Читать книгу Мiстер Мерседес - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 5

Під Блакитною Парасолькою Деббі

Оглавление

1

Брейді Хартфілд курсує плетивом вуличок Вест Сайда до сьомої тридцяти, коли пізні сутінки починають зціджувати блакить із весняного неба. Перша хвиля його покупців, від третьої дня до шостої вечора, складається зі школярів після уроків, з наплічниками, які розмахують пожмаканими доларовими банкнотами. Більшість на нього навіть не дивиться. Вони надто заклопотані, теревенячи зі своїми приятелями або говорячи у мобільні телефони, які сприймаються ними не як додаткові прилади, а як життєво необхідні речі, такі як їжа або повітря. Нечисленні з них кажуть «дякую», але більшість не переймається. Брейді на це начхати. Він не хоче, щоб на нього дивилися, не хоче, щоб його запам’ятовували. Для цих мазунчиків він усього лише штовхач солодощів у білій уніформі, і саме таким йому подобається залишатися.

Від шостої до сьомої – мертвий період, поки малі тварюки ховаються по своїх домах на вечерю. Хіба що дехто з них – ті, що кажуть йому «дякую», – навіть балакають там з батьками. Більшість, мабуть, відразу ж переходять до тицяння в кнопки своїх айфонів, поки матінки з татками базікають одне з одними про свої роботи або дивляться вечірні новини, щоби дізнатися про все, що діється у великому зовнішньому світі, де вельможні й значні наразі творять актуальне лайно.

В останні півгодини його зміни торгівля знову оживає. Тепер уже й діти, і батьки підходять до брязкітливого фургона Містера Смаколика, купують крижані ласощі, які поїдатимуть з гузнами (здебільша товстими), зручно вмощеними в шезлонги у себе на задніх подвір’ях. Це все люди обмеженої уяви, тупі, як мурахи, що повзають довкола своїх мурашників. Ось, масовий вбивця подає їм морозиво, а вони й поняття не мають.

Час від часу Брейді загадувався, чи важко було б отруїти цілий фургон солодощів: ванільне й шоколадне морозиво, «Беррі Ґуд», «Смак дня», «Смачні крижинки», «Бравні ділайт», навіть «Морожені палички» та «Свистки»[100]. Він зайшов аж так далеко, що навіть провів пошук щодо цього в інтернеті. Зробив те, що його бос у «Дискаунт Електронікс» Ентоні «Тоунз» Фробішер, мабуть, назвав би «дослідженням технічних можливостей», і зробив висновок, що, хоча таке й можливо вчинити, але вчиняти це було б тупістю. Не в тому справа, ніби він був несхильним до ризику; він вислизнув після Мерседесової Бійні, коли шанси на те, що його впіймають були набагато вищими, ніж на те, що він безслідно щезне. Але він не бажав виявитися впійманим зараз. Він мусить робити свою справу. Його справа наприкінці цієї весни і початку літа – цей жирний екс-коп К. Вільям Ходжес.

Брейді може виїхати на свій маршрут по Вест Сайду з повним фургоном отруєного морозива вже після того, як колишній коп утомиться гратися з тим револьвером, що він його тримає біля свого крісла у вітальні, і скористається ним за призначенням. Але не раніше. Цей жирний екс-коп бісить Брейді Хартсфілда. Дуже, дуже бісить. Ходжес вийшов на пенсію з усіма почестями, вони йому навіть вечірку влаштували, а хіба це справедливо, коли він не спромігся впіймати найзліше уславленого вбивцю з усіх, яких тільки бачило це місто?

2

Завершуючи зміну цього дня, він їде повз будинок на Тіберрі-лейн[101], де зі своїми матір’ю, батьком і сестрою мешкає найманий хлопець Ходжеса, Джером Робінсон. Джером Робінсон також бісить Брейді. Робінсон симпатичний на вигляд, він працює на екс-копа, і ще він кожного вікенда гуляє з новою дівчиною. І кожна дівчина в нього гарна. Деякі з них навіть білі. Це неправильно. Це протиприродно.

– Гей! – гукає Робінсон. – Містере морозивник! Зачекайте!

Він легко біжить через галявину разом зі своїм собакою, великим ірландським сетером, який мчить за ним по п’ятах. А поза ними біжить і приблизно дев’ятирічна Джеромова сестричка.

– Купи мені якогось шоколадного, Джеррі! – кричить вона. – Будь лааасочка!

У нього навіть ім’я білого хлопця. Джером. Джеррі. Це образливо. Чому б йому не бути Треймором? Або Девоном? Або Лероєм? Чому він не якийсь там йобаний Кунта Кінте[102]?

Джером у мокасинах без шкарпеток, щиколотки в нього все ще зелені після підстригання галявини в екс-копа. На його безумовно вродливому обличчі велика посмішка, і Брейді може закластися, що, коли він спалахує нею до своїх вікендових краль, ті дівчатка спускають з себе трусики і розчепірюють руки: «Нумо входь, Джеррі».

Сам Брейді ніколи не був із дівчиною.

– Як настрій, чоловіче?! – питається Джером.

Брейді, який уже виліз із-за керма і стоїть біля торгового віконця, вишкірюється:

– Добрий. Уже майже кінець зміни, і від цього в мене завжди добрий настрій.

– У вас залишилося якесь шоколадне? Ота Маленька Русалонька бажає шоколадного.

Брейді показує йому великий палець, так само усміхаючись. Це майже та сама усмішка, яку він мав під клоунською маскою, коли з буквально втиснутою в мат педаллю акселератора він врізався у натовп отих жалюгідних шукачів роботи перед Міським Центром.

– Добре вас чую, прийняв-пойняв, друже мій.

Підбігає маленька сестричка, очі іскряться, кіски метляються.

– Джере, не називай мене Маленькою Русалонькою, я це ненавиджу!

Їй років дев’ять чи близько того, і в неї також сміховинно біле ім’я: Барбара. Брейді сприймає чорношкіру дитину з іменем Барбара чимсь настільки сюрреалістичним, що навіть не образливим. Єдиний, хто в цій родині має негритянське ім’я, це собака, який зараз стоїть на задніх лапах, поставивши передні на борт фургона, і махає хвостом.

– Оделл, сидіти! – наказує Джером, і пес сідає, хекаючи, проте з веселим виглядом.

– А як щодо вас? – питає Брейді в Джерома. – Що-небудь вам?

– Мені ванільне, м’яке, будь ласка.

– «Ванільним тобі самому хотілося б бути», – думає Брейді та вручає їм їхні замовлення[103].

Він любить підглядати за Джеромом, йому подобається знати все про Джерома, бо у ці дні Джером, схоже, єдина людина, яка бодай якось спілкується з Дет-Пенсом, і за останні два місяці Брейді бачив їх разом достатньо, аби зрозуміти, що Ходжес ставиться до хлопця як до друга, а не тільки як до спорадично найманого робітника. Сам Брейді ніколи не мав друзів, друзі небезпечні, але він знає, що вони таке: хабарі власному «его». Емоційні страховки. Коли тобі погано, до кого ти біжиш? До своїх друзів, звісно, і друзі кажуть тобі речі на кшталт: «ох, невже» та «не журись», а ще «ми з тобою» та «ходімо, десь посидимо, вип’ємо». Джерому всього лише сімнадцять, ще недостатньо дорослий, аби піти десь випити з Ходжесом (хіба що содової), але він завше може сказати «не журіться» та «я з вами». Отже, Брейді не припиняє стежити.

Місіс Трелоні не мала жодних друзів. І чоловіка не мала також. Тільки свою хвору матусю. Завдяки чому вона була легким м’ясом, особливо після того, як її почали обробляти копи. А що, вони зробили за Брейді половину роботи. Решту він зробив сам, буквально під самісіньким носом тієї кощавої суки.

– Ось, тримайте, – промовляє Брейді, вручаючи Джерому замовлені ним ласощі, а так хотілося б, аби вони були затруєні миш’яком. Або, скажімо, варфаріном[104]. Зарядити цим морозиво, і в них тектиме кров з рота, з очей і вух. Не кажучи вже про їхні гузна. Він уявляє собі, як усі діти Вест Сайду кидають свої наплічники і дорогоцінні мобілки, коли в них з кожного отвору починає дзюрити кров. Який міг би вийти з цього фільм-катастрофа!

Джером подає йому десятку, і разом з рештою Брейді вручає йому собаче печиво.

– Для Оделла, – каже він.

– Дякую, містере! – каже Барбара і лиже свій шоколадний ріжок. – Смачнюще!

– Насолоджуйся, серденько.

Він їздить фургоном «Містер Смаколик», а також часто їздить на виклики «фольксвагеном» з написом «Кібер-Патруль», але справжня його робота цього літа – це детектив К. Вільям Ходжес (Пенс.). А саме – зробити так, щоб детектив Ходжес (Пенс.) скористався отим своїм револьвером.

Брейді бере курс назад, до Фабрики морозива Льоба, щоби поставити там фургон і перевдягнутись у своє нормальне вбрання. Всю дорогу він дотримується обмежень швидкості.

Хто про безпеку дбає, біда того обминає.

3

Після того, як він залишив «ДеМазіо» – відволікшись тільки на те, щоб розібратися з баламутами під віадуком платної автомагістралі, – Ходжес просто кермує своєю «Тойотою», спрямовуючи її по міських вулицях, не маючи на думці жодного конкретного пункту призначення. Чи так він думає, аж поки не усвідомлює, що опинився на Бузковому проїзді, неподалік озерного узбережжя, у гламурному районі Цукрові Пригірки. Тут він зупиняється на протилежному боці вулиці від під’їзної алеї, що перекрита воротами, на одному з кам’яних стовпів яких висить табличка з номером 729.

Будинок покійної Олівії Трелоні височіє наприкінці асфальтованої дороги, майже такої ж широкої, як та вулиця, на яку дивиться його фасад. Оголошення ПРОДАЄТЬСЯ на воротах запрошує Правомочних Покупців телефонувати до фірми МАЙКЛ ЗАФРОН – НЕРОУХОМІСТЬ І ГАРНІ БУДИНКИ. Ходжес гадає, що, зважаючи на стан ринку житла в цей Рік Господа Нашого 2010-й, це оголошення висить тут уже якийсь довший час. Проте хтось доглядає за моріжком, трава підстрижена, а, зважаючи на розмір галявини, той хтось мусить використовувати косарку набагато більшу за Ходжесового «Газонного Хлопчика».

Хто платить за догляд? Мусить існувати правонаступник місіс Т. Вона безперечно купалася в грошах. Здається, йому пригадується, що в затвердженому заповіті цифра сусідила десь з сімома мільйонами доларів. Вперше після свого виходу на пенсію, коли він передав нерозкриту справу Бійні при Міському Центрі Піту Гантлі й Ізабель Джейнз, Ходжес загадується, чи жива ще мати місіс Т. Він пам’ятає, що сколіоз був зігнув ту бідну стару леді майже пополам, наділивши її жахливими болями… але сколіоз не обов’язково смертельна хвороба. І ще, хіба не було в Олівії Трелоні якоїсь сестри, що жила десь на заході?

Він риється в пам’яті, нашукуючи ім’я тієї сестри, але не знаходить. Що він точно пам’ятає, це те, що Піт заповзявся називати місіс Трелоні місіс Смикавкою, бо вона безупинно поправляла на собі одяг і причісувала зав’язане в тугий вузлик волосся, яке не потребувало причісування, і не давала спокою золотому браслету годинника «Пате Філіп»[105], обертаючи й обертаючи його на своєму кощавому зап’ястку. Ходжесу вона не подобалася; Піт її мало не ненавидів. Що робило накидання на неї деякої вини за вчинене біля Міського Центру лиходійство доволі задовільним. Врешті-решт, вона посприяла тому парубку; які тут ще могли бути сумніви? Коли вона купувала «мерседес», їй було вручено два ключі, але пред’явила вона тільки один.

А тоді, незадовго перед Днем Подяки[106], те самогубство.

Ходжес ясно пам’ятає, що сказав Піт, коли вони отримали цю новину: «Якщо по той бік вона побачиться з тими людьми – особливо з тією дівчиною Крей і її дочкою – їй доведеться відповідати на серйозні запитання». Для Піта це стало кінцевим підтвердженням: десь у душі місіс Т. весь час знала, що вона залишила ключ у замку запалювання своєї машини, яку вона називала Сірою Леді.

Ходжес також так вважав. Питання в тому, чи вважає він так само й досі? Чи анонімне послання від того, хто сам себе охрестив Мерседес-Кілером, перемінило його думку?

Можливо, ні, але той лист ставить різні питання. Якщо припустити, що Містер Мерседес був написав подібне послання місіс Трелоні? Місіс Трелоні з усіма її сіпаннями і непевністю під тоненькою кіркою викличного поводження? Хіба таке неможливе? Містер Мерседес напевне мусив знати про злість і презирство, які виливалися на неї з боку публіки після бійні; для цього йому всього лиш треба було читати розділ «Листи до редакції» в місцевій газеті.

А чи можливе…

Але тут його думки перервалися, позаду нього під’їхала і зупинилася якась машина, і то так близько, що ледве не ткнулася в задній бампер його «Тойоти». Веселих вогників на даху в неї нема, хоча це блідо-блакитна «Корона Вік»[107] останньої моделі. Чоловік, який вилазить з-за її керма, кремезний і коротко, по-армійському, стрижений, під його спортивним піджаком у підпахвеній кобурі безсумнівно ховається пістолет. Якби це був якийсь міський детектив, Ходжес розуміє, що там мусив би бути «Глок.40», точно такий, як той, що лежить у сейфі в нього вдома. Але він не міський детектив. Ходжес знає їх усіх.

Він опускає вікно.

– Доброодня, сер, – вітається по-армійському стрижений. – Можу я вас спитати, що ви тут робите? Бо ви стоїте тут уже доволі довгенько.

Ходжес кидає погляд собі на годинник і бачить, що це правда. Уже майже четверта тридцять. З тим, що в центрі міста година пік, йому пощастить, якщо він дістанеться додому вчасно, щоб подивитися Скотта Пеллі у «Вечірніх новинах Сі-Бі-Ес»[108]. Раніше він дивився «Ен-Бі-Сі», поки не вирішив, що Браян Вільямс[109] просто благодушний тупак, занадто закоханий у відеокліпи з «Ютьюбу»[110]. Не такого ведучого програми новин йому хочеться бачити, коли схоже на те, що весь світ розривається на шма…

– Сер? Я щиро сподіваюся на вашу відповідь.

Стрижений нахиляється. Широко відтуляється борт його піджака. Ні, не «Глок», а «Ругер»[111]. Ніби як радше ковбойська зброя, на думку Ходжеса.

– А я, – промовляє Ходжес, – щиро сподіваюся, що ви маєте право про це питати.

Лоб його співбесідника наморщується:

– Перепрошую?

– Я гадаю, ви з приватної охорони, – терпляче каже Ходжес, – але я хочу побачити якесь посвідчення. А взагалі, знаєте, що? Я хочу побачити ваш дозвіл на приховане носіння тієї гармати, що у вас під піджаком. І краще, якщо воно знайдеться у вас у портмоне, а не лежатиме в бардачку у вашій машині, бо інакше ви порушник розділу дев’ятнадцятого міського кодексу володіння зброєю, який, якщо викласти коротко, постановляє: «Якщо ви носите зброю приховано, ви також мусите носити з собою дозвіл на її приховане носіння». Отже, нумо подивимося ваші папери.

Нахмуреність стриженого поглиблюється.

– То ви коп?

– На пенсії, – каже Ходжес, – але це не означає, що я забув власні права чи ваші обов’язки. Покажіть мені ваше посвідчення і дозвіл на зброю, будь ласка. Ви не мусите мені їх давати в руки…

– Ви збіса праві, не мушу.

– …але я хочу їх побачити. А вже потім ми можемо розглянути причини моєї присутності тут, у Бузковому проїзді.

Стрижений замислюється, але лише на кілька секунд. Потім він дістає портмоне і різко його розкриває. У їхньому місті – як і в більшості, гадає Ходжес – працівники приватних охоронних служб ставляться до копів пенсіонерів так, немов ті все ще перебувають на дійсній службі, бо копи-пенсіонери мають повно друзів, які справді на дійсній службі та які можуть вельми ускладнити життя, якщо їм на це підкинуть якісь підстави. Парубок виявляється Редні Піпелзом, а картка його компанії ідентифікує його як працівника «Невсипущої охоронної служби». Також він показує Ходжесу дозвіл на приховане носіння зброї, дійсне до червня 2012 року.

– Редні, не Родні, – каже Ходжес. – Як Редні Фостер, той кантрі-співак[112].

Обличчя «Фостера» розпливається в усмішці:

– Саме так.

– Містере Піпелз, мене звуть Білл Ходжес, я завершив свою кар’єру Детективом Першого класу, і останньою моєю великою роботою було розслідування справи Мерседес-Кілера. Я гадаю, ця інформація доволі вичерпна, щоби вам зрозуміти, чому я тут.

– Місіс Трелоні, – каже «Фостер», відступаючи з повагою назад, коли Ходжес прочиняє двері свої машини, вилазить і потягується. – То це невеличка подорож у країну спогадів, детективе?

– Я тепер просто містер, – простягає йому руку Ходжес. Піпелз її потискає. – А щодо іншого ви праві. Я пішов у відставку з копів майже в той самий час, коли місіс Трелоні пішла в відставку цілком з життя.

– Сумно то було, – промовив Піпелз. – Ви знаєте, що діти обкидали яйцями її ворота? І то не просто на Гелловін. Разів три чи чотири. Одну таку зграю ми впіймали, але інші… – Він похитав головою. – Плюс туалетний папір.

– Йо, вони таке люблять.

– А одної ночі хтось намалював графіті на лівій ворітниці. Ми цим заопікувалися до того, як вона могла побачити, і я цьому радий. Ви знаєте, що там було?

Ходжес хитає головою.

Піпелз притишує голос:

– ПИЗДА ВБИВЦЯ, ось що там було написано – величезними, спливаючими літерами. Що було абсолютно несправедливим. Вона дала маху, от і все. Є серед нас такі, хто бодай раз чи й не раз не схибили?

– Не я, це напевне, – каже Ходжес.

– Правильно. Біблія каже, нехай той, хто без гріха, кине перший камінь.

«Коли рак на горі свисне», – думає Ходжес і питає (з чесною цікавістю):

– Вам вона подобалася?

Очі Піпелза перебігають вгору і вліво тим мимовільним порухом, який Ходжес впродовж років і років так багато разів спостерігав у кімнаті для допитів. Це означає, що Піпелз або збирається ухилитися від відповіді, або відверто збрехати.

Наразі відбувається ухиляння.

– Ну, – починає він, – вона правильно ставилася до нас на Різдво. Подеколи вона плутала наші імена, але пам’ятала, хто ми такі, і кожен з нас отримував по сорок доларів і пляшці віскі. Доброго віскі. Ви думаєте, ми отримували подібне від її чоловіка? – Він фиркає. – Десять баксів, всунутих до картки «Холмарк»[113], ото було й усе, що ми отримували від того скупердяя, поки він ще був у сідлі.

– На кого саме працюють «Невсипущі»?

– Воно називається «Асоціація Цукрові Пригірки». Знаєте, звичайне таке об’єднання мешканців району. Вони борються проти міських законів щодо зонування територій, коли ті їм не подобаються, і переймаються тим, щоб усі на районі відповідали певним… гм, стандартам – мабуть, так це можна назвати. Багацько тут різних правил. Типу, на Різдво можна засвічувати білу ілюмінацію, а кольорову не можна. І вона не мусить блимати.

Ходжес пускає очі собі під лоба. Піпелз шкіриться. Вони вже перетворилися з потенційних антагоністів на колег – принаймні майже, – а чому? Тому що Ходжес випадково вгадав походження трішечки ексцентричного імені цього парубка. Можна назвати це удачею, але завжди є щось таке, що переведе тебе на один бік з особою, яку ти бажаєш порозпитувати, обов’язково щось є, і почасти успішна робота Ходжеса-копа засновувалася на тому, що він умів таке вгадати, принаймні в більшості випадків. Це той талант, якого ніколи не мав Піт Гантлі, і Ходжес задоволений, усвідомивши, що залишки його власного дару залишаються в доброму робочому стані.

– Пригадується мені, у неї була сестра, – каже він. – У місіс Трелоні, я маю на увазі. Хоча я з нею ніколи не бачився, навіть імені не пам’ятаю.

– Джанель Паттерсон, – миттю підказує Піпелз.

– Ви таки з нею знайомі, я гадаю.

– Так, це правда. Вона гарні люде. Скидається трохи на місіс Трелоні, але молодша і виглядом гарніша. – Його руки описують в повітрі форми піскового годинника. – Повніша. А вам часом не відомо, чи є якийсь поступ у справі того «Мерседеса», містере Ходжес?

Це не те запитання, на яке Ходжес відповів би за звичайних обставин, але якщо ти бажаєш отримувати інформацію, то мусиш також ділитися інформацією. А те, що він має, воно достатньо безпечне, бо це зовсім ніяка не інформація. Він використовує фразу, вимовлену кілька годин тому Пітом Гантлі під час їхнього ланчу:

– Справа мертвіша мертвого.

Піпелз киває так, немов на щось більше він і не очікував:

– Імпульсивний злочин. Жодних зв’язків ні з ким із жертв, жодного мотиву, просто вбивство заради азарту. Найбільше шансів впіймати його – це якщо він спробує вчинити таке знову, як ви гадаєте?

«Містер Мерседес каже, що більше такого не робитиме», – думає собі Ходжес, але це та інформація, якої він абсолютно не бажає виказувати, тому він погоджується. Корпоративне взаєморозуміння – це завжди добре.

– Місіс Т. залишила великий спадок, – каже Ходжес, – і я маю на увазі не лише цей будинок. Цікаво мені, чи дістався він тій сестрі.

– О, авжеж, – відповідає Піпелз. Він замовкає, а потім говорить те, що і Ходжес казатиме в недалекому майбутньому декому іншому. – Я можу з вами розраховувати на конфіденційність?

– Так.

Коли чуєш таке запитання, найпростіша відповідь на нього буде найкращою. Без уточнень.

– Ця Паттерсон, вона жила в Лос-Анджелесі, коли її сестра… ну, ви знаєте. Пігулки.

Ходжес киває.

– Заміжня, але без дітей. Шлюб не з щасливих. Коли вона дізналася, що успадкувала мегабакси і маєток у Цукрових Пригірках, вона вмент, наче стрельнувши, розлучилася з чоловіком і приїхала сюди, на схід. – Піпелз киває великим пальцем на ворота, широку під’їзну алею і великий дім. – І прожила тут пару місяців, поки тривало юридичне затвердження заповіту. Зблизилася з місіс Вілкокс, котра живе трохи далі, в садибі номер 640. Місіс Вілкокс любить потеревенити, і до мене ставиться, як до друга.

Це могло означати будь-що – від спільного кавування до післяполудневого сексу.

– Міз Паттерсон перебрала на себе відвідування матері, яка жила в кондо там, у центрі міста. Про їхню матір ви знаєте?

– Елізабет Вортон, – каже Ходжес. – Цікаво, чи вона ще жива.

– Я цілком певен, що жива.

– Бо вона мучилася від жахливого сколіозу. – Ходжес згорблено проходиться, демонструючи сказане. Якщо хочеш щось отримувати, мусиш щось дарувати.

– Аж так сильно? Погані справи. Як там не є, але Гелен – місіс Вілкокс – каже, що міз Паттерсон відвідувала її регулярно й безперебійно, точно так, як це робила місіс Трелоні. Тобто, так тривало до останнього місяця. А тоді справи там, мабуть, погіршилися, бо мені здається, старенька тепер вже у клініці для престарілих в окрузі Ворсо[114]. Міз Паттерсон сама переїхала до того кондо. Там вона й зараз живе. Хоча вряди-годи я її ще тут бачу. Останній раз це було з тиждень тому, коли агент з нерухомості показував дім.

Ходжес вирішує, що отримав уже все, чого об’єктивно він міг очікувати від Редні Піпелза.

– Дякую за свіжі новини. Мушу вже котитися. Перепрошую за те, що ми спочатку трохи були не порозумілися.

– Та нічого страшного, – каже Піпелз, двічі коротко потискаючи простягнуту Ходжесом руку. – Ви повелися як справжній профі. Тільки не забудьте, я вам ніколи нічого не розказував. Нехай Джанель Паттерсон і живе в центрі міста, але вона все одно належить до тутешньої Асоціації, а отже, залишається клієнткою.

– Я жодного слова від вас не чув, – запевняє Ходжес, залізаючи до своєї машини. Він сподівається, що чоловік Гелен Вілкокс не застане свою дружину і цього здорованя разом у ліжку, якщо між ними дійсно таке відбувається; це могло б означати кінець договору «Невсипущої охоронної служби» з мешканцями Цукрових Пригірків. Самого Піпелза за таким фактом буде прибрано моментально. Щодо цього не може бути жодних сумнівів.

«Можливо, вона просто вибігає до його машини зі свіжоспеченими коржиками, – думає Ходжес, від’їжджаючи звідти. – Ти занадто передивився нацистської психотерапії для шлюбних пар по телевізору».

Не те щоб для нього мало якесь значення любовне життя Редні Піпелза. Що має значення для Ходжеса, коли він спрямовує машину до себе, до свого набагато скромнішого дому у Вест Сайді, це те, що Джанель Паттерсон успадкувала добро своєї сестри, що Джанель Паттерсон живе прямо тут, у місті (принаймні поки що), і те, що Джанель Паттерсон мусила вже бодай щось робити з тим, що належало покійній Олівії Трелоні. Включно з її паперами, серед яких може матися і певний лист – можливо, навіть не один – від того виродка, який дістався вже й до Ходжеса. Якщо така кореспонденція існує, він залюбки б її переглянув.

Звісно, це справа поліції, а К. Вільям Ходжес більше не полісмен. Займаючись цим, він вислизає за межі правових рамок, сам чудово це розуміючи – почати з того, що він приховує певний доказ, – але в нього немає наміру зупинитися, поки ще ні. Нахабна розв’язність листа того виродка його роздрочила. Але, визнає він, вона роздрочила його в добрий бік. Вона подарувала йому сенс і мету, а після останніх кількох місяців це, схоже, просто чудовезна річ.

«Якщо мені пощастить трохи просунутись у цій справі, я все передам Піту».

Коли ця думка набігає йому в голову, Ходжес не дивиться в люстерко заднього огляду, але якби він це зробив, то побачив би, як його очі блимнули на мить угору і вліво.

4

Ходжес зупиняє «Тойоту» ліворуч від свого будинку під навісом, який слугує йому за гараж, і, переш ніж підійти до дверей, затримується, щоб порадіти свіжопокошеному моріжку. У дверях він знаходить записку, що стирчить зі щілини для пошти. Перша його думка – «Містер Мерседес», але це було б надто зухвалим навіть для такого парубка.

Записка від Джерома. Його акуратний почерк дико контрастує з його стьобним дуркуванням в самому посланні.


Дорогий маса Ходжес,

Моя покосив ваш траву і поставив косарьку до по-вітки. Моя надієця ви не переїхав її, сар! Якшо в вас є іше якихсь тутечки діля для сього чорного хлопа, брязніть мені на гудок. Моя будь радий з вами побалакат якшо не буде по ділях з якойсь з моїх курвальок. Як ви знаєш їм тре багато робить і часом дістават прочухану, бо вони можут буть угурні, особіно ті шо троха не білі метиски! Моя завше слухає вас, сар!


Ходжес утомлено хитає головою, але не може втриматись від посмішки. Його найманий хлопець отримує суцільні «А» з просунутої математики, він уміє ставити на місце відпалі ринви, він лагодить Ходжесові електронну пошту, коли вона збивається на манівці (що трапляється часто, переважно через його власне недбальство), він знається на основах сантехнічних робіт, він досить добре вміє розмовляти французькою, а якщо спитати в нього, що він читає, він півгодини може тебе морити розповідями про клятий символізм Д. Г. Лоренса[115]. Він зовсім не хотів би бути білим, але оскільки він чорношкірий син родини вищого середнього класу, це, за його словами, ставить перед ним «виклики ідентичності». Каже він це жартома, але Ходжесу не віриться, що він жартує. Аж ніяк.

Професор у коледжі, татусь Джерома і його матінка, сертифікована аудиторка найвищої кваліфікації (на думку Ходжеса, обоє зі зниженим рівнем почуття гумору), вжахнулися б від цього листування. Вони могли б навіть вирішити, що їхній син потребує консультації у психолога. Але від Ходжеса їм нічого не дізнатися.

– Джероме, Джероме, Джероме, – примовляє він, заходячи до будинку. Джером і його «діля для курваля». Джером, який не може вирішити, принаймні поки що, в якому з коледжів Ліги Плюща[116] йому хочеться далі вчитися; те, що будь-який з тих поважних закладів його прийме – передрішено. Він єдина людина в кварталі, про кого Ходжес думає як про друга, і насправді єдиного, якого він потребує. Ходжес вважає, що дружбу переоцінюють, і в цьому сенсі, якщо ні в якому іншому, він схожий із Брейді Хартсфілдом.

Він устиг на більшу частину вечірніх новин, але покладає собі їх не дивитися. Там знов буде те саме нестерпне про розлиття нафти в Мексиканській затоці та про політиків-чаювальників[117]. Натомість він вмикає комп’ютер, запускає «Фаєрфокс» і набирає в полі пошуку: «Під Блакитною Парасолькою Деббі». Знаходяться тільки шість ланок, дуже незначний улов у безбережному рибному морі інтернету, і тільки один із результатів точно відповідає введеній фразі. Ходжес клікає на ньому і з’являється картинка.

Під заповненим загрозливими хмарами небом пагористий сільський краєвид. Анімаційний дощ – на його око, просто повторюваний цикл – періщить срібними струменями. Але двійко людей, що сидять під великою блакитною парасолькою – юнак і юна жінка, – сухі та в безпеці. Вони не цілуються, але близько прихилилися головами. На вигляд, між ними точиться глибока розмова.

Під цією картинкою короткий опис raison d’etre[118] «Блакитної Парасольки».


На відміну від таких сайтів, як Фейсбук чи ЛінкдІн[119], «Під Блакитною Парасолькою Деббі» – це розмовний ресурс, де можуть зустрітися старі друзі й познайомитися між собою нові в ГАРАНТОВАНО ТОТАЛЬНІЙ АНОНІМНОСТІ. Жодних картинок, жодного порно, жодних 140-знакових твітів[120], а всього лиш ДОБРА СТАРОМОДНА БЕСІДА.


Під усім цим кнопка, позначена написом: ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ! Ходжес наводить мишкою на неї курсор, та потім вагається. Місяців шість тому Джерому довелося ліквідувати його електронну адресу і зробити йому нову, бо всі, хто були в адресній книжці Ходжеса, отримали послання, в якому повідомлялося, що він застряг у Нью-Йорку, хтось вкрав у нього портмоне з усіма кредитними картками і йому потрібні гроші, щоб дістатися додому. Чи не був би такий ласкавий отримувач цього листа надіслати п’ятдесят доларів – або більше, якщо він чи вона можуть собі це дозволити – у Трайбеку[121] на «Мейл Боксиз тощо»[122]. «Я поверну вам гроші відразу ж, щойно залагоджу ці неприємності», – так закінчувалося те послання.

Ходжес опинився в глибокому замішанні, бо це прохання про гроші пішло до його колишньої, його брата в Толідо та понад чотирьох десятків копів, з якими він працював усі ті роки. І ще до його дочки. Він очікував, що його телефони – і дротовий, і мобільний – впродовж наступних щонайменше сорока восьми годин дзвонитимуть, як скажені, але зателефонувало дуже мало людей, і, схоже, насправді занепокоєною виявилася тільки Елісон. Це його не здивувало. Еллі – Журлива Ґас[123] за вдачею – очікувала, що її батько зразу ж почне все к-бісам губити, щойно йому виповниться п’ятдесят п’ять.

Ходжес тоді подзвонив Джерому, попрохавши того допомогти, і Джером йому пояснив, що він став жертвою фішингу.

– Здебільшого люди, які виловлюють вашу адресу, просто потім намагаються продати вам «Віагру» або підробки коштовних речей, але й з такого типу фокусами я був зустрічався. Подібне трапилося з моїм викладачем екології, і йому потім довелося сплатити різним людям майже тисячу доларів. Звісно, це було в старі часи, до того, як люди додумалися…

– «Старі часи» – це коли саме, Джероме?

Джером знизав плечима:

– Роки два-три тому. Зараз новий світ надворі, містере Ходжес. Ви ще радійте, що той фішермен не запустив вам якогось вірусу, котрий зжер би всі ваші файли і застосунки.

– Небагато б я втратив, – сказав тоді Ходжес. – Я здебільшого лише ковзаю у мережі. Хоча за комп’ютерним пасьянсом я б дійсно шкодував. Коли я виграю, там звучить «Знов повертаються щасливі дні»[124].

Джером подарував йому свій патентований погляд «я-надто-делікатний-щоб-назвати-вас-довбнем»:

– А як щодо ваших податкових декларацій? Минулого року я допомагав вам їх заповнювати в мережі. Ви бажаєте, щоб хтось дізнався, скільки ви платите Цукровому Татусеві[125]? Окрім мене, я маю на увазі.

Ходжес визнав, що цього йому б не хотілося.

Таким же дивним (і чомусь доволі чарівливим) педагогічним голосом, який, здається, завжди набирають розумні юнаки, коли намагаються напоумлювати розгублених старих, Джером продовжив:

– Ваш комп’ютер – це не просто новий різновид телевізора. Викиньте таке уявлення собі з голови. Кожного разу, як ви його вмикаєте, ви відчиняєте вікно у ваше життя. Якщо хтось захоче в нього зазирнути, то варто про це знати.

Усе це пропливає в його голові, поки він дивиться на цю блакитну парасольку і дощ, що безкінечно падає. І дещо інше пропливає також, дещо з його копівської частини розуму, яка було спала, але зараз цілком пробудилася.

Можливо, Містер Мерседес бажає побалакати. З іншого боку, можливо, насправді він хоче зазирнути у те вікно, про яке казав тоді Джером.

Замість того, щоб клікнути на ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ! Ходжес виходить з цього сайту, хапає телефон і натискає кнопку виклику одного з тих небагатьох номерів, що є в нього в швидкісному наборі. Відповідає мати Джерома, і після короткого обміну люб’язностями передає слухавку особисто містерові Діля Для Курваля.

Говорячи найжахливішим, на який він лишень здатен, діалектом «ебоніки»[126], Ходжес каже:

– Геле, земельо, ти строїш тамки оті сучьки? Они заробляют? Ти атвічаїш?

– О, привіт, містере Ходжес. Так, у мене все гаразд.

– Браза, тобі в натурі не по кайфу шо я говору так тобі в гудок, нє?

– Ну…

Джером у щирому замішанні, і Ходжес вирішує змилуватись над ним:

– Галявина має чудовезний вигляд.

– Ох. Господи. Дякую. Можу я ще щось для вас зробити?

– Мабуть, що так. Мені цікаво, чи не міг би ти завітати завтра після занять? Справа в комп’ютері.

– Звичайно. А що там тепер за проблема?

– Мені б не хотілося обговорювати це по телефону, – каже Ходжес, – але тебе це може зацікавити. О четвертій годині, гаразд?

– Годиться.

– Добре. Зроби мені ласку, залиш удома Тайрона Екстазного Кайфа з його наркожаргоном[127].

– Гаразд, містере Ходжес, буде зроблено.

– Коли ти вже зберешся попуститися, щоб звертатися до мене просто Білл? Від «містера Ходжеса» я почуваюся твоїм викладачем історії Америки.

– Може, коли закінчу середню школу, – відповідає Джером, і то дуже серйозно.

– Ну, ти ж чудово знаєш, що можеш це зробити в будь-який час, коли тобі схочеться.

Джером регоче. У цього хлопця щедрий, щирий сміх. У Ходжеса завжди піднімається настрій, коли він його чує.

Він сидить перед комп’ютерним столом у комірчині, що слугує йому кабінетом, барабанить пальцями, думає. Йому доходить, що він майже не буває у цій кімнатці вечорами. Якщо він прокидається о другій ночі й не в змозі знову заснути, тоді так. Він іде сюди і, перш ніж повернутися назад до ліжка, десь з годину грає в пасьянс. Проте найбільше часу він проводить, сидячи у кріслі «Лей-Зі-Бой» між сьомою вечора і північчю, дивиться старі кінофільми по «Ей-Ем-Сі» або «Ті-Ем-Сі»[128], напихаючи собі пику цукрами та жирами.

Він знову хапає телефон, набирає Довідкову службу і питається в робота на іншому кінці, чи мають вони номер Джанель Паттерсон. Він не покладає на це великих надій; тепер, коли вона стала Жінкою, Що Коштує Сім Мільйонів Доларів, а на додаток ще й недавно розлучена, сестра місіс Трелоні, либонь, має номер, який не зафіксовано в загальнодоступному реєстрі.

Проте робот викашлює номер. Ходжес так сильно здивований, що йому доводиться шукати олівець, а потім натискати 2 для повтору. Він знову барабанить пальцями, міркуючи, яким чином краще до неї звернутися. Це, ймовірно, нічого не дасть, але таким би був його наступний крок, якби він усе ще перебував у копах. Оскільки ж він більше не коп, це потребує деякої додаткової поліровки.

Його самого дивує, з яким завзяттям він реагує на отриманий виклик.

5

Дорогою додому Брейді заздалегідь телефонує до піцерії «У Семмі» і забирає там маленький пиріг із грибами й пепероні[129]. Якби він вірив, що його мати з’їсть бодай маленький шматочок, то взяв би більший, але він знає, як це буде.

Можливо, якби воно було з пепероні й «Поповим»[130], думає він. Якби в них продавалася така піца, він мусив би, проминаючи середній розмір, відразу брати найбільшу.

У північному районі міста Норт Сайді стоять типові доми. Побудовано їх між Кореєю та В’єтнамом[131], що означає – вони однаковісінькі й уже сходять на лайно. Перед більшістю з них все ще видно пластмасові іграшки на забур’янених моріжках, хоча зараз уже майже повна темрява. Хартсфілдам належить будинок № 49 на В’язовій вулиці, де не ростуть в’язи, та, мабуть, ніколи й не росли. Просто всі вулиці в цьому районі міста, цілком заслужено відомому як Нортфілд[132], мають назви різних дерев.

Брейді зупиняє свою машину поза матусиною іржавою виваркою «Хонда», якій потрібна нова вихлопна система, нові контакти, нові свічки запалювання. Не кажучи вже про наліпку-техталон.

«Нехай сама з цим розбирається», – думає Брейді, але ж вона не буде. Доведеться йому. Він мусить. Так само, як він розбирається з усім.

«Так, як він колись розібрався з Френкі, – думає він. – Давно, коли підвал був ще просто підвалом, а не моїм командно-контрольним центром».

Брейді й Дебора Енн Хартфілд не балакають про Френкі.

Двері замкнені. Він її привчив принаймні до цього, хоча знає Бог, це було нелегко. Вона того типу особа, яка вважає, що «окей» вирішує всі життєві проблеми. Скажеш їй: «Постав, після того як скористаєшся, напіввершки[133] в холодильник», – і вона відповість «окей». А потім приходиш додому, а воно стоїть на кухонній стійці, скисає. Попросиш: «Будь ласка, попери мою уніформу, щоби я завтра їздив у чистій морозивним фургоном», – і вона відповість «окей». А коли зазирнеш до пральної кімнати, там все так і лежить у кошику.

Його вітає кудкудакання телевізора. Щось про суперництво імунітетів, отже, це «Виживання»[134]. Він намагався їй пояснювати, що все це не насправді, що це постановка. Вона каже: так, окей, вона це розуміє, але все одно ніколи його не пропускає.

– Ма, я вдома!

– Привіт, любий!

Тільки трохи язик заплітається, що вже добре для цієї години вечора. «Якби я був її печінкою, – думає Брейді, – якоїсь ночі я б вистрибнув у неї з рота, коли вона хропе, і втік би нахер геть».

І тим не менше, входячи до вітальні, він відчуває той маленький спалах очікування, той спалах, який він ненавидить. Вона сидить на дивані у білому шовковому халаті, який він подарував їй на Різдво, і йому видно ще більшу білість там, де халат розчахнутий високо в неї на стегнах. Її білизна. Він відмовляється думати слово «трусики» в зв’язку зі своєю матір’ю, воно занадто сексуальне, але все одно воно ховається в глибині його мозку; як змія в кущі отруйного сумаху. А ще йому видно маленькі круглі тіні її пипок. Це недобре, що такі речі його збуджують – їй уже недовго до п’ятдесяти, вона починає набиратися жирку на талії, вона його мати, помилуй Боже… але…

Але.

– Я приніс піцу, – каже він, показуючи коробку і думаючи: «Я вже їла».

– Я вже їла, – каже вона. Можливо, й їла. Кілька листків салату і крихітна баночка йогурту. Це так вона зберігає те, що ще залишилося від її фігури.

– Це твоя улюблена, – каже він, думаючи: «Хай тобі буде смачно, хлопчику мій медовий».

– Хай тобі буде смачно, солоденький, – каже вона. Мати піднімає склянку і по-панському делікатно відсьорбує. Жлуктити вона почне пізніше, після того як він піде в ліжко, і вона вважатиме, що він спить. – Візьми собі «коли» й посидь біля мене.

Вона поплескує по дивану. Халат на ній розчахується ще трішки. Білий халат, білі трусики.

«Білизна, – нагадує він собі. – Це просто білизна, от і все, вона моя мати, вона Ма, а коли це твоя ма, там просто білизна».

Вона бачить, куди він дивиться, і посміхається. Вона не поправляє халат.

– Цього року виживають на Фіджі, – хмуриться вона. – Здається мені, що на Фіджі. У всякому разі, на якомусь з тих островів. Ходи-но, подивися зі мною.

– Нє, я мабуть, спущуся вниз, трохи попрацюю.

– Який тепер у тебе проект, медовий мій?

– Новий тип роутера.

Вона не відрізнить роутера від гроутера[135], тому така відповідь достатньо безпечна.

– Настане той день, коли ти зробиш винахід, який зробить нас багатими, – каже вона. – Я знаю, ти зробиш. І тоді прощавай крамниця електроніки. І прощавай, той фургон із морозивом.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, лише трішечки водянистими від горілки. Він не знає, скільки вона випиває протягом звичайного дня, і рахування порожніх пляшок не допомагає, бо вона їх невідомо де викидає, але він знає, що кількість їх хитається.

– Дякую, – каже він. Відчуваючи втіху, попри власний спротив. Відчуваючи й дещо інше також. Вельми попри власний спротив.

– Нумо, подаруй своїй мамі поцілунок, медовий мій.

Він підходить до дивана, обережно уникаючи глянути вниз, туди, де в неї розчахнутий халатик, і намагаючись ігнорувати те повзуче відчуття в себе зразу нижче пряжки ременя. Вона підставляє йому щоку, але, коли він нахиляється її поцілувати, вона повертає голову і притискається своїми напіввідкритими, вологими губами до його губ. Він відчуває смак пійла і запах парфуму, яким вона завжди трішки позначає в себе за вухами. Вона позначає ним також і в інших місцях.

Вона кладе долоню йому на потилицю і куйовдить пучками пальців волосся, приводячи в трепет його спину згори донизу, аж до крижів. Вона торкається його верхньої губи кінчиком свого язика, лише на крихітну мить, раз і нема, потім відсторонюється і дарує йому наївний погляд юної кінозірки.

– Мій медовий хлопчику, – видихає вона, немов героїня якоїсь романтичної мелодрами – того типу, де чоловіки розмахують мечами, а жінки носять сукні з глибокими вирізами, і їхні пироги випирають угору ряхтливими ядрами.

Він поспішливо відсахується. Вона йому усміхається, потім переводить погляд на телевізор, де гарної зовнішності молоді люди в купальних костюмах біжать вздовж пляжу. Він відкриває коробку з піцою трохи тремтливими руками, бере скибку і кладе в її салатницю.

– З’їж, – каже він, – це всотає алкоголь. Якусь його частку.

– Не поводься негідно з матусею, – каже вона, але без злості і, звісно, без образи. Вона запинає на собі халат, роблячи це неуважно, вже знову загублена в світі виживальників, зосереджена на тому, щоб вгадати, проти кого саме цього тижня проголосують на вигнання з острова. – І не забудь про мою машину, Брейді. Їй потрібен техталон.

– Їй потрібно набагато більше, ніж тільки це, – каже він і йде у кухню. Вихвативши з холодильника «колу», він відкриває двері до підвалу. Якусь мить він стоїть там у темряві, а потім промовляє єдине слово: «Контроль». Під ним спалахує флуоресцентне світло (він встановив його власноруч, так само, як і власноруч колись був переобладнав підвал).

Спустившись до підніжжя сходів, він думає про Френкі. Він майже завжди про нього думає, коли стоїть на тому місці, де помер Френкі. Єдине, коли він не думав про Френкі, це було, коли він займався підготовкою до свого наїзду на Міський Центр. У ті тижні все інше полишило його голову, і яке ж то було полегшення.

«Брейді», – промовив Френкі. Його останнє слово на планеті Земля. Булькотіння й схлипи не рахуються.

Колу і піцу він ставить на робочий стіл посеред кімнати, потім іде до туалету, що завбільшки як стінна шафа, і спускає штани. Він не в змозі ні їсти, ні працювати над своїм новим проектом (який, безсумнівно, не має стосунку до роутерів), він не може думати, поки не залагодить певну термінову справу.

У своєму листі до того жирного екс-копа він заявив, що отримав таке сексуальне збудження, коли врізався в шукачів роботи проти Міського Центру, що мав на собі кондом. Далі він стверджував, що мастурбує, коли подумки переживає ту подію. Якби все це було правдою, це надало б абсолютно нового значення терміну «автоеротизм»[136], але це неправда. Він чимало написав брехні в тому листі, кожна з тих вигадок була прорахована, щоб завести Ходжеса ще трішки дужче, і його фальшиві сексуальні фантазії не були з них найбільшою.

Насправді його не вельми цікавлять дівчата, і дівчата це відчувають. Можливо, саме через це він так добре ладить із кібер-залежною лесбійкою Фредді Лінклаттер, своєю колегою по «Дискаунт Електронікс». Хтозна, але Брейді думає, що вона може вважати його ґеєм. Але він зовсім не ґей. Він загалом є загадкою для самого себе – щось на кшталт фронту оклюзії[137], – але одну річ він знає напевне: він не асексуальний. Вони з матір’ю поділяють таємницю рівня «готичної веселки»[138]; річ, про яку не вільно навіть думати, хіба що лише тоді, коли це абсолютно необхідно. Коли це стає необхідним, воно мусить бути зроблено і знову забуто.

«Ма, я бачу твої трусики», – думає він, і якомога швидше залагоджує свою справу. У тутешній аптечній шафці мається вазелін, але він його не використовує. Він хоче, щоб йому пекло.

6

Повернувшись до просторого робочого приміщення підвалу, Брейді промовляє наступне слово. Це слово: Хаос.

У дальнім кінці його командно-контрольного центру на висоті три фути над підлогою простягнулася довга полиця. На ній рядком стоять сім комп’ютерів-ноутбуків з відкритими темними екранами. Є там також крісло на роликах, отже, він може швидко пересуватися від одного до іншого. Коли Брейді вимовляє своє магічне слово, всі сім комп’ютерів оживають. На кожному екрані з’являється число 20, потім 19, за ним 18. Якщо він дозволить цьому відліку досягти нуля, вступить в дію самовбивча програма, яка дочиста вишкребе його жорсткі диски і завантажить на них всякий мотлох.

– Пітьма, – вимовляє він, і великі цифри на екранах зникають, замість них з’являються зображення комп’ютерних робочих столів – сцени з «Дикої зграї»[139], його улюбленого фільму.

Він пробував і «Апокаліпсис», і «Армагеддон» – на його погляд, набагато кращі стартові слова, сповнені остаточної фатальності, – але програма розпізнавання звуків має з ними проблеми, а останнє, чого йому хочеться, це щоб усі його файли було замінено через якийсь ідіотський глюк. Двоскладові слова безпечніші. Не те щоб на шести комп’ютерах із семи було чогось багато. З них тільки на Номері Три мається те, що жирний екс-коп назвав би «інкримінуючою інформацією», але Брейді подобається дивитися на шикування цієї комп’ютерної армади, як вона отак уся вмикається. Від цього підвальна кімната ніби дійсно стає якимсь командно-контрольним центром.

Брейді вважає себе не тільки руйнівником, але й творцем, хоча він пам’ятає про те, що поки що йому не вдалося створити нічого такого, що буквально б запалило цей світ, і його переслідує імовірність того, що ніколи й не вдасться. Що, в найкращому випадку, в нього розум другорядного творчого ґатунку.

Узяти, наприклад «Роллу». Ця ідея прийшла йому одного вечора спалахом осяяння, коли він чистив пилосмоком вітальню (як і порання біля пральної машини, ця робота нижче гідності його матері). Він тоді накидав рисунок пристрою, який скидався на ослінчик на коліщатках, з мотором і коротким патрубком під дном. Брейді розраховував, що, застосувавши просту комп’ютерну програму, можна сконструювати апарат, який сам їздитиме по кімнаті та всмоктуватиме пил. Якщо він наштовхуватиметься на якусь перешкоду – скажімо, на стілець або на стіну – він сам розвернеться і поїде в іншому напрямку.

Він уже почав будувати справжній прототип, а потім у вітрині крамниці дорогих електроприладів у центрі міста побачив, як діловито катається варіант його «Ролли». Навіть назва була похожою – «Румба»[140]. Хтось випередив його з цією ідеєю. І той хтось, мабуть, заробляє мільйони. Це було несправедливо, але що з того? Життя – це лайно-ярмарок з гівняними призами.

Він зробив перепрошивку телевізорам у їхній хаті, і тепер Брейді з матір’ю задарма приймають не лише базові канали, а й усі передплатні (включно з кількома екзотичними, на кшталт «Аль-Джазіри»), і нема жодного збіса способу, щоб «Тайм Ворнер», «Комкаст» чи «ЕКСФІНІТІ» могли цьому завадити[141]. Він хакнув DVD-плеєр, і той тепер грає не тільки американські диски, а й диски з будь-якого регіону світу. Це легко – три-чотири швидких операції з дистанційним пультом плюс шестизначний розпізнавальний код. Класно в теорії, але чи все це знадобилося? Ні, в будинку № 49 на В’язовій вулиці аж ніяк. Ма не дивитиметься нічого, якщо воно не подається їй з ложечки чотирма найбільшими телемережами, а сам Брейді майже весь час або працює на якійсь зі своїх двох робіт, або перебуває тут, у командно-контрольному центрі, де й займається своєю справжньою роботою.

Перепрошивка – це чудова справа, але ж водночас і нелегальна. Наскільки йому відомо, хакати DVD також незаконно. Не кажучи вже про його хакерство «Редбоксів» і «Нетфліксів». Усі його найкращі ідеї протизаконні. Узяти хоч Річ Першу та Річ Другу.

Річ Перша лежала на пасажирському сидінні «мерседеса» місіс Трелоні, коли він тим туманним ранком у минулому квітні їхав від Міського Центру – з кров’ю, що заштрихувала лобове скло й стікала з погнутого радіатора. Ця ідея прийшла йому в похмурий період три роки тому, після того як він врешті вирішив убити цілу купу людей – про той час він думав, як про свою терористичну фазу – але раніше, ніж він вирішив, як саме, коли і де це зробити. Весь переповнений різними ідеями, він тоді був нервовим, мало спав. У ті дні він почувався так, ніби заковтнув цілий термос чорної кави, присмаченої амфетамінами.

Річ Перша була модифікованим дистанційним пультом для телевізора з мікрочипом, що слугував їй мозком, і блоком живлення для збільшення радіусу дії… хоча дальність усе ще залишалася доволі невеличкою. Якщо навести її на світлофор з відстані ярдів двадцять-тридцять[142], червоне світло можна змінити на жовте одним натиском кнопки, червоне на блимаюче жовте двома натисками, а червоне на зелене – трьома.

Брейді був у захваті від цього приладу й кілька разів його випробував (завжди сидячи в своєму старому припаркованому «Субару»; морозивний фургон набагато дужче впадав у вічі) на перехрестях з інтенсивним рухом. Після кількох промахів йому вдалося таки викликати справжню аварію. Лише удар бамперами, але все одно весело було спостерігати суперечку двох чоловіків, які з’ясовували, чия в цьому вина. Якийсь час здавалося, що вони ось-ось перейдуть до кулаків.

Річ Друга народилася невдовзі по тому, але саме Річ Перша визначила для Брейді вибір цілі, бо вона радикально підвищувала шанси на успішну втечу. Відстань між Міським Центром і занехаяним складом, який він вибрав тим місцем, де йому треба буде покинути сірий «мерседес» місіс Трелоні, становила точно 1,9 милі[143]. Уздовж запланованого ним маршруту втечі працювали вісім світлофорів, але з його прекрасним гаджетом він не мусив непокоїтися щодо жодного з них. Але того ранку – Ісусе Христе, хіба ти цього не знав? – усі вони горіли зеленим. Брейді зрозумів, що якусь роль у цьому грало те, що був ранній ранок, але все одно це його збісило.

«Якби в мене не було мого гаджету, – думає він, ідучи до комірчини в дальнім кінці підвалу, – щонайменше чотири з тих світлофорів, горіли б червоним. Саме таким чином відбувається все в моєму житті».

Річ Друга виявилася єдиним його творінням, яке насправді приносило гроші. Невеликі гроші, але, як кожний знає, гроші – це не все. Крім того, без Другої Речі не було б і «мерседеса». А без «мерседеса» і Бійні біля Міського Центру.

Добра, мила Річ Друга.

На петлях при дверях комори висить великий єльський замок[144]. Брейді відмикає його одним з ключів, що висять у нього на низці. Світло всередині – також влаштоване ним флуоресцентне – уже горить. Комора маленька, а завдяки широким, простим дерев’яним полицям здається ще меншою. На одній із полиць стоять дев’ять коробок від взуття. Усередині кожної коробки лежить фунт саморобної пластикової вибухівки. Брейді випробував трохи цього продукту в далекій сільській місцевості в покинутому гравійному кар’єрі, і діє він просто чудово.

«Якби я жив десь там, в Афганістані, – думає він, – носив чалму і отой химерний халат, я міг би зробити собі непогану кар’єру, підриваючи бронетранспортери».

На іншій полиці у ще одній взуттєвій коробці лежать п’ять мобільних телефонів. Це одноразові апарати з тих, що їх наркоторговці у Лоутавні називають «пальниками». Ці телефони, які продаються в нормальних аптеках і цілодобових крамничках, і є проектом Брейді цього вечора. Їх треба модифікувати так, щоб після набору одного номера всі вони задзвонили разом, створивши імпульс, достатній для одночасної детонації того вибухового пластиліну, що лежить у решті коробок. Він ще не вирішив остаточно, чи використовуватиме пластит, але в душі йому цього хочеться. Так, дійсно. Він написав тому жирному екс-копу, що не прагне повторити свій шедевр, але це теж було черговою брехнею. Багато чого залежить від самого жирного екс-копа. Якщо той зробить те, чого бажає Брейді – як місіс Трелоні зробила те, чого бажав від неї Брейді, він упевнений, тоді це прагнення втихомириться, принаймні на якийсь час.

Якщо ж ні… ну…

Він хапає коробку з телефонами, робить крок до дверей комори, потім застигає і кидає погляд назад. На одній з інших полиць лежить лісорубський стьобаний жилет «Л. Л. Бін»[145]. Якби Брейді дійсно збирався ходити в ліс, йому б згодився жилет середнього розміру – він худенький, – але цей має розмір XL. На грудях у нього наліпка-посмішка, того типу, що в темних окулярах і з вискаленими зубами. У жилеті лежать ще чотири фунтових блоки пластикової вибухівки, два в зовнішніх кишенях, два у внутрішніх, прорізних. Поверхня жилета бугриста, бо він заповнений підшипниковими кульками (точно такими, як у Ходжесовому Веселому Ляпанці). Брейді довелося розпороти підкладку, щоби їх туди засипати. Йому потім навіть майнуло в голові, чи не попросити Ма, щоб вона зашила розпороті місця, і він щиро реготав з такої думки, поки заклеював прорізи липкою стрічкою.

«Мій особистий самогубчий жилет», – думає він з любов’ю.

Він його не використовуватиме… ймовірно, не використовуватиме… але ця ідея також має свою привабливість. Це поклало б кінець усьому. Більше жодного «Дискаунт Електронікс», жодних поїздок на виклики кібер-патрульним, щоб виколупувати арахісове масло або крихти печива з центрального процесора якогось ідіота, жодного фургона з морозивом. А також жодних змій, які ворушаться на задвірках його мозку. Або під пряжкою ременя.

Він уявляє собі, як робить це на рок-концерті; він знає, що у червні на Приозерній арені мусить виступати Спрингстін[146]. А як щодо святкового параду Четвертого липня на Озерній вулиці, головній торговельній вулиці міста? Чи, може, краще відкриття Літнього вуличного ярмарку і фестивалю тротуарних малюнків, який відбувається щороку в першу суботу серпня. Це було б класно, але чи не матиме він смішний вигляд у стьобаному жилеті посеред спекотного серпневого дня?

«І то правда, але творчий розум завжди може розрішити такі проблеми», – думає він, розклавши на своєму робочому столі одноразові телефони й починаючи витягати з них SIM-картки. Крім того, самогубчий жилет – це, як-там-воно-називається, ага, сценарій судного дня. До його використання, либонь, ніколи не дійде. Хоча приємно мати його напохваті.

Перед тим як підніматись нагору, він сідає перед комп’ютером Номер три, заходить в інтернет і перевіряє «Блакитну Парасольку». Нічого нема від жирного екс-копа.

Поки що.

7

Коли о десятій наступного ранку Ходжес на Озерній авеню дзвонить у домофон кондомініуму місіс Вортон, він одягнений у костюм – відтоді, як вийшов на пенсію, таке з ним всього лише другий чи третій раз. Він гарно почувається в костюмі, хоча піджак тіснуватий у талії і під пахвами. Людина в костюмі почувається людиною на роботі.

З динаміка лунає жіночий голос:

– Хто там?

– Це Білл Ходжес, мем. Ми з вами розмовляли минулого вечора, пам’ятаєте?

– Так, розмовляли, і ви з’явились точно в домовлений час. Квартира 19-С, детективе Ходжес.

Ходжес було зібрався пояснювати їй, що він більше не детектив, але двері вже задзижчали, тож він не переймається. Крім того, він сказав їй, що вже на пенсії, коли вони розмовляли по телефону.

Джанель Паттерсон чекає його в дверях, точно, як її сестра в день Бійні біля Міського Центру, коли Ходжес з Пітом Гантлі прийшли її опитувати вперше. Схожість між цими двома жінками достатня для того, щоби Ходжес відчув потужне дежавю. Але долаючи короткий коридор між ліфтом і квартирою (намагаючись іти прямо, а не перевальцем), він бачить, що різниця переважує схожість. У Паттерсон ті самі світло-сині очі й високі вилиці, але якщо в Олівії Трелоні губи були тонкі та щільно стиснуті, часто побілілі від одночасної напруженості й роздратування, схоже, губи Джанель Паттерсон, навіть у жалобі, готові усміхнутися. Або подарувати цілунок. Губи її сяють вологим на вигляд блиском; такі гарні, що їх хочеться з’їсти. І ніяких блузок з викотом човником у цієї леді. На ній з високим коміром облягаючий светр, під яким ховається в затишку пара перфектно круглих грудей. Вони не великі, ті груди, але, як любив приказувати дорогий старий батько Ходжеса: «Більше за жменю – то перебір». Бачить він ефективність дорогого бюстгальтера чи результат підвищення тонусу після розлучення? Підвищення тонусу здається Ходжесу більш імовірним. Завдяки її сестрі вона може дозволити собі будь-які вправи, які лишень забажає.

Вона простягає руку і зустрічає його долоню добрим, безманірним потиском.

– Дякую, що прийшли.

Ніби це на її прохання.

– Радий, що ви змогли мене прийняти, – відповідає він, заходячи вслід за нею до квартири.

Той самий ошелешливий вид озера буквально б’є йому в очі. Він добре його пам’ятає, хоча тут вони мали бесіду з місіс Трелоні тільки один раз; усі інші були або у її великому будинку в Цукрових Пригірках, або в поліцейській управі. Вона впала в істерику під час одного з тих її візитів до управління, пригадує він. «Усі мене звинувачують», – сказала вона. Самогубство трапилось доволі незабаром після того, всього лиш за кілька тижнів.

– Бажаєте кави, детективе? Є ямайська. Дуже смачна, я гадаю.

Ходжес привчив себе не пити каву в першій половині дня, бо зазвичай від неї, попри прийнятий «Зантак»[147], у нього буває потім дико кислотна відрижка. Але він погоджується.

Він сідає в один із шезлонгів біля широкого вікна вітальні, чекаючи, поки вона повернеться з кухні. День теплий і ясний; на озері рухаються зигзагами, перехиляючись, наче ковзанярі, вітрильні човни. Коли вона повертається, він підводиться, щоб прийняти принесену нею срібну тацю, але Джанель посміхається, хитає головою «ні» і, граційно присівши, ставить її на низенький кавовий столик. Майже куртуазно.

Ходжес обдумав кожен можливий поворот і ухил, по якому може потекти їхня розмова, але його напереддумання виявляється наразі непридатним. Це схоже на те, як аби після ретельно розпланованого зваблення об’єкт його бажань зустріла його в дверях у коротенькій нічній сорочці й туфлях типу «трахни-мене».

– Я хочу дізнатися, хто довів мою сестру до самогубства, – каже вона, наливаючи каву до грубих порцелянових кухлів, – але я не знала, яким чином мені діяти. Ваш дзвінок був наче послання від Бога. Після нашої розмови, я гадаю, ви саме та людина, яка потрібна для цієї роботи.

Ходжес надто ошелешений, щоб щось сказати.

Вона подає йому кухоль:

– Якщо бажаєте вершків, мусите налити собі самі. Коли доходить до додатків, я не беру на себе відповідальності.

– Чорна якраз добре.

Вона усміхається. Зуби в неї або перфектні, або перфектно взяті в коронки.

– Оце чоловік, який мені до душі.

Він сьорбає, загалом, щоб виграти час, але кава чудова. Кашлянувши, він каже:

– Як я вам сказав, коли ми вчора балакали, місіс Паттерсон, я більше не поліцейський детектив. Двадцятого листопада минулого року я став звичайною приватною особою. Нам потрібно це визначити наперед.

Вона дивиться на нього поверх берегів своєї чашки. Ходжес загадується, чи залишає відбитки той вологий блиск, що в неї на губах, чи технологія виробництва помади відсунула такий ефект у минувшину. Це божевілля, про таке загадуватися, але вона миловидна пані. Ну й ще, він тепер так рідко з кимсь бачиться.

– Як мені здається, – мовить Джанель Паттерсон, – у сказаному вами значення мають тільки два слова, перше приватний, а друге – детектив. Я бажаю дізнатися, хто втручався в її життя, хто грався з нею, допоки вона себе не вбила, а ніхто в департаменті поліції цим не переймається. Їм хотілося б упіймати людину, яка використала її машину для вбивства усіх тих людей, о, це так, але на мою сестру – можна я буду вульгарною? – їм насрати.

Нехай Ходжес уже й пенсіонер, але він все одно залишається лояльним:

– Це не є безумовною правдою.

– Я розумію, чому ви так кажете, детективе…

– Містер, прошу вас. Просто містер Ходжес. Або Білл, якщо ваша ласка.

– Тоді Білл. Але це правда. Існує зв’язок між тими вбивствами й самогубством моєї сестри, тому що людина, яка скористалася її машиною, це та сама людина, яка написала того листа. І всі ті інші речі. Ті речі на «Блакитній Парасольці».

«Легше, – стримує себе Ходжес, – не напартач».

– Про який лист ми говоримо, місіс Паттерсон?

– Джейні. Якщо ви Білл, тоді я Джейні. Почекайте тут. Я вам покажу.

Вона підводиться і виходить з кімнати. Серце в Ходжеса важко б’ється – набагато дужче, ніж тоді, коли він схопився з тролями під віадуком, – але все одно він здатен оцінити те, що Джейні Паттерсон, яка відходить, виглядає не менш гарно, ніж спереду.

«Легше, хлопчику», – знов каже він собі й відпиває ще кави. Філіп Марлоу з тебе ніякий[148]. Його кухоль вже наполовину порожній, і жодної кислотності. Ані сліду. «Чудесна кава», – думає він.

Вона повертається, тримаючи за краї два аркуші паперу, і з виразом відрази на обличчі.

– Я знайшла це, коли переглядала папери в столі Олівії. Зі мною був її адвокат, містер Шрон – вона призначила його виконавцем її заповіту, тож він мусив там бути, – але він якраз перебував у кухні, пішов випити води. Він цього так і не побачив. Я його сховала. – Вона каже це байдуже, не соромлячись і не виправдовуючись. – Я відразу ж зрозуміла, що це таке. Через оце. Той парубок залишив таке саме на кермовому колесі її машини. Гадаю, ви могли б назвати це його візитною карткою.

Вона тицяє в усміхнене личко в окулярах майже посередині першого аркуша. Ходжес собі його вже відзначив. Він також упізнав шрифт цього листа, який він завдяки програмі текстового процесора у своєму комп’ютері вже ідентифікував як «американська друкарська машинка»[149].

– Коли ви це знайшли?

Вона задумується, вираховуючи, скільки минуло часу.

– Я приїхала на похорон, він відбувався під кінець листопада. А коли зачитували заповіт, я дізналася, що я єдина спадкоємиця Оллі. Це мусило відбуватися в перший тиждень грудня. Я спитала в містера Шрона, чи не міг би він відкласти опис активів і володінь Оллі до січня, бо мені треба було владнати деяку справу там, у себе в Л.-А. Він погодився. – Вона впирається в Ходжеса відвертим поглядом своїх блакитних очей, в них грають іскорки. – Справа, яку я мала владнати, це розлучення з моїм чоловіком, який був – можу я знову побути вульгарною? – блудливим, обнюханим кокаїном гівнюком.

Ходжес не має бажання ухилятися в ці манівці.

– Ви повернулися до Цукрових Пригірків у січні?

– Так.

– І тоді знайшли цього листа?

– Так.

– Поліція його бачила?

Відповідь він знає, січень був понад чотири місяці тому, але це запитання треба поставити.

– Ні.

– Чому ні?

– Я вже казала вам! Тому що я їй не довіряю!

Ті іскорки проливаються з її очей, коли вона починає плакати.

8

Вона питається, чи вибачить він її. Ходжес відповідає, що звісно. Вона зникає, очевидно, щоб опанувати себе і поправити обличчя. Ходжес підбирає й читає лист, тим часом роблячи невеличкі ковтки кави. Кава дійсно чудова. От би йому до неї ще парочку печив…


Шановна Олівіє Трелоні

Я сподіваюся, ви прочитаєте весь цей лист до самого кінця, перш ніж викинути його геть або спалити. Я знаю, що не заслуговую на вашу увагу, але все одно благаю про неї. Розумієте, я той чоловік, який викрав ваш «мерседес» і наїхав ним на тих людей. Зараз я палаю так, як може горіти мій лист, коли ви його спалите; тільки від сорому, й каяття, і скорботи.

Прошу, прошу, прошу, подаруйте мені шанс пояснити! Знаю, я ніколи не зможу отримати вашого прощення, це зовсім інша річ, і я не це очікую, але, якби я тільки зміг досягнути вашого розуміння, цього було б достатньо. Чи подаруєте ви мені на це шанс? Прошу. Для публіки я монстр, для телеканалів я чергове джерело кривавих історій, з якими краще продається рекламний час, для поліції я черговий крутий, якого вони бажають впіймати і посадити до в’язниці, але ж я також просто людина, точно така, як ви. Ось моя історія.

Я виріс у родині, де панувало фізичне і сексуальне насильство. Мій вітчим був першим, і знаєте, що відбулося, коли про це дізналася моя мати? Вона приєдналася до тих розваг! Ви вже припинили це читати? Я вас не ганю, воно огидне, але сподіваюся, що не припинили, тому що я мушу скинути цей тягар з душі. Не так уже й довго я можу ще «залишатися серед живих», знаєте, я не можу покінчити з життям без того, щоби хтось зрозумів, ЧОМУ я зробив те, що зробив. Не те щоб я цілком розумів це сам, але, можливо, вам, як «сторонній особі», це вдасться.


Тут містився Містер Смайлик.


Те сексуальне насильство тривало, поки мій вітчим не помер від інфаркту, коли мені було 12 років. Мати мені казала, що, якщо я комусь розкажу, то винним буду сам. Вона казала, що, якщо я покажу загоєні сліди опіків від сигарет у себе на руках і ногах, і на статевих органах, вона скаже людям, що все те я наробив собі сам. Я був усього лиш дитиною, і думав, що вона каже правду. Також вона мені розказувала, що, якщо люди мені повірять, тоді її посадять у в’язницю, а мене відправлять до притулку (що, скоріше за все, було правдою).

Я тримав рота на замку. Іноді «знаний диявол кращий за диявола, якого ти не знаєш!»

Я дуже погано ріс і був дуже худеньким, бо був надто нервовим, щоб достатньо їсти, а коли їв, то часто все вибльовував (булімія). Тим самим і через це з мене знущалися в школі. У мене також розвинулась низка невро-тичних тиків, таких як поправляння на собі одягу і смикання себе за волосся (іноді я його виривав жмутами). Через це з мене насміхалися, і не тільки інші школяри, але також і вчителі.


Повернулася Джейні Паттерсон, і ось вона знову сидить навпроти нього, п’є свою каву, але якусь мить Ходжес її ледве зауважує. Він подумки повертається до тих чотирьох чи п’яти допитів, які він з Пітом проводив з місіс Т. Він згадує, як вона повсякчас поправляла на собі блузку з викотом човником. Або осмикувала спідницю. Або торкалася кутиків стиснутого рота, немов щоб прибирати крихту помади. Або намотувала на палець завиток волосся і смикала за нього. І таке також.

Він знову повертається до листа.


Я ніколи не був злим хлопчиком, місіс Трелоні. Я вам присягаюся. Я не мучив тварин і не бив дітей, які були ще меншими за мене. Я був просто метушливим сірим мишеням, намагаючись пробиратися через своє дитинство так, щоб з мене не насміхалися й не знущалися, але успіху в цьому не досяг.

Я хотів вступити до коледжу, але так і не зміг. Розумієте, все кінчилося тим, що я доглядаю людину, яка вчиняла мені насильство! Це майже кумедно, правда ж? У Ма трапився інсульт, можливо, через її пияцтво. Так, вона ще й алкоголічка, чи то була, поки могла дістатися до крамниці, купувати собі пляшки. Вона вже потроху ходить, але насправді не дуже. Я мушу допомагати їй дійти до туалету і підтирати, після того як вона «зробить свої справи». Весь день я працюю на низькооплачуваній роботі (я розумію, мабуть, це щастя – взагалі мати якусь роботу за такого економічного стану), а потім приходжу додому і доглядаю її, тому що єдине, що я можу собі дозволити, це щоб в робочі дні тижня на кілька годин приходила одна жінка. Отаке погане й дурне життя. Я не маю друзів і жодної можливості підвищення там, де я працюю. Якщо Суспільство щось на кшталт вулика, тоді я просто звичайний трутень.

Врешті-решт мене це почало бісити. Мені почало хотітися, щоб хтось поплатився. Мені хотілося від-дячити ударом цьому світу, щоб змусити світ дізнатися, що я живий. Ви можете це зрозуміти? У вас коли-небудь траплялися такі почуття? Скоріше за все, ні, оскільки ви багата і, мабуть, маєте найкращих друзів, яких тільки можна купити за гроші.


Після цієї репліки знову одне з тих усміхнених личок в темних окулярах, немов щоб сказати: то був просто жарт.


Конец ознакомительного фрагмента. Купить книгу

100

«Berry Berry Good» – тістечко-морозиво з ягодами, «Flavor of the Day» – заморожений крем, «Tastey Frosties» – цукровані пластівці, «Brownie Delites» – шоколадні тістечка, «Freeze-Stix» – заморожений сік, «Whistle Pops» – льодяники.

101

Teaberry (гаультерія лежача) – північно-американський низенький кущ із запашними білими квітами і червоними їстівними плодами; з усіх частин рослини можна готувати вітамінний чай.

102

Kunta Kinte (1750–1822) – раб родом із Гамбії, про якого, засновуючись на усних історіях, написав книгу «Корні. Сага американської родини» (1976) письменник афроамериканець Алекс Хейлі (1921–1992); знятий 1977 р. телевізійний міні-серіал за книгою мав величезний успіх.

103

«Ванільний» – прізвисько білих у чорному жаргоні.

104

Warfarin – антикоагулянт, ліки, які призначають при тромбозах; також використовується як пестицид.

105

«Patek Philippe» – заснована 1839 р. швейцарська компанія, яка виробляє годинники класу люкс, найдешевші з них коштують від $9000.

106

День Подяки – запроваджене президентом Лінкольном 1863 р. національне свято, яке святкується у четвертий четвер листопада.

107

«Ford Crown Victoria» – шестимісна задньоприводна модель «Форда», що випускалася у 1992–2012 рр. і була найбільш поширеним автомобілем в американських силах правопорядку.

108

Scott Cameron Pelley (нар. 1957 р.) – до власної програми на «CBS News» був військовим репортером у Кувейті та Іраку, потім головним кореспондентом свого каналу при Білому Домі, вважається одним з найкращих тележурналістів у США.

109

Brian Douglas Williams (нар. 1959 р.) – телезірка, чия кар’єра різко пішла вгору, завдяки його якісним репортажам із місць подій під час цунамі в Індійському океані й урагану Катрина, від 2004 – редактор-ведучий щовечірньої програми «NBC Nightly News».

110

«YouTube» – інтернет-ресурс, де кожен може вільно викладати і коментувати будь-які відеосюжети.

111

«Ruger» – заснована 1949 р. четверта за потужністю збройова компанія в США, яка серед усього іншого має в своєму доробку широкий модельний ряд револьверів.

112

Radney Foster (нар. 1959 р.) – автор-виконавець у жанрі кантрі, який був популярним у 1990-х рр., але згодом почав здебільшого писати пісні для інших і займатися продюсуванням.

113

«Hallmark Cards» – заснована 1910 р. найбільша в США компанія з випуску вітальних карток та інших подарункових речей.

114

Warsaw (Варшава) – у США понад десяток міст і містечок із цією назвою.

115

David Herbert Lawrence (1885–1930) – англійський романіст, поет, драматург, критик і художник, зокрема автор скандальної свого часу книги «Коханець леді Чаттерлей»; один із найвизначніших письменників першої третини ХХ ст.

116

«Ivy League» – асоціація восьми найстаріших університетів на північному сході США.

117

«Tea Party Movement» – політичний рух із консервативно-лібертаріанською ідеологією; назва походить від «Бостонського чаювання» 1773 р. – першої рішучої акції американських колоністів проти англійських порядків, яка поклала початок Американській революції і війні за незалежність.

118

Raison d’etre (фр.) – підстава і сенс.

119

«Facebook» – заснована 2004 р., наразі найпопулярніша соціальна інтернет-мережа; «LinkedIn» – заснована 2003 р. інтернет-мережа, орієнтована на фахівців і бізнесменів.

120

«Twitter» («цвірінькання» – англ.) – заснована 2008 р. соціальна мережа в інтернеті, де у приватних мікроблогах користувач може публікувати короткі текстові повідомлення та зображення.

121

Tribeca – відомий історичний квартал на Мангеттені.

122

«Mail Boxes Etc» – заснована 1980 р. глобальна кур’єрсько-поштова мережа з понад 6000 бізнес-центрів у різних країнах.

123

Gloomy Gus – прізвисько сумної, похмурої людини, походить від одного з персонажів коміксу «Щасливий хуліган», створеного 1900 р. художником Фредериком Оппером (1857–1937).

124

«Happy Days Are Here Again» (1929) – пісня, яка прозвучала в романтичному фільмі-мюзиклі «Chasing Rainbows» («Гонитва за веселками», 1930), стала гімном успішної виборчої кампанії президента Ф. Д. Рузвельта і досі виконується багатьма поп-зірками.

125

«Цукровий Татусь» = «Дядько Сем» – один з евфемізмів для уряду США.

126

Ebonics – мінливий за географічним, соціальним і віковим застосуванням жаргон чорних мешканців США.

127

Мається на увазі герой комедійного серіалу «Chappelle's Show» (2003–2006) Tyrone Biggums (Тайрон Великі Ясна) – чорний хлопець з опухлими білими губами й писклявим голосом, котрий їсть сендвічі з креком, запиваючи їх енергетичним напоєм «Red Balls» («Червоні яйця»), головним інгредієнтом якого є кокаїн.

128

«AMC» – заснований 1984 р. кабельний телеканал «American Movie Classics», що спеціалізується на показі кінофільмів та серіалів; «TMC» – заснований 1973 р. передплатний супутниковий телеканал «The Movie Channel», що спеціалізується здебільшого на нових фільмах, зокрема створених незалежними від голлівудських компаній продюсерами, а також транслює еротичні програми.

129

Pepperoni – різновид гострої ковбаси салямі італо-американського походження.

130

«Popov» – недорога горілка, яку випускає найбільша в світі компанія-виробник алкоголю, британська «Diageo plc».

131

Маються на увазі війни, що провадили США – у Кореї (1950–1953) та у В’єтнамі (формально: 1956–1975), хоча активний період останньої тривав з 1965 до 1972 р.

132

Northfield – Північне поле.

133

«Half & Half» – суміш 50 × 50 % незбираного молока та вершків, найчастіше використовується для додавання до кави.

134

«Survivor» – започаткований у Британії 1992 р. формат реаліті-шоу, відомий в Україні як «Останній герой».

135

Router – комп’ютерний маршрутизатор; grouter – цементний насос.

136

Автоеротизм – один із синонімів нарцисизму, сексуальної девіації, коли особа відчуває статевий потяг до самої себе.

137

Злиття теплого і холодного атмосферних фронтів, яке викликає сильні грози і зливи.

138

«Gothic Rainbow: Beginning Volume of the Vampire Noctuaries» (1997) – перший роман каліфорнійського дизайнера комп’ютерних ігор і скейтбордів Eric Muss-Barnes (нар. 1971 р. у штаті Огайо), у якому йдеться про кохання дорослого вампіра до юної, непопулярної серед однолітків дівчини.

139

«The Wild Bunch» (1969) – технічно й стилістично видатний фільм у жанрі вестерн режисера Сема Пекінпа (1925–1984), у якому йдеться про банду, що 1913 р. після невдалого пограбування залізничної контори відчайдушно проривається з Техасу до Мексики.

140

«Roomba» – автоматичні пилосмоки, які з 2002 року випускаються компанією «iRobot»; самі їздять по підлозі, оминаючи перешкоди, визначають більш запилені місця, зупиняючись над ними довше, а також уникають сходів.

141

«Time Warner» – заснована 1985 р., наразі найбільша в світі мультимедійна корпорація; «Comcast» – заснована 1963 р., наразі найприбутковіша компанія з надання доступу до телеканалів і інтернету; «Xfinity» – підрозділ суто цифрових технологій компанії «Comcast».

142

20–30 ярдів = 18–27 метрів.

143

1,9 милі = 3,05 км.

144

Створений 1877 р. фірмою «Yale & Towne» стандартний навісний замок, під час відмикання якого дужка автоматично відкидається набік.

145

«L. L. Bean» – заснована 1912 р. у Фріпорті, штат Мейн, Леоном Ленвудом Біном сімейна компанія, яка виробляє й продає туристичний одяг і спорядження; крамниці під брендом «Л. Л. Бін» існують по всьому світу.

146

Bruce Springsteen (нар. 1949 р.) – рок-бард, який, завдяки своєму впливу на американську музично-поетичну культуру дістав прізвисько «Бос».

147

«Zantac» – торговельна назва противиразкового засобу «Ранітидину».

148

Philip Marlowe – приватний детектив, наскрізний герой творів одного з засновників жанру жорстокого кримінального роману Реймонда Чандлера (1888–1959).

149

«American Typewriter» – комп’ютерний шрифт, розроблений 1974 р. на основі класичного шрифту, який створив 1868 р. винахідник першої справжньої друкарської машинки Кристофер Шоулз (1819–1890).

Мiстер Мерседес

Подняться наверх