуже.

Погляд у нього був урочистий, проте в кутиках рота сховалася усмішка.

– Це означає, що лохи мають виходити звідси усміхненими. І до речі, якщо я почую, що ти звеш відвідувачів лохами, вилетиш звідси так швидко, що й не знатимеш, звідки той копняк узявся. Я маю право їх так називати, бо я в розважальному бізнесі відтоді, як голитися почав. Лохи вони і є лохи – нічим не відрізняються від того села неасфальтованого з Оклахоми й Арканзасу, яке лазило з роззявленими ротами по кожному ярмарку, де я працював після Другої світової. Люди, які приходять у «Джойленд», може, і вдягнені краще, і їздять на «фордах» і «фольксвагенах» замість пікапів, та однаково тут вони перетворюються на лохів з роззявленими ротами. Якби було інакше, ми б тут не сиділи. Але поза очі ти маєш звати їх ховрашками. Коли вони почують це слово, то подумають, що це про тваринок, яких десь показують. Але ми ж знаємо. Вони ховрашки, містере Джонс, гарненькі пухкенькі ховрашки, які люблять розваги й скачуть з атракціону на атракціон, від палатки до палатки, як від нірки до нірки.

Він мені підморгнув і потис плече.

– Ховрашки мають виходити звідси задоволеними, бо інакше потік відвідувачів вичахне і ми швидко вилетимо в трубу. Я вже бачив таке раніше. Усе відбувається дуже швидко. Це парк розваг, юний містере Джонс, тож пестьте ховрашків і якщо вже тягаєте за вушка, то робіть це дуже ніжно. Словом, розважайте їх.

– Добре, – сказав я… хоч і не знав, наскільки весело буде відвідувачам, коли я поліруватиму «Диявольські вагончики» – джойлендівську версію електромобілів, – чи вестиму підмітальну машину Дорогою Гінчаків після того, як ворота зачинятимуть на ніч.

– І не здумай залишити мене з носом. Ти мусиш бути тут у погоджений день і за п’ять хвилин до погодженого часу.

– Добре.

– У шоу-бізнесі є два важливі правила, малий: стеж за своїм гаманцем… і показуйся вчасно.

* * *

Коли я пройшов попід великою аркою, на якій неоновими літерами (наразі вимкненими) було написано «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ДЖОЙЛЕНДУ», і вийшов на паркувальний майданчик, де майже не було машин, то побачив Лейна Гарді, який стояв, спершись на ятку зачиненої каси, й курив сигарету, що раніше була в нього за вухом.

– Курити на території тепер заборонено, – пояснив він. – Нові правила. Містер Істербрук каже, що ми будемо першим парком в Америці, який їх запровадив, але не останнім. Отримав роботу?

– Так.

– Вітаю. Фредді просвітив тебе щодо ярмарків і мандрівних цирків?

– Щось типу того.

– Про те, щоб пестити ховрашків, казав?

– Ага.

– Фред буває діставучим дядьком, але в розважальному бізнесі він уже віддавна, все бачив по два рази, і він не помиляється. Я думаю, у тебе все вийде. Є в тобі щось таке ярмарково-карнавальне, хлопче. – Він махнув рукою на парк із його принадами, що вирізьблювалися на тлі безхмарного блакитного неба: «Громовиця», «Скажена трясучка», химерні вигини й повороти водяної гірки капітана Немо та – авжеж – «Колесо Кароліни». – Хтозна, може, цей парк – твоє майбутнє.

– Може, – сказав я, хоча вже точно знав, яким буде моє майбутнє: я писатиму романи й оповідання з тих, які публікують у «Нью-Йоркері». Я все ретельно спланував. Звісно, весілля з Венді Кіґан я теж ретельно спланував, як і те, що ми дочекаємося, коли нам стукне по тридцять, а тоді народимо пару дітлахів. Коли тобі двадцять один, життя – це карта доріг. Уже в двадцять п’ять ти підозрюєш, що тримав карту догори дриґом, у сорок тебе опановує цілковита впевненість у цьому. А на той час, коли тобі виповнюється шістдесят, повірте мені на слово, ти розумієш, що ти, бляха, заблукав.

– А Роззі Ґолд ошелешила тебе фортунівськими побрехеньками?

– Е-е…

Лейн усміхнувся.

– І нащо я питаю? Просто запам’ятай, хлопче: дев’яносто відсотків того, що вона каже, – це справді брехня. Інші десять… скажімо так: бувало, вона казала людям таке, що в них волосся ставало сторч.

– А вам? – поцікавився я. – Вам вона повідомляла щось таке, від чого волосся ставало сторч?

Він розплився в усмішці.

– Той день, коли я дозволю Роззі прочитати щось на моїй долоні, стане днем, коли я знову подамся в мандри, стану атракціоністом-посадником у «свинячому поясі»[12]. Син місіс Гарді не визнає спіритичних дощок і магічних кристалів.

«Ви бачите в моєму майбутньому вродливу жінку з темним волоссям?» – спитав я.

«Ні. Вона в твоєму минулому».

Гарді дивився на мене уважно.

– Що таке? Муху проковтнув?

– Та нічого, – сказав я.

– Колися, синку. Вона нагодувала тебе правдою чи туфтою? Наживо чи «Меморекс»[13]? Скажи таткові.

– Туфтою, я впевнений. – Я глянув на годинник. – У мене автобус о п’ятій, не хочу на нього спізнитися, бо не встигну на поїзд до Бостона о сьомій.

– Та часу ще повно. Де жити збираєшся влітку?

– Я про це якось не думав.

– Можеш дорогою на автостанцію зайти до місіс Шопло. Літній обслузі багато хто в Гевенз-Беї здає житло, але в неї найкраще. За всі ці роки вона багатьох привітних помічників прихистила. Її дім легко знайти, він у кінці Мейн-стрит на узбережжі. Велике ранчо, стіни в сірий колір пофарбовані. На ґанку висить табличка. Ти її не пропустиш, бо вона викладена з мушель, що потроху відвалюються. «ПЛЯЖНИЙ ГОТЕЛЬ МІСІС ШОПЛО». Скажи їй, що ти від мене.

– Добре, скажу. Спасибі.

– Якщо винайматимеш кімнату там, зможеш ходити сюди по пляжу й замість бензину витратиш гроші на щось корисніше. Наприклад, на танці сходиш у вихідний. Приємно починати ранок із прогулянки пляжем. Хай щастить, хлопче. Приїжджай, попрацюємо. – Він простягнув руку. Я потис і ще раз йому подякував.

Гарді заронив у мені цю думку, і я вирішив назад до містечка прогулятися пляжем. Так я зберіг би двадцять хвилин очікування на таксі, яке однаково не міг собі дозволити. Я вже був майже біля дерев’яних сходів, що вели до піску, коли мене гукнув Гарді.

– Гей, Джонсі! Хочеш знати те, про що тобі не розкаже Роззі?

– Авжеж.

– У нас є моторошний атракціон, називається «Дім жаху». Стара Розола не підходить до нього ближче, ніж на п’ятдесят ярдів. Вона терпіти не може страхіття, які там вискакують, і кімнату тортур, і записані голоси, але чого вона насправді боїться, то це примари, яка там водиться.

– Навіть так?

– Отак-от. І не лише вона. Півдесятка людей, які тут працюють, стверджують, що вони її бачили.

– Ви серйозно? – Але то було лише одне з тих риторичних запитань, які ставлять ошелешені люди. Я бачив, що він не жартує.

– Я б розповів тобі цю історію, але моя перерва скінчилася. Маю поміняти кілька струмоприймачів на «Диявольських вагончиках», а десь о третій прийдуть інспектори перевіряти «Громовицю» на предмет безпеки. Які ж вони геморойні, ці хлопці. Ти спитай у Шопло. Що стосується «Джойленду», Еммаліна Шопло знає більше за мене. Вона, можна сказати, знавець. Порівняно з нею я новачок.

– А це не розіграш? Не якась туфта, яку ви підкидаєте всім новоприбулим?

– Хіба схоже, що я жартую?

Не схоже було, однак я бачив, що йому весело. Він навіть мені підморгнув.

– Що за парк розваг без власної примари? Може, ти сам її побачиш. Лохам вона не показується, це точно. Добре, біжи, малий. Застовпи собі кімнату, перш ніж сядеш на автобус до Вілмінґтона. Ти ще мені подякуєш.

* * *

Ім’я Еммаліна Шопло створювало в уяві образ рожевощокої хазяйки готелю з якогось роману Чарльза Діккенса, котра скрізь шелестіла своїм пишним бюстом і приказувала щось на зразок «Хай береже нас Господь». Вона б подавала чай і ячмінні коржики під схвальними поглядами добродушних ексцентриків. Вона могла б навіть ущипнути мене за щоку, поки ми сиділи біля вогнища, яке потріскувало, і смажили на ньому каштани.

Але в цьому світі ми нечасто маємо те, що малює нам уява, тому дама, яка відчинила двері, коли я подзвонив, була висока, мала років п’ятдесят з гаком, пласкі груди і була бліда, мов укрита інеєм шибка. В одній руці вона тримала старомодну приплескану попільничку, в іншій – запалену сигарету. Мишаче каштанове волосся було завите великими локонами і прикривало вуха. Це робило її схожою на пристаркувату принцесу з казки братів Гримм. Я пояснив, для чого прийшов.

– Працюватимете у «Джойленді»? Ну, тоді заходьте. Якісь рекомендації маєте?

– Від власників житла – ні, я живу в гуртожитку. Але в мене є робоча рекомендація від начальника в «Комонзі». «Комонз» – це їдальня університету Нью-Гемпшира, де я…

– Я знаю, що таке «Комонз». Я народилася вночі, але не вчора вночі. – Вона провела мене в парадну вітальню, кімнату завдовжки з сам будинок, набиту розпарованими меблями, де одразу привертав до себе увагу телевізор з великим екраном. Хазяйка показала на нього. – Кольоровий. Мої квартиранти можуть його дивитися і користуватися вітальнею до десятої години вечора в будні та до півночі у вихідні. Іноді я разом із дітлахами дивлюсь якесь кіно чи в суботу ввечері бейсбол. Ми їмо піцу чи я роблю попкорн. Це така забава.

«Забава, – подумав я. – Мабуть, це весело».

– Скажіть, містере Джонс, буває таке, що ви напиваєтеся й буяните? Я вважаю, що така поведінка суперечить суспільним нормам, хоча багато хто заплющує на неї очі.

– Ні, мем. – Іноді я міг трохи хильнути, але не буянив. Насправді після однієї-двох пляшок пива мене одразу клонило на сон.

– Питати, чи вживаєте ви наркотики, безглуздо, бо ви однаково не скажете, правда ж? Хоча, звісно, з часом таке завжди випливає, і коли це стається, я прошу своїх квартирантів знайти собі інше помешкання. Травички це теж стосується, зрозуміло?

– Так.

Вона уважно на мене подивилася.

– На курця трави ви не схожий.

– Бо я її не курю.

– У мене є місця для чотирьох пожильців, і лише одне з них уже зайняте. Міс Екерлі. Вона бібліотекар. Я здаю по одній кімнаті, проте вони набагато кращі, ніж у мотелі. Та, яку я вам запропоную, – на другому поверсі. У ній є свій туалет і душ, кімнати на третьому поверсі таких вигод позбавлені. Ще там є сходи на зовнішній стіні – зручно, якщо надумаєте привести милу подругу. Проти подруг я нічого не маю, бо сама доволі мила і дружньо налаштована. У вас є мила подруга, містере Джонс?

– Так, але цього літа вона працює в Бостоні.

– Що ж, може, ви з кимось познайомитеся. Знаєте, як у пісні співається? Кохання навколо нас.

Почувши це, я тільки всміхнувся. Навесні сімдесят третього думка про те, щоб покохати когось, крім Венді Кіґан, була мені цілковито чужа.

– Думаю, у вас буде машина. Паркувальних місць для чотирьох квартирантів на задньому дворі лише два, тому щоліта в нас незмінне правило – хто перший приїхав, того й місце. Ви приїхали першим, тож, напевно, і місцем скористаєтесь. Якщо ваша поведінка мене не влаштує, вам доведеться шукати собі інше місце. Справедливо?

– Так, мем.

– Добре, бо такі в мене правила. Платите, як завжди: за перший місяць, за останній, завдаток на компенсацію збитків. – Вона назвала суму, яка теж здалася мені справедливою, проте мала завдати відчутного удару по моєму рахунку в Першому Нью-Гемпширському трасті.

– Ви приймете чек?

– А його можна буде перевести в готівку?

– Так, мем, думаю, так.

Місіс Шопло закинула голову назад і розсміялася.

– Тоді я його прийму, звісно, за умови, що ви схочете жити в тій кімнаті після того, як її побачите. – Вона загасила цигарку і підвелася. – До речі, нагорі курити не можна – це через страхування. Тут, коли з’їдуться квартиранти, теж курити не можна буде. Це пов’язано з чемним ставленням до ближнього. Ви знаєте, що старий Істербрук запроваджує заборону куріння в парку?

– Я про це чув. Думаю, він втратить багато грошей.

– Попервах, може, й так. Та потім усе надолужить з лишком. Я на Бреда готова поставити. Він тямущий дядько, карні-від-карні. – Я хотів був спитати, що це означає, та вона вже пішла вперед. – Глянемо одним оком на кімнату?

Погляду одним оком було достатньо, щоб зрозуміти, – кімната мене влаштує. Ліжко було великим (чудово), вікно виходило на океан (ще краще). Ванна була якоюсь несерйозною: такою крихітною, що, коли сідав на унітаз, ноги опинялися в душі, але студентам коледжів із крихтами заощаджень перебирати не доводиться. Проте вирішальним аргументом став краєвид. Такий, що навіть багатії, які володіли літніми будиночками на Гевенз-Біч, навряд чи мали кращий. Я уявляв, як привезу сюди Венді, ми з нею милуємося океаном, а потім… на тому великому ліжку під постійний сонний ритм прибою…

«Це». Нарешті «це».

– Я хочу, – сказав я і відчув, як щоки вкриває рум’янець. Бо говорив не про кімнату.

– Я знаю. У тебе це на обличчі написано, чорт забирай. – Місіс Шопло неначе мої думки прочитала. А може, так і було. Вона широко всміхнулася, і ця усмішка все-таки зробила її схожою на діккенсівську героїню, незважаючи на пласкі груди та бліду шкіру. – Твоє власне гніздечко. Звісно, не Версаль, але твоє власне. Це тобі не кімната в гуртязі, правда? Хай навіть «одиничка».

– Так, – підтвердив я. А сам уже думав про те, як вмовлю тата покласти ще п’ятсот баксів на мій банківський рахунок, щоб вистачило грошей, поки не почну отримувати зарплатні чеки. Він побурчить, але зрештою погодиться. Я сподівався лише, що не доведеться розігрувати «карту покійної матусі». Вона померла майже чотири роки тому, але тато досі носив у гаманці півдесятка її фотографій і не знімав обручки.

– Власна робота і власне житло, – трохи замріяно сказала місіс Шопло. – Це чудово, Девіне. Ти не проти, якщо я називатиму тебе на ім’я?

– Кажіть мені Дев.

– Домовились. – Вона роззирнулася по кімнаті під крутим похилом даху і зітхнула: – Захват швидко вивітриться, однак доти відчуття приємне. Смак незалежності. Я думаю, ти станеш тут своїм. У тобі є щось карнавальне.

– Ви вже друга людина, яка мені це каже. – Я згадав розмову з Лейном Гарді на паркувальному майданчику. – Третя, якщо бути точним.

– І я точно знаю, ким були ті перші двоє. Що ще показати? Ванна не фонтан, я знаю, але це краще, ніж спорожнятися у спільному туалеті в гуртожитку, поки біля пісуарів пердять хлопці й патякають про дівок, з якими лизалися напередодні увечері.

Я розреготався, і місіс Еммаліна Шопло мене в цьому підтримала.

* * *

Ми спустилися зовнішніми сходами.

– Як там Лейн Гарді? – спитала хазяйка вже внизу. – Досі носить свій дурнуватий ковпак?

– Мені здалося, що то котелок.

Вона знизала плечима.

– Котелок, ковпак – яка різниця?

– З ним усе добре. Але він мені дещо розказав…

Вона примружила око і нахилила голову. На її губах грала примарна усмішка.

– Він сказав, що в кімнаті страху в Джойленді – він назвав її «Домом жаху» – водиться примара. Я спитав, чи він мене розігрує, а він похитав головою. Сказав, що ви знаєте більше.

– Так і сказав?

– Так. Каже, що про «Джойленд» вам відомо більше, ніж йому самому.

– Що ж. – Вона полізла в задню кишеню штанів і витягла пачку «Вінстона». – Я чимало знаю. Мій чоловік працював там головним інженером, поки з ним не стався інфаркт і він віддав Богу душу. Коли виявилося, що його страхування життя нічого не варте, та ще й позики під нього він брав чималі, я стала здавати горішні два поверхи будинку. А що мені лишалося? Дитина в нас була тільки одна, а тепер вона в Нью-Йорку, працює в рекламній агенції. – Вона підкурила сигарету, затяглася і пирхнула димом від сміху. – І над собою працює, щоб здихатись свого паскудного південного акценту, але це зовсім інша історія. Цей завеликий будинок-монстр був іграшкою Гові, та я ніколи йому не дорікала. Принаймні він окупився. Мені подобається мати зв’язок із парком, бо так мені здається, що я досі маю зв’язок із ним самим. Ти розумієш?

– Авжеж.

Місіс Шопло пильно подивилася на мене крізь димок від сигарети, всміхнулася і похитала головою.

– Нє. Ти так кажеш від доброти. Але ти ще замолодий, щоб розуміти.

– Чотири роки тому я втратив маму. Тато досі горює. Він каже, що слова «жінка» і «жити» недарма починаються на одну літеру. У мене принаймні є навчання й дівчина. А тато тиняється завеликим для нього будинком на півночі Кіттері. Він розуміє, що треба його продати й переїхати в якийсь менший, поближче до роботи, – ми обидва це розуміємо, – але він лишається на місці. Тому я вас чудово розумію.

– Співчуваю. Коли-небудь я розтулю рота занадто широко і випаду в дірку. Твій автобус, він о п’ятій десять приходить?

– Так.

– Тоді ходімо на кухню. Зроблю тобі гарячий бутерброд з сиром і розігрію в мікрохвилівці миску томатного супу. Час іще є. А поки їстимеш, розкажу сумну історію про джойлендську примару. Якщо схочеш послухати.

– То історія з примараю – не вигадка?

– Я в тій клятій кімнаті страху ніколи не була, тому напевно не скажу. Але вбивство точно було. У цьому я впевнена на сто відсотків.

* * *

Суп був із бляшанки, «Кемпбелз», зате розтоплений сир на тості виявився мюнстерським (моїм улюбленим) і на смак був божественним. Місіс Шопло налила мені склянку молока й наполягла, щоб я випив. «Ти ростеш», – сказала вона. Потім сіла навпроти мене з власною мискою супу, але без сендвіча («Бережу дівочу фігуру»), і розповіла історію. Частково вона реконструювала її за газетами й телевізійними репортажами. Втім, найсоковитіші шматки отримала від знайомих із «Джойленду», котрих у неї було сила-силенна.

– Це сталося чотири роки тому, тобто десь приблизно тоді, коли померла твоя мама. Знаєш, що мені завжди першим спадає на думку, коли я згадую цю історію? Сорочка того типа. І рукавички. Від самої думки про ті речі мене пересмикує. Бо це означає, що він усе спланував.

– По-моєму, ви почали зсередини, – зауважив я.

Місіс Шопло засміялася.

– Ага, напевно. Звуть твою примару Лінда Ґрей, і була вона з Флоренс. Це у Південній Кароліні. Вона зі своїм хлопцем – якщо то був її хлопець, поліція перевірила все, що так чи інакше було пов’язано з її життям, але не знайшла й натяку на нього, – провела свою останню на цьому світі ніч у «Луна-Інн» – це мотель за півмилі на південь звідси на узбережжі. У «Джойленд» вони зайшли близько одинадцятої ранку наступного дня. Він купив їм денні перепустки, розрахувався готівкою. Вони покаталися на атракціонах, потім пообідали в «Печерному лобстері» – рибному ресторані біля концертної зали. То було щойно по першій. Що стосується часу смерті, ти, мабуть, знаєш, як його визначають… за вмістом шлунка і таке інше…

– Ага. – Сендвіча вже не було, і я перейшов до супу. Мого апетиту ця історія нітрохи не зіпсувала. Не забувайте, що мені був двадцять один рік, і у душі я був переконаний, що ніколи не помру, хоч уголос цього б і не сказав. Навіть смерть матері не змогла похитнути цю мою основоположну віру.

– Він погодував її, потім покатав на «Колесі Кароліни», а це повільний атракціон, сприятливий для травлення, а потім повів у «Дім жаху». Зайшли вони разом, а вийшов він сам. Десь на середині маршруту, який займає хвилин дев’ять, він перетяв їй горло і викинув тіло біля монорейки, по якій ходять вагончики. Викинув, як зіжмакане сміття. Напевно, він знав, що крові буде багато, бо на собі мав дві сорочки й заздалегідь надів жовті робочі рукавички. Верхню сорочку – ту, на якій було найбільше крові, – знайшли за сто ярдів від тіла. Рукавички валялися трохи далі.

Перед моїм внутрішнім зором постала дуже чітка картина: спершу тіло, досі тепле й пульсуюче, далі сорочка, далі рукавички. А вбивця тимчасом сидить спокійно і їде до кінця. Місіс Шопло мала рацію: було моторошно.

– Коли поїздка скінчилася, падлючий син просто вийшов і пішов собі геть. У вагончику він усе повитирав – сорочка, яку знайшли, була мокрюща, – але трохи крові все одно лишилося. Один із помічників помітив її на сидінні перед наступним заїздом і, не подумавши, витер. Кров на атракціонах у парку розваг – не таке вже й незвичне явище. У дітлахів од надмірного хвилювання часом іде кров носом. Сам побачиш. Тільки рукавички надівай, коли прибиратимеш, щоб уберегтися від хвороб. Вони є на станціях невідкладної допомоги, а станції невідкладної допомоги є по всьому парку.

– І ніхто не помітив, що він вийшов з атракціону без дівчини?

– Нєа. То була середина липня, розпал сезону, у парку була сила-силенна відвідувачів. Тіло знайшли тільки о першій годині ночі, після того як парк зачинили і ввімкнули робоче освітлення «Дому жаху». Ну, для нічної зміни. У тебе ще буде нагода дізнатися, що це таке. Усі команди привітних помічників раз на місяць отримують завдання протягом тижня прибирати вночі. Краще відіспись наперед, бо працювати у дві зміни – це гаплик.

– Люди проїжджали повз неї, аж поки парк не зачинився, і не бачили тіла?

– Навіть якщо бачили, то думали, що це експонат. Проте я думаю, що труп не помічали. Не забувай, що «Дім жаху» – це темний атракціон. Єдиний у «Джойленді», до речі. В інших парках таких більше.

«Темний атракціон». Від цих слів щось здригнулося всередині, проте навіть це не завадило мені доїсти суп.

– А як щодо опису його зовнішності? Може, офіціанти, які їх обслуговували в ресторані, змогли його описати?

– У них було дещо краще. Знімки. Повір мені, поліція зробила все необхідне, щоб вони з’явилися на телебаченні та в газетах.

– Але звідки?

– Голівудські кралечки, – сказала місіс Шопло. – У парку їх завжди працює з півдесятка, коли сезон розкручується на повну. Ніяких салонів розпусти у «Джойленді» ніколи й близько не було, але старий Істербрук не даремно стільки років провів, мандруючи з ярмарками. Він знає, що на додачу до атракціонів і сосисок у тісті люди хочуть бачити щось сексуально привабливе. У кожній команді помічників є одна кралечка. У вас теж своя буде, і вашим, хлопці, обов’язком буде наглядати за нею по-братському, щоб ніхто, бува, не скривдив. Вони бігають у коротеньких зелених суконьках, зелених туфельках на високих підборах і симпатичних капелюшках, які завжди мені нагадували Робін Гуда і його веселих друзів. Тільки це веселі ціпоньки. Вони тягають із собою фотоапарати «спід-ґрафік», такі, як ото в старих фільмах показують, і знімають лохів. – Місіс Шопло замовкла на мить. – Хоча я тобі не раджу так називати відвідувачів.

– Про це мене містер Дін попередив.

– Я мала б здогадатися. Отже, голівудським кралечкам кажуть основну увагу приділяти родинам і парочкам, яким на вигляд більше двадцять одного року. Молодших зазвичай не цікавлять фото на пам’ять, вони радше витратять гроші на їжу й атракціони. Сценарій такий – спочатку дівчина клацає, потім підходить. – Вона заговорила голосом Мерилін Монро з придихом. – «Вітаю, ласкаво просимо у “Джойленд”, я Карен! Якщо ви захочете отримати фотографію, яку я щойно зробила, назвіть мені своє ім’я і зазирніть у намет Голівудське фото на Дорозі Гончаків, коли йтимете на вихід із парку». Десь так.

Одна з дівчат сфотографувала Лінду Ґрей та її кавалера в тирі імені Енні Оуклі, та коли підійшла, чоловік грубо її відшив. Дуже грубо. Пізніше вона повідомила поліції, що вигляд у нього був такий, наче він хотів схопити її фотоапарат і розтрощити об землю, якби знав, що йому це зійде з рук. Сказала, що від його погляду в неї мороз пробіг поза шкірою. «Холодні сірі очі», сказала вона. – Місіс Шопло всміхнулася і знизала плечима. – Та тільки потім виявилося, що на ньому були окуляри від сонця. Ти ж знаєш, як дівчата люблять драматизувати.

Про це я знав не з чуток. Подруга Венді Рене могла банальний візит до стоматолога перетворити на сценарій фільму жаху.

– То був найкращий знімок, проте не єдиний. Копи переглянули всі фото, зроблені голівудськими кралечками того дня, і знайшли Ґрей та її друга на тлі як мінімум чотирьох із них. Найчіткіше їх було видно там, де вони стояли в черзі до «Чашок-кружляшок» і він тримав руку в неї на дупці. Досить розкуто він себе почував як на людину, якої ніколи не бачили ні її сім’я, ні друзі.

– Шкода, що в парку нема таких камер, які б знімали відвідувачів, – зауважив я. – Моя мила подруга цього літа працюватиме в універмазі «Філінз» у Бостоні, то вона казала, що там уже є кілька таких камер і планують встановити ще. Щоб ловити злодюжок.

– Настане день, коли цих камер скрізь буде як собак нерізаних, – сказала вона. – Як у тій науково-фантастичній книжці про Поліцію думки[14]. Особливого ентузіазму я щодо них не відчуваю, звісно. Але на таких атракціонах, як «Дім жаху», їх не ставитимуть ніколи. Навіть інфрачервоних, які бачать у темряві.

– Ні?

– Ні. У «Джойленді» нема тунелю кохання, але «Дім жаху» – це сто процентів тунель обійманнячок. Чоловік якось сказав: ті дні, коли команда нічних прибиральників не знаходила біля колії щонайменше три пари трусиків, були для парку якимись неприбутковими. Але принаймні одне чітке фото цього типа в тирі поліція мала. Майже портрет. Його тиждень показували по телевізору й друкували в газетах. Як він притискався стегном до її стегна, показував, як тримати гвинтівку, так, як це завше роблять хлопці. Напевно, це бачили всі жителі обох Каролін. Вона всміхнена, а в нього кам’яне лице, без натяку на усмішку.

– Бо в кишенях у нього лежали рукавички й ніж. – Сама думка про це мене вражала.

– Бритва.

– Га?

– Він скористався небезпечною бритвою чи схожим інструментом. Це визначив патологоанатом. Хай там як, у слідчих було його фото, включно з дуже чітким знімком, і знаєш що? На жодному з них не можна роздивитися його лице.

– Через сонцезахисні окуляри.

– Частково так. А ще його підборіддя ховалося за борідкою-еспаньйолкою, а на голові була бейсболка, її довгий козирок затуляв ту дещицю його обличчя, якої не прикривали окуляри та борідка. То міг бути хто завгодно. Міг бути й ти, та тільки ти шатен, а не блондин, і татуювання у вигляді пташиної голови в тебе на руці нема. А в того типа було. Орел чи, може, яструб. На знімку з тиру його добре видно. Збільшене зображення татуювання друкували в газеті п’ять днів поспіль, у надії, що хтось побачить і впізнає. Але не судилося.

– А в мотелі, де вони зупинялися за ніч до вбивства, зачіпок не було?

– Ні. Він, коли реєструвалися, показав посвідчення водія з Південної Кароліни, але згодом виявилося, що те посвідчення вкрали рік тому. А її ніхто навіть не бачив. Мабуть, у машині чекала. Майже тиждень вона лишалася невпізнаним трупом, та потім поліція опублікувала фото її обличчя. Її зробили такою, наче вона спить, розрізу на горлі не показували. Хтось її побачив і впізнав (здається, приятелька з тих, з ким вона в дитячий садочок ходила разом). Ця дівчина розказала батькам загиблої. Не уявляю, що вони відчували, поки їхали сюди на машині і без надії сподівалися, що, коли приїдуть у морг, там виявиться, що то чиясь чужа кохана дитина. – Місіс Шопло повільно похитала головою. – Деве, мати дітей – великий ризик. Тобі це ніколи на думку не спадало?

– Напевно.

– Отже, не спадало. Я… думаю, якби, відгорнувши простирадло, я побачила, що там лежить моя донька, я б збожеволіла.

– Ви справді думаєте, що Лінда Ґрей являється у кімнаті страху?

– На це запитання я тобі не відповім, бо про загробне життя – існує воно чи ні – в мене чіткої думки нема. Думаю, я про все дізнаюся, коли туди потраплю, і це мене цілком влаштовує. Знаю лише, що багато працівників «Джойленду» стверджували, ніби бачили її на власні очі – стояла біля рейки у тому одязі, у якому була, коли її знайшли: синя спідниця і синя кофтинка без рукавів. На фотографіях, які показували в газетах і на телебаченні, цього видно не було, бо «спід-ґрафіки» голівудських кралечок робили тільки чорно-білі знімки. Мабуть, їх легше й дешевше проявляти.

– Може, колір одягу згадували в статтях.

Вона знизала плечима.

– Можливо. Тепер уже не пригадаю. Але кілька людей також сказали, що в дівчини, яка, за їхніми словами, стояла біля колії, на голові була блакитна стрічка Аліси. Цього в новинах точно не було. Від публіки це приховували майже рік, сподіваючись перевірити за допомогою цієї інформації найімовірнішого підозрюваного, якщо такий буде.

– Лейн сказав, що лохам вона ніколи не показується.

– Так, вона з’являється, лише коли день у парку закінчиться. Її бачать переважно привітні помічники, які працюють у нічну зміну. Але я знаю одного інспектора техніки безпеки з Рейлі… випивала з ним у барі «Піщаний долар»… так от він стверджує, що бачив її. Каже, коли його вагончик проїжджав, вона стояла біля колії. Він думав, що то просто манекен, аж поки вона не простягнула до нього руки. Отак.

Місіс Шопло благально здійняла руки долонями догори.

– Він сказав, що стало холодно, температура наче на двадцять градусів упала. Мов у холодильнику стало – от як він це охарактеризував. А коли він озирнувся, її вже не було.

Я згадав Лейна в його тісних джинсах, потертих чоботах і хвацько заломленому котелку. «Правда чи туфта? – спитав би він. – Наживо чи “Меморекс”?» Я вважав, що примара Лінди Ґрей – це майже напевно туфта, однак у душі сподівався, що це не так. Я плекав надію, що побачу її. Потім буде що розказати Венді, а в ті дні всі мої думки так чи інакше приводили до неї. Якщо я куплю цю сорочку, чи схвалить її Венді? Якщо я напишу оповідання про дівчину, яка вперше цілувалася з хлопцем верхи на коні, чи сподобається воно Венді? Якщо я побачу привид убитої дівчини, чи здивує це Венді? Може, її здивування буде таке велике, що вона схоче приїхати й побачити на власні очі?

– Десь через півроку після вбивства у чарльстонській газеті «Ньюз енд Кур’єр» надрукували продовження, – повела далі місіс Шопло. – Виявилося, що з тисяча дев’ятсот шістдесят першого року в штаті Джорджія та обох Каролінах було скоєно чотири схожі вбивства. Усі жертви – молоді дівчата. Одну зарізали, іншим трьом розітнули горло. Журналіст розшукав щонайменше одного копа, який сказав, що їх усіх міг убити той самий тип, який порішив Лінду Ґрей.

– Стережіться вбивці з кімнати страху! – загробним голосом промовив я.

– Саме так його й називали у пресі. А ти, бачу, голодний був. З’їв усе, крім миски. А тепер виписуй мені чек і бігом на автобусну станцію, бо доведеться тобі ночувати в мене на дивані.

Доволі зручному, як мені здалося. Але я хотів якнайшвидше потрапити на північ. До кінця канікул лишалося два дні, а тоді я знову мав повернутися в університет і обійняти за талію Венді Кіґан.

Я витяг чекову книжку, нашкрябав у ній суму і відтак став орендарем однокімнатної квартири з мальовничим океанським краєвидом з вікна, що його Венді Кіґан – моя подруга мила, – так і не матиме нагоди гідно оцінити. У тій кімнаті я просиджував деякі ночі, притишивши звук у магнітофоні й слухаючи Джиммі Гендрикса та «Дорз», і плекав скороминущі думки про самогубство. Вони були дуже незрілі, просто фантазії юнака з занадто розвиненою уявою і зболілим серцем… принаймні я кажу це собі після всіх цих років. Але хто його знає насправді?

Коли йдеться про минуле, усі пишуть художню літературу.

* * *

Я спробував зв’язатися з Венді з автомата на автобусній станції, проте її мачуха сказала, що Венді пішла гуляти з Рене. Коли автобус приїхав у Вілмінґтон, я повторив спробу, але вона все ще гуляла з Рене. Я спитав у Надін (так звали мачуху), чи не знає вона часом, де вони. Надін не знала. Голос у неї був такий, наче я найнудніший з усіх, хто їй дзвонив за той день. А може, й за той рік. А може, й за все її життя. Ми добре ладнали з татом Венді, та Надін Кіґан ніколи не належала до моїх найбільших прихильниць.

Та зрештою (я вже був у Бостоні) до телефону підійшла Венді. Голос у неї був сонний, хоч і була всього-на-всього одинадцята вечора, а для більшості студентів у пору весняних канікул це розпал вечора. Я повідомив їй, що отримав роботу.

– Ура, я за тебе рада. Ти вже вертаєшся додому?

– Так, коли заберу машину. – І якщо в неї не спустить колесо. У ті дні я завжди їздив на лисій гумі, і одна шина обов’язково спускала. А запаска, спитаєте ви? Дуже смішно, сеньйоре. – Я, може, переночую в Портсмуті замість того, щоб їхати прямо додому, і побачуся з тобою завтра, якщо…

– Однаково нічого не вийшло б. У мене Рене на ніч залишається, а більше Надін нікого не прийме. Ти ж знаєш, як вона ставиться до гостей.

До деяких гостей – можливо, але Надін і Рене, на мою думку, завжди ладнали між собою, як дрова з вогнем: нескінченними чашками дудлили каву й базікали про улюблених кінозірок, наче то були їхні близькі друзі. Але казати про це Венді було б нерозумно.

– В інші дні я б з тобою залюбки потеревенила, Дев, але вже збиралася лягати. У нас із Рен був насичений день. Шопінґ і… все таке.

Про «все таке» вона детально розповідати не стала, а я зрозумів, що не хочу питати. Ще один тривожний дзвіночок.

– Я кохаю тебе, Венді.

– Я тебе теж. – Слова прозвучали як відбувайлівка, без жодного ентузіазму. «Вона просто втомилася», – сказав я собі.

На північ із Бостона я виїхав із виразним відчуттям неспокою. Щось у її голосі розбурхало його в мені? Той рівний безбарвний тон. Я не знав. І не певен був, що хочу знати. Та все ж ця думка не давала мені спокою. Часом навіть тепер, після всіх цих років, вона непокоїть мене. Венді перестала для мене будь-що означати, вона лише шрам і спогад, жінка, яка завдала мені болю, як це іноді роблять молоді жінки з молодими чоловіками. Молода жінка з іншого життя. Та все ж я нічого не можу з собою вдіяти: іноді думаю, де вона була того дня. Що вона мала на увазі під «усім таким». І чи справді вона була з Рене Сент-Клер.

Можна довго сперечатися про те, який рядок із поп-пісень є найбільш моторошним, але для мене це ранні «Бітлз», власне, Джон Леннон, – та оце їхнє «Дівчинко, я радше побачу тебе мертвою, ніж з іншим чоловіком». Я міг би сказати вам, що ніколи не відчував такого щодо Венді після розриву, але то брехня. Почуття були мінливі, та чи плекав я лихі думки про неї після того, як ми розійшлися? Так. Іноді довгими безсонними ночами я думав, що вона заслуговує, щоб із нею сталося щось погане – навіть дуже погане, – за те, як боляче вона мені зробила. Ці думки мене самого вганяли в ступор, але іноді вони таки зринали в моїй голові. А потім я думав про чоловіка у двох сорочках, який зайшов у «Дім жаху», обіймаючи Лінду Ґрей. Чоловіка з птахом на руці й небезпечною бритвою в кишені.

* * *

Навесні тисяча дев’ятсот сімдесят третього (останнього року мого дитинства, якщо озирнутися назад) я бачив майбутнє, у якому Венді Кіґан була Венді Джонс… чи, може, Венді Кіґан-Джонс, якби вона схотіла бути сучасною і зберегти дівоче прізвище. У нас був би будинок на озері в Мені чи Нью-Гемпширі (а може, на заході Массачусетсу), де лунали б крики й сміх пари маленьких Кіґанів-Джонсів, будинок, де я писав би книжки, які б хай і не стали бестселерами, але здобули достатню популярність, щоб у нас завжди було на хліб із маслом і щоб їх (і це дуже важливо) прихильно сприйняли критики. Венді б здійснила свою мрію і відкрила маленький бутик одягу (і його теж прихильно оцінили), а я б вів кілька семінарів з літературної творчості, таких, щоб на них шикувалася черга з обдарованих студентів. Звісно, жодна з цих мрій не справдилася, тож цілком показово, що востаннє ми з Венді зустрічались як хлопець і дівчина в офісі професора Джорджа Б. Нако, людини, котрої ніколи не існувало.

Восени тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого студенти, які повернулися до університету Нью-Гемпширу, знайшли під сходами в підвалі корпусу Гамілтона Сміта «кабінет» професора Нако. Стіни там було обклеєно фальшивими дипломами, дивними акварелями з підписами «албанське мистецтво» та списками студентів, де у квадрати було вписано олівцем такі імена, як Елізабет Тейлор, Роберт Ціммерман[15] та Ліндон Бінз Джонсон. Ще вивісили теми робіт студентів, яких ніколи не існувало. Одна з них, пригадую, звучала так: «Секс-зірки Сходу». Інша: «Аналіз ранньої поезії Ктулху». У «кабінеті» стояло три високі попільнички на ніжках. До нижнього боку сходів хтось приліпив скотчем табличку: «ПРОФЕСОР НАКО КАЖЕ: КУРИТИ ЗАВЖДИ ДОЗВОЛЕНО!» Також там стояла пара пошарпаних м’яких крісел і не менш пошарпаний диван, знахідка для студентів, які шукали темний закапелок для обійманців.

Середа перед моєю останньою контрольною видалася не за сезоном жаркою і вологою. Близько першої години дня на небі стали громадитися грозові хмари, а десь о четвертій, коли Венді погодилася зустрітися зі мною в підвальному «кабінеті» професора Джорджа Б. Нако, небеса розверзлися й полило, як з відра. Я прибіг першим. Венді з’явилася через п’ять хвилин, мокра, як хлющ, але в дуже доброму гуморі. У волоссі в неї зблискували краплинки води. Вона кинулася в мої обійми й, сміючись, потерлась об мене. Прогримів грім, декілька лампочок у похмурому підвалі заблимали.

– Обійми мене, обійми, обійми, – попросила вона. – Дощ такий холодний.

Я зігрів її, а вона мене. Невдовзі ми вже притискалися одне до одного на пошарпаному дивані. Моя ліва долоня лежала на її груді, не скутій ліфчиком, а права рука залізла під спідницю, поближче до шовку й мережива. Вона дозволила цій руці хвилину чи дві побути там, та потім сіла, відсунулася від мене і розпушила волосся.

– Ми занадто захопилися, – сказала вона. – А що, як зайде професор Нако?

– Я думаю, це малоймовірно. А ти? – Я всміхався, та під поясом уже відчував знайоме пульсування крові. Часом Венді допомагала мені полегшити це пульсування (вона стала вже спецом у тому, що ми називали «насолодою крізь штани»), однак я відчував, що того дня мені це не світить.

– А тоді хтось із його студентів, – викрутилася Венді. – Благатиме, щоб йому все-таки поставили залік. «Будь ласка, професоре Нако, будь ласка-ласка-ласочка, я зроблю все, що завгодно».

Таке теж навряд чи могло статися, проте шанси, що нам завадять, були чималі, щодо цього вона не помилялася. Студенти сюди забігали постійно – то вигадані теми приліпити, то свіжі витвори албанського мистецтва. Диван був підходящим місцем для поцілунків і обіймів, та місце аж ніяк не сприяло. Колись, може, воно й було зручним, та перестало бути таким, відколи закапелок під сходами перетворився для студентів Коледжу гуманітарних наук на місцину, оповиту міфічним серпанком.

– Як твій іспит з соціології? – спитав я.

– Нормально. Навряд чи я написала на відмінно з плюсом, але залік буде, і то добре. А ще краще, що той іспит був останнім. – Вона потягнулася, і пальці торкнулися зигзага сходів над нашими головами, а груди звабливо припіднялися. – Я тікаю звідси за… – Вона глянула на свій годинник. – …годину і десять хвилин.

– З Рене? – Я недолюблював сусідку Венді, та мав достатньо клепки, щоб не згадувати про це вголос. Якось раз я мав необережність таке сказати, і ми з Венді посварилися. Сварка тривала недовго, була запеклою, і Венді звинуватила мене в тому, що я намагаюся керувати її життям.

– Саме так, сер. Вона підкине мене додому до батька й мачухи. А через тиждень ми станемо офіційними працівницями «Філінз».

Вона промовила це таким тоном, наче їм двом пощастило здобути посади дрібних службовців у Білому домі, але тут я теж прикусив язика. Мене турбувало інше.

– Але ж у суботу ти приїдеш у Бервік? – Ми планували, що вона приїде вранці, проведе з нами день і залишиться ночувати. Звісно, поклали б ми її в кімнаті для гостей, але до неї лише з десяток кроків по коридору. А враховуючи те, що до осені ми вже могли й не побачитися, я думав, що ймовірність зробити «це» була дуже великою. Авжеж, маленькі дітки вірять у Санта-Клауса, а деякі першокурсники в УНГ могли протягом цілого семестру свято вірити в те, що Джордж Б. Нако – реальний професор і читає реальні курси англійської мови та літератури.

– Сто пудів. – Вона роззирнулася навколо, нікого не побачила і ковзнула рукою вгору по моєму стегну. А діставшись до паху, ніжно стиснула те, що там знайшла. – Ану йди сюди.

Отже, зрештою свою втіху через штани я дістав. То була одна з її найкращих спроб, повільна й ритмічна. Гримів грим, і певної миті зітхання зливи переросло в глухий гуркіт граду. Наприкінці Венді міцно стиснула, посилюючи та подовжуючи мою насолоду від оргазму.

– Коли повернешся в гуртожиток, гарненько випери все, бо інакше весь світ дізнається, чим ми тут займалися. – Вона скочила на ноги. – Дев, я маю бігти. Треба ще речі зібрати.

– Я заберу тебе в суботу по обіді. Тато готує на вечерю своє знамените куряче рагу.

Венді знову повторила «сто пудів», піднялася навшпиньки, щоб поцілувати мене (то був фірмовий поцілунок Венді Кіґан). І лише в п’ятницю ввечері подзвонила мені, щоб повідомити – в Рене помінялися плани і в Бостон вони їдуть на два дні раніше.

– Мені шкода, Дев, але ж вона мене везе.

– Ще є автобус, – нагадав я, наперед знаючи, що цей аргумент не подіє.

– Сонечко, я обіцяла. А ще в нас квитки на «Піпіна»[16] в «Імперіалі». Нам їх тато Рене подарував, такий сюрприз був. – Вона ненадовго замовкла. – Ну порадій за мене. От ти аж у Північну Кароліну їдеш, і я за тебе рада.

– Радію, – сказав я. – Вас зрозумів.

– Отак уже краще. – Венді стишила голос до інтимного шепоту. – Наступного разу, коли залишимось удвох, я тобі все компенсую. Обіцяю.

Обіцянки своєї вона так і не виконала, але й не порушила, бо після того дня в «кабінеті» професора Нако я Венді Кіґан більше не бачив. Не було навіть останнього телефонного дзвінка, сповненого сліз та звинувачень. Так порадив мені Том Кеннеді (невдовзі ви з ним познайомитеся), і, напевно, то було на краще. Мабуть, Венді чекала такого дзвінка, може, навіть, хотіла, щоб він пролунав. Якщо так, то я її розчарував.

Дуже на це сподіваюся. Після стількох років, коли всі лихоманки й марення давно позаду, я все ще на це сподіваюся.

Кохання залишає по собі шрами.

* * *

Я так і не написав книжок, про які мріяв, усіх тих майже-бестселерів, які так схвально прийняла б критика, але в ролі письменника мені живеться непогано, і я вдячний за це долі. Тисячам інших пощастило значно менше. Мої заробітки стабільно зростали, і зрештою я перейшов працювати у «Комершіал Флайт», періодичне видання, про яке ви, напевно, ніколи не чули.

За рік по тому, як я обійняв посаду головного редактора, доля знову привела мене в університетське містечко УНГ. Я приїхав на дводенний симпозіум, присвячений майбутньому спеціалізованих журналів у двадцять першому столітті. У другий день під час перерви я несподівано для себе самого вирішив прогулятися до Гамілтон-Сміт-Холу і зазирнути під сходи в підвалі. Теми робіт, схеми розташування студентів з іменами знаменитостей, албанське мистецтво – все зникло. Так само, як і стільці, диван і високі попільнички. Та все ж хтось ще пам’ятав. Скотчем до внутрішнього боку сходів, де колись була табличка з написом «курити завжди дозволено», приліпили смужку паперу з надрукованим на ній одним-єдиним рядком, та таким дрібним шрифтом, що я мусив нахилитися ближче і зіп’ястися навшпиньки, щоб його прочитати:

Професор Нако тепер викладає у Гоґвортській школі чарів та чаклунства.

Ну що ж, а чому б і ні?

Чому, бляха, ні?

Що ж до Венді, мені про неї відомо не більше, ніж вам. Напевно, я міг би скористатися Ґуґлом, цією чарівною кулькою[17] двадцять першого століття, – розшукати її й довідатися, чи змогла вона втілити свою мрію й відкрити ексклюзивний маленький бутік. Але навіщо? Що було, те загуло. Минулого не повернеш. А після «Джойленду» (північніше по узбережжю від містечка з райською назвою Гевенз-Бей, не забуваймо про це) розбите серце перестало здаватися мені чимось дуже важливим. І велику роль у цьому відіграли Майк та Енні Рос.

* * *

Зрештою ми з татом їли його знамените куряче рагу самі, без жодних гостей (що, цілком імовірно, влаштовувало Тімоті Джонса, хоч він з поваги до мене й намагався це приховати, але я знав, що до Венді він ставився десь приблизно так само, як я – до її подруги Рене). Тоді я думав, що він трохи ревнує, бо Венді посіла в моєму житті таке велике місце. Та тепер розумію, що він просто бачив її більш чітко, ніж я. Хоча стверджувати не стану, бо ми з ним ніколи про це не говорили. Мені взагалі здається, що чоловіки не вміють вести значущі розмови про жінок.

Повечерявши й вимивши посуд, ми посідали на канапі, пили пиво, їли попкорн і дивилися фільм з Джином Гекменом[18] у головній ролі, де він грав крутого поліцейського – фут-фетишиста. Мені бракувало Венді (котра, мабуть, тієї миті слухала, як у «Піпіні» співають «Трохи сонячного сяйва»), але в чоловічій компанії є свої переваги – принаймні можна не криючись відригувати й пердіти.

Наступного дня (то був мій останній день удома) ми пішли прогулятися уздовж закинутих залізничних колій, що тяглися крізь ліс за будинком, у якому я виріс. У мами було непорушне правило – щоб ми з друзями трималися якнайдалі від тих колій. Останній вантажний потяг компанії GS&WM прогуркотів по них десять років тому, іржаві шпали позаростали бур’янами, але мама на це не зважала. Вона була свято переконана – якщо ми там гратимемося, зненацька звідкись вигулькне останній поїзд (назвімо його Дітожерчим експресом), кулею промчить по рейках і розчавить нас усіх на пасту. Та тільки поїзд, що пройшов не за розкладом, першою збив її – метастатичний рак грудей у сорок сім років. Чортів знавіснілий експрес.

– Сумно мені буде без тебе влітку, – сказав тато.

– Мені без тебе теж.

– О! Поки не забув. – Він засунув руку в нагрудну кишеню і витяг звідти чек. – Обов’язково відкрий рахунок і поклади туди ці гроші. Попроси, щоб прискорили кліринг, якщо це можливо.

Я глянув на суму – не п’ятсот доларів, як я просив, а тисяча.

– Тату, а ти можеш собі це дозволити?

– Так. Здебільшого тому, що ти працював у «Комонзі» й це дало мені змогу заощадити. Вважай це преміальними.

Я поцілував його в колючу щоку. Того ранку він не голився.

– Спасибі.

– Синку, ти навіть не уявляєш, який я радий тобі допомогти. – Він витяг з кишені хустинку і спокійно, без найменшого збентеження промокнув очі. – Вибач, що пустив сльозу. Важко, коли діти тебе покидають. Колись ти сам це зрозумієш. Та сподіваюся, якась хороша жінка складе тобі компанію після їхнього від’їзду.

Я згадав слова місіс Шопло: «Мати дітей – великий ризик».

– Тату, з тобою все буде в порядку?

Він поклав хустинку назад у кишеню і всміхнувся мені, широко й невимушено.

– Дзвони мені час від часу, і тоді точно буде. А ще не дозволяй, щоб тебе примушували лазити по тих клятих американських гірках.

Мені ця думка здалася доволі привабливою, але я пообіцяв йому, що не дозволю.

– І… – Але я так і не почув того, що батько хотів сказати далі – щось порадити чи застерегти, – бо він показав кудись пальцем. – Ти диви!

За п’ятдесят ярдів попереду з лісу вийшла лань. Вона обережно переступила через іржаву залізничну рейку і стала на зарослі шпали, де бур’ян і золотушник діставав їй до боків. Там вона зупинилася й спокійно дивилася на нас, нашорошивши вуха. Що мені запам’яталося тієї миті, то це тиша. Жоден птах не співав, жоден літак не дзижчав у височіні. Якби мама була з нами, вона б уже вхопила фотоапарат і несамовито фотографувала. Від думки про це моє серце пройняла така туга, якої я не відчував уже багато років.

Я обійняв тата і на мить міцно притиснув до себе.

– Тату, я люблю тебе.

– Я знаю, – сказав він. – Я знаю.

Коли я озирнувся, лані вже не було. А за день поїхав і я.

* * *

Коли я повернувся в Гевенз-Бей, у великий сірий будинок у кінці Мейн-стрит, табличку, викладену з мушель, уже зняли й поклали в комору, бо всі кімнати у місіс Шопло були зайняті на літо. Я подумки подякував Лейну Гарді за пораду застовпити собі житло. Літні загони робітників «Джойленду» вже прибули, і всі будинки в місті, де здавали в оренду житло, були залюднені.

На другому поверсі, крім мене, мешкала Тіна Екерлі, бібліотекарка. Кімнати на третьому поверсі місіс Шопло здала гнучкій, мов тростина, рудоволосій студентці факультету мистецтв Ерін Кук та дебелому четвертокурснику з Ратґерського універу Тому Кеннеді. Ерін, котра слухала курси фотографії в старших класах та в Барді[19], найняли на роботу голівудською кралечкою. Що ж до нас із Томом…

– Привітні помічники, – сказав він. – Інакше кажучи, загальне працевлаштування. Ось який рядок той Фред Дін позначив галочкою на моїй анкеті. А в тебе?

– Те саме, – відповів я. – Здається, це означає, що ми прибиральники.

– Сумніваюся.

– Справді? Чому?

– Бо ми білі. – І хоча свою частку прибирання нам таки довелося вигребти, зрештою виявилося, що в цілому Том мав рацію. Команда прибиральників (двадцять чоловіків і понад тридцять жінок, одягнених у комбінезони з нашивками веселого песика Гові на нагрудних кишенях) всуціль складалася з гаїтянців і домініканців, і майже напевно в них не було документів. Вони жили окремо, у селі за десять миль углиб материка, а на роботу їх привозили й відвозили на двох списаних шкільних автобусах. Ми з Томом заробляли по чотири долари за годину, Ерін – трохи більше. Бог його знає, скільки платили прибиральникам. Звісно, їх експлуатували в хвіст і в гриву, і те, що на всьому півдні було повно нелегальних робітників, яким жилося набагато гірше, нікого не виправдовує, так само, як і те, що це було сорок років тому. Хоча одна маленька деталь: їм ніколи не доводилося носити шкуру. Як і Ерін.

Не те, що нам із Томом.

* * *

У вечір перед першим робочим днем ми втрьох сиділи у вітальні «Maison[20]Шопло», знайомилися ближче й розмірковували вголос, яким буде літо. Поки ми розмовляли, над Атлантикою зійшов місяць, такий самий спокійний і прекрасний, як і лань, котру ми з батьком бачили на старій залізничній колії.

– Та це ж парк розваг, – сказала Ерін. – Що там може бути важкого?

– Легко тобі казати, – заперечив Том. – Не ти ж митимеш зі шланга «Чашки-кружляшки» після того, як цілий загін малих бойскаутів десь у середині поїздки покаже, що їв на обід.

– Я підключатимусь, коли буде необхідно. Якщо доведеться не тільки робити знімки, а й блювотиння витирати, то так і буде. Мені потрібна ця робота. Наступного року мені в потилицю дихає магістратура, а грошей катма.

– Нам усім треба постаратися потрапити в одну команду, – сказав Том.

Зрештою так і вийшло. Усі робочі загони в «Джойленді» називалися собачими іменами. У нас була команда «Біґль».

Саме тоді у вітальню зайшла Еммаліна Шопло з тацею, на якій стояло п’ять келихів. Поряд ішла міс Екерлі, каланча з величезними очима за скельцями окулярів, що робили її схожою на Джойс Керол Оутс[21], несучи пляшку. Том Кеннеді просяяв.

– Це, якщо я не помиляюся, французький імбирний ель? Трішечки занадто елегантно, щоб бути шипучкою з супермаркету.

– Це шампанське, – відказала місіс Шопло. – Проте, якщо ви сподіваєтеся на «Моет-е-Шандон», юний містере Кеннеді, то будете розчаровані. Це не «Колд Дак»[22], але й не дорогезний вишуканий напій.

– За своїх нових колег не скажу, – промовив Том, – але як людина, чиї смакові пристрасті формувалися під впливом вина з пакетів, я навряд чи буду розчарований.

Місіс Шопло всміхнулася.

– Я завжди так відзначаю початок літа. На удачу. Наче працює. Досі я ще не втратила жодного сезонного пожильця. Беріть по келиху. – Ми зробили так, як нам було сказано. – Тіно, наллєш?

Коли фужери були повні, місіс Шопло піднесла свій догори, ми наслідували її приклад.

– За Ерін, Тома й Девіна, – проголосила вона. – Нехай їхнє літо буде чудовим, а шкура носиться лише в прохолодні дні.

Ми цокнулися й випили. Нехай то було й не дороге шампанське, та смакувало воно збіса добре і його лишалося достатньо, щоб ми зробили ще по ковтку. Наступний тост запропонував Том.

– За місіс Шопло, яка дає нам прихисток від бурі!

– Ой, дякую, Томе, мені дуже приємно. Але знижки за оренду не сподівайся.

Ми випили. Я поставив келих, відчуваючи, що трохи сп’янів.

– А що то за шкура, яку треба носити? – спитав я.

Місіс Шопло і міс Екерлі перезирнулися і всміхнулися. Відповіла бібліотекарка, хоча навряд чи це можна було вважати відповіддю.

– Побачиш, – сказала вона.

– Діти, допізна не сидіть, – порадила місіс Шопло. – Вам рано вставати. Вас чекає кар’єра в розважальному бізнесі.

* * *

Підйом справді був ранній: о сьомій, за дві години до того, як парк відчинить ворота в нове літо. Ми втрьох пішли пішки пляжем. Говорив переважно Том. Він був дуже балакучий, і це могло б діставати, якби не його весела вдача і невтомне бажання всіх розважати. Я бачив, що Ерін (вона йшла по хвилях прибою боса, кросівки тримаючи в лівій руці) дивилася на нього зачаровано. Я заздрив цій Томовій здатності. Він був дебелий, і красивим його аж ніяк не можна було назвати, проте з нього ключем била енергія, а ще даром балаканини він був наділений від природи. (А я, відповідно, обділений. Пам’ятаєте бородатий анекдот про молоду актрису, котра була такою нетямущою, що трахалася з письменником?)

– Блін, як ви думаєте, скільки бабла в людей, яким належать ці хатинки? – Він махнув рукою на будинки Біч-роу. Ми саме проминали великий зелений, схожий на замок, але того дня жінки й хлопчика на візку біля нього не було. Енні та Майк Рос з’явилися пізніше.

– Мабуть, мільйони, – відповіла Ерін. – Це, звісно, не Гемптонз[23], але й не чізбургери, як каже мій батько.

– Думаю, парк розваг трохи збиває ціну нерухомості, – зауважив я. На тлі блакитного ранкового неба випиналися три найпомітніші принади «Джойленду»: «Громовиця», «Скажена трясучка», «Колесо Кароліни».

– Нє, ти не розумієш, що на умі в багатіїв, – сказав Том. – Це типу як вони проходять повз волоцюг із простягнутими руками на вулицях. Вони просто стирають їх зі свого поля зору. Волоцюги? Які волоцюги? З тим парком так само. Який парк? Люди, яким належать ці будинки, живуть ніби на іншій планеті. – Він зупинився і склав руки дашком над очима, щоб роздивитися зелений вікторіанський особняк, який відіграє в моєму житті таку велику роль тієї осені, коли Том та Ерін (на той час вони вже стануть парою) поїдуть на навчання. – Оцей буде моїм. Сподіваюся вступити у володіння… ммм… першого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого року.

– Я привезу шампанське, – пообіцяла Ерін, і ми всі розсміялися.

* * *

Того ранку я вперше й востаннє за все літо побачив команду працівників «Джойленду» в повному складі. Нас зібрали в «Серф-Аудиторіум», концертній залі, де виступали всі ті маловідомі співаки кантрі й літні рокери. Було нас близько двохсот (переважно студенти, ладні працювати за їжу, як і ми з Томом та Ерін). Але були тут і штатні працівники. Я побачив Роззі Ґолд. Того дня вона вже вбралася в робочий одяг – циганські лахи й великі сережки-кільця. На сцені Лейн Гарді встановлював на трибуні мікрофон, а тоді перевіряв його, гучно постукуючи пальцем. Незмінний котелок був зсунутий під звичним недбалим кутом. Не знаю, як він вичепив мене поглядом з юрми тих дітей, але коротко відсалютував від заломленого капелюха. Я відповів тим самим жестом.

Закінчивши роботу, він кивнув, зіскочив зі сцени й зайняв місце, яке йому притримала Роззі. З-за лаштунків бадьорою ходою вийшов Фред Дін.

– Будь ласка, сідайте всі, сідайте. Перш ніж ви почуєте завдання для команд, власник «Джойленду» – і ваш роботодавець – хоче сказати кілька слів. Поаплодуймо містерові Бредлі Істербруку.

Ми всі заплескали в долоні, й з-за лаштунків показався старий чолов’яга. Він ішов обережно, високо піднімаючи ноги, як людина, в якої хворі стегнові суглоби, хвора спина чи те й те одночасно. Був він високий, навдивовижу худий, вбраний у чорний костюм, який робив його більше схожим на трунаря, ніж на власника парку розваг. Обличчя мав довгасте, бліде, всіяне родимками і горбками. Кожне гоління для нього, мабуть, перетворювалося на справжню муку, проте щоки й підборіддя були чисто вибриті. Вугільно-чорне волосся, що напевно завдячувало кольором вмісту якогось флакончика, було зачесане назад і відкривало чоло, пооране глибокими зморшками. Він став біля трибуни, склавши на грудях руки-лопати (такі вузлуваті, що, здавалося, на них не було нічого, крім суглобів). Під глибоко запалими очима проступали мішки.

Похилий вік дивився на молодість, і оплески молодості спершу ослабли, а потім і взагалі вщухли.

Я не знаю, чого ми чекали: можливо, журливого голосу-сирени, який би повідомив нам, що Червона смерть[24] невдовзі запанує над усім. Та раптом він усміхнувся і від цього весь засяяв, немов музичний автомат. Рядами сезонних найманих працівників мало не віддих полегкості пробіг. Згодом я дізнався, що того літа Бредлі Істербруку виповнилося дев’яносто три.

– Друзі, – мовив він. – Ласкаво просимо у «Джойленд».

І перед тим як ступити за трибуну, по-справжньому нам вклонився. Кілька секунд потім налаштовував мікрофон, той гучно сичав і повискував. Та погляд глибоко запалих очей ні на мить не покидав глядацької зали.

– Я бачу багато знайомих облич, а це завжди мене страшенно тішить. Сподіваюся, що для вас, зелені новачки, це літо стане найкращим у житті, тим аршином, яким ви надалі мірятимете всі свої роботи. Поза сумнівом, це бажання екстравагантне, однак той, хто роками керує таким парком, просто мусить бути екстравагантним. Напевно я знаю одне – такої роботи у вас не буде більше ніколи.

Він обвів нас поглядом і знову крутонув бідолашний мікрофон на шарнірній шиї.

– За кілька хвилин містер Дін і місіс Бренда Раферті, королева адміністрації, роздадуть вашим командам завдання. У кожній команді вас буде по семеро. Від вас очікують, що ви працюватимете злагоджено, як одна команда, і діятимете злагоджено. Завдання, котрі вам даватимуть очільники команд, різнитимуться з тижня на тиждень, а часом і з дня на день. Якщо розмаїття – це гостринка життя, то наступні три місяці будуть для вас дуже гострими на смак. Але сподіваюся, юні леді та джентльмени, що ви ніколи не забуватимете про одне. Обіцяєте?

Він замовк, ніби чекав нашої відповіді, однак ніхто не зронив і звуку. Ми просто дивилися на нього, на дуже старого чоловіка в чорному костюмі й білій сорочці, розстебнутій біля коміра. Коли Бредлі Істербрук знову заговорив, здавалося, що говорить він сам до себе, принаймні на початку:

– Цей світ схиблений. Він повен жорстокості, воєн і беззмістовних трагедій. Кожній людині, що в ньому живе, випала своя частка горя й безсонних ночей. Ті з вас, хто цього ще не знає, мають невдовзі спізнати. Враховуючи ці сумні, проте незаперечні факти людського існування, вам цього літа випала безцінна нагода: ви тут, щоб продавати веселощі. Діти повертатимуться додому, і їм снитимуться сни про те, що вони тут бачили і що робили. Маю надію, ви про це пам’ятатимете, коли робота видаватиметься нестерпно важкою (а часом так воно і буде) чи коли люди будуть вам грубіянити (а вони це дуже часто роблять), чи коли у вас виникатиме відчуття, що ви дуже старалися, але ваших зусиль ніхто не оцінив належно. Тут інший світ, зі своїми звичаями та своєю мовою, яку ми називаємо просто говіркою. Ви почнете її вивчати сьогодні. Поступово, навчаючись говорити говіркою, ви навчитеся й ходити ходою. Цього я вам не пояснюватиму, бо це пояснити не можна, це можна тільки засвоїти.

Том нахилився до мене і прошепотів:

– Говорити говіркою? Ходити ходою? Ми що, на зборах анонімних алкоголіків?

Я цитьнув на нього. На ті збори я йшов, щоб почути список наказів, здебільшого різних «не дозволяється», та натомість почув щось на кшталт грубої поезії, а заразом – велике задоволення. Бредлі Істербрук подивився на нас і зненацька ще раз оголив свої великі зуби у кінській усмішці. Цього разу вона була така широка, що могла проковтнути світ. Ерін Кук дивилася на нього із захватом. Так само, як і більшість сезонних працівників. Так учні дивляться на вчителя, котрий пропонує їм по-новому поглянути на дійсність, і від цього вона видається дивовижною.

– Сподіваюся, ви матимете втіху від цієї роботи, та коли вона здаватиметься обтяжливою – наприклад, коли підходитиме ваша черга носити шкуру, – згадайте, яким привілеєм вас наділено. Ми маленький острівець щастя в сумному й темному світі. Багато хто з вас уже має плани на життя. Ви сподіваєтеся стати лікарями, юристами, не знаю, може, політиками…

– О-ГОС-ПОДИ-НІ! – вигукнув хтось, і всі засміялися.

Я навіть думки не припускав, що усмішка Бредлі Істербрука могла поширшати, але це сталося. Том похитав головою, але й він здався.

– Я зрозумів, – прошепотів він мені на вухо. – Цей дядько – Ісус розваг.

– У вас, мої юні друзі, буде цікаве, насичене життя. Згодом ви ще робитимете чимало корисного і здобудете великий досвід. Але я сподіваюся, що час, проведений у «Джойленді», назавжди закарбується у вашій пам’яті як особливий. Ми не продаємо меблів. Не продаємо машин. Не продаємо земель, будинків чи пенсійних фондів. У нас нема політичних задумів. Ми продаємо веселощі. Ніколи про це не забувайте. Дякую за увагу. Ідіть і починайте.

Він одійшов від трибуни, знову вклонився і пішов зі сцени тією самою зболеною ходою, високо піднімаючи ноги. Почалися оплески, та його вже не було. Та промова була однією з найкращих, які я чув у житті, бо в ній усе було правдою, а не хернею собачою. Ні, слухайте, серйозно: скільки лохів можуть похвалитися рядком у резюме типу «три місяці тисяча дев’ятсот сімдесят третього року продавав веселощі»?

* * *

Усі керівники команд віддавна були штатними працівниками «Джойленду» і в мертвий сезон працювали на ярмаркових розважальних шоу. Більшість із них також входили до комітету паркових послуг, а це означало, що їм доводилося мати справу з дотриманням державних й федеральних норм права (котрі тисяча дев’ятсот сімдесят третього року були ще доволі м’якими), а також скаргами відвідувачів на місці. Того літа найбільше нарікань було на нову політику заборони куріння.

Нашою командою керував енергійний коротун, якого звали Ґері Аллен. Років він мав сімдесят із гаком і працював у тирі імені Енні Оуклі[25]. Тільки після першого дня роботи ніхто з нас більше його так не називав. Говіркою на тир казали бам-будка, а сам Ґері звав себе бам-будковим агентом. Наша команда «Біґль», що складалася з сімох людей, зустрілася з ним біля палатки, де він саме викладав гвинтівки на ланцюгах. Моїм першим офіційним завданням у «Джойленді» (так само, як і для Ерін, Тома та ще чотирьох) було розкласти призи на полицях. Почесне місце в тирі віддавалося великим пухнатим м’яким звірям, але їх рідко хто вигравав… хоча Ґері, як він стверджував, обов’язково дарував щонайменше одну таку іграшку щовечора, коли відвідувачі були щедрі на чайові.

– Я люблю лохів, – казав він. – А найбільше серед лохів люблю кнопок, тобто гарнюніх дівчаток, а серед гарнюніх дівчаток найкращі ті, які вдягають майки з глибокими вирізами і нахиляються вперед, щоб постріляти. Отак. – Він узяв гвинтівку двадцять другого калібру, модифіковану, щоб стріляти пластмасовими кульками (ще вона була модифікована, щоб після кожного натискання на гачок видавати гучний і милий серцю «бах»), та нахилився вперед, щоб продемонструвати.

– Коли це робить хлопець, я йому кажу, що він залазить за контрольну лінію. А коли кнопка – ніколи.

– Містере Аллен, але я не бачу тут жодної контрольної лінії, – завважив Ронні Г’юстон, стривожений на вигляд молодий чоловік в окулярах і бейсболці державного університету Флориди.

Ґері подивився на нього уважно. Стиснуті в кулаки руки він тримав на стегнах, яких наче не існувало, – здавалося, його джинси тримаються вертикально всупереч закону земного тяжіння.

– Послухай мене, синку. Скажу тобі три речі. Готовий?

Ронні кивнув. Вигляд у нього був такий, наче все почуте він хоче законспектувати.

– По-перше. Ви можете звати мене Ґері, Батя чи «йди сюди, старий ти сучий сину», але я вам не шкільний вчитель, тому ніяких містерів. По-друге. Я більше не хочу бачити на твоїй довбешці цю підарську шкільну кепку. І по-третє. Контрольна лінія буде завжди там, де я скажу. Тому що вона в моїй уяяяяяяві. – Щоб унаочнити свою думку, він постукав по запалій, вкритій опуклими венами скроні, а потім махнув рукою на призи, мішені та стійку, на яку спиралися ховрашки – лохи.

– Усе це – в моїй уяві. Будка уявна. Второпав?

Ронні не второпав, але енергійно закивав.

– А тепер скинь цю гівнявкувату кепку. Візьми собі козирок із написом «Джойленд» чи собакепку з веселим песиком Гові. Хай це буде твоїм завданням номер один.

Ронні зірвав з голови свою університетську бейсболку й сховав у задню кишеню штанів. Пізніше того ж дня (здається, протягом години) я побачив на ньому кепку з Гові, що її на говірці називали собакепкою. А після того як його три дні брали на кпини й називали зеленим, він відніс свою нову собакепку на паркувальний майданчик, знайшов місце, де розлилося мастило, і кілька хвилин по ній топтався. А коли знову надів на голову, кепка вже мала такий, як треба, вигляд. Ну, майже. Цілковито такого як треба вигляду Ронні Г’юстон не мав ніколи. Деяким людям просто-таки судилося довіку лишатися зеленими. Я згадав, як одного дня до нього підкотив Том і порадив трохи подзюрити на ту кепку – мовляв, то був би останній штрих, якого їй так бракувало. Та побачивши, що Ронні ладен це зробити, Том здав назад і сказав, що для досягнення того самого ефекту достатньо вимочити її в Атлантичному океані.

А тимчасом нас пильно розглядав Батя.

– До речі, про гарнюніх дамочок. Бачу, серед нас одна така є.

Ерін скромно всміхнулася.

– Голівудська кралечка, кицю?

– Так, містер Дін сказав, що я нею буду.

– Тоді тобі до Бренди Раферті. Вона тут заступник начальника і Мама для паркових дівчаток. Вона розпорядиться, щоб тобі видали гарнюню зелену суконьку. Скажи, що хочеш найкоротшу.

– Чорта з два, старий ви розпусник, – сказала Ерін і, коли він закинув голову і розреготався, одразу ж переливчасто розсміялася в унісон.

– Нахабна! Гостра на язик! А чи подобається це мені? Ще б пак! Коли не клацатимеш ховрашків, приходь до старого Баті, я знайду тобі якусь робітку… тільки спершу перевдягнися. Щоб мастилом чи тирсою не запацьоритися. Яволь?

– Так, – знову діловим тоном відповіла Ерін.

Батя Аллен глянув на свій годинник.

– Парк відчиняється за годину, дітки, будете вчитися і заробляти одночасно. Почніть з атракціонів. – Він по черзі показав пальцем на атракціони й назвав їх. Я зрадів, бо мені дісталося «Колесо Кароліни». – Можу відповісти на одне-два запитання, на більше часу нема. Хтось хоче щось спитати чи вже підете?

Я підняв руку. Він кивнув і запитав, як мене звати.

– Девін Джонс, сер.

– Хлопче, ще раз я почую, що ти мене так назвав, – вилетиш звідси.

– Девін Джонс, Батя. – Називати його «йди сюди, старий сучий сину» я ще був морально не готовий. Може, згодом, коли ми роззнайомимося ближче.

– Отак, – кивнув він. – Що в тебе на думці, Джонсі? Окрім цієї кучми рудого волосся?

– А що означає «карні-від-карні»?

– Це означає, що ти як старий Істербрук. Його батько працював на «карнавалах» – масових ярмаркових розвагах з атракціонами ще в часи Запорошеного казана[26], а його дід – ще тоді, коли показували шоу з фальшивими індіанцями і Великим вождем Йоулатча.

– Та ви приколюєтесь! – екзальтовано вигукнув Том.

Від холодного погляду, яким зміряв його Батя, Том трохи притих, хоча вгамувати його було в принципі непросто.

– Синку, ти знаєш, що таке історія?

– Е-е… Те, що було в минулому?

– Нє. – Він затягнув шнурівку на брезенті. – Історія – це колективне і предковічне лайно людської раси, величезна і щораз більша купа лайна. Ми стоїмо на її верхівці, але вже зовсім скоро нас накриють какашки прийдешніх поколінь. Ось чому одяг ваших батьків такий дивний на старих фотографіях, і це лише один приклад. Тому раджу вам, як людям, котрим судилося бути похованими під гівном дітей і правнуків, дарувати трошечки більше прощення.

Том розтулив рота (мабуть, хотів дотепно відповісти), та таки вирішив за краще помовчати.

Озвався Джордж Престон, ще один учасник команди «Біґль».

– А ви карні-від-карні?

– Нє. Мій батько розводив худобу на ранчо в Ореґоні, а тепер брати переганяють стада. Я в сім’ї паршива вівця і, чорт забирай, пишаюся цим. Усе, якщо запитань більше нема, пора облишити дурниці й переходити до справ.

– А можна ще одне-єдине? – спитала Ерін.

– Лише тому, що ти красунька.

– А що означає «носити шкуру»?

Батя Аллен розплився в усмішці й сперся руками на стійку своєї будки.

– Скажіть мені, юна леді, а ви маєте здогади, що це може бути?

– Ну… так.

Усмішка стала ще ширшою, у роті керівника нашої нової команди показалися обидва жовтуваті ікла.

– Тоді ви, мабуть, на правильному шляху.

* * *

Що я робив у «Джойленді» того літа? Та все. Продавав квитки. Штовхав тачку з попкорном. Продавав порції торта «Мурашник», цукрову вату, видав трильйон хот-доґів (які ми називали веселими догами – та ви, мабуть, здогадувалися про це). Власне, саме веселий дог і призвів до того, що моє фото з’явилося в газеті, хоча той злощасний цуциколик продав не я. То був Джордж Престон. Я працював рятувальником, як на пляжі, так і на Озері щастя – басейні, в який спускалася гірка «Плюсь-Хрясь». Я танцював у лінію в селі Виляй-Крути з іншими учасниками команди «Біґль» під «Пташиний біт», «Чи втратить твоя жувальна гумка свій смак на стовпчику ліжка за ніч», «Ріппі-Реппі, Зіппі-Зеппі» та купу інших безглуздих пісеньок. А ще я відпрацював (здебільшого з радістю) нянькою без ліцензії. У Виляй-Крути існував ухвалений бойовий клич для зустрічі з зарюмсаною дитиною: «Ти оце всміхаєшся губами донизу, а треба губами догори!» – і я не лише обожнював це казати, я досяг у цьому певної майстерності. Саме у Виляй-Крути я вирішив, що мати дітей у майбутньому – це хороша ідея, а не мрія, приправлена смаком Венді.

Я (разом з іншими привітними помічниками) навчився блискавично перебігати з одного кінця «Джойленду» в інший – або завулками за будками, павільйонами, атракціонами й кіосками, або одним із трьох службових тунелів: Нижнім Джойлендом, Нижньою Дорогою Гінчаків та Бульваром. Я тоннами вивозив сміття, зазвичай на електромобілі по Бульвару, затемненій і зловісній магістралі, яку освітлювали флуоресцентні лампи-трубки, що сичали й блимали. Кілька разів я навіть працював так званим роуді – вивантажував апаратуру: підсилювачі й монітори, коли один виконавець прибув пізно й без своєї команди.

Я навчився говорити говіркою. Деякі слова й фрази (наприклад, шаром – для безкоштовного шоу чи зійшов на покидь – про атракціон, який зламався) були суто карнавальними й старими, як світ. Інші ж, приміром, кнопки – про гарненьких дівчат і фумпи – про хронічних скигліїв, були суто джойлендівським жаргоном. Я думаю, в інших парках є свої варіанти говірки, проте переважно вони завжди карні-від-карні. Молоточавка – це ховрашок (зазвичай фумп), який ниє, коли доводиться стояти в черзі. Остання година дня (у «Джойленді» з десятої до одинадцятої вечора) називалася здувом. Ховрашок, який програвав у котрійсь будці й вимагав назад свої бабки, був баблочавом. Донікер – це туалет. Наприклад: «Гей, Джонсі, збігай-но в донікер біля «Ракети на Місяць», там якийсь тупий фумп наригав у раковину».

Усі ми легко навчилися продавати різні товари («стояти на точках»), бо штовхати візок з попкорном чи працювати за прилавком сувенірної крамнички може кожен, хто вміє видати покупцеві решту. Керувати атракціонами було не набагато важче, проте попервах лячно, бо від тебе залежали життя, і серед них чимало дитячих.

* * *

– На урок прийшов? – поцікавився Лейн Гарді, коли я підійшов до «Колеса Кароліни». – Це добре. Саме вчасно. Парк відчиняється за двадцять хвилин. Ми робимо все так, як на флоті, – побачив, зробив, навчив товариша. Той пухкий парубійко, біля якого ти стояв…

– Том Кеннеді.

– Так. Оце саме Том Кеннеді вивчає «Диявольські вагончики». Скоро – може, навіть сьогодні вдень, – він передасть тобі свої знання, а ти навчиш його керувати колесом. До речі, це австралійське колесо, тобто повертається воно проти годинникової стрілки.

– А це важливо? – спитав я.

– Нє. Але я подумав, що тобі буде цікаво. Їх таких декілька штук усього на всі Штати лишилося. У нього є дві швидкості: повільно і дуже повільно.

– Бо це старенький атракціон.

– В яблучко. – Він продемонстрував, як працює довгий важіль, який пересував у мене на очах того дня, коли я отримав роботу, а потім сказав, щоб я взявся за гумову ручку важеля. – Відчуваєш, як він клацає, коли перемикається?

– Так.

– А так зупиняєш. – Він накрив мою руку своєю і перевів важіль уперед до кінця. Цього разу клацнуло відчутніше, і велетенське колесо одразу ж зупинилося. Кабінки легенько гойдалися. – Поки що все зрозуміло.

– Здається, так. Слухайте, а мені не потрібен дозвіл чи якась ліцензія, щоб керувати цією махиною?

– Але ж права в тебе є?

– Так, видані штатом Мен, але…

– У Південній Кароліні від тебе не вимагається нічого, крім чинних водійських прав. Згодом введуть якісь обмеження, так завжди буває, але цього року принаймні достатньо і прав. А тепер будь уважний, бо я розказуватиму про найважливіше. Бачиш ту жовту смугу на боці корпуса?

Я бачив. Вона була якраз праворуч від пандуса, що вів до атракціону.

– На дверцятах кожної кабінки є перевідна картинка з зображенням веселого песика. Коли побачиш, що песик порівнявся з жовтою смугою, зупиняй, і кабінка стане так, щоб люди могли зійти. – Він знову пересунув важіль вперед. – Бачиш?

Я підтвердив.

– Поки колесо не нахнябиться…

– Що?

– Не заповниться. «Нахняблений» означає повний. Не питай чому. Так от, поки колесо не нахнябиться, ти перемикаєш з «дуже повільно» на «стоп». А коли в усі кабінки наб’ється люду – а так воно й буде, якщо літо виявиться хорошим, – переводь важіль на звичайну повільну швидкість. У них є чотири хвилини. – Він показав на радіоприймач у валізі. – Це мій брехунець, але правило таке: коли керуєш атракціоном, контролюєш музику. Дивись тільки, щоб не було гучного року – ну там, «Ху», «Зеп», «Стоунз», – поки сонце не сяде.

– Зрозуміло. А як їх висаджувати?

– Так само. Дуже повільно, стоп. Дуже повільно, стоп. Завжди вирівнюй жовту смужку з веселим песиком, і кабінка опинятиметься чітко навпроти пандуса. У тебе повинно виходити десять повних обертів на годину. Якщо колесо щоразу буде повне, це майже сімсот відвідувачів, тобто майже д-нота.

– А по-нашому?

– П’ятсот.

Я невпевнено подивився на нього.

– Мені ж не доведеться тут стояти, правда? Тобто це ваш атракціон.

– Малий, це атракціон Бредлі Істербрука. Як і решта. А я лише працівник, хоч і служу тут уже кілька років. В основному цим підйомником керуватиму я, але не весь час. Слухай, не парся ти так. Є парки, де колесом правлять напівп’яні байкери, з ніг до голови вкриті татуюваннями, і якщо вони на це здатні, то ти й поготів.

– Якщо ви так вважаєте.

Лейн махнув рукою.

– Ворота вже відчинені, от-от ховрашки юрбою ринуть по Джойленд-авеню. Перші три заїзди ти побудеш коло мене. Потім навчиш решту своєї команди, з голівудською кралечкою включно. Добре?

Нічого доброго я навіть близько не бачив – я мусив відправляти людей на висоту сто сімдесят футів[27] після п’ятихвилинного навчання? То було божевілля.

Гарді взяв мене за плече.

– Джонсі, у тебе все вийде. Тому ніяких «якщо ви так вважаєте». Скажи «добре».

– Добре, – сказав я.

– Хороший хлопчик. – Він увімкнув радіо, під’єднане до гучномовця на корпусі колеса. Під акомпанемент пісні «Висока показна жінка в чорній сукні» гурту «Холліз» Гарді витяг із задньої кишені джинсів рукавички із сирицевої шкіри. – І візьми собі пару таких – знадобляться. А ще вже вчися зазивати народ. – Він схилився, витяг із всюдисущого помаранчевого ящика мікрофон, поставив ногу на ящик і заходився розігрівати натовп.

– Підходьте, не журіться, на колесі прокотіться, бігом-бігом, поки літо кругом, підніміться нагору, де повітря прозоре, веселощів не цурайтесь, на колесо всідайтесь.

Гарді опустив мікрофон і підморгнув мені.

– Отакий у мене типу заклик. Налий мені чарку-дві, і він стане набагато кращим. А ти придумай собі свій.

Першого разу, коли я керував колесом сам, у мене від жаху трусилися руки. Та вже наприкінці того першого тижня я крутив його, як профі (хоч Лейн і сказав, що над закликом мені ще працювати і працювати). Також я навчився керувати «Чашками-кружляшками» і «Диявольськими вагончиками»… хоча у випадку останніх усе управління зводилося до того, щоб натискати зелену кнопку «ПУСК», червону кнопку «СТОП» і відчіпляти машинки одна від одної, коли лохи зіштовхувалися гумовими бамперами, тобто щонайменше чотири рази за чотирихвилинне катання. Та тільки розваги на машинках не називалися катанням – кожен заїзд називали «бумом».

Я вивчив говірку, вивчив географію (як під-, так і надземну), навчився стояти на точках, управлятися в будці й нагороджувати плюшевими іграшками симпатичних кнопок. Щоб засвоїти це все, мені знадобилося близько тижня, ще два тижні пішло на те, щоб я почувся більш-менш комфортно. Одначе, що таке «носити шкуру», я дізнався десь о пів на першу в перший же робочий день. З моїм щастям (у прямому чи переносному сенсі) саме тоді у Виляй-Крути нагодився Бредлі Істербрук. Він сидів на лавці та їв свій звичний обід із зародків квасолі й тофу (не зовсім характерний для парку розваг хавчик, проте не слід забувати, що травна система в Істербрука перестала бути новою ще в часи самогону і першої хвилі фемінізму[28]).

Після свого першого експромту в ролі веселого песика Гові я досить часто носив шкуру. Бо, бачте, мені це добре вдавалося. І містер Істербрук знав, що мені це добре вдається. Я саме був у шкурі, коли приблизно через місяць зустрів на Джойленд-авеню дівчинку в червоній кепці.

* * *

Так, першого дня я почувався, мов у психлікарні. До десятої правив колесом разом із Лейном Гарді, потім наступні дев’яносто хвилин – сам-один, бо він бігав парком і гасив вогні, які запалили на честь дня відкриття. На той час я вже перестав боятися, що колесо зламається й вийде з-під контролю, мов та карусель у старому фільмі Альфреда Гічкока. Найстрашнішим було те, як беззастережно довіряли мені люди. Жоден батько, що привів дітлахів на мій заклик, не запитав мене, чи я знаю, що роблю. Потрібної кількості обертів колесо в мене не зробило – я так сильно зосереджувався на тій клятій жовтій смузі, що голова розболілася, але всі мої оберти були нахняблені.

Одного разу до мене підійшла Ерін, гарна, як на картинці, у зеленій суконьці голівудської кралечки, й сфотографувала кілька сімейних груп, які чекали в черзі. Мене вона теж зняла – досі та картка десь лежить. Коли повне колесо почало обертатися, вона вхопила мене за руку. На лобі в неї виступили бісерини поту, губи розійшлися в усмішці, очі сяяли.

– Скажи, класно? – спитала вона.

– Поки я нікого не вбив, то так, класно.

– Якщо раптом якесь мале випаде з кабінки, обов’язково злови його. – І побігла геть у пошуках нових жертв для фото, залишивши мене наодинці з новим страхом. Людей, охочих позувати вродливій рудій літнього ранку, не бракувало. І насправді вона мала рацію. Відчуття було класне.

Десь о пів на дванадцяту повернувся Лейн. На той час я вже доволі вправно обходився з колесом, але передав йому рудиментарний пульт управління з певним полегшенням.

– Джонсі, хто в тебе керівник команди? Ґері Аллен?

– Саме так.

– Тоді йди до його бам-будки й спитай, які в нього є для тебе завдання. Як пощастить, він відправить тебе на лежбище пообідати.

– Що таке лежбище?

– Місце, куди йде обслуга, коли випадає вільний час. У більшості парків це парковка чи взагалі місце за воротами позаду вантажівок. Але в «Джойленді» все люкс. На перетині Бульвару й Нижньої Дороги гінчаків є гарна кімната відпочинку. Спустися сходами між надуванням кульок і метанням ножів. Тобі там сподобається, але йти на перекус можна, лише коли Батя дозволить. Я з тим старим покидьком заїдатися не стану. У нього своя команда, у мене – своя. У тебе є обіднє відерце?

– Я не знав, що треба було щось таке з собою брати.

Він усміхнувся на всі тридцять два.

– По ходу навчишся. А поки що забіжи до Ерні – на ту точку, де продають смажену курятину, з великим пластмасовим півнем угорі. Покажи йому своє посвідчення працівника «Джойленду», і він дасть тобі знижку для своїх.

Смажену курятину в Ерні я таки скуштував того дня, але тільки о другій годині. У Баті були для мене інші плани.

– Іди в костюмерну – це трейлер між офісом паркових послуг і столяркою. Скажи Дотті Лассен, що це я тебе прислав. Чортова баба шнурує свій корсет.

– Хочете, я спершу допоможу вам перезарядити? – Тир теж був нахняблений, біля стійки юрмилися школярі, котрим не терпілося виграти ексклюзивні плюшеві іграшки. Позаду стрільців уже вишикувалися в три ряди інші лохи (так я їх уже подумки називав). Розмовляючи зі мною, Батя Аллен ні на мить не облишив перезаряджати.

– Чого я хочу, то це щоб ти сів на свого поні й поїхав. Я цю хрінь робив ще задовго до твого народження. До речі, ти хто, Джонсі чи Кеннеді? Я знаю, що ти не довбень у студентській кепці, але поза тим згадати не можу.

– Я Джонсі.

– Що ж, Джонсі, ти проведеш у Виляй-Крути пізнавальну годину. Принаймні для дітлахів пізнавальну. Для тебе, може, й не надто. – Він вишкірив жовті ікла у фірмовій усмішці Баті Аллена, тій, що робила його схожим на акулу в літах. – Насолоджуйся хутряним костюмчиком.

* * *

У костюмерній теж була філія психлікарні. В усі боки бігали якісь жінки. Дотті Лассен, сухорлява дамочка, якій корсет був потрібен, як мені черевики на підборах, налетіла на мене, щойно я зайшов у двері. Запустивши пальці з довгими нігтями мені під пахву, вона потягла мене повз костюми клоунів, ковбоїв, велетенський костюм дядька Сема (ходулі стояли поряд біля стіни), кілька суконь принцеси, вішак з суконьками голівудських кралечок і вішак старомодних купальників у стилі пустотливих дев’яностих… котрі, як я дізнався згодом, ми приречені були вдягати, виконуючи обов’язки рятувальників. У глибині її захаращеної маленької імперії виднілося з десяток сплощених костюмів собаки. Собаки Гові, веселого песика, якщо бути точним, з його радісною усмішкою я-кретин-і-щасливий-від-цього, великими блакитними очима й пелехатими нашорошеними вухами. По спинах костюмів від шиї до основи хвоста бігли змійки.

– Господи, який ти велетень, – зітхнула Дотті. – Слава Богу, що минулого тижня я забрала з ремонту один надвеликого розміру. Хлопець, що надягав його останнім, порвав під обома пахвами. Під хвостом теж була дірка. Мабуть, мексиканське їдло споживав. – Вона зняла Гові розміру XL з вішака й рвучким рухом притулила його мені до рук. Хвіст огорнув мою ногу, мов пітон. – Ти підеш у Виляй-Крути, тобто побіжиш, чорт забирай. Цим повинен був займатися Бутч Гедлі з команди «Корґі» – принаймні я так думала, – але він каже, що вся його команда зайнята ключем до парку. – Я зеленого поняття не мав, що б це могло означати, а Дотті не дала мені змоги розпитати. Вона картинно закотила очі (це могло означати одне з двох: або добрий гумор, або божевілля) і повела далі: – Ти скажеш: «А що в цьому такого?» А я скажу тобі, що такого, зелений: там часто обідає містер Істербрук, він завжди там обідає у перший день, коли ми відкриваємося, і якщо там не буде Гові, він страшенно засмутиться.

– І хтось втратить роботу?

– Ні, просто страшенно засмутиться. От попрацюєш тут трохи й дізнаєшся, чому вже це дуже погано. Ніхто не хоче його розчаровувати, бо він велика людина. Мабуть, це чудово, але важливіше те, що він хороший. У цьому бізнесі хороші люди трапляються рідше, ніж зуби в курки. – Вона обміряла мене поглядом і заскімлила, наче тваринка, що втрапила лапою в пастку. – Господи Ісусе, який же ти великий. І новачок – зелений, мов та трава. Але тут уже нічого не вдієш.

У мене був мільярд запитань, але язик мов заціпило. Усе, що я міг, – мовчки дивитися на здутого Гові, котрий у відповідь витріщався на мене. Знаєте, ким я почувався тієї миті? Джеймсом Бондом, у тому фільмі, де його прив’язують до якогось дивного приладдя для вправ. «Ви сподіваєтеся, що я заговорю? – питає він у Ґолдфінґера, і той відповідає з гумором, від якого мороз продирає по шкірі: – Ні, містере Бонд! Я сподіваюся, що ви помрете». Я був прив’язаний до машини для щастя замість машини для вправ, але принцип був той самий, ага. Байдуже, скільки зусиль я докладав, щоб усе встигати того дня, клята штука однаково крутилася швидше.